Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов
Мова виникає з притаманної людині здатності і потреби говорити. Говорять не лише окремі особи. Акт мовленнєвої діяльності за своїм характером є окремим, індивідуальним. То, може, й мову як сукупність мовленнєвої діяльності слід розглядати як явище індивідуальне? То, може, й реальне буття мова має лише в мовленні окремого індивіда? Питання про індивідуальне та соціальне у мові привертало увагу і мислителів XVII—XVIII ст.
В. Гумбольдт не тільки не заперечує, а й всіляко підкреслює визначну роль особи, індивіда у творенні й розвиткові мови. Та з не меншою категоричністю він підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь увесь народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. Аналізуючи взаємозв'язки окремої особи, народу і мови, В. Гумбольдт наголошує на тому, що мова підноситься над окремими індивідами, що в кожну хвилину мова- належить і тому, хто говорить, і тому, хто розуміє, бо ж обидва вони є представниками народу, що людина розуміє себе остільки, оскільки її слова зрозумілі іншим, що пізніші покоління успадковують мову від поколінь минулих, що народ виражає у мові думки і почуття. Мова за своєю будовою тотожна для всіх людей: у ній так чудесно поєднується індивідуальне і загальне, що однаково правильно сказати: «Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову» *.
Мова тільки на перший погляд здається хаотичним нагромадженням звуків, форм, правил і т. п. Нас >авді ж, і в цілому, і у своїх складових частинах мова становить струнку систему взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів. В. Гумбольдт спеціально наголошує на тому, що навіть на первинних етапах свого існування мова — цілісне і викінчене утворення. Для того, щоб людина могла зрозуміти хоча б одне-однісіньке слово, не просто як душевне спонукання, а як членороздільний звук, що позначає поняття, вся мова і в усіх своїх зв'язках повинна бути закладена в ньому. У мові нема нічого одиничного, кожний її окремий елемент виявляє себе лише як частина цілого. Одним із завдань наукового вивчення мови є, за В. Гумбольдтом, збагнути первинний зв'язок явищ і пізнати мову як внутрішньо взаємопов'язаний організм, що сприяє правильній оцінці і кожного явища окремо. І, може, більш намацуючи, аніж чітко окреслюючи виявлювані структурні особливості мови, В. Гумбольдт підсумовує свої спостереження, роздуми над системним характером будови мови так образно висловлюючись, що мову можна порівняти з широкою тканиною, у якій кожна нитка більш або менш помітно переплетена з усіма іншими. Користуючися мовою у будь-якому відношенні, людина торкається тільки однієї частини цієї великої тканини, але завжди поводиться при цьому так, нібито в ту ж хвилину вона має перед очима все, з чим частина ця перебуває в неминучому зв'язку і внутрішній гармонії.
Мова для В. Гумбольдта — це насамперед творче знаряддя, творчий орган вираження мислення, формування думки. Інтелектуальна діяльність і мова утворюють нерозривну єдність. Без мови мислення не може стати ясним, уявлення не може стати поняттям. Іще не витворене цілком поняття оформляється і закріплюється в слові. Слово — відображення образу предмета, створеного в душі мовця. Слово, власне, не містить готового поняття, воно лише підказує спосіб утворення прнять властивими йому засобами. Тільки звук дозволяє думці виявитись у мовленні, стати приступною для чуттєвого сприймання. Будучи вираженими, думки із суб'єктивних, якими вони були до початку мовлення, стають об'єктивними елементами і вже такими повертаються в мозок людини, де використовуються для творення нових думок. Людина може досягнути світорозуміння лише в тому випадку, коли вона володіє ясністю і визначеністю думки шляхом сумісного мислення з іншими. Це досягається через втілення думки в звукову форму, через об'єктивацію думки. «Мова — це постійно повторювані зусилля духу, спрямовані на те, щоб зробити артикульований звук засобом вираження думки» х.
Підкреслюючи нерозривну єдність мови і мислення, В. Гумбольдт указує водночас й на те, що дух людини постійно прагне звільнитися від пут мови, яка обмежує, сковує внутрішні відчуття людини, загрожує навіть задушити їх своєю природою. Маючи взагалі символічний характер, мова має відповідати мисленню своєю будовою, інакше вона недосконало буде відбивати те, з чим безпосередньо пов'язана. Сукупність словникового складу мови відтворює обсяг її світу, граматична будова мови дає уявлення про організм мислення. Мова має супроводжувати думку, надавати думці можливість у безперервній послідовності переходити у мові від одного елемента до іншого і знаходити знаки для всього, у чому вона має потребу для свого зв'язку. Але мислення, як і поняття, не може звільнитися від слова, як людина не може перемінити обличчя. І ця суперечність, ця боротьба між думкою і словом веде до витончених утворень, до збагачення мови «розумовим змістом».
В. Гумбольдт уважає, що в розвиткові мови-є дві фази: творення і перетворення. Перша, коли звукотворча сