Xreferat.ru » Топики по английскому языку » Наукові та народні орнітоніми: аналіз походження

Наукові та народні орнітоніми: аналіз походження

Курсова робота


Наукові та народні орнітоніми: аналіз походження


Переяслав-Хмельницький 2006

Вступ


У світовій фауні відомо близько 8600 видів птахів, з них на Україні – близько 416.

У ранньому дитинстві ми вперше знайомимось з представниками дивного тваринного світу і на все життя запам`ятовуємо їх імена. Але мало хто з нас у дорослому віці задає питання: «Чому їх так називають?» Адже походження багатьох назв тварин не можна пояснити простою мотивацією їх значення. Якщо назви таких тварин, як широконіска, шилохвіст, горихвістка, костогриз, снігур, рябчик тощо мотивовані іншими словами (широкий і ніс, шило і хвіст, горить і хвіст тощо) і тому цілком зрозумілі, то назви інших – нерідко залишаються зовсім неясними. Виникнення таких слів належить до глибокої давнини, і до нашого часу ці слова втратили минулі зв`язки з іншими словами. Крім того, в процесі розвитку мови змінюється звуковий вигляд слів, змінюються і їхні значення.

Отже, для розуміння дійсного значення таких назв потрібно відновити їх первісний зміст. Цими проблемами займається особлива галузь мовознавства – етимологія, тобто наука про походження слів. Однак не всі назви птахів вже розшифровані: етимологія багатьох назв залишається ще спірною або не з`ясованою.

Значну кількість народних назв птахів засобами лінгвістичного аналізу і силами філологів пояснити неможливо. Для цього необхідні глибокі знання анатомії, фізіології, морфології, екології і етології поширення та інших характеристик фітофауни. Такий аналіз стає можливий лише при участі біологів, а особливо орнітологів. Крім того, частина положень, зроблених у традиційних джерелах не витримує критики з позицій зоології.

Тому проблема з’ясування походження наукових та народних назв птахів є актуальною.

Мета: З`ясувати причини виникнення та етимологію наукових і народних назв птахів.

Предмет: Аналіз походження наукових і народних назв птахів.

Об’єкт: Наукові і народні назви птахів та біологічні характеристики птахів.

Завдання: 1) зібрати наукові та народні назви птахів;

2) проаналізувати взаємозв’язки між науковими та народними назвами та біологією птахів;

3) за допомогою етимологічних словників пояснити походження назв;

4) зробити типологію наукових і народних назв за їх етимологією.

Практичне значення: З зоологічної точки зору матеріали курсової роботи будуть використані на уроках біології у 7 класах при вивченні зоології тварин. У вищих навчальних закладах може використовуватися на заняттях зоології, географії, української, російської та інших іноземних мов.

Дослідивши народні назви та розкривши етимологію наукових орнітонімів ми встановлюємо взаємозв’язок між життєвим досвідом і використанням його в навчальній практиці. Такий підхід забезпечує міжпредметні зв’язки зоології та інших наук і в повній мірі збагачує кожну з них.


1. Теоретична частина


1.1 Поняття про народну етимологію


Народна побутова етимологія – етимологізування за першим випадковим співзвуччям, без урахування фонетичних законів, способу переходу значень, морфемного складу та його змін і переосмислення невідомого чи маловідомого слова за випадковою подібністю з відомим і зрозумілим, що призводить до хибного встановлення внутрішньої форми, а часто й до фонетичного «спотворення» слова.

Від етимології наукової, яка вимагає врахування закономірних фонетичних відомостей між спорідненими мовами і між фонетичними явищами різних часів тієї самої мови, треба, звичайно, відрізняти факти так званої народної етимології, або псевдоетимології. Цим терміном визначають ті тлумачення значень слів, можуть виникати у свідомості людей, які не мають наукової підготовки і певною мірою осмислюють слова за індивідуальними асоціаціями. Народна етимологія – дуже поширене в мовах явище, яке спостерігається переважно в говорах, і мовленні людей, які пристосовують нові слова до вже відомих, що потрапляють з ужитку, головним чином, освіченого середовища (літературної мови), найчастіше це слова іншомовного та старокнижного походження. Так, слово поліклініка в малописемних людей звучить іноді як полуклініка і навіть політклініка.

