Публіцистика Е. Хемінгуея
У 1917 р. "Канзас-Сіті стар" входила в п'ятірку найбільших і популярних газет Сполучених Штатів. Журналістика шкільних років не могла повністю підготувати Хемінгуея до репортерської роботи в одній з провідних газет країни, і репортеру-початківцю довелося багато чому вчитися. З часів її засновника Уїльяма Р. Нельсона в "Канзас-Сіті стар" збереглася традиція підготовки власних репортерів, на відміну від інших газет, що вважали за краще брати репортерів з досвідом. 35 років опісля Ернест Хемігуей, згадуючи свою репортерську школу в "Стар" говорив: "Вони заставляли нас працювати по-справжньому, особливо суботніми вечорами. Втім, мені це було до душі, і я із задоволенням брався за спеціальні завдання і додаткову роботу" [12, с. 51]. Про незвичайну енергію Хемінгуея – репортера-початківця, його працьовитість, жадібноме прагнення якнайскоріше опанувати майстерність справжнього журналіста пише в своїх спогадах друг письменника по роботі в "Канзас-Сіті стар" і службі в частинах Червоного Хреста в Італії журналіст Теодор Брамбек, що прийшов в газету в листопаді 1917 р., на місяць пізніше молодого Хемінгуея:
"Щось не ладналося з друкарською машинкою, по якій люто бив високий темноволосий парубок, що сидів за сусіднім столом. Кожна десята буква вискакувала з рядка, але, схоже, його це не турбувало. Він не звертав уваги, навіть коли заклинювали дві клавіші.
...Це був мій перший день роботи в "Канзас-Сіті стар". ...Парубок за сусіднім столом закінчив статтю, крикнув розсильного і обернувся до мене.
- Погано надруковано, - сказав він, посміхаючись. - Варто трохи захопитися, і цей агрегат абсолютно перестає слухатися.
- Ваша думка випереджає пальці.
- Схоже, що так. - Він піднявся і підійшов до мене. - Мене звуть Хемінгуей, Ернест Хемінгуей" [2, с. 75].
Так Теодор Брамбак познайомився з людиною, яка незабаром стала одним з видатних сучасних письменників. Спочатку Брамбек не розгадав в ньому талант, але Хемінгуей відразу справив на нього враження парубка, що "розпирався від надлишку енергії". Енергія ця була настільки вражаючою, що саме її Брамбек вважав тією особливістю, яка відрізняє генія. "За день, - підкреслює Брамбек, - він видавав більше матеріалу, чим два будь-яких репортера разом узяті. Здавалося, він не знав, що таке втома" [2, с. 75].
Одного дня пізно увечері Хемінгуей запросив Брамбека переночувати у нього. До крихітної кімнатки Хемінгуея в мансарді старого дерев'яного будинку в не найреспектабельнішій частині міста вони добиралися на нічному трамваї. Було вже далеко за північ, і Брамбек буквально валився з ніг. Але Хемінгуей приніс червоного іспанського вина, том віршів Браунінга і став читати вголос. Коли Брамбек прокинувся, були чотири години ранку і Хемінгуей все ще продовжував читати.
«Заради Бога, Ерні, - звернувся до нього Брамбек, - ти і справді з'їхав з глузду.
- Звичайно, я з'їхав з глузду, - відповів він. - А втім, яка різниця? Я знав, що ти спиш. Люблю читати вголос. Так краще відчуваєш аромат поезії...
Наступного дня він працював як ні в чому не бувало. Інколи мені здається, що саме необмежена енергія є відмінною рисою генія. До кінця робочого дня нас, простих смертних, вистачає лише на те, щоб розважатися або улягтися спати. Для генія ж все лише починається" [2, с. 75].
Для того, щоб краще відчути аромат репортерської професії і опанувати перо, Хемінгуей з такою беззавітною енергією поринув у роботу. У репортерів "Канзас-Сіті стар" були свої постійні маршрути, де вони збирали інформацію, яка цікавить газету. Маршрут Хемінгуея складався з поліцейської ділянки №4, залізничного вокзалу і міської лікарні. Навіть у 1952 р. Ернест Хемінгуей пам'ятав усі найдрібніші подробиці своїх щоденних "університетів" в "Канзас-Сіті стар". "На 15-ій вулиці ти отримував матеріал про злочини, зазвичай незначні, але завжди можна було натрапити на щось справжнє. Міський вокзал був воротами міста... тут я зустрічався з деякими сумнівними особами і брав інтерв'ю у знаменитостей, які проїжджали... Міська лікарня знаходилася в стороні від вокзалу, на вершині горба, і тут можна було дізнатися про нещасні випадки і перевірити ще раз дані про злочини, пов'язані з насильством" [12, с. 52].
Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемінгуей вже в ті роки прагнув постійно знаходитися у центрі подій. Частенько ризикуючи накликати на себе гнів завідувача відділом міських новин, забувши навіть попередити його, Хемінгуей виїжджав по виклику на місце випадку разом з каретою першої допомоги. Причому як під час його служби в частинах Червоно Хреста в Італії, так і двадцять років опісля в Іспанії, а потім під час другої світової війни, Хемінгуей-репортер ніколи не залишався стороннім спостерігачем, він завжди був активним учасником подій, завжди виступав на стороні прогресивних сил (факт, який буржуазні критики схильні відносити на рахунок випадкового збігу обставин його життя), не замислюючись, навіть ризикуючи собою, приходив на допомогу тим, хто її потребував. Прикладів тому в журналістській біографії Ернеста Хемінгуея багато, і коротко нагадати про них сьогодні доречно у зв'язку з тим, що на Заході останнім часом з'явилася безліч робіт, що провели ревізію життя і творчості письменника, що малюють його позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість. Таким з'являється Хемінгуей в книзі А. Хотчнера "Тато Хемінгуей", яку один з найбільш серйозних дослідників творчості письменників Філіп Янг охарактеризував як "зрада довіри", "цинізм на свій страх і ризик" і "злодійський гімн Хотчнера" [12, с. 53], а також в тій, що вийшла в 1977 р. в США книзі С. Доналдсона "Силою волі" [12, с.53].
Об'єм і завдання даної роботи не передбачають детальний критичний розбір названих книг і статей інших псевдооб'єктивістів. Відзначимо, проте, що їх зусиллям протистоїть образ Хемінгуея-гуманіста, що зростає як з художніх і журналістських творів письменника, так і зі спогадів людей, що знали його в роки найбільш важких випробувань. Джозеф Норт, наприклад, який знаходився під час громадянської війни в Іспанії як кореспондент газети американських комуністів "Дейлі уоркер" і журналу "Нью мессис", згадує, як 1 травня 1938 р. вони з Хемінгуеєм їхали в машині до позицій, розташованих по берегу річки Ебро. Незабаром вони порівнялися з вантажівкою, що везла молодих солдатів, які весело вітали кореспондентів. Несподівано на крутому повороті водій не зумів впорається з машиною і вантажівка, перекинувшись, вилетіла в кювет на камені. Кореспонденти вискочили з машини, щоб надати посильну допомогу. Хемінгуей першим був серед поранених і вмираючих, він накладав бинти і старався, як міг, полегшити їх страждання. Норт допомагав йому. З цього дня, не дивлячись на певні політичні розбіжності з Хемінгуеєм, Норт назавжди зберіг пошану до його людинолюбства [12, с. 53].
Продовжуючи свої спогади про Хемінгуея – репортера-початківця в "Канзас-Сіті стар" (опубліковані в тій же газеті 6 грудня 1936 р.), Теодор Брамбек також говорить про беззастережну готовність Хемінгуея ризикувати собою ради порятунку інших. Він пише наступне:
«Одного дня він [Хемінгуей] помітив в кутку залу очікування натовп людей. На кам'яній підлозі на носилках лежала закутана в ковдру людина. Обличчя його було покрите огидними виразками, і люди, що стояли довкола носилок, прагнули триматися на відстані. Схоже було, що хворого ніхто не супроводжував. Людина тихо стогнала.
