Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов
Такі факти, явища, міркування, порівняння вели Р. Раска до потреби доведення співвідношення між різними мовами, спорідненості та ступеня спорідненості мов, їх джерел.
. Розв'язуючи цю проблему, Р. Раск послідовно порівнює ісландську мову з грендландською, баскською, фінською, лапландською і кельтською- мовами і доходить висновку, що всі мови (крім кельтських, які він пізніше приєднав до індоєвропейських) не споріднені з ісландською і жодна з них не може бути джерелом ні для ісландської, ні для скандінавських та германських мов взагалі.
Аналіз же споріднених з ісландською інших мов Р. Раск будує за ступенем їхньої спорідненості. Поставивши ісландську мову в центрі досліджуваних мов, він зіставляє її спочатку з норвезькою,* далі ці дві мови з шведською і датською, далі всі ці скандінавські мови з іншими германськими мовами, далі — германські мови з литовською і слов'янською і, нарешті, германські, балтійські та слов'янські мови — з мовами грецькою та латинською.
Аналізуючи взаємозв'язки між литовською і слов'янською мовами, Р. Раск уперше правильно визначає балтійські мови як окрему, самостійну галузь індоєвропейських мов, вказує на істотні відповідності між слов'янськими, балтійськими та германськими мовами, які можна пояснити тільки тим, що всі ці мови походять із єдиного спільного джерела.
Таким джерелом, на думку Р. Раска, є «давньофракійська» мова, власне, не мова стародавньої Фракії, а невідома, вимерла мова доісторичних часів південно-східної Європи. Оскільки ж латинська і особливо грецька мови є найдавнішими і єдиними-спадкоємцями «давньофракійської» мови, то саме вони й повинні розглядатися як джерело всіх германських, балтійських та слов'янських мов.
На жаль, Р. Раск надто вже рішуче ототожнював «давньофракій-ську» мову з відомою з античних пам'яток давньогрецькою мовою і в такому вигляді й розглядав її як центр системи європейських мов. Що ж до мов азіатських, таких, як індійські та іранські, то вони, на думку Р. Раска, якщо і споріднені з ісландською мовою, то спорідненість ця дуже далека і йде через мови «фракійські», тобто грецьку і латинську.
Можна, звичайно, пожалкувати, що Р. Раск, навіть побувавши під час мандрівки 1816—1823 pp. по Азії і в Індії, до об'єкту своїх досліджень не залучив санскритської мови, але своїми розвідками він фактично довів, що порівняльно-історичні студії можуть будуватися на матеріалі й окремих груп європейських мов, а пізніші мовознавчі пошуки показали, що деякими своїми рисами давньогрецька мова є навіть архаїчпіша від санскриту.
15. Якоб Грімм (Jacob Grimm, 1785—1863). Якоб Грімм та його брат Вільгельм Грімм (1786—1859) відомі всім як збирачі та видавці фольклору. Казки братів Грімм користуються великою популярністю у багатьох народів світу. Проте Я. Грімм відомий також і як автор чотиритомної праці «Deutsche Grammatik» — «Німецька граматика» (1819—1837) та праці «Geschichte der deutschen Sprache» («Історія німецької мови», 1848, 2-ге вид. 1853, 3-тє посмертне вид. 1867). Я. Грімм розпочав і укладання академічного словника німецької мови з наміром охопити, зареєструвати словниковий запас німецької мови від Мартіна Лютера до Йоганна Гете. Перший том цього словника вийшов 1854 p., останній — 1860 року.
За словами Я. Грімма, «з усіх людських винаходів, які люди старанно зберігали і які за традицією передавали один одному,які вони створили відповідно до закладеної в них природи, мова, як здається, є найвеличнішим, найблагороднішим і найневід'ємнішим надбанням. Виникнувши безпосередньо із людського мислення, пристосовуючися до нього, крокуючи поряд із ним, мова стала спільним надбанням і спадщиною всіх людей, без якої вони не можуть обійтися, як не можуть обійтися без повітря, і на яке всі вони мають однакове право...» .
«Наша мова — це також наша історія» і щоб її відтворити, потрібно відмовитися від загальнологічниХ схем, які заважають спостереженню— душі дослідження, потрібно відмовитися від традиції розгляду живих мов з позицій і через призму грецької та латинської мов, потрібно взяти собі за зразок порівняльну ботаніку та анатомію і старанно вивчати будь-який діалект, бодай навіть найнезначніший і зневажуваний, бо ж у ньому є свої переваги перед великими і найбільш шанованими діалектами та мовами. Тим-то й «Німецька граматика» Я. Грімма, перший том якої вийшов 1819 p., а потім у цілком переробленому виданні 1822 p.,— це перший опис цілої групи діалектів (германських), починаючи від найдавніших засвідчених пам'ятками форм, опис, що став правити за зразок для всіх наступних розвідок про інші діалекти, які були засвідчені стародавніми пам'ятками. І що особливо характерно, що до кожного із спостережуваних явищ, до кожної, навіть найдрібнішої рисочки досліджуваних германських діалектів Я. Грімм ставиться з якоюсь особливою, своєрідною шанобливістю. І, може, саме ця закоханість у досліджуваний матеріал і дозволила романтикові Я. Грімму так грунтовно заглиблюватися в аналіз внутрішньої будови мови.
Іще Р. Раск 1814 р. формулює поняття регулярних звукових відповідностей, зокрема явищ «пересування приголосних» у германських мовах. Датський мовознавець Яків Хорнеман Бредсдорф (1790—1841) у розвідці датською мовою 1821 p. «От aarsagerne til sprogenes forandringer» («Про причини звукових змін»), чітко розрізняючи букви та звуки і звертаючи увагу й на явища аналогії, також описує стисло перше германське пересування приголосних. Незалежно від Р. Раска і Я. Бредсдорфа Я. Грімм у виданні першого тому своєї «Німецької граматики» 1822 р. також розповідає про виявлене ним «пересування звуків» (Lautverschiebung), що одержало пізніше назву «закону Грімма».
Сутність цього закону, який справедливіше було б назвати «законом Рсска — Грімма», хоч останній чіткіше і на більшій кількості прикладів розкрив його, полягає в тому, що система проривних приголосних всіх германських мов пересунулась на один ступінь, а саме: а) індоєвропейським глухим проривним р, t, k у германських мовах відповідають глухі щілинні f, р, h лат. pellis (міх) — гот. fill (шкіра), грецьк. treis — гот. preis (три), грецьк. kyon род. kynos (собака) — гот. hunds нім. Hund (собака); б) індоєвропейським дзвінким придиховим bh, dh, gh у германських мовах відповідають дзвінкі проривні придихові: санскр. bhratra — гот. bropar (брат), санскр. madhyas (середній) — гот. midjis (межа); в) індоєвропейським дзвінким проривним b, d, g у германських мовах відповідають глухі проривні р, t,k: грецьк. baite (плаття пастуха) — гот. paida (одяг), лат. duo — гот. twai (два),лат. ager (поле) — гот. akrs (акр).
Цей закон встановлює відповідності між германськими та іншими індоєвропейськими мовами.
Р. Раск та Я. Грімм встановили і друге пересування приголосних, що пов'язане з виявленням фонетичних відмінностей між верхньонімецькими і нижньонімецькими діалектами, між німецькою мовою та іншими германськими мовами: нім. Tag (день) — гот. daga, англ. day, швед, dag; нім. Wasser (вода)—гот. wato, англ. water, швед, wat-ten; нім. Zunge (язик) — гот. tuggo, англ. tongue, швед, tunga.
Фонетичні закони Раска—Грімма, обсяг, характер, хронологія яких будуть неодноразово ще уточнюватися, витлумачуватися, є першим прикладом і першим взірцем фонетични-х законів, на пізнанні яких великою мірою грунтується і сучасне мовознавство; вони були результатом тривалого і точного спостереження, старанного вивчення діалектів і виявлення своєрідних рис будови кожної мови.
У своїй праці «Історія німецької мови» серед багатьох проблем Я. Грімм, хоч і трохи прямолінійно, схематично, ставить питання про характер, ступінь спорідненості германських мов з іншими індоєвропейськими мовами. На його думку, германські мови найближче споріднені з литовською (балтійськими) і слов'янською (слов'янськими) мовами. Про це свідчить, наприклад, наявність двох форм відмінювання прикметників, близькість відмінкових флексій, спільність в утворенні деяких груп дієслів і типів словотворення, а також етимологічна тотожність коренів багатьох слів германських, балтійських і слов'янських мов. Спорідненість германських мов з латинською і грецькою мовами є, за Я. Гріммом, більш далекою. Ще дальшими є зв'язки германських мов з мовами кельтськими. Я. Грімм вважав, дцо прабатьківщиною індоєвропейців була Азія. Кельти та інші європейські народи відірвалися раніше від спільного племені, швидше видозмінили свої мови, а германці та їх східні балтійські та слов'янські сусіди через своє географічне положення більшою мірою зберегли і свої давні споріднені зв'язки.
Однією з незаперечних наукових заслуг Я. Грімма є і створення першої наукової періодизації історії німецької мови. В основу своєї періодизації Я. Грімм поклав історико-фонетичний принцип (характер вокалізму та консонантизму, різноманітні фонетичні зміни і пов'язані з ними морфологічні явища) і, виходячи з таких ознак, виділив три періоди: давньоверхньонімецький (althochdeutsch) — від появи перших пам'яток (VIII ст.) і до кінця XI ст.; середньоверхньонімецький період (mittelnoch deutsch) — з XII ст. і до середини XV ст.; ново-верхньонімецький період (neuhochdeutsch) — із середини XV ст. і донині. Проблема періодизації історії розвитку кожної мови одна з першочергових і найскладніших проблем і в сучасному мовознав- * стві. Тим-то спроба періодизації історії німецької мови Я> Грімма зберігає своє наукове значення до наших днів.ч
Я. Грімму здавалося, що санскритська, зендська, значною мірою латинська і грецька мови характеризуються багатою, привабливою, дивною завершеністю форми, у якій всі лексичні і граматичні складові частини гармонійно поєднуються між собою. В сучасних діалектах Індії, в перській, новогрецькій і романських мовах внутрішня сила і гнучкість флексії здебільшого втрачена, порушена, а частково з допомогою різних допоміжних засобів і відтворена. У мовах германських відбувається той же процес утрати колишньої повнішої досконалості форм, а заміна втраченого здійснюється тим же шляхом. «Якщо порівняти готську мову IV ст. із сучасною німецькою мовою, то там ми помітимо милозвучність і енергійність, а тут за рахунок їх утрати — у багато разів зрослу відпрацьованість мовлення. Всюди давня потужність мови виявляється зменшеною такою ж мірою, якою давні спроможності і засоби заміщені чимось новим., переваги чого також не можна недооцінювати» г. Так обережно і не в усьому чітко Я. Грімм оцінював поширену в першій половині XIX ст. думку, що ототожнювала редукцію флексії з руйнуванням мови взагалі, багатство і різноманітність флексій — з багатством і ступенем розвитку мови.
J6. Олександр Востоков (1781—1864). Іще 1802 р. О. Востоков починає працювати над укладанням етимологічного словника старослов'янської мови. У 1809 р. у своєму «Изложении об зтимологиче-ском словаре» бій повідомляє, що працює над етимологічним порівняльним словником, або глосарієм, словено-російської та інших єди-нокореневих з нею мов індоєвропейських, тобто не тільки польської, богемської та інших словенських діалектів, але й німецької, грецької, цельтської з їх діалектами, щоб показати різні ступені спорідненості між усіма мовами і поступове походження та перехід слів з однієї мови в іншу. Варто відзначити, що в той же час О. Востоков чітко розрізнює слова «першокласні» і слова «другокласні». Першу групу складають слова, найнеобхідпіші в повсякденному мовному вжитку людей; вони дуже рідко запозичаються. До другої групи належать назви не всім взагалі країнам властиві, а такі, що переходять від одного народу до іншого; звідси навіть і очевидна схожість таких імен в різних мовах не становить ще доказу про єдиноплеменність народів або про спорідненість мов. Ці роздуми молодого О. Востокова про поділ слів на групи залежно від уживання і походження їх дуже нагадують міркування Р. Раска про успадковані та запозичені слова. Для ілюстрації ж спорідненості мов О. Востоков використовує слова типу око, сердце, день, ночь, солнце, вода, стою, лежу та под., порівнюючи їх з відповідними словами різних, стародавніх та нових, європейських мов.