Рідше, ніж іншомовні, впливу народної етимології зазнають слова рідної мови. Проте це звичайно слова маловживані, що належать до понять «другорядних», які не відіграють ролі ні в господарстві, ні в культурному житті мовців. Такими є, наприклад, власні назви, назви багатьох рослин, грибів, комах, птахів.

Особливо поширені народні етимології різноманітних іншомовних імен, прізвищ, географічних назв. Якщо назва предмета не мала зрозумілого пояснення, то його легко можна було пов’язати з бажаним змістом. Тому, як тільки народ помічав хоча б незначну подібність з тим чи іншим рідним словом, переосмислення відбувалося легко і просто. [5]

Народна етимологія не реконструює втрачені етимологічні зв’язки, а намагається пояснити походження слова стосовно сучасного стану мови.

Розбіжності між науковою і народною етимологією чітко можна простежити у випадку походження слова видра. Вчені встановили його праформу vudra, знайшли певну кількість відповідників в інших мовах і пояснили, що слово видра пов’язане зі значенням «водяний».

Народноетимологічне тлумачення походження слова видра (від видрати) повністю суперечить фактам історії мови. Таке пояснення ґрунтується тільки на пристосуванні слова видра до видрати, а порівняльно-історичний аналіз слова видра показує, що його поява відноситься до епохи, коли префіксальне творення типу видрати взагалі ще не було продуктивним в індоєвропейських мовах. Народна етимологія – це та ж сама легенда, за допомогою якої пояснюються незрозумілі факти далекого минулого близькими та зрозумілими явищами сучасної мови.

Феномен народної етимології вже понад 100 років привертає увагу лінгвістів, хоча й до сьогодні залишається невивченим. Спотворене звучання слів, а також їх хибне тлумачення на основі народної етимології визначили ставлення до неї, як до патологічної, аномальної риси якості мови, що пов’язана з порушенням загальноприйнятого вживання лексичних одиниць. До цього часу поширена думка, що з підвищенням грамотності, мовленнєвої культури, факти народної етимології зустрічатимуться все рідше і врешті-решт безслідно зникнуть. Народна етимологія перебуває у прямій залежності від культури народу, але бачити в ній лише мовний казус є грубою помилкою.

Важко погодитися з тим, що явище народної етимології приречене на вимирання. Народна етимологія – джерело розвитку і збагачення національної мови, що відображає складні взаємозв’язки лексичних одиниць, як у сфері зовнішньої (формальної) подібності, так і у сфері семантики.

Таким чином, народна етимологія – це не просто хибні й наївні пояснення походження різних слів, а складне явище, яке інколи ускладнює роботу дослідника, який вивчає історію слів. Дія народної етимології залишила численні сліди в мові, причому часто вони були так «замасковані», що вчені не завжди могли відрізнити народну етимологію від наукової. [15,20]


1.2 Становлення етимології як науки


Етимологія є однією з найважливіших галузей історичного мовознавства. Слово відбиває об’єктивну реальність, яка пройшла через суспільну свідомість; зміни і процеси, що відкриваються в історії слова, розповідають про те, як конкретна суспільна формація, середовище відображалися у внутрішній формі лексем.

Історія слів дуже тісно пов’язана з історією народу, і тому етимологічні дослідження набувають першочергового значення для розв’язання важливих історичних та етногенетичних питань.

Початки етимології ведуть із сивої давнини, зокрема з твору Платона «Кратіл», який, власне, і започаткував науку про мову і, в першу чергу, етимологію. Афінський вчений-філософ уперше окреслив рамки проблеми етимологічного аналізу, визначив цілі й напрями етимологічних досліджень.

У Давньому Римі над питаннями, що стосуються походження слів, працював саме Варрон. Він назначав етимологію як частину науки про мову, що вивчає, навіщо і звідки виникли слова. Цей учений у своїх працях передбачає напрямки й ідеї розвитку мовознавства, які розвинулися в етимологічній науці нового часу.

Найдавнішими етимологічними дослідженнями займалися граматики й філософи; перші з них характеризували слова описового характеру, другі – номінативного, хоча вони ще не були істинно науковими. Потрібно було б цілі томи книг, у яких би вмістилися хибні, несуразні, помилкові етимології і дослідження античних учених.

