Короткий словник з мовознавства
Метод лінгвістичної географії— метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у вигляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).
Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи речення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.
Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає втому, що семантичне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навколишнього світу.
Методика фізіологічних реакцій — методика, яка полягає в реєстрації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, розширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.
Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування.
Мова-еталон — ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.
Мова-основа — див. Прамова.
Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.
Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.
Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.
Мовна картина світу — спосіб відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами.
Мовна компетенція (лат. competentia, від competo — взаємно прагну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним індивідом.
Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.
Мовна політика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.
Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.
Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як основа для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який досліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.
Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які використовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають національно-культурним традиціям певного соціуму.
Мовний союз —особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактного й конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.
Мовні контакти (лат. contactus — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.
Мовні універсали(лат. universalis — загальний) — явища, властиві всім мовам або більшості з них.
Модальність (від сер.-лат. modalis — модальний; лат. modus — міра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єктивної кваліфікації повідомлюваного.
Модифікаційне словотвірне значення (лат. modificatio — видозміна, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.
Модус (лат. modus — міра, спосіб) — частина речення (висловлення), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).
Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.
Моногенез —див.Теорія моногенезу.
Морф (грец. morphe — вигляд, форма) — конкретний лінійний представник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший мінімальний відрізок словоформи, наділений значенням.
Морфема (грец. morphe — вигляд, форма) — мінімальна двостороння одиниця мови,тобто одиниця, що має план вираження і план змісту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.
Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння.
Морфологічний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.
Морфологія (грец. morphe — вигляд, форма і logos — слово, вчення) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфологічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і розвитку цієї системи.
Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.
Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.
Морфонологічний проміжний рівень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.
Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вираження граматичних значень.
Морфосилабема (від морф і грец. syllabe — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збігаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.
Надлишковість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.
Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.
Натуралізм — див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.
Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поширював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Синонім: натуралізм.
Національно-мовна політика — мовна політика як частина національної політики держави.
Недиференційні ознаки фонем — див. Інтегральні ознаки фонем.
Нейролінгвістика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — наукова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й вивчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної поведінки.
Нейтралізація фонем (лат. neutralis — не належний ні тому, ні іншому) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (позиціях).
Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.
Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.
Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семантики слова; невластивий для слова контекст.
Номінативна функція (лат. nominativus — називний, відпотіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.
Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).
Номінативні мови (лат. nominativus — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.
Норма мовна —див. Мовна норма.
Ностратична теорія (лат. noster— наш)— теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борёйська теорія.
Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в інших формах цієї ж парадигми.
Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є вивчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.
Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.
Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.
Ономасіологія (грец. onomasia — найменування і logos — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного позначення елементів дійсності.
Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
Опозиції фонем (лат. oppositio — протиставлення) — протиставлення двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.
Опозиційний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мовних одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій основі об'єднання їх у певні парадигматичні класи.
Орфографія (грец. orthographia, від orthos — правильний і grapho — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.
Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мовах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.
Палаталізація (лат. palatum — піднебіння) — пом'якшення приголосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.
Парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок) — 1) у широкому розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.
Парадигматика—один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єднуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.
Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.
Паракінесика (грец. para — біля, коло, поряд і kinetikos — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.
Паралінгвістика (грец. para — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавства, який вивчає ці засоби.
Переповідний спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (інформацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, здивування. Синонім: коментатйв.
Перлокуція (лат. per — префікс, що означає посилення, завершення, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. locution — мовний зворот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.
Перформатив (лат. performo — ді ю) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.
Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у виконанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійсненню дії. Див. Перформатив.
Перцептивна функція фонем (лат. perceptio — сприймання, пізнавання) — розпізнавальна функція.
Пїджини (від спотвореного англ. business — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетнічного спілкування.
Пізнавальна функція мови — див. Гносеологічна функція мови.
Побутовий контекст —див. Ситуативний контекст.
Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної побудови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Глибинна структура.
Поетична функція мови —див. Естетична функція мови.
Полісемія (грец. polysemos — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.
Полісинтетичні мови (грец. polys — багато і synthesis — поєднання) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.
Поняттєві категорії— загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що виражаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).
Поняття — форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємозв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.
Порівняльно-історичне мовознавство— лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчення історичного розвитку споріднених мов.
Порівняльно-історичний метод — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.
Погоджувальна лінгвістика — див. Генеративїзм.
Потенційна сема — сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.
Прагматика (грец. pragmatikos — дійовий, чинний) — сфера досліджень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мовних знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс проблем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.
Прагматична функція мови — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого.
Прагматичний синтаксис — синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у процесі комунікації.
Прамова — мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.
Праформа — вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконструйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.
Предикат (лат. praedicatum — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.
Предикативи (лат. praedicativus — стверджувальний, категоричний) — див. Категорія стану.
Предикативність — комплексна синтаксична категорія, яка виражає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як комунікативну одиницю.
Пресупозиція (лат. ргае — попереду і suppositio — припущення, презумпція) — компонентсмислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.
Привативні опозиції фонем — опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший її не має.
Прийом відносної хронології — прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).
Прийом внутрішньої реконструкції — прийом порівняльно-історичного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.
Прийом зовнішньої реконструкції — прийом порівняльно-історичного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.
Прийом «слів і речей» — прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.
Прийом тематичних груп — прийом дослідження лексики, за якого слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спільною темою.
Прийоми внутрішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.
Прийоми зовнішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологічними та ін.) явищами.
Прийоми міжрівневої інтерпретації — способи дослідження мовних явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.
Прикладне мовознавство — напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із використанням мови.
Прилягання —тип синтаксичного зв'язку між словами, який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.
Принцип конгеніальності (лат. соп — префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність, і genius— дух)— принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.
Приховані категорії — семантичні й синтаксичні ознаки слів чи словосполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є суттєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.
Пропозиція (лат. propositio — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної парадигм речень.
Пропорційні опозиції фонем — опозиції, в яких відмінність між фонемами така сама, як і в іншій опозиції.
Просодія (грец. prosodia — приспів, наголос) — над сегментні особливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.
Прості універсали —див. Елементарні універсали.
Просторова лінгвістика —див. Ареальна лінгвістика.
Протеза (грец. prothesis— додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.
Прототип (англ. prototype, від грец. prototypon — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи властивості без домішки інших властивостей.
Психолінгвістика (грец. psyche — душа і лінгвістика) — галузь мовознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.
Психолінгвістичні методи — методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів.
Психологізм —див. Психологічний напрям у мовознавстві.
Психологічний напрям у мовознавстві — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психологізм.
Редеривація (лат. ге — префікс, що означає зворотну або повторну дію, деривація—див. Зворотне словотворення.
Рема (грец. rhema — сказане) — компонент актуального членування речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене вираження думки.
Репрезентативна функція (лат. representatio — наочне зображення) — див. Номінативна функція.
Референт (англ. refer — співвідносити, посилатися; лат. referens — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мовець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.
Референтна функція —див. Номінативна функція.
Речення — основна синтаксична одиниця, яка являє собою інтонаційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.
Рівні мови — складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й підкласи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).
Рід — граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно співвіднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.
Сёма (грец. sema— знак)— мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.
Семантика (франц. semantique — наука про зміст, від грец. se mant/kos — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) значення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.
Семантичний диференціал — психолінгвістичний прийом (анкетування), який полягає у використанні комплексу пар семантичних диференційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчення звукосимволізму тощо).
Семантичний множник — див. Сёма.
Семіологія —див. Семіотика.
Семіотика (грец. semeion — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.
Сигніфікативна функція фонем (лат. significare —давати знати, виявляти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.
Силабема (грец. sy//atoe~ — склад) — див. Морфосилабёма.
Силабоморфема —див. Морфосилабёма.
Сильна позиція фонем — позиція, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.
Символіка звука —див. ЗвукосимволГзм.
Сингармонізм (грец. syn — разом і harmonia — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподібнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім голосним звукам кореня.
Синкретизм (грец. synkretikos — з'єднання) — формальне нерозрізнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.
Синоніми (грец. synonimos— однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.