- Що тут сталося? - запитав Хемінгуей.
- У нього якесь інфекційне захворювання, - відповіли з натовпу. - Ніхто не насмілюється доторкнутися до нього. Здається, вже послали по "швидку допомогу".
- Чому ж він тут один? Де санітар?
- Двоє чоловіків винесли його з поїзда, поклали тут і сіли назад у вагон. Мабуть, безробітний, в якого немає грошей заплатити за санітара.
- Коли послали за "швидкою"?
- Десь півгодини назад.
Хемінгуей вилаявся.
- Я б і собаку так не кинув. Що з вами, люди? Невже ніхто не міг віднести його на носилках до таксі і відправити до міської лікарні? У нього ж віспа. Він помре, якщо йому не надати допомогу негайно. Я знаю, що таке віспа, я син лікарки і знаюся на симптомах. Хто допоможе мені віднести його?
При згадці про віспу натовп подався назад. Ніхто не викликався допомогти Ернесту.
Хемінгуей прийшов в лють.
- Та що ж з вами, боягузи? Так і дивитиметеся, як він вмирає?
Але і цього разу ніхто не ворухнувся. Тоді Хемінгуей згріб хворого своїми сильними руками, виніс його із залу, велів викликати таксі і сам відвіз його в лікарню" [2, с. 75 - 76].
Як свідчить один з дослідників життя і творчості Хемінгуея Карлос Бейкер [12, с. 54], обстановка у "Канзас-Сіті стар" в значній мірі сприяла подальшому розвитку літературних схильностей і вихованню літературного смаку репортера-початківця. Певну роль в цьому зіграв літературний відділ "Стар" - інститут, створений ще її засновником Уїльямом Р. Нельсоном і що був далеко не у всіх американських газетах. У відведених під літературний відділ колонках поміщалися передруку з сучасних і класичних художніх творів найбільш відомих американських і зарубіжних авторів. Наявність літературного відділу, публікації якого широко обговорювалися репортерами, служила для журналістів своєрідною стимул-реакцією до пошуку та роботі над матеріалами складнішими, ніж просте освітлення подій дня.
Літературний відділ та обов’язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкція про стиль газетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовну журналістську освіту.
Сьогодні видання брошур з інструкцією про стиль, стало звичайною практикою багатьох газет Сполучених Штатів. У 1917 р. 110 пунктів інструкції про стиль «Канзас-Сіті стар» поміщалися на одній довгій, розміром з газетну шпальту, сторінці. Окрім звичайних настанов з пунктуації, граматиці та використанню сленгу, пункти інструкції «Стар» включали й такі параграфи, які, можливо, зіграли позитивну роль для літературного навчання Хемінгуея [12, с.54]. Так, наприклад, перша заповідь цієї інструкції свідчила: «Пиши короткими реченнями. Абзаци не мають бути довгими. Користуйся живою, енергійною мовою. Будь доброзичливим». У 21-ому пункті тієї ж інструкції говорилося: «Не зловживай прикметниками, особливо такими екстравагантними, як «відмінний», «неперевершений», «грандіозний», «чудовий» та ін.» [12, с. 54].
«Вони давали нам їх (інструкції) для вивчення перед тим, як ми починали працювати, - згадував Ернест Хемінгуей в інтерв’ю, що було опубліковане в газеті «Канзас-Сіті таймс» 26 листопада 1940 р. – І потім ти ніс ту саму відповідальність за їх дотримання, як ніби тобі зачитали військовий кодекс… Це були кращі з правил письменницької праці, які я пізнав. Я ніколи їх не забував. Жодна людина, яка мала хоч якийсь талант та правдиво писала про те, що хоче розповісти, не може написати погано, якщо вона буде наслідувати їх» [12, с.55].