Етимологічні принципи і методи античних авторів зберігалися як у середні віки, так і в епоху Відродження. Вони змінювалися тільки в тому відношенні, що до античних поглядів на походження слів приєднували поняття з біблійних міфів про найдавніші назви й імена.

Зусилля середньовічної етимології зводилися в основному до спроб встановити походження окремих слів. Приклади невдалих етимологій, безпідставне фантазування щодо етимонів зустрічалися в той час набагато частіше, ніж правильні наукові етимологізування. У кожній європейській державі можна було відшукати зразки таких хибних міркувань. Подібні «патріотичні» етимології призводили до намагання пояснити етимони більшості мов світу саме від своєї рідної мови.

Помилкові етимологічні теорії та гіпотези призвели до того, що багато хто почав ставитися скептично, навіть з іронією до етимологічних досліджень.

Але найбільш різкий випад на адресу етимології зробив видатний французький письменник і філософ ХVІІІ століття Вольтер. Він скептично відносився до етимологічних пошуків науковців свого часу і з сарказмом говорив, що етимологія – це наука, в якій голосні нічого не варті, а приголосні варті не набагато більше. Тобто, про наукову етимологію в епоху Середньовіччя і Відродження можна було говорити лише в тому випадку, коли створилася лінгвістична наука, що мала в своїй основі ясне і чітке розуміння історичного становлення мов та історичних відносин між ними, відкривала закономірності їх змін у розвитку і не посилалася на химерні випадкові здогади, виробляла точні поняття з етимології слів у кожній лінгвістичній системі. Мета етимології – «відтворити у слові його первинну форму», – писав у 1843 році Ф. Діц (основоположник романської філології) у вступі до свого етимологічного словника.

Повільно, невпевнено у ХVІІ – ХVІІІ столітті етимологія почала розвиватися як наука загальноєвропейського значення. З’являються перші спроби укладання етимологічних словників. Такими є, наприклад, «Етимологічний словник французької мови» – Г. Менада (Париж, 1650, 1664, 1750 р.р.); «Нові міркування про кімерську мову» П. Сюв (1663 р.).

Найдавніші спроби української етимології також відбувалися на випадковій зовнішній подібності слів і були типовими для мовознавчої науки аж до середини ХІХ століття. У системі освіти ХVI – XIX ст. етимологія як розділ граматики посідала одне з найважливіших місць, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти усіх інших знань.

Власне наукова етимологія в Україні починається з діяльністю О. Потебні. Він будує етимологію на засадах порівняльної граматики, використовує значний історичний і фольклорний матеріал.

Над проблемами етимології в сучасному мовознавстві працюють наукові відділи історичної лексикології Інституту української мови й Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. [15,16]


1.3Класифікація типів народної етимології


Існують різні погляди на лінгвістичну природу народної етимології, які стосуються не тільки процесу її утворення, а й розмежування різних типів.

Можна виділити такі типи народної етимології: 1) за зовнішнім пристосуванням співзвучних лексем, де звукова форма незрозумілого за походженням слова пристосовується до «знайомої» форми якоїсь лексеми; пор. зміну динамит в демит; 2) за зміною і переосмисленням зовнішньої форми, ґрунтується на дії фонетичного і семантичного факторів, що призводять до встановлення зв’язків між значенням і звучанням лексем: а) за збереженням предметної співвіднесеності (пор. бульвар і гульвар); б) за зміною в лексичному значенні слова (пор. свідок – очевидець, які мотивовані дієсловом ведать «знати», буквально «знаючий» «видаючий»).

Встановлені типи народної етимології неоднозначні за характером і результатами впливу на звукову форму і семантику слова. Основним типом народної етимології, безумовно, є пристосування, коли шляхом зміни зовнішньої форми слова пояснюється його внутрішня форма і значення. До периферійних типів народної етимології відносяться уподібнення, які не змінюють звучання слова, і уподібнення, що надають зміненому слову зовнішньої подібності зі співзвучною лексичною одиницею. [2,17]


2. Практична частина


2.1 Праслов’янські орнітоніми


Ворон (діалектні назви – ворін, гавран, крикун) – назва цього роду пов’язана з кольором оперення птаха. Чорний з відблиском колір у слов’ян називається «вороним».

