Мусульманське право (шаріат)
Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків. сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі - до кінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами "гієною" у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. По віровченню ісламу, Коран - книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах; вона його "слово" (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва "Коран" походить від арабського дієслова "кара'а", що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабською мовою на аркушах - сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси й одне з його назв - Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран - "Мати книги" - розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі "стирає, що бажає, і затверджує" (К., 13: 39) Від імені Аллаха в ньому написано: "Скажи: "Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками" (К., 17: 90). 21 Звідси ж випливає, що для ти, хто придумав цю фразу казкові демонічні сили - джини - були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції, "одкровення" Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історичний і релігійний пам'ятник, але і як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багато правових норм, законодавство - шаріат, на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.
Сунна
Іншим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ("священний переказ"). Сунна - це священна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльність Мухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу, вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу і ще більше легендарних перебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою коментарів і пояснень до Корану. Всі, хто визнавали святість Сунни стали іменуватися суніти. Починаючи з Омейядів, які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок в ісламі став вважатися ортодоксальним, по відношенню до якого всі інші, в першу чергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилося це після того, як Муавія, знову відновив єдність арабо-ісламського світу, виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі, старший син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за це деякі привілеї. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія з усією силою напав на повсталих харилжитів. 22 Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка, спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу, тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смерті пророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніми нащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобто переказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачі хадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначалася на характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірника хадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібрати з багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних і неправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучасні дослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бо багато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числом виправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не міг знати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламських богословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Коран і розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р). 23 З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників. 24
Таким чином, "Сунна посланця Аллаха" (повна назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни - важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.
Іджма.
Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права. 25
Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає". Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва - рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань. 26
В Іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1)"Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення";
2)"Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха".
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер Іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені Іджмою.
Кияс
Кияс - це рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією - це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету. 27 Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками - ханіфатами. 28 Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.
На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій. 29
У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.
Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і Сунни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.
Іджма і Кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.
Фірмани, кануни
І нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфів - фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням. 30
Отже, можемо зробити висновок, що основними джерелами мусульманського права є:
Коран - головне джерело мусульманського права;
Сунна, яка складається з хадисів - коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
Іджма - згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
Кияс - метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.
Основні інститути мусульманського права
Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно - "світило", яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.
Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем - Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо - через одкровення або опосередковано - через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. 31 Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) - сунітських і несунітських - через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:
відносини правовірних з Аллахом;
взаємостосунки між людьми;
зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:
1) правила здійснення релігійних обов'язків;
2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:
а) норми права особистого статусу;
б) норми деліктного права (укубай);
в) норми цивільного права (муамалат).
Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.
У системі мусульманського права є галузь "право особистого статусу", відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін. Тому "Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті"32.
Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на "права Аллаха"). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання - страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов'язків і норм моралі.
Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу:
релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: "не наближайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) - крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, - поки не омиєтесь"33 розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф - це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об'єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.
Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.
Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:
1)"владні норми" - система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;
2) судове право - система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя - релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;
3) міжнародне право (сійар) - система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.
У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.
“Владні норми ” (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов'язків. Як свідчать спеціальні дослідження, "ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки "владних норм" доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація"34.
Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім'ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду. 35
Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох "світів" - "світу ісламу" і "світу війни". Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на "світ ісламу" і ґрунтується на "мусульманській солідарності", яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут "джихаду", який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або "невірними", які виступають проти мусульман.
У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права - кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший - в особистому і сімейному праві, менший - у кримінальному і фіскальному.
На відміну від романо-германського типу правової системи, яка визначає норму права як розпорядження конкретного історичного законодавця, ісламські правники розглядають її як загальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні, раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їй слід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома шляхами:
1) прямим - через одкровення;
2) опосередкованим - через тлумачення волі Аллаха правознавцями.
На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кожному випадку, не врегульованому Кораном або Сунною, у мусульманському праві передбачені як би дві норми:
"істинна", яка має застосовуватися виходячи з його духу (має "божественне" походження);
реальна, яка застосовується муджахідами (має "раціональне" походження).
В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках муджтахіди (тлумачі релігійних і правових питань) приймають неправильні рішення, що спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішується неправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалість мусульманського права, його прогалини. 36
Видами норм мусульманського права за змістом є:
1) розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.
Встановлено п'ять категорій вчинків: а) обов'язкові; б) рекомендовані; в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можна віднести, наприклад, лихварство, процентну позику. Правда, заборону процентної позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або надання кредитору як забезпечення можливості користування майном, що дає прибуток;
2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як покарання за умисне вбивство встановлено страту.