Синтагматика (грец. syntagma, буквально — разом побудоване; поєднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиницями за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлення або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.
Синтагматичний синтаксис — розділ синтаксису, який вивчає синтаксичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.
Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.
Синтаксёма— мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.
Синтаксис (грец. syntax/s — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.
Синтаксична типологія мов —типологія, яка грунтується на відношеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.
Синтактика — один із аспектів дослідження мови, за якого виділяються відношення між одиницями мови.
Синтетизм (грец. synthesis — поєднання) — типологічна ознака мовної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кількох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).
Синтетичні мови (грец. synthesis — поєднання) — мови, в яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).
Синхронічне мовознавство — мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.
Синхронія (грец. synchronos — одночасний) — 1) стан мови на певний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).
Сирконстанти (франц. circomstance, від лат. circumstant/a — обставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями поширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).
Система мови (грец. systema — ціле, що складається з частин; поєднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які перебувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.
Системний контекст — контекст, за якого сполучуваність слова зумовлена його індивідуальним значенням.
Ситуативний контекст — контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.
Склад — звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого потоку, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.
Складні універсали — див. Імплікаційні універсали.
Слабка позиція фонем — позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.
Слово — основна структурно-семантична одиниця мови, яка співвідноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми ознаками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й служить для побудови висловлень.
Словозміна—творення граматичних форм одного й того самого слова.
Словозмінні граматичні категорії — категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовленнєвому ланцюжку.
Словосполучення — два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.
Словотвір — 1) творення похідних слів за дериваційними правилами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, дерива'ція; 2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватологія.
Словотвірна модель —див. Словотвірний тип.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей похідного слова з властивостей вихідних одиниць.
Словотвірне гніздо — сукупність слів, упорядкованих відношеннями похідності і об'єднаних спільним коренем.
Словотвірне значення — узагальнене категоріальне значення слів певної словотвірної структури, що встановлюється на основі семантичного співвідношення похідних слів та їхніх твірних і виражається за допомогою словотвірного форманта. Синонім: дериваційне значення.
Словотвірний ланцюжок — комплексна одиниця словотвірного гнізда, що об'єднує ряд споріднених слів, які перебувають у відношеннях послідовної похідності і взаємозалежності.
Словотвірний проміжний рівень — рівень мови, проміжний між морфологічним і лексико-семантичним.
Словотвірний тип — формально-семантична схема побудови похідних слів, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта, словотвірного значення. Синонім: словотвірна модель.
Словотворення — див. Словотвір 1.
Словоформа — граматична форма того самого слова, його граматичний різновид, який виявляє лексичну тотожність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїми граматичними значеннями.
Соціальний символізм — один із виявів взаємозв'язку між соціальною структурою суспільства і його культурою; регуляція соціальних стосунків за допомогою культурних, в т. ч. мовних, засобів.
Соціолінгвістика (лат. societas — спільність і лінгвістика) — мовознавча наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, взаємодію мови і суспільства.
Соціолінгвістичні методи — методи, які ґрунтуються на синтезі лінгвістичних і соціологічних процедур.
Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.
Споріднені мови — мови, які походять від спільної прамови.
Спосіб словотворення — прийом зміни твірного слова або словосполучення (його морфемної будови, звукового складу, лексичного значення), внаслідок чого утворюється нова похідна одиниця.
Стадіальність — див. Теорія стадіальності.
Стан — граматична категорія дієслова, якою передається взаємовідношення суб'єкта й об'єкта в процесі виконання дії.
Статистичні методи — сукупність операцій та обчислень, використовуваних математичною статистикою для аналізу великих масивів даних, що підлягають дії значної кількості факторів, які неможливо індивідуалізувати.
Статистичні універсали — універсалі!, які позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови. Синонім: фреквенталії.
Стилостатистика — галузь стилістики, що досліджує авторські та функціональні стилі і жанри статистичними методами. Синонім: статистична стилістика.
Структура мови — спосіб організації мовної системи, її внутрішня будова.
Структуралізм — мовознавчий напрям, який розглядає мову як чітко структуровану знакову систему і прагне до суворого (наближеного до математичних наук) формального її опису.