Гоголь (діалектні назви – гегавка, кракуша) – назва цієї качки, мабуть, утворена способом звуконаслідування (пор. «гоготати»); зустрічається у східних і західних слов’ян, має паралелі в деяких інших мовах (латиській, голландській, давньопруській, давньоісландській). Але є й інші, не менш переконливі теорії походження даної назви, а саме:

а) тюркського походження назва за кольором оперення – «синюватий», «сизий», «голубуватий»;

б) суфіксальне утворення, споріднене зі словами «гоготати», «гагара»;

в) вторинне за походженням значення – «молодцюватий» (пор. «ходити гоголем»).

Журавель (діалектні назви – веселик, василець, віщун, клекотень, бусел) – існує дві гіпотези походження назви:

а) назва тісно пов’язана з народними повір’ями, легендами, де означає «той, що журиться» (крик птаха дійсно має сумний відтінок);

б) назва загальнослов’янська; в основі лежить стародавній індоєвропейський корінь із значенням «різко кричати» (дійсно, різкий голос птаха чути далеко). [1,8]

Зозуля (діалектні назви – кукуля, куковка, підкидовка, брехушка) – праслов’янська назва звуконаслідувального походження; сучасна форма виникла внаслідок асиміляції й спрощення приголосних.

Кулик (діалектні назви – грицик, пісочник, морська сорока) – назва звуконаслідувальна за походженням, зустрічається у східних і західних слов’ян. Окремі види розрізняються за формою і розмірами тіла, специфічним забарвленням тощо (наприклад, кулик-горобець, кулик сорока).

Орел – назва цього птаха загальнослов’янська. Корінь слова індоєвропейський, означає «птах», а суфікс «ел» є збільшувачем. Отже, орел – це найбільший птах.

Орлан – назва утворена суфіксом «ан» від слова «орел». Суфікс надає слову значення «подібний.

Підорлик (діалектні назви – скигляк, пів орлик) – назва утворена префіксом «під» від слова «орел». Префікс надає слову значення «близький до орла, схожий на орла». А видові назви вказують на розміри птахів: великий, малий.

Сова (діалектні назви – пугач, мишоїд, сплюшка) – загальнослов’янська назва роду, що значила раніше «виюча», «та, що кричить». Видові назви вказують переважно на особливості забарвлення або морфологію оперення (біла, сіра, довгохвоста, бородата, вухата), іноді – на місцеперебування (болотяна). [12,18]

Сорока (діалектні назви – білобока, злодійка, скрекотуха, скреготуха) – слово звуконаслідувального походження (від комплексу «кор», де з часом «к» перейшло в «с»). Назва загальнослов’янська, але давнє значення слова втрачене.

Сойка (діалектні назви – соя, зеленушка, казарка, чубарка, деряба) – назва загальнослов’янська. Слово споріднене з «сяяти» (пор. церковнослов’янське «присоє» – осоння). Назва дана за характером забарвлення оперення: на крилах птаха є своєрідне «дзеркальце» з голубих, білих і чорних смужок.

Синиця (діалектні назви – синюх, зінька, сикора, лазарка, призимнюха) – слово давньогрецького походження. Назва утворена шляхом звуконаслідування (голос птаха подібний до «зінь-зінь»). Назви ж окремих видів пов’язані переважно з особливостями забарвлення або морфології оперення (голуба, біла, чорна, довгохвоста, чубата, вусата), а також вказують на відносні розміри (велика).

Тетерев (діалектні назви – тетеря, косак, дикий півень) – праслов’янська назва звуконаслідувального походження; в деяких мовах, наприклад, латиській споріднені з «тетеря» вигуки передають характерне квоктання цього птаха.

Чечітка (діалектні назви – чечик, слободянка, лебедянка) – висувається гіпотеза про звуконаслідувальний характер цієї праслов’янської назви (редуплікована основа). [4,10]


2.2 Іншомовні орнітоніми


Альбатрос – великий морський птах. Від араб. alkadus – «журавель при колодязі». До нас прийшло на початку XIX ст. через фр. albatros.