Норми мусульманського права, в основі яких лежать релігійні вказівки (перший вид), у кількісному відношенні поступаються юридичним нормам, уведеним мусульманськими правознавцями на основі прийомів юридичної техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми, які визначають конкретні інститути державної влади, включаючи компетенцію і порядок формування.
Види норм мусульманського права за ступенем визначеності поділяються на:
1) абсолютні - не допускають різних тлумачень, іджтихаду. Це здебільшого правила релігійного культу і низка норм, які регулюють взаємостосунки між людьми;
2) абстрактні - допускають різні тлумачення змісту, конкретизацію різних правил поведінки на основі іджтихаду. Без конкретизації в результаті іджтихаду застосування цих норм (нечітких і неоднозначних) неможливо.
Видами норм за ступенем спільності с:
1) норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень;
2) казуальні норми, які виникають, як правило, емпіричним шляхом (такими, наприклад, є норми суни). 37
На відміну від норм континентального права, регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов'язальні та заборонені. Всі вони - зобов'язальні, оскільки в їх основі лежить обов'язок здійснити ті чи інші вчинки, що обумовлено їх релігійно-моральною природою. Мусульманське право ґрунтується на ідеї зобов'язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.
Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцією за невиконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.
Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючи зв'язок з релігією, вона постійно пристосовується до змін у суспільстві, завдяки чому зберегла авторитет усього права.
Висновки
У світі живе близько мільярда людей, які сповідають іслам. Громади цієї релігії є більш ніж в ста країнах світу, а в двадцяти восьми іслам - державна релігія. У числі традиційних мусульманських країн або країн з переважною впливом ісламу - Іран, Ірак, Афганістан, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Бруней, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Бангладеш, Марокко, Єгипет, Туніс, Лівія, Алжир, Мавританія, Сомалі, Судан, Йорданія, Сирія, Туреччина, Індонезія, автономна Палестина в складі Ізраїлю та ін. На території колишнього СРСР іслам сповідує більшість корінного населення держав Середньої Азії, Азербайджану. В останні роки ісламський (мусульманський) фактор у світі значно посилився. Часто, не без деякої перестороги, в Європі та Америці говорять про ісламський фундаменталізм (тобто найбільш суворий і ортодоксальний в ісламі). Останні події в Чечні і на Північному Кавказі нерідко також пов'язують з ісламським фактором, вбачаючи в них наслідок релігійної ворожнечі. З такою точкою зору важко погодитися. Справа в тому, що релігії світу не поділяються на "погані" і "хороші", на "агресивні" і "мирні" і т.п. Можна стверджувати, що ні одна Традиційна релігія не вчить злу. Зло у світі відбувається не від релігії, а від людей, які відходять від ідеалів цих релігій, користуються ними для досягнення своїх земних цілей. Сутички між людьми виникають через політичні розбіжності, економічні протиріччя, недоліки виховання та ін. Кажуть, що іслам - войовнича релігія, що вона закликає до війни з невірними - Газават (з ар. Набіги). Але, ймовірно, немає релігії, яка не прагнула б охопити своїм впливом весь світ, що не ділила б людей на своїх і чужих... Войовничі риси у вченні ісламу безумовно існують, але вони утворилися історично і аж ніяк не є головною, ключовою його характеристикою. Іслам - це одна з великих світових релігій, складний світ неповторної (і часом незрозумілою для християн-європейців) культури, філософії, дивного життєвого укладу і побуту, своєрідного світосприйняття. Основна тенденція шаріату - оцінка різних життєвих обставин з точки зору релігії. Тому не випадково, що однією з особливостей норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов'язки, що відносяться до релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) і укубат (система покарань) Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають всі норми взаємин людини в сім'ї та суспільстві, регулюють цивільні правовідносини, порядок вирішення майнових спорів. За порушення норм шаріату передбачена дуже жорстка система покарань (достатньо згадати публічні страти в Чечні, проголосила прихильність Шаріатом). Як конфесійні право шаріат відрізняється від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює НЕ суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає в якості всеосяжного і всеосяжної нормативної системи, що затвердився в цілому ряді країн Азії та Африки поширити свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більше прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріат, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло і інший напрямок - шіізм. І на закінчення необхідно сказати, що норми шаріату не втратили свою актуальність і сьогодні. У 28 країнах, де іслам визнано державною чи то офіційною релігією (Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін), норми шаріату і сьогодні безпосередньо регулюють або роблять істотний вплив на державне регулювання широкого кола суспільних відносин у різних сферах функціонування суспільства та держави.
Список використаних джерел та літератури
Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т.І. Античный мир и