Публіцистика Е. Хемінгуея
Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет систем і засобів масової комунікації
Кафедра масової і міжнародної комунікації
Курсова робота
Публіцистика Ернеста Хемінгуея
Виконавець: студентка гр. ЗЖ-06
Пономар А.Г
Керівник: канд. філол. наук,
доцент Гудошник О.В.
Дніпропетровськ 2009
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Формування Хемінгуея-публіциста
Життєвий шлях Ернеста Хемінгуея
Напади західних критиків на творчість Е. Хемінгуея
«Канзас-Сіті стар» - професійна школа журналіста Ернеста Хемінгуея
Розділ 2. Ернест Хемінгуей – політичний журналіст
2.1 Тема фашизму в публіцистиці Хемінгуея
2.2 Репортажі Хемінгуея про Радянську Росію
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Найважча річ в світі – писати просту, чесну прозу про людину Е. Хемінгуей
Цьому кредо, викладеному у статті «Старий журналіст пише…», був вірний Хемінгуей-журналіст, який писав про багато речей: про спекуляцію валютою, про ловлю форелі в Швейцарії, про греко-турецьку війну, про полювання в Африці. Він пише про народного комісара закордонних справ Чичеріна і про Марселе Кашене, він бере інтерв'ю у Клемансо і в Муссоліні, розповідає про назрівання революції в Іспанії і про наближення загрози другої світової війни. Нариси про полювання або рибну ловлю були для Хемінгуея невід’ємні від самого процесу людського існування.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є Ернест Хемінгуей, а предметом дослідження – його публіцистика. У цій роботі ми займемося аналізом репортажів, щоб глибше і ширше зрозуміти інтереси Хемінгуея, його погляди, його "підтексти".
Зібрані воєдино статті і репортажі Хемінгуея змушують по-новому поглянути на його журналістську діяльність. Перш за все впадає в очі багатство життєвого матеріалу, зібраного Хемінгуеєм-журналістом. Цікавий далеко не повний перелік тих країн, в яких він побував і про які писав: Канада, Іспанія, Швейцарія, Франція, Італія, Німеччина, Туреччина, Греція, Болгарія, Кенія, Куба, Бірма, Китай.
Вважаємо, цю тему актуальною через те, що серед різноманітних чинників, які вплинули на формування Хемінгуея-письменника, вирішальну роль, поза сумнівом, зіграла журналістика, вона стала основним інструментом його літературного учнівства, яке, за словами самого письменника, продовжувалося до кінця його днів. "Я буду вчиться до самої смерті, – говорив він у 1949 р. – Бовдури думають, що опанували майстерність. Але я знаю – ніхто не досяг досконалості..." [12, с.48].
Протягом восьми років – з 1916 по 1924 р., коли стали з'являтися перші літературні твори Хемінгуея, - журналістика залишалася головною силою, що формувала стиль і життєві установки письменника, якими відрізняються всі його зрілі роботи.
Розглядаючи тему курсової роботи, ми звернемося до біографії письменника, зазначаючи найважливіші життєві події. Виходячи з формулювання теми роботи, зробимо акцент саме на діяльності Хемінгуея у різних редакціях.
Завдяки критичним матеріалам, які надходили в бік Е. Хемінгуея, спробуємо спростувати закиди літературознавців та критиків, а також твердження, що письменник не мав жодних політичних уподобань.
Відхилимо твердження й про те, що Хемінгуей був лише-но позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість.
Розділ 1. Формування Хемінгуея-публіциста
1.1 Життєвий та творчий шлях Ернеста Хемінгуея
Ніхто не може показати світу, який я є, яскравіше, ніж це зміг зробити я сам. Ніхто не може втаїти себе від побратимів, оскільки кожен вчинок людини, кожен акт творчості говорить про його автора. Я розповідаю людям все про себе в своїх книгах. Е. Хемінгуей
Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 р. в містечку Оук-Парк на середньому Заході США. Він був другим з шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіні Холл. Батько захоплювався природою, полюванням, рибною ловлею. Мати — музикою, їх син успадкував від матері любов до мистецтва, артистизм, почуття ритму (воно пізніше стало однією з особливостей його прози), які своєрідно поєднувалися з любов'ю до природи, мисливства та спорту. Він отримував насолоду, слухаючи музику, захоплювався живописом, багато читав і не уявляв собі життя без рибалки, полювання, без лісів, гір і моря.