Баклан – назва запозичена. Спірним лишається джерело запозичення. За однією версією, назва запозичена з давньотатарської мови із значенням «дика гуска», хоча в систематичному відношенні цей птах належить до іншого ряду – пеліканоподібних, або веслоногих. За іншою версією, «баклан» є переоформленням грецького pelеcan. Можливо, назва пов’язана з киргизьким словом baglan – «великого зросту і товстий».

Балабан (діалектні назви – балабан, галаган, раріг, черево та ін.) – назва запозичена з турецької мови, де це слово мало значення «великий сокіл».

Беркут – назва запозичена з тюркських мов, де це слово мало значення «орел».

Бекас (діалектні назви – баран, баранчик, дикий баран, довгоносок, пастушок, кулик – болотянка) – назва запозичена з французької мови, що означає «птах з довгим дзьобом».

Вальдшнеп (діалектні назви – валюшень, лежень, лісовий кулик, великий кулик, носата куриця, слуква, драч) – запозичення з німецької мови, буквально – «лісовий кулик».

Гаршнеп (діалектні назви – баранчик, крячок, болотянка довгоносик, кулик-) – назва цього маленького кулика запозичена з німецької мови, що буквально означає – «волосяний кулик», оскільки вздовж верхньої частини шиї і спини птаха тягнуться тоненькі пір’їнки.

Дупель (діалектні назви – кулик, лежень, дупельт) – назва цього кулика запозичена з німецької мови: «дупельшнеп», що значить «подвійний кулик». Справа в тому, що він дуже подібний до іншого кулика – бекаса, але майже вдвічі більший за нього.

Завирушка (діалектні назви – тинівка, плітнівка, ольшанка, по кропивник) – назва запозичена з російської мови, пов’язана з дієсловом «врать» (брехати); назва дана птахові, очевидно, через те, що він «співає, ніби передражнює солов’я» (за Далем).

Кроншнеп (діалектні назви – кулик, босяк, тріскунчик) – запозичення з німецької мови; буквально «вінценосний кулик». Проте нічого подібного до вінця або корони на голові птаха немає. Назва дана, мабуть, за розміри, якими кроншнеп перевершує всіх інших куликів.

Ластівка (діалектні назви – красулька, щурик, пічкур, норець, берегівка) – слово має литовське походження… Корінь «ласт» означає «літати туди і сюди», «пурхати». Таким чином, у назві птаха відбито характерний для нього стрімкий пурхаючий політ. Назви окремих видів походять від певного місцеперебування: берегова, міська, сільська.

Лелека (діалектні назви – бусел, боцюн, бузько, чорногуз, клекотень, гайстер, жабоїд, бушля, рибоїд) – слово запозичене з турецької мови; птах одержав назву за характерний звук від ляскання крил у польоті. Назви видів відбивають специфіку забарвлення оперення: білий, чорний.

Оляпка (діалектні назви – водняк, нурко, гай дучок, білогрудець, водний кіс) – можливо, слово запозичене з російської мови. Етимологи намагаються зблизити з «ляпати» (мабуть, за звичку птаха швидко бігати по камінню на стрімких гірських річках). Інша назва цього птаха – пронурок (див. нижче). на Переяславщині – залітний.

Ремез (діалектні назви – болотяна(водяна) синиця, довгохвостик, кушуля, рукавичка, швачка, водянка) – назва запозичена через польську з німецької мови і в перекладі значить «очеретяна синиця» (птах живе по берегах водойм, де мостить на прибережних деревах висячі понад водою своєрідні, схожі на рукавичку, гнізда).

Сапсан (діалектні назви – сокіл, зоркогляд) – назва тюркського походження. Цей сокіл міг одержати таку назву за те, що хапає здобич у польоті лапами. Інша версія пов’язує назву з уйгурським «швидкий, проворний»: відомо, що сапсан відзначається швидким польотом і спритністю.

Турухтан (діалектні назви – петушок, задирак, коловодник, болотюх, брижач) – слово запозичене з тюркської мови і означає в перекладі «бура, сірувата галка», але іноді вказують на звуконаслідувальний характер назви цього кулика.

Фазан (діалектна назва – бажант) – слово запозичене з латинської мови («фазіанус») як власна назва цього птаха.