На жаль, за всі сім місяців 1917/18 р., коли Хемінгуей працював у «Канзас-Сіті стар», у газеті не було опубліковано жодного матеріалу з його підписом. Тому навіть у найбільш повну бібліографію робіт Хемінгуея, що була випущена у 1967 р. у Принстонському університеті, не входять його матеріали, які написані для «Канзас-Сіті стар» [12, с. 55]. На сторінках «Стар» того періоду друкувалося багато репортажів. Навіть на першій сторінці, яка складалася, наперекір звичному, з семи стовпчиків, як правило, розміщувалось три-чотири репортажі або нариси. Інше місце на шпальті займали різноманітні короткі повідомлення, які могли торкатися всіх можливих подій, які відбувалися як у штаті Канзас, так і в усій країні або на міжнародній арені. Згідно з свідоцтвом бібліографів письменника, у «Канзас-Сіті стар» репортер-початківець Хемінгуей працював саме над такими повідомленнями [12, с. 55].
У своєму дослідженні раннього періоду творчості Хемінгуея Чарлз Фентон будує висновки на аналізі усього лише трьох коротких повідомлень («Канзас-Сіті стар», 17 липня 1917 р. та 1 березня 1918 р.) та одного репортажу «Суміш війни, мистецтва та дансингу» (« Канзас-Сіті стар», 21 квітня 1918 р.) – сумної історії про повію, яка плакала біля входу у дорогу танцювальну залу, поки солдат, якого вона любила, весело кружляв у танці з елегантно одягненими студентками [12, с. 55]. Користь дослідження, яке провів Фентон, була обмежена перед усім тому, що він не міг встановити, які матеріали «Канзас-Сіті стар» були написані Хемінгуеєм, і пояснюється це двома факторами: як вже говорилося, нариси, репортажі та короткі повідомлення Хемінгуея у «Стар» не були підписані його іменем, а окрім того, у період коли вийшла книга Фентона, у 1954 р. Ернест Хемінгуей сам у значній мірі перешкоджав вивченню біографами раннього журналістського періоду його творчості, враховуючи, що ці не досить зрілі, а іноді й швидкостиглі газетні повідомлення можуть спричинити шкоду його репутації художника слова. Ось чому Фентон не міг піти далі аналізу трьох повідомлень та одного нарису, які, якщо судити за манерою викладу – несенетиментальному тону, подачею образу за допомогою мовних характеристик, використанню деталей, перегукуються з пізнішими художніми працями Ернеста Хемінгуея та виразністю оповідання відрізняються від звичайних сухих інформаційних повідомлень з обов’язковим лідом та вставним абзацом [5, с. 207].
Хемінгуея, як і інших найкрупніших репортерів-новелістів, у яких він вчився – Марка Твена та Стівена Крейна, цікавило дещо більше, ніж традиційні критерії репортажу: хто, що, де, коли. Вже у ранніх репортажах Хемінгуей прагнув ввести ще один вимір. Так, у репортажі про подію, яку рекламувала міська влада, - перший бал, що організувала Військова рада з проведення культурних заходів для новобранців, що відправлялися на фронт, з’явилася плачуча, закохана, недопущена в дорогу танцювальну залу повія, яка надала репортажу зовсім інше соціально-психологічне звучання.
Після смерті Хемінгуея у 1961 р., коли творче наслідування письменника стало надбанням історії, бібліографам вдалося з більшою або меншою достовірністю виділити біля 50 коротких повідомлень, які належали перу письменника та опублікованих або у «Канзас-Сіті стар», або «Канзас-Сіті таймс» за сім місяців 1917/18 р.. В. М. Погостін вважає цілком зрозумілим те, що п’ять років опісля, працюючи над своєю другою книгою «У наш час», перше видання якої (170 екз.) вийшло у 1924 р. у Парижі, Ернест Хемінгуей використовував свої журналістські замальовки, зроблені під час роботи у «Канзас-Сіті стар», в крайньому разі у двох коротких розділах, які у наступному американському виданні книги 1925 р. передували оповіданням «Революціонер» та «На Біг-рівер ІІ» [12, с. 56]:
«О другій годині ранку два угорці забралися у тютюновий магазин на розі 15-ої вулиці та Гренд-авеню. Древітс та Бойл приїхали у форді з поліцейської дільниці на 15-ій вулиці. Вантажівка угорців як раз виїжджала заднім ходом з тупіку. Бойл застрелив спочатку того, хто сидів у кабіні, потім – того, який був у вантажівці. Древітс злякався, коли побачив, що обидва вони вбиті наповал» («Революціонер»).
«Сема Кардинелла стратили о шостій ранку у коридорі окружної в’язниці… До шибениці виходили через двері у стіні. Усього було сім чоловіків, включно з двома священиками. Сема Кардинелла довелося нести» («На Біг-рівер ІІ») [8, с. 77, 134].
У 1928 р. у збірці «Чоловіки без жінок» з’явилося оповідання «Гонка переслідування» про зацькованого життям улаштовувача трупи вар'єте в Канзас-Сіті, який спився та приохотився до наркотиків.
Замальовки, зроблені у міській лікарні Канзас-Сіті, були використані також у надрукованому у 1933 р. оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!»: «В ті часи відстані були зовсім іншими, пил несло з горбів, - тепер їх зрівняли з землею, - і Канзас-Сіті більш за все був схожий на Константинополь» [18, с. 293].
Як зазначає один з дослідників життя і творчості цього письменника К. Бейкер, місце вбивства двох угорців – ріг 15-ої вулиці та Гренд-авеню – знаходилося недалеко від будівлі редакції «Канзас-Сіті стар». Салуна братів Вульф, згадувана в оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!», насправді не існувало, але так називався найкрупніший у місті магазин чоловічого одягу, який також знаходився поблизу від редакції «Стар» [12, с.56].
Опис окружної в’язниці у розділі, передуючому оповіданню «На Біг-рівер ІІ», співпадає з описом окружної в’язниці у Канзас-Сіті, і Чарльз Фентон, посилаючись на спогади журналістів, працюючих з Хемінгуеєм в «Стар», пише, що він часто розповідав друзям про злочинця на ім’я Сем Кардинелл.
У надрукованому в «Канзас-Сіті стар» 20 січня 1918 р. нарисі «В кінці маршруту "швидкої допомоги"» ми читаємо про важко пораненого негра, який, не дивлячись на смертельну небезпеку, відмовляється назвати детективу тих, хто робив замах на його життя, і який, абсолютно очевидно, послужив прототипом Каетано в розповіді "Гравець, черниця і радіо" (1933 р.).
Бібліографічні дослідження кінця 60-х - початки 70-х років, в результаті яких ряд репортажів були передруковані в 1968 р. в тій же «Канзас-Сіті стар» і журналі "Есквайр" і навіть виданий в 1970 р. окремим виданням [12, с.57], дозволили значно розширити уявлення про значення раннього журналістського досвіду Хемінгуея для всього нього подальшої творчості. Проте опубліковані в «Канзас-Сіті стар» матеріали Хемінгуея-репортера цікаві не лише з точки зору їх прямих або непрямих проекцій в творчість Хемінгуея-пісьменника. Звертає на себе увагу підбір тем, що цікавлять 18-річного репортера. Він абсолютно ігнорує світську хроніку і дешеві сенсаційні сюжети, хоча саме на них зароблялася скороспіла популярність, прагнення до якої приписують письменникові буржуазні критики. Ризикуючи попасти в немилість, Хемінгуєй пише про нелегку долю простих людей, про спекулянтів від спорту, про жорстокість американського способу життя, про процвітаючих в Канзас-Сіті наркоманії і злочинності, про неефективність швидкої на розправу поліції, про байдужість мещан-обивателів, про медичне обслуговування лише за дзвінку монету і багато інших пороків буржуазного суспільства.
Так, наприклад, свій перший крупний нарис "Керенський - боксер у вазі мухи" («Канзас-Сіті стар», 16 грудня 1917 р.) початкуючий репортер присвячує хлопчиськові - разносчикує газет (Керенським його прозвали завдяки зовнішній схожості з "збіглим російським політиком"), якому так часто доводилося пускати в хід кулаки, відвойовуючи місце на жвавому перехресті, що врешті-решт він став першокласним боксером. Але і тут доля не дуже-то прихильна до нього. За два долари він готовий битися з ким завгодно, не дивлячись на прокурені зали і злорадіючу публіліку, яка в кінці бою кидає на ринг монети, щоб продовжити задоволення і поглянути на справжню бійку за справжні гроші. "Все відбувається, як на іподромі, - розповідає Керенський (справжнє ім'я героя Лео Кобрін) репортерові Хемінгуею, - їм подобається дивитися, як ми б'ємося із-за монет, але хто б не переміг, ми все одно ділимо гроші порівну. Мені перепадає від півтора до двох з половиною доларів" [12, с. 57].
У репортажі "Сутичка поліцейських нарядів" («Канзас-Сіті стар»,6 січня 1918 р.) розповідається про безкарність торговців наркотиками і недбайливості поліцейських служб. Дивно, як нагадує нижченаведений уривок за будовою і манерою викладу короткі оповідні пропозиції сцени вбивства поліцейськими двох угорців з книги "У наш час".
"Службовці митниці зробили наліт на передбачувану явочну квартиру наркоманів... Декілька хвилин опісля за тією ж адресою і з тією ж метою прибули міські детективи. Обидва наряди прийняли один одного за торговців наркотиками". В результаті виниклої перестрілки декілька митників і поліцейських було доставлено в лікарню з важкими пораненнями.
Злочинність, вказує в черговому репортажі Хемінгуей, досягла таких розмірів, що кожен з районів міста вже має свій злочинний почерк: "Ми майже безпомилково визначаємо, з якого району міста убитий, по тому, як його прикінчили, – ділиться з репортером поліцейський, що допитував афроамериканця, який відмовлявся назвати своїх вбивць. - В негритянському районі користуються бритвою. У італійських кварталах віддають перевагу обрізу» [12, с. 58].
У міській лікарні, що входила, як вже було сказано, в обов'язковий маршрут Хемінгуея, репортер-початківець, наділений загостреним почуттям справедливості, стикається з найбільш потворним проявом соціальної несправедливості, коли мірою надання допомоги тим, що постраждали служить їх фінансове положення. Звичайно ж, тут лікують, іронічно помічає Хемінгуей, лише «для одного це лікування означає чисте ліжко і ліки з віскі, а для іншого - місце на кладовищі бідняків» [12, с. 58].
Є серед матеріалів цього періоду, встановлених після смерті письменника, і репортаж про вже відомому нам за спогадами Теодора Брамбека випадку з хворим віспою, кинутим без нагляду на вокзалі, і репортаж про страйк, якому вихований в традиційно-буржуазному середовищі Оук-парку Хемінгуей, звичайно, не мого дати правильної оцінки і тому обмежився скрупульозно-об'єктивістським описом сутички страйкарів з поліцією [12, с. 58]. І, звичайно ж цілий ряд репортажів, присвячених темі, яка ще зі шкільної лавиці не переставала володіти юнацькою уявою Хемінгуея, – війні в Європі і участі у ній отруєних мілітаристською пропагандою таких же молодих, як і сам репортер, людей. Правильне розуміння затіяною імперіалістичними державами бійні прийде до Хемінгуея декілька пізніше, а доки шість репортажів присвячуються бравим молодим янкі, що квапляться записатися у "найромантичніші" роди військ, - танкові частини і військово-морський флот.
За сім місяців професійної репортерської роботи у крупній газеті Хемінгуей не лише пройшов "прискореним курсом" школу письменницької майстерності, але і набув необхідних журналістських навичок, що дозволили йому за короткий період багато що винести з досвіду війни. У «Канзас-Сіті стар» Хемінгуей почерпнув також життєвий матеріал, що згодився йому пізніше, коли він почав свою письменницьку діяльність.