Наведені факти незаперечно свідчать, що О. Востоков уже 1809 р. мав досить чіткі уявлення про спорідненість мов («походження їх від одного кореня») та про методи виявлення цієї спорідненості, що будував він свій етимологічний словник російської мови (який, на жаль, не був закінчений) вже на нових лінгвістичних засадах.
А втім, інтерес до лексикографії був у Востокова сталий: 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє 1056—57 pp., додаючи до нього граматичні пояснення і словник; бере активну участь "в укладанні «Словаря церковнославянского и русского язьїка», виданого Російською Академією 1847 p.; редагує «Опьіт областного вели-корусского словаря» (1852) та додатки до нього (1858); 1858— 1861 pp. виходить його двотомний «Словарь церковнославянского язьїка».
Багато часу і уваги приділив О. Востоков описові старовинних рукописних пам'яток. З його ім'ям пов'язані численні видання окремих пам'яток, а то й цілих збірок пам'яток. Старанно, сумлінно досліджуючи палеографічні особливості пам'яток, О. Востоков прагнув точно визначити їхню етнічну приналежність і хронологію. Його праця «Описапие русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (1842) або «Сборник памятников, находящихся вне России» (1827), як і «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзинген-ской рукописи» (1865), стали зразком для всіх наступних поколінь слов'янських палеографів.
В «Описі...» дослідник уже чітко розрізняє болгарські, сербські, російські («північно-руські») і українські («південно-руські») «ізводп», або редакції старовинних пам'яток.
Саме з такого методу вивчення стародавніх рукописів і виросла славнозвісна праця 1820 р. О. Востокова «Рассуждение о славянском язьіке, служащее введением к грамматике сего язьїка, составленной по древнейшим оного письменньїм памятникам», за яку його було обрано членом Російської Академії, а також членом кількох зарубіжних академій і наукових товариств. Патріарх слов'янської філології, Й. Добровський був такий вражений відкриттями О. Востокова, що хотів негайно припинити друкування своєї нової книги («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris») і переробити її відповідно до положень праці О. Востокова.
І справді, у розвідці О. Востокова було чимало нових, цілком оригінальних спостережень і висновків із фонетики та морфології старослов'янської мови. Ось для прикладу деякі з них.
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалася колись літера ь. Іще в доповіді 1810 р. «Иосифа Добровского примечания на Шлейце-ровьі рассуждения о старославяиском (или церковнославянском) язьіке» О. Востоков писав, що цей знак напевно, був не корисним як в кінці слів, так і в середині; нащо ж бо було розумному Кирилові впроваджувати в славенську азбуку такий знак, якого не було в його взірці — грецькому алфавіті, коли б цього не вимагала вимова словенська?.. Відносно ж початкового вживання цієї літери вчений вважає, що літеру ь писали (принаймні, повинні були писати) тільки замість короткого голосного або, краще сказати, напівголосного..., який ледве чувся у вимові. У цій праці О. Востоков вже впевнено розповідає про редуковані голосні ь та ь, про занепад їх або ж заміну голосними о та е в певних позиціях у давньоруській мові, приблизно у XIII ст.,
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалися колись знаки ж та а, так звані юси. До появи праці О. Востокова ці знаки вважалися загадковими. Вивчаючи вживання цих знаків у пам'ятках старослов'янського письменства і залучаючи до порівняння інші слов'янські мови, О. Востоков прийшов до думки, що літери ж та А та двоголосні написання їх Ж і ітл в кирилівській азбуці первісно мали звук польських з, щ, iq і що, отже, ці звуки, які збереглися нині тільки в польській мові та ще в мові люнебурзьких слов'ян, існували в тій старій словенській, на яку перекладена Біблія. Це своє твердження О. Востоков обґрунтовує докладним порівнянням багатьох слів старослов'янської мови зі словами польської мови та випадками змішування юсів у стародавніх лам'ятках із літерами для позначення нено-сових голосних. Пор., наприклад: старосл. ДяхБТз — польськ. d^b — рос. дуб, старосл. масо — польськ. miejso — рос. мясо. Встановлення
цієї фонетичної закономірності (вимовляння іҐї як о> А як е і подальша деназалізація) відкривало шлях для широких зіставлень слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами (nop. напр., старосл. п&сь — польс. g%s— рос. гусь — нім. Gans; старосл. пать—польськ. piejc рос. пять — грецьк. pente, санскр. репса) і пояснення багатьох явищ у межах слов'янських мов (nop., напр., форми типувьзАтн— вьзьмл, има— имєиє та ін.).