У школі йому все давалося легко. Улюбленець вчителів, він дивував їх своїми нестандартними творами. Юнак захоплювався літературою, дуже багато читав. З англійських авторів йому найбільше подобалися Чосер, Шекспір, Стівенсон, Кіплінг, з американських — Марк Твен. У школі він набув перших навиків роботи журналіста: був репортером і редактором шкільної газети, опублікував понад 30 статей, заміток, фейлетонів, друкувався в шкільному літературному журналі. У перших літературних спробах Хемінгуея відчувався вплив Джека Лондона та О’Генрі. Ернест закінчив школу 1917 р. і, попри бажання батьків, відмовився продовжувати навчання далі. Він збайдужів до науки і книг, його вабило до себе життя, повне пригод і небезпек, яке і стало його "університетами". Хемінгуей хотів навчитися писати про все, що бачив, про що довідався, тому почав працювати в газеті «Канзас-Сіті стар». Ця праця була доброю школою для початківця.
Хемінгуей знайшов собі суворого вчителя, редактора Піта Веллінгтона, який висував чіткі вимоги до репортерів. Вони були сформульовані у "Сотні заповідей газетяра". Конкретність описів, простота і лаконізм — це перші уроки майстерності. Пізніше Хемінгуей називав ці правила найліпшими і так визначив їх роль: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх» [20]. У газеті письменник не лише засвоював секрети літературної майстерності, а й виїжджав на місця злочинів і таким чином пізнавав "дно" життя (цей матеріал письменник використав в оповіданні "Убивці").
Коли Америка вступила в першу світову війну, Хемінгуей рвався на фронт, але через поганий зір (око було ушкоджене під час занять боксом) йому відмовили. Тоді юнак попросив зарахувати його до Червоного Хреста, і він як водій медичної машини отримав призначення в Європу. Там він, прагнучи бути ближче до фронту, опинився в Італії, де своєю машиною їздив на передову. Під час одного з таких виїздів він був декілька разів важко поранений в ноги. Завдяки мистецтву лікарів Хемінгуей одужав, але після повернення додому перебував у пригніченому стані. Більшість дослідників та рідні схильні вважати, що ця депресія була наслідком війни і поранення. Вони назавжди травмували свідомість письменника, він не спав ночами, згадуючи війну, багато говорив про її жорстокі безглуздя. За участь у війні, за мужність і відвагу він був нагороджений військовим хрестом та срібною медаллю (найвищою нагородою Італії для іноземців).
Повернувшись в Оук-Парк героєм війни, Хемінгуей робить висновки, що життя у передмісті Чикаго надзвичайно нудне, і незабаром приходить на роботу в редакцію чикагського журналу, де знайомиться з письменником Шервудом Андерсоном, який переконує його виїхати до Парижа, щоб позбавитися від «бездуховної», як він виразився, атмосфери американського Середнього Заходу.
Одружившись у вересні 1921 р. на Хедлі Річардсон, Хемінгуей послухався поради Андерсона. Шервурд дав йому перед виїздом у Париж лист з рекомендацією до Гертруди Стайн. Хемінгуей знайомиться з письменницею, входить до її літературного естетського гуртка, який складався з найвидатніших модерністів того часу, зокрема Джеймса Джойса, Езри Паунда, Томаса Стернза Еліста. Він вчиться у них, але засвоює лише те, що співзвучне йому самому. Зокрема, він бере до уваги вимоги Гертруди Стайн писати стисліше, зображати, а не описувати, наголошувати на змістовому повторі. Він починає писати, виходячи з принципу «головне – вигадати одне речення правди, а далі піде» [20]. Рекомендаційний лист Андерсона відкрив перед Хемінгуеєм можливість користуватися найліпшими приватними бібліотеками. Він багато читає Шекспіра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського, яких вважає своїми справжніми літературними вчителями.
Живучи за кордоном, Хемінгуей. багато подорожує, пише статті для «Торонто стар». Як кореспондент газети у Канаді та Парижі Хемінгуей висвітлював міжнародні конференції в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацію Руру, про італійських фашистів. Він одним з перших засудив італійський фашизм, викрив демагогію Муссоліні, висвітлював трагедії греко-турецької війни (1922-1923), очевидцем якої був, і політико-дипломатичний механізм її виникнення.
У Парижі вийшли перші книги Хемінгуея – «Три розповіді і десять віршів» (1923), написані під впливом Андерсона, а також збірка розповідей «У наш час», (1924), який через рік був перевиданий в США. Новелістичний цикл «У наш час» відрізняється простим економним стилем, характерним для зрілого Хемінгуея; з'являється тут і традиційний для письменника герой, який, висловлюючись самого Хемінгуея, «у скрутну хвилину не підведе» [20].
«Весняними водами» (1926), поспішно написаною пародією на один з романів Шервуда Андерсона, зацікавився відомий редактор Максуелл Перкинс з видавництва «Чарлз Ськрібнерс». У жовтні 1926 р. Хемінгуей публікує свій перший серйозний роман «І сходить сонце», який був надзвичайно прихильно прийнятий критикою і створив Хемінгуею міцну репутацію багатообіцяючого молодого письменника.
Потім було розлучення, нова дружина, збірка оповідань «Чоловіки без жінок» (1927). Хемінгуей повертається в Сполучені Штати і, оселившись у Флоріді, в Кі-Уесті, закінчує свій другий роман – «Прощавай, зброє», який мав величезний успіх. Багато літературознавців вважають «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «За ким дзвонить дзвін» (1940), найкращим твором Хемінгуея, у якому його стиль – ясний, стислий і дуже ємкий – досягає своєї досконалості.
Проте, у 30-і рр. у творчості Хемінгуея спостерігається деякий спад. Саме у цей період письменник починає хворіти горезвісною «зоряною хворобою», корчить з себе «справжнього чоловіка» (цікавість до іспанської кориди, африканського полювання на хижаків, непристойна поведінка), що багатьма сприймалося як позерство, найзгубнішим чином що позначилося на його творчості [20]. Але згодом розпочалася громадянська війна в Іспанії, під час якої Хемінгуей повною мірою розкрився як художник і громадянин. У 1937 р., зібравши гроші для республіканців, письменник вирушає до Іспанії як військовий кореспондент Північноамериканської газетної асоціації і сценариста документального фільму «Земля Іспанії», який знімав голландський режисер Йоріс Івенс.
Побувавши в Іспанії вдруге, Хемінгуей пише п'єсу «П'ята колона», де показує облогу Мадриду восени 1937 р.; тоді ж у нього починається роман з Мартою Геллхорн, військовим кореспондентом в Мадриді. Книга Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін» присвячена подіям громадянської війни в Іспанії і описує останні події з життя американського добровольця, що воював на стороні республіканців. Цей роман, в заголовок якого винесені слова англійського поета Джона Донна («...Не запитуй ніколи, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за тобою»), є закликом до братерства людей. «За ким дзвонить дзвін» мав величезний успіх. На думку Карлоса Бейкера, «ця книга до цих пір залишається неперевершеним шедевром серед всіх творів (як художніх, так і нехудожніх), присвячених іспанській трагедії тих років» [20].