Замальовки до збірки оповідань "У наш час", розповіді "Вдалих свят, джентльмени!", "Гонка переслідування", "Гравець, черниця і радіо" - лише частина літературного врожаю, зібраного Хемінгуеем в Канзас-Сіті. На жаль, валіза з рукописами оповідань, що безпосередньо розповідають про події того часу, безслідно зникла з купе поїзда наприкінці 1922 р., коли перша дружина письменника Хедлі Річардсон їхала до Лозанни до Хемінгуею, який висвітлював за завданням іншої крупної газети "Торонто дейлі стар" хід Лозаннської мирної конференції.
30 квітня 1918 р. Ернест Хемінгуей звільнився з "Канзас-Сіті стар" і 23 травня того ж року разом зі своїм другом журналістом Теодором Брамбеком відплив до Європи у складі однієї з частин Червоного Хреста.
Розділ 2. Ернест Хемінгуей – політичний журналіст
2.1 Тема фашизму в публіцистиці Хемінгуея
"Я бився з фашизмом усюди, де можна було реально воювати з ним"
Ставши європейським кореспондентом тижневика «Торонто стар уіклі» в Парижі, Хемінгуей багато писав про післявоєнну Європу, про своїх співвітчизників, які обжили після війни злачні місця Парижу. Життя американських «галантерейних» у Франції, нью-йоркської богеми, що окупувала Латинський квартал, — його улюблені теми... А ще він багато подорожував європейськими країнами, ставав свідком розпаду імперій, революцій і безкінечних людських трагедій на бурхливо змінному світі.
Один з перших він став писати про зародження фашизму. Його боротьба з ним розтягнулася на усе життя.
Його перші статті про фашизм відносяться на початок 20-х років. Власне, з появою самого слова «фашизм», з виходом на арену фашиста Муссоліні Хемінгуей виступив проти фашистської загрози і був вірний своїм антифашистським ідеалам все життя. Тоді він назвав Муссоліні «найбільшим шарлатаном Європи» [17, с.67]. Хемінгуей говорить і про те, що Муссоліні грає Диктатора, але тут же знаходить недоліки цієї гри: «Муссоліні сидів за столом та читав книгу, на його лобі пролягали відомі зморшки. Він розігрував Диктатора… Я навшпиньках зайшов до нього за спину, щоб розглянути яку це книгу він читає з такою цікавістю. Це був французько-англійський словник, і тримав він його до гори ногами» [17, с. 68].
У статті «Італійські фашисти» Хемінгуей ретельно аналізує, як розвивається фашизм в Італії, коли переживає вищу стадію свого розвитку: "Першою була організація контратак проти комуністичних демонстрацій, другою - створення партії і, нарешті, тепер це політична і військова партія, яка вербує робітників і прибирає до рук діяльність профспілок. Вона панує від Риму до Альп» [17, с. 52 - 53].
Хемінгуей був не лише ворогом фашизму – він ретельно намагався досліджувати причини, які ведуть фашистів до влади: «Ситуація, що склалася в Італії, вимагає деяких пояснень і порівнянь. Платформа фашистів - крайній консерватизм. Уявіть собі, що 250 тисяч членів консервативної партії Канади озброєні, тобто уявіть "політичну партію, побудовану за принципом військової організації", голова якої не приховує, що у неї досить сил, щоб скинути ліберальний, а втім і будь-який інший уряд, що наважиться виступити проти неї... До того ж уявіть, що створена спеціальна військова поліція для того, щоб перешкоджати вуличним зіткненням між консерваторами і лібералами, і у вас буде правильна точка зору на сучасне політичне положення в Італії» [17, с 52], - пише Хемінгуей у статті «Італійські фашисти».
Антифашистська тема звучить і в статтях з журналу "Есквайр". Вона надихає Хемінгуея, що пише з республіканської Іспанії і арен військових дій Другої Світової війни. Хемінгуей у той же час уважно стежить за розвитком революційного руху. Ось його стаття "Королі тепер займаються не тим, ніж раніше". Він детально розповідає про розвиток революційного руху і про долі королівських сімейств у Європі: «Джордж – король грецький, – найновіший король у