О. Востоков встановлює, що старослов'янська мова після задньо-язичних г, к, х не могла мати голосних переднього ряду, -а після ж, ш, ч, ц, щ не трапляються в ній голосні заднього ряду. Але згодом такий стан змінився: замість старих написань типу гьібель, кьісль, хьітрь починають писати гибель, кисль; хитрь. Так відкриваються перспективи для вивчення однієї з найважливіших рис усіх слов'янських мов — палаталізації задньоязичних приголосних г, к, х, установлення їх відносності абсолютної хронології.
На матеріалі старослов'янської та інших слов'янських мов О. Востоков показав, що являють собою і такі звукові відповідності, як-от доля звукосполучень tj, dj (nop. старосл. св-Ьшта, польск. Swieca, рос. свеча; старосл. мєжда, польськ. miedza, рос. межа), східнослов'янське повноголосся відповідно до своєрідних звукосполучень в інших слов'янських мовах (nop. старосл. градь, болг. град, польск. grod, чеськ. hrad — замок, кремль, рос. город; старосл. глава, болг. глава, серб, глава, польськ. gtowa, рос. голова), як витворилися повні прикметники з коротких унаслідок приєднання до них форм анафоричного займенника и, іє, м, як відбувся процес зникнення форм су-піна та іп.
У 1843 р. О. Востоков друкує «Грамматические правила словен-ского язьїка, извлеченньїе из Остромирова евангелия», а 1863 р. виходить у світ його «Грамматики церковно-словянского язьїка, изло-женная по древпейшим оного письменньїм памятникам». Авторитет О. Востокова як дослідника старослов'янської мови був настільки великим, що, наприклад, такий видатний дослідник слов'янських мов, як ФранцМіклошич (1813—1891)*із вдячністю прийняв зауваження О. Востокова на свою книгу «Lautlehre und Formenlehre der Alt-slovenischen Sprache» («Фонетика та морфологія старослов'янської мови»).
Чітко розмежовуючи мову старослов'янську і російську, О. Востоков встановлює для останньої три періоди її історичного розвитку: давній період (до кінця XIV ст.), середній період (до XVIII ст.) і новий період (з XVIII ст.). У своїй праці «Русская грамматики по начер-танию сокращенной грамматики поліїее изложенная» (1831) О. Востоков, відкинувши формально-логічну схему, докладно розглядає і зіставляє мовні форми різних стилів, використовує факти живої розмовної мови і порівнює їх з матеріалами споріднених мов. Його аналіз правил російського наголошування, опис прийменникових конструкцій, уживання типів двочленних речень зберігають свою наукову цінність і в наші дні.
Встановлюючи, обґрунтовуючи тезу про близьку спорідненість між собою слов'янських мов, О. Востоков дійшов висновку, що, чим глибше в старовину йдуть письмові пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають. Він вважав, що міщ різними слов'янськими діалектами з найдавніших часів існували розбіжності, але спочатку ці розбіжності мали місце не в граматичних формах, а лише у вимові та вживанні окремих слів, і наука, зіставляючи свідчення пам'яток мертвих мов із фактами живих мов та діалектів, ре-конструюючи вихідні форми, не засвідчувані писаними пам'ятками, спроможна відтворювати далеке минуле споріднених між собою мов.
Роль О. Востокова в історії мовознавчої науки стисло і точно схарактеризував Ізмаїл Срезневський (1812—1880): «Ніким не випереджений, сам собою потрапивши на пряму дорогу в той час, коли і на заході Європи не чулося ще подиху нового історичного напряму філології і мовознавства, Востоков зробив ряд відкриттів, які повинні були змінити уявлення про слов'янську мову, що панувала доти. Цим поглядом на долю слов'янської мови, що збігся з наступними відкриттями західноєвропейських філологів, Востоков заклав міцну основу слов'янської філології як самостійної галузі філологічних досліджень: усі слов'янські філологи повинні були стати його послідовниками або залишитися в числі відсталих. Крок незабутній: його одного б вистачило, щоб поставити Востокова поряд з великими подвижниками науки» *.
17. Вільгельм Гумбольдт (Wilhelm von Humboldt, 1767—1835). Своєрідне місце в історії науки про мову посідає німецький мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч В. Гумбольдт. Із почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф. Бопп; його учнями і послідовниками називали себе Август Потт, Гейман. Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть такий учений, як Іван Бодуен де Куртене. На філософських та мовознавчих поглядах В. Гумбольдта прагнуть побудувати свої теорії мови такі сучасні мовознавці, як наприклад, Лео Вайсгербер. Проте, скажімо, І. В. Том-сен вважав, що «абстрактне і нереальне, іноді навіть містичне, у лінгвістичних працях Гумбольдта не дозволяє нам повністю оцінити значення його праць або навіть зрозуміти той вплив, який вони нібито мали на розвиток мовознавства *. А Мейе в рецензії на одну працю Л. Вайсгербера, різко критикуючи його за спробу повернути мовознавство назад до Гумбольдта, писав: «Цей філософ не зробив нічого для прогресу науки про мову, як, наприклад, творець індоєвропейської граматики і лінгвістики Бопп, і не створив школи, визначної цінними працями і численними учнями» .
Така оцінка значення наукової діяльності, наукової мовознавчої спадщини В. Гумбольдта надто вже неточна: по-перше, В. Гумбольдт, за влучною характеристикою Олександра Потебні, стоїть на межі двох напрямів науки: він «геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої» , тобто є вченим свого часу, своєї епохи, і, по-друге, В. Гумбольдт — палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник порівняльної граматики малайсько-полінезійських мов і основоположник нової галузі науки про мову — загального, теоретичного мовознавства.
Основною працею В. Гумбольдта є тритомний трактат «Ueber die Kavi-Sprache auf der Insel Java» («Про мову каві на острові Ява», 1836—1840), посмертно виданий його братом, знаменитим природознавцем Олександром Гумбольдтом. Особливо широкої популярності набув вступ до цього трактату «Ueber die Verschidenheit des mensch-lichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die geistige Entwickelung des Menschengeschlechts» («Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства»). З інших праць В. Гумбольдта слід назвати ще його доповідь у Берлінській Академії «Про порівняльне вивчення мов стосовно до різних епох їх розвитку» (1820), статтю про мову басків у додатках.до V тому «Мітрідата» І. Аделунга та І. Фатера (1821), роботи «Про виникнення граматичних форм та вплив їх па розвиток ідей» (1824), «Про буквенне письмо і його зв'язок із будовою мови» (1824), «Про двоїну» (1827), «Про зв'язок письма -з мовою» (1836) та ін.
Вивчення, розуміння, витлумачення мовознавчих поглядів, філософських роздумів В. Гумбольдта про мову ускладнюється кількома обставинами. В. Гумбольдт знав величезну кількість мов, починаючи відмови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки і мовами малайсько-полінезійськими, підвалини порівняльної граматики яких подав він у другому томі своєї основної праці. Такий неймовірно багатющий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої проблематики, лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, ґрунтовність, точність, проникливість його спостережень та висновків. Філософські ж переконання В. Гумбольдта формувалися під впливом Іммануїла
Канта (1724—1803), Георга Гегеля (1770—1831), Йоганна Гердера (1744—1803), частково Фрідріха Шелліига (1775—1854) та Йоганна Фіхте (1762—1814). Лінгвістичні концепції В. Гумбольдта складалися під впливом основних положень класичної німецької філософії, що добре з'ясував російський філософ-матеріаліст Н. Г. Чернишевський, коли він відзначав: «Треба одначе не забувати, що він (Гумбольдт.— /. /(.) хоч багато займався філософією і науками, близькими до неї, не мав сил виробити самостійну картину думок про ті дуже широкі питання, дослідженням яких спеціально займаються мислителі, називані філософами; він підкорявся впливові панівного тоді в Німеччині метафізичного напряму філософії... Він тільки поділяв захоплення тодішнього освіченого німецького суспільства фантастичними мудруваннями Канта, Фіхте, Шеллінга» х. Е. Кант визнавав об'єктивний світ речей в собі непізнаваним, примирюючи матеріалізм з агностицизмом.
Про непізнаваність явищ мови дуже часто відмічав В. Гумбольдт: «Нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...». Вчення Канта про суперечності (антиномії) чистого розуму позначилось на встановленні діалектичного розуміння мови. На розуміння Гумбольдтом діалектичного характеру мовних процесів виявився вплив філософії І. Фіхте, який в рамках суб'єктивного ідеалізму розвиває діалектичне сприймання процесу діяльності.
Філософія природи Ф. Шеллінга, його трансцендентальний ідеалізм спирався на тотожності духа і природи, що вплинула на погляди В. Гумбольдта на тотожність духа народу і його мови: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова...» .
Вчення Г. Гегеля про мову, про два періоди у розвитку мови мали великий вплив на Гумбольдта . В. Гумбольдт услід за І. Герценом цікавився питанням походження і генеалогії мови, порівняльного вивчення мов, їх класифікації та ролі мови у розвитку духа народу . Звідси — надзвичайна суперечливість наукової творчості В. Гумбольдта, його непослідовність у витлумаченні мовних явищ, його прагнення будь що увібгати призбирані й систематизовані мовні факти в прокру-стове ложе ідеалістичних схем, пояснювати мовні факти в термінах і на основі ідеалістичної філософії. А з другого боку, свої мовознавчі спостереження й висновки В. Гумбольдт послідовно протиставляє панівним па той час умоспоглядальним, схоластичним, механістичним поглядам па мову як па дар божий або навмисний витвір людського розуму, як на механічну суму знаків — заступників понять, як на втілення формальнологічних схем, як на мертві, непорушні норми, закріплені в писемних пам'ятках (див. 8). Звідси — висвітлення складних мовознавчих проблем у формі діалектичних антиномій, протиставлень, що мають характеризувати і сутність самої мови, її природу, будову, функціонування, вживання, становлення й розвиток, хоч деякі з цих протиставлень чітко й не окреслені, а то й затемнені складним способом викладу, а в поодиноких випадках не позбавлені й елементів містичності.
Основною, нейтральною мокоянянчокг проблемою, яку вперше поставив і над розв'язанням якої все своє свідоме життя працював В. Гумбольдт, є проблема співвідношення мови як форми людської діяльності установлення причин та джерел мов та їхнього впливу на хід розумового проблему, В. ГумбольдтП формулює свої положення про мову як творчу діяльність, про розмежування понять мови і мовлення, загальнонародний характер мови, и ттТіий характер,будови мови, її цілісність, завершеність,2прр, нерозривний зв'язок мови і мислення. форми, досконалість", становлення й розвиток, про завдання і методи мовознавства.
В. Гумбольдт розглядає мову не як щось застигле, нерухоме, створене раз і назавжди, не як «мертвий продукт», а як безперервний творчий процес. За своєю суттю мова, на думку В. Гумбольдта, є щось постійне і разом з тим у кожний певний момент і мінливе. І навіть фіксація її з допомогою письма являє далеко не досконалий, скам'янілий, мумієвидиий стан, що передбачає відтворення його в живому мовленні. «Мова є,— говорить В. Гумбольдт,— не продукт діяльності (ergon), а діяльність (energia). її справжнє визначення тому може бути тільки генетичним. Мова являє собою безперервну діяльність духу, що прагне перетворити звук у вираження думки»
В. Гумбольдт свідомий того, що це визначення не мови, а мовлення, бо «під мовою слід розуміти тільки всю сукупність актів мовленнєвої діяльності», бо ж «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності» . Так уперше в мовознавстві було започатковано розмежування понять мови і мовлення. В. Гумбольдт не надавав цьому протиставленню такого значення, як пізніше, скажімо, Фердінанд де Соссюр, але, розмежовуючи ці поняття, він указував і на те, що мову не можна уявляти собі у вигляді обчислюваної сукупності, що мова складається не тільки з фактів, із скам'янілого в письмі мовлення, із словника, граматики, із уже сформованих елементів, що заховують у собі живий зародок нескінченних формацій, а й з методів, способів, за допомогою яких здійснюється безперервний процес розвитку. Виходить, що мова —