Структурна схема речення — абстрактний зразок речення, до складу якого входить мінімум компонентів, необхідних для його побудови.
Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.
Структурний синтаксис —див. Дистрибутивний синтаксис.
Суб'єкт (лат. sybjectum — підкладене) — формально-семантична категорія синтаксису, що означає предмет або істоту, про які повідомляється у реченні; підмет.
Субзнаковий рівень мови (лат. sub — під) — рівень мовних одиниць, які не є знаками, а лише складниками знаків.
Субкод (лат. sub — під і код) — підвид коду, різновид коду.
Субстрат (лат. sub — під і stratum — шар, пласт) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди витісненої місцевої мови.
Суперзнаковий рівень мови (лат. super— над) — рівень мовних одиниць, що складаються зі знаків; надзнаковий рівень.
Суперстрат (лат. super — над і stratum — шар, пласт) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців, асимільованих корінним населенням.
Сценарій (італ. scenario, від лат. scaena — сцена) — різновид структури репрезентації, який виробляється внаслідок інтерпретації тексту, коли ключові слова й ідеї тексту створюють тематичні («сценарні») структури, що вилучаються з пам'яті на основі стандартних, стереотипних значень, приписуваних термінальним елементам.
Табу (франц. tatoou, від полінезійського tapu — заборонений, священний) — заборона на вживання певних слів, що зумовлюється містично-забобонними, соціально-політичними, культурними та морально-етичними чинниками.
Тезаурус (грец. thesauros — скарб, скарбниця) — див. Ідеографічні словники.
Тема висловлення (грец. thema — те, що покладено в основу) — компонент актуального членування речення, вихідний пункт повідомлення — те, про що стверджується у реченні (дане, відоме).
Тематичні словники — див. Ідеографічні словники.
Теорія ієрархії мовних рівнів —теорія французького мовознавця Еміля Бенвеніста, згідно з якою мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого рівня.
Теорія ізоморфізму (грец. fsos — рівний, однаковий і morphe — вид, форма) —теорія польського мовознавця Єжи Куриловича, яка доводить відсутність якісної відмінності між різними рівнями мови і дозволяє застосовувати в їх дослідженні одні й ті самі методи і принципи.
Теорія інформації— наука, яка вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення й обчислення інформації. Синонім: інформатика.
Теорія ймовірностей — математична наука, що вивчає способи обчислення ймовірностей одних випадкових подій за ймовірностями інших подій.
Теорія (концентричних) хвиль —теорія німецького мовознавця Йо-ганеса Шмідта, згідно з якою кожне нове мовне явище поширюється з певного центра хвилями, що поступово згасають, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.
Теорія мінімального зусилля —див. Закон мовної економії.
Теорія множин — розділ математики, в якому вивчаються загальні властивості множин (сукупностей яких-небудь об'єктів).
Теорія моногенезу (грец. monos — один і genesis — народження, походження) — вчення про походження людської мови з одного джерела.
Теорія номінації (лат. nominatio — називання, найменування) — розділ мовознавства, що вивчає загальні закономірності утворення мовних одиниць, взаємодію мислення, мови і дійсності в цих процесах, ролі людського чинника у виборі ознак найменування, мовну техніку найменування тощо.
Теорія родовідного дерева — теорія німецького мовознавця Августа Шлейхера про походження індоєвропейських мов від однієї прамови.
Теорія стадіальності — інтерпретація історичного розвитку мов як зміни стадій (станів), що мають універсальний характер.
Типологічне мовознавство (грец. typos — відбиток, форма, зразок і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, що досліджує принципи й опрацьовує способи типологічної класифікації мов. Синонім: лінгвістична типологія.
Типологічний метод —див. Зіставний метод.
Тон (грец. tonos — напруження) — наділене значеннєвістю контрастне варіювання висотно-мелодичних голосових характеристик при виголошенні мовних одиниць.
Топологічна семантика — напрям у когнітивній лінгвістиці, який вивчає відношення між окремими значеннями слова. Див. Топологічна схема.
Топологічна схема (грец. topos — місце і logos — слово, вчення) — схема, яка показує зв'язки між