Фламінго (діалектні назви – багрокрилець, поломінник, краснобусь, дивобусь) – слово італійського походження; в перекладі значить «багрянокрилець». На Переяславщині залітний птах. [9,14]


2.3 Семантично мотивовані орнітоніми із прозорим значенням


за голосом:

Бугай (діалектні назви – бичок, гучок, гупало мале, вовчок лозяний, півень водяний) – названий так за зовнішньою схожістю з бугаєм – птахом з того ж ряду лелекоподібних, але шугайчик – меншого розміру. Схожість виявлена також у поведінці (зокрема, звичці в разі небезпеки стоячи нерухомо, витягнувши шию і голову).

Вівчарик (діалектні назви – війчик, свистунка) – назва цього маленького птаха, можливо, пов’язана із звуконаслідуванням: голос в одного з видів цього роду – жовтобрового – дещо нагадує белькотання овець. Проте, голоси інших видів різко відрізняються від описаного (див. вівчарик ковалик). Найчастіше назви окремих видів пов’язані із забарвленням (зелений, жовтобровий) або з часом прильоту до гніздових місць (весняний).

Вівчарик – ковалик (діалектні назви – вівчар, ковалик, пастушок, ванька-пастушок, чабанець, будар, грицик, земнушка) – назва звуконаслідуваного характеру; пісня цього птаха складається з рівномірного повторення коротких, чітких, дзвінких складів, що злегка модулюють за висотою звуків: « тєнь-тінь-тянь-тюнь-тєнь-тінь-тінь…». Птах, неначе маленький коваль, «кує», ніби б’ючи залізом по ковадлу.

Гагара – (діалектні назви – кожара, казарка) – в основі назви лежить звуконаслідування «га-га». Видові назви відбивають особливості забарвлення певних частин оперення (чорновола, червоновола).

Галка (діалектні назви – кава, кавка, галя, галочка, галиця, галич, ключниця) – існує дві теорії походження цього птаха:

а) в основі назви лежить звуконаслідування: крик птаха подібний до «гал-ка, гал-ка»;

б) назва могла бути дана за кольором оперення, оскільки стародавнє східнослов’янське значення кореня «гал» – чорний. Проте, ця теорія малоймовірна, бо корінь «гал» із значенням «чорний» зустрічається тільки діалектно у старосербській мові.

Горлиця (діалектні назви – орлиця, туркач, турок, дикий голуб, туркочка, гуркавка) – назва, очевидно, праслов’янського звуконаслідувального походження; інша версія вважається менш переконливою: реконструкція праслов’янського «горлиця» як похідного від «горло» – за формою вола у цього птаха.

Грак (діалектні назви – галич, грайворон, чорна ворона) – назва звуконаслідувального походження (порівняйте діалектні українські слова «грянчати», «грявчати», «грякати», тобто кричати різким хриплим голосом).

Гуска – назва загальнослов’янська індоєвропейського походження. Початкове значення кореня пов’язане з поняттям «розкривати рот», а це значення виникло на основі звуконаслідування («га-га»). [14]

Деркач (діалектні назви – драч, дерун, дзьобоносик, камишовка, скороход) – утворення від звуконаслідувального дієслова «деркати», пов’язаного з вигуком «дер», що імітує крик птаха.

Дрізд (діалектні назви – гривак, кіс, тиркач, смородянка, рябиновик) – назва цього роду праслов’янська; в основі назви звуконаслідувальний комплекс «дррті», який передає характерний крик цих птахів. Окремі види дроздів одержали назви відповідно до особливостей забарвлення оперення (чорний, білобровий) або специфічного живлення (горобинник, дрізд-омелюх). Співочий дрізд названий за дуже мелодійні й різноманітні звуки, з яких складається його весняна пісня.

Зуйок (діалектні назви – цівкун, чиркун, пісочник малий) – ця родова назва найменших куликів, мабуть, звуконаслідувальна: крик птахів нагадує часте повторення «зуй-зуй-зуй…» Видова назва звичайного на Переяславщині малого зуйка підкреслює малі, дрібні розміри птаха. Назва іншого виду галстунчик – вказує на особливість забарвлення оперення (див. вище).

Іволга (діалектні назви – вивільга, єва, іва, жовтогуз, дика кішка, олійник, оліяр, черешенник) – назва індоєвропейського походження, пов’язана з поняттям «волати, кликати». Дійсно, голос птаха (самця) дуже дзвінкий, чути його здалека. Але етимологія слова може бути наближена й до «волога», тобто означатиме «провісник дощу».

Канюк (діалектні назви – шуліка, шуляк, мишоїд, мишолов, рябець, яструб) – праслов’янське звуконаслідувальне утворення, пов’язане з характером крику птаха (порівняйте «канючити» – настирливо, жалібно просити).

Квак (діалектні назви – квакун, кваква, квач) – назва звуконаслідувального характеру: крик цієї чаплі подібний до «квак-квак». На Переяславщину інколи залітає.

Кібчик (діалектні назви – кобуз, житник, кобчик гороб’ячий) – слово без чітко встановленої етимології, можливо, пов’язане з праслов’янським словом, яке має значення «ворожити з лету птахів»; співіснує також звуконаслідувальна теорія.

Клуша – назва цього мартина має звуконаслідувальне походження, аналогічне до латиського «кудкудакати, квоктати».

Крохаль (діалектні назви – куркуль, крех, качка) – слов’янська назва звуконаслідувального походження; пов’язана з «крек», «крекати», «крехтіти». Видові назви (великий, довгоносий) вказують на розміри птаха.

Крук (діалектні назви – крюк, ворон, крякун, крумкач) – назва звуконаслідувального характеру.

Крячок (діалектні назви – рибалка, рибоїд, риболяк, кряква, білогрудик) – назва має звуконаслідувальний характер: крик цих птахів з родини Мартинових подібний до «крак». Назви окремих видів розрізняються відповідно до забарвлення або розмірів птахів, а також за місцеперебуванням: чорний, світлокрилий, білощокий, малий, річковий.

Куріпка – праслов’янська назва, можливо, звуконаслідувального характеру; утворена від більш давньої форми «кур» тобто «півень» («кура»). Пізніше цей корінь набув значення «кричати». Видові назви вказують на певне забарвлення – біла, сіра.

Лебідь – назва загальнослов’янська; в основі лежить корінь із значенням «білий» (порівняйте: латинське «альбус»). Отже, птах названий за білим забарвленням опрення. Видові назви (лебідь – шипун, лебідь – кликун) мають прозору етимологію – звуконаслідувальні за походженням.

Одуд (діалектні назви – дудко, чубар, чупкарик, чуприндій, вудвуд, сінокос, пастушка, худ отут, гидко) – назва утворена шляхом звуконаслідування: крик птаха подібний до «оду-ду». Ці звуки він повторює багато разів.

Перепел (діалектні назви – підпадьомка, підколос, посвістьолка, дика курочка) – назва птаха загальнослов’янська. Вихідна форма «перепел» утворена в результаті здвоєння звуконаслідувального комплексу «пел», який розглядають частково – як імітацію крику птаха, частково – як передачу шуму від рухів крил при зльоті (при чому «л» з часом змінилось на «р»).

Пищуха (діалектні назви – піщак, піщук-деревач, медник, піскар) – назва звуконаслідувальна: птах видає протяжний, тихий свист, наче писк – «тсіі, тсіі…». Інша назва птаха – підкоришник.

Погонич (діалектні назви – курочка дика, водяна, болотна) – цей птах з родини частушкових отримав назву за подібність його крику до свисту батога, яким чабан поганяє стадо.

Пугач (діалектні назви – пуга, пугало, сова, попугай, мишоїд) – назва має звуконаслідувальний характер: крик цієї найкрупнішої сови подібний до «пу – гу».

Свищ (діалектні назви – свіязь, свистачка, дика качка) – назва звуконаслідувального характеру, утворена від «свист», «свистіти»: саме такий характерний звук, подібний до свисту, з якимсь шипінням, виникає від швидкого польоту зграї цих качок.

Сиворакша (діалектні назви – сивограк, синюха, красиворон, рибалка, ключниця) – складне слово, поєднує в собі характерні ознаки птаха: забарвлення оперення (сиве, попелясто-голубе) та особливості відтворюваних звуків (пов’язано із звуконаслідувальним коренем «рокотати»,» реготати»).

Синиця (діалектні назви – синюх, зінька, сикора, лазарка, призимнюха) – слово давньогрецького походження. Назва утворена шляхом звуконаслідування (голос птаха подібний до «зінь-зінь»). Назви ж окремих видів пов’язані переважно з особливостями забарвлення або морфології оперення (голуба, біла, чорна, довгохвоста, чубата, вусата), а також вказують на відносні розміри (велика).

Сова (діалектні назви – пугач, мишоїд, сплюшка) – загальнослов’янська назва роду, що значила раніше «виюча», «та, що кричить». Видові назви вказують переважно на особливості забарвлення або морфологію оперення (біла, сіра, довгохвоста, бородата, вухата), іноді – на місцеперебування (болотяна).

Совка – назва утворена суфіксом «к» від слова «сова» і означає «маленька сова». На Переяславщині – залітній птах.

Сорока (діалектні назви – білобока, злодійка, скрекотуха, скреготуха) – слово звуконаслідувального походження (від комплексу «кор», де з часом «к» перейшло в «с»). Назва загальнослов’янська, але давнє значення слова втрачене.

Стрепет – (діалектні назви – хохітва, стрепетень) – в основі назви лежить звуконаслідувальний корінь, який пов’язується з латинським «шуміти», «бушувати», «гриміти». Назва птаха добре характеризує його тріпотливий політ: часте тріпотіння крильми породжує деренчливий свист, який чути дуже далеко.

Стриж (діалектна назва – серпокрилець) – назва вважається звуконаслідувальним утворенням від індоєвропейського кореня, який означає «свистіти, видавати різкий звук». Видова назва – чорний – зумовлено темним забарвленням оперення.

Тетерев (діалектні назви – тетеря, косяк, косець, косак, дикий півень) – праслов’янська назва звуконаслідувального походження; в деяких мовах, наприклад, латиській споріднені з «тетеря» вигуки передають характерне квоктання цього птаха.

Цвіркун – назва звуконаслідувальна: птах видає різкі звуки « тіпп» або «цчек», які потім переходять у тривалу монотонну трель, що нагадує скрекотання комах – цвіркунів.

Чечевиця – можливо, назва звуконаслідувальна: сидить пташка на верхівці куща і співає весело, з присвистом – « че-че-ві-чіу, че-че-ві-чіу». Так і здається, що ніби вона своє ім’я.

Чибіс – назва звуконаслідувальна, за характерним криком, в основі комплекс «чиві», «чибі». Цей кулик видає сумний, двоскладовий гнусавий вигук «тіі-ві» (по-російськи, його часто передають словом «чьи вы»). Є й інша назва – чайка, походження якої саме для цього птаха неясне (не плутати з мартином, який в російській мові має назву «чайка»).

Чиж (діалектні назви – чижик, краснюк, джигун, дзвоночок) – назва загальнослов’янська, за походженням звуконаслідувальна (комплекс «чі»).

Чирок (діалектні назви – трав’янка, чериця, пічкурик) – праслов’янська назва, звуконаслідувана за походженням (як звуконаслідування «чирікати» – пор. з укр. діал. «чиркати, циркати», тобто крякати). Видові назви відбивають варіації у відтворенні звуків птахами (свистунок – діал. свисток, свистун; тріскунок – діал. щелкунок, тріскунець). Щиглик – назва птаха загальнослов’янська, за походженням звуконаслідувальна (комплекс «щиг-щик-щег-щек» пов’язаний з «щебетати»). [9,13]

за кольором оперення:

Вівсянка (діалектні назви – жовтяк, жовтушка, жовтобрюх, жовтогрудка, подорожник, землянка, житнянка) – назва роду пов’язана з характером харчування: це типові птахи узлісь, часто живляться на полях, засіяних вівсом та іншими зерновими культурами. Але є й інше тлумачення: у цього птаха не лише голова, але й горлечко і черевце жовтогарячого кольору – зовсім як стиглий овес. Видові назви вказують на місця перебування (садова, очеретяна, дібровник) або особливості забарвлення (чорноголова, білоголова).

Ворона (діалектні назви – ґава, карга,