Після розлучення з Поліною Пфейффер Хемінгуей у 1940 р. одружується на Марті Геллхорн, купує будинок під Гаваною і разом з дружиною здійснює поїздку до Китаю, де в цей час йде японо-китайська війна. У 1944 р. Хемінгуей розлучається зі своєю третьою дружиною, вирушає до Лондона як військовий кореспондент, бере участь в польотах британських ВПС, описуючи висадку союзників в Нормандії, і 25 серпня 1944 р. входить з американськими військами до Парижу. Письменник так активно бере участь в бойових діях союзників, що ледь не потрапляє під трибунал за порушення правил Женевської конвенції про поведінку військових кореспондентів, що, втім, не перешкодило йому отримати Бронзову зірку за хоробрість. Повернувшись 14 березня 1946 р. до Гавани, Хемінгуей одружується на Мері Уелш, кореспондентові журналу «Таймс», з якою він познайомився в Лондоні в 1944 р. і з якою прожив до кінця життя. Після декількох років напруженої роботи Хемінгуей завершує роман «За річкою в тіні дерев» (1950), дія якого відбувається під час другої світової війни в Італії. Критика одностайно визнала цей роман невдалим: манірним, сентиментальним, самовдоволеним. Ліліан Росс помістила із цього приводу в «Нью-Йоркер» уїдливий фейлетон, а письменник-гуморист Е.Б. Уайт відгукнувся злою пародією «За гратами, в тіні дерев».
Але згодом, після публікації в журналі «Лайф» у 1952 р. повісті «Старий і море», репутація Хемінгуей була відновлена, і в 1953 р. письменник отримує за повість Пулітцеровськую премію.
У 1954 р. Хемінгуею була присуджена Нобелівська премія з літератури «за оповідну майстерність, в черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також за вплив на сучасну прозу». У своїй промові при врученні премії Андерс Естерлінг, член Шведської академії, назвав Хемінгуея «одним з найвизначніших письменників нашого часу» [20].
Через стан здоров'я Хемінгуей не зміг бути присутнім на церемонії вручення премії. У його Нобелівській лекції, яка була прочитана Джоном Кеботом, американським послом в Швеції, говорилося, що «творчість – це в кращому разі самота. Письменник зростає в громадській думці і за це жертвує своєю самотою. Адже письменник творить один, і, якщо він досить хороший письменник, йому доводиться щодня мати справу з вічністю – або з її відсутністю» [14, с. 254].
У 1960 р. Хемінгуей перебував у клініці Майо в Рочестере (штат Міннесота) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу. Вийшовши з лікарні і переконавшись, що він не в змозі більше писати, Хемінгуей повертається в свій будинок, у Кетчом (штат Айдахо), і 2 червня 1961 р., приставивши до скроні рушницю, закінчує життя самогубством. У некролозі американський критик Едмунд Уїлсон відзначив, що «ця подія подібно до того, як якби раптом вкачався один з наріжних каменів нашого покоління» [20].
Деякі твори Хемінгуея, наприклад «Острови в Океані» (1970), були опубліковані посмертно. Втім, за винятком «Свято, яке завжди з тобою» (1964), спогадів про життя в Парижі в 20-і рр., більшість з опублікованих посмертно творів не покращили репутацію письменника, яка після його смерті неухильно падала. Маючи на увазі перш за все «Старого і море», критик Кен Моріц заявив, що «нам необхідна інтелектуальна мужність, а не романтичні міфи про героїв-одинаків». Противники Хемінгуея, писав критик Роберт П. Уїкс в своїй передмові до книги «Збори критичних есе про творчість Хемінгуея» (1962), вважають, що «Хемінгуей дуже обмежений... його герої мовчазні, бездушні... у його книгах описуються лише бокс, бій биків, бійки, лов форелі і інші чоловічі розради; стиль Хемінгуея і стилем не назвеш – настільки він простий» [1, с.68].
Напади західних критиків на творчість Е. Хемінгуея
Значна частина американських критиків продовжує свої нападки на творчість письменника. Їм спробував відповісти відомий американський критик, друг Хемінгуея Малькольм Каулі в журналі "Есквайр" (червень 1967 р.). "Тато і батьковбивці" - такий заголовок дав він своїй статті.
"Батьковбивці" - важко знайти кращу назву тим американським критикам, які виступали проти Хемінгуея, прагнучи принизити його творчість. В ролі "батьковбивць" виступають професори, відомі критики і літературознавці. Університетський професор Джон Томпсон з Нью-Йорку заявляє, що творчість Хемінгуея більше не впливає на літературу, і серйозні критики помічають, що його робота є менш цікавою. Томпсон стверджує, що лише роман "І сходить сонце" і небагато оповідань Хемінгуея "абсолютно ідеальні". Останні праці Хемінгуея не варто і передруковувати. Його робота, укладає Томпсон, "здається, більше не містить жодних обіцянок для інших, а його книги більше не цінуються письменниками" [17, с. 5].
Інший критик - Ванс Бурджейлі - скорочує список досягнень Хемінгуея до романа "І сходить сонце" і 15 - 20 оповідань. Ще далі йде Стенлі Едгар Ханлі, який залишає для майбутніх читачів роман "І сходить сонце" і "жменю коротких оповідань". Нарешті, Роберт Еммет Лонг встановлює свій рахунок досягненням Хемінгуея: до романа "І сходить сонце" він додає роман "Прощай, зброя!", зате скорочує число новелістичних досягнень мало не до півдюжини [17, с. 6].
Леслі А. Фідлер, відомий своєю психоаналітичною вівісекцією творчості багатьох американських письменників, зводить творчість Хемінгуея до прославляння смерті і порожнечі, стверджуючи, що після перших двох романів і ранніх розповідей він був здатний лише повторювати, а в кінці пародіювати себе.
Дуайт Макдональд заперечує у Хемінгуеї талант романіста: "Це факт - Хемінгуей новеліст, а не романіст"[17, с. 6].
Можна привести багато подібних тверджень, заперечливих значущість творчості Хемінгуея, причому деякі критики доходять до того, що зводять значення Хемінгуея до двох-трьох новел.
Навіть у історії американської літератури, де є багато прикладів, коли критика намагалася знищити творчість «неугодних» їй письменників-гуманістів (пригадаємо хоч би про критичні нападки на Драйзера і Уїтмена), подібний наступ на Хемінгуея приголомшує бувалого Малькольма Каулі: "Цього разу, - пише він, - ми бачимо картину, на якій мертвого лева оточила зграя шакалів. Спочатку вони зібралися довкола нього обережно, готові втекти при першій ознаці життя, а потім, набравшись хоробрості один від одного, вони кидаються, щоб рвати м'ясо від кісток" [17, с. 6].
Намагаючись знайти причину нападок на Хемінгуея, Малькольм Каулі зводить їх по суті до боротьби різних поколінь. На нашу думку, тут він не має рацію, і багато моментів в його статті доводять цю неправоту. Критикам Хемінгуея не подобається не лише його художня манера. Їм не подобаються ідеї, які закладені в його творчості. Саме тому так старанно вони підкреслюють значущість поза сумнівом талановитого першого роману Хемінгуея і його перших розповідей і так зневажливо скидають з рахунків його творчість 30, 40 і 50-х років, коли Хемінгуей створив такі чудові твори, як роман "За ким дзвонить дзвін", повість "Старий і море", не говорячи вже про багато розповідей і публіцистичні виступи. Ми вважаємо, М. Каулі ближче до істини, коли говорить, що у Хемінгуея прекрасні не лише "ландшафт... рибний лов і полювання, розмови біля багаття і любов - ідеї теж цікаві, навіть якщо вони лише маються на увазі, бо він завжди був більш інтелектуальним, ніж він прикидався" [17, с. 7].
Виступаючи в захист творчості Хемінгуея, М. Каулі засуджує критиків, які намагалися звузити круг значних творів Хемінгуея, що рекомендуються широкому читачеві, або, як він говорить, намагаються скоротити "хемінгуеєвський канон".
«Канзас-Сіті стар» - професійна школа журналіста Ернеста Хемінгуея
Важливе значення для розуміння подальшої літературної діяльності Хемінгуея представляє аналіз його ранньої професійної журналістської діяльності в одній з найбільших американських газет того часу "Канзас-Сіті стар".
6 квітня 1947 р. Сполучені Штати вступили на стороні Антанти в першу світову війну, і для Хемінгуея, який закінчив в червні того ж року середню школу, стала проблема вибору між подальшим навчанням в коледжі, війною і роботою. Натягнуті стосунки в сім'ї змусили Хемінгуея відмовитися від ідеї продовжити освіту на засоби батьків. Проте, репортерські "університети" і війна дали йому значно більше, ніж могли запропонувати інші американські вищі учбові заклади.
Не страждаючи від відсутності формальної вищої освіти, Ернест Хемінгуей опублікував свою першу книгу "Три розповіді і десять віршів" у 1923 р., тобто в двадцять чотири роки. У тридцять років Хемінгуей вже був не лише дослідним журналістом, але і всесвітньо відомим автором романів "Фієста" і "Прощавай, зброє!".
Як зазначалося вище, відправитися на війну до Європи не вдалося відразу через дві причини: по-перше, вік – Хемінгуей був дуже молодий; по-друге, через травму лівого ока, отриманої під час тренувань по боксу. Залишалася робота. Хемінгуей жадібно прагнув до вивчення життя за межами устрою провінційного, буржуазно-міщанського, релігійного Оук-парку. Досвід репортера шкільної газети "Трапеція" дозволив йому поки що оволодіти лише рудиментарними принципами письменницької майстерності, і ще належало навчитися точно, безпосередньо і стисло виражати свої думки. Він сподівався, що робота в газеті "Канзас-Сіті стар" допоможе відшліфувати стиль, а життя у великому місті дасть можливість проникнути за куліси складної дійсності, що його оточувала. Дослідник творчості письменника В.М. Погостін зазначає, що Хемінгуей, очевидно, ніколи не сумнівався у виборі письменницької праці як своєї майбутньої професії і ще в школі усвідомлював, які його чекають труднощі на шляху до успіху. Підтвердження цьому ми знаходимо в незавершеному, а тому і не опублікованому за життя письменника і довгий час (до 1972 р.) прихованій від очей дослідників оповіданні "Останнє хороше місце". Всіма критиками і біографами одноголосо визнається літературний прототип юного Хемінгуея – Нік Адамс ховається зі своєю молодшою сестрою від інспекторів, що намагаються заарештувати його за випадкове вбивство самця оленя (такий випадок стався насправді, коли Ернесту було шістнадцять років) [12, с. 49]. Сестра Ніка запитує:
"- А ти зможеш заробляти як письменник?
- Якщо писатиму добре.
- Можливо, тобі для цього потрібно писати трішки оптимістичніше? Я так не думаю. Але мама сказала, що ти пишеш про все в похмурому світлі.
- Дуже похмурому для "Сант-Ніколаса", - сказав Нік. - Вони мені цього не сказали, але розповіді їм не сподобалися.
- Але "Сант-Ніколас" наш улюблений журнал. - Знаю, - сказав Нік. - Але для нього я вже пишу дуже похмуро. Адже я ще не став дорослим" [11, с 10, 14].
Звичайно, Нік Адамс всього лише літературний персонаж, а тому не виключено, що згадка про спробу ще в шкільні годи запропонувати свої розповіді популярному щомісячному журналу для юнацтва "Сант Ніколас" (заснований в 1873 р.) і, не дивлячись на відмову, не змінювати свого рішення стати професійним літератором є художньою вигадкою Хемінгуея-письменника. Проте той факт, що в цій розповіді йде мова про події, що дійсно мали місце, дозволяє засумніватися в аргументах тих біографів і критиків Хемінгуея (К. Бейкер, Ч. Фентон, Р. Стефенс), які стверджували, що в шкільні роки, він досить стримано відносився до всіх видів творчої діяльності, що деякий час навмисно прагнув розвивати інші можливості свого характеру, що коли його розповіді все-таки стали з'являтися в "Скрижалі", то сталося це мало не завдяки таємній змові його вчителів і що його роботи в цей період не можна розглядати ні як свідому частину його журналістської діяльності, ні як підготовку до діяльності літературною, оскільки він, нібито за прикладом свого батька, мав намір вивчати медицину [12, с. 49].
Залишаючись вірним своєму прагненню присвятити себе літературі, 18-річний Ернест Хемінгуей восени 1917 р. вирушає до Канзас-Сіті, де з допомогою свого дядьки, процвітаючого бізнесмена Тайлера Хемінгуея, поступає учнем репортера в одну з найбільших американських газет того часу "Канзас-Сіті стар" і, успішно пройшовши тридцятиденний випробувальний термін, стає повноправним співробітником газети з окладом 15 доларів на тиждень.
Багато років опісля Хемінгуей говорив: "Я хотів працювати в "Стар", тому що рахував її вважав її кращою газетою в Сполучених Штатах" [12, с. 50].
"Канзас-Сіті стар" була заснована у 1880 р. бізнесменом Уїльямом Р. Нельсоном і по своєму формату і вмісту мало чим відрізнялася від інших недорогих денних газет – на той час "найуспішнішої журналістської продукції в Сполучених Штатах" (невеликий розмір, головним чином розважальні матеріали, стислий стиль, тон захисника суспільних інтересів).
Перший номер "Канзас-Сіті івнінг стар" побачив світло 18 вересня 1880 р. (через декілька років слово "івнінг" – "вечірня" – випало з назви газети). Стан для народження нової газети був досить сприятливим. По суті, конкуренцію їй могли скласти лише дві ранкові газети міста - "Дейлі джорнел" (заснована у 1858 р.) і "Таймс" (заснована у 1868 р.). Тон поборника інтересів громадськості сприяв швидкому зростанню популярності газети. "Канзас-Сіті стар" активно включилася в кампанію за споруду в місті телеграфу, розширення трамвайних ліній, протестувала проти корупції міської влади, призначала винагороду за упіймання фальшивомонетників (навіть наймала власних детективів), виступала проти гральних будинків і проституції, ратувала за будівництво парків, бульварів і поліпшених будинків для середнього стану (при цьому Нельсон сам не упустив можливості побудувати і здавати в наймання нові будинки) тощо. Результати цих кампаній, а також той факт, що, будучи місцевою, регіональною за своїми інтересами газетою (перш за все в сферу її інтересів входили штати Міссурі і Канзас), "Стар" досить широко освітлювала події як усередині країни, так і за кордоном і в своїх передових статтях приділяла велику увагу питанням національної політики, позначилися на розширенні сфери впливу і зростанні накладу газети.
Перший номер "Канзас-Сіті стар" вийшов тиражем 3 тис. екз., але вже до кінця року наклад газети виріс до 10 тис., а до 1893 р. наклад склав 50 тис. екз., тобто в два рази більше накладу "Таймс" - основний конкурент "Стар" у Канзас-Сіті.
В кінці ХIХ - початку ХХ ст., коли в Сполучених Штатах вже повним ходом йшов процес концентрації капіталу (у тому числі газетного) і багато газет зникли зі сторінок історії, поглинені більш крупними виданнями, а основні газети країни значно збільшили свій наклад, прибуток і досягли високої міри капіталізації, Канзас-Сіті "Стар" Нельсона продовжувала зберігати свої домінуючі позиції. Більш того, у 1894 р. Нельсон організував недільний випуск, а у 1901 р. придбав конкуруючу "Таймс" і використовував її для видання ранкового випуску. Окрім "Канзас-Сіті стар" і "Таймс" Нельсон, починаючи з 1890 р., випускав щотижневу газету для фермерів "Уїклі стар", наклад якої до 1893 р. досяг 100 тис. екз., а на початок Першої Світової війни - третину мільйона.
Уїльям Р. Нельсон помер у 1915 р. і "Канзас-Сіті стар" і "Таймс" перейшли під опікування його вдови, а потім дочки. У цей час "Стар" досягла апогею свого розквіту і серед авторів, що співробітничали в газеті, з'явилося ім'я колишнього президента Теодора Рузвельта. Восени 1917 р., коли уряд США зволікав з відправленням до Європи експедиційного корпусу, відомий своєю експансіоністською політикою Т. Рузвельт опублікував в "Канзас-Сіті стар" ряд передових статей, що закликали до рішучих дій і швидкого вступу Америки в імперіалістичну війну. "Стар" не забарилася нажити на них політичний капітал, запропонувавши ці статті безкоштовно для передруку іншим газетам.
Саме тоді – восени 1917 р. – дядько Хемінгуея привів Ернеста до свого колишнього однокурсника Генрі Геськеллу, який був у той час старшим редактором редакційного відділу "Канзас-Сіті стар", а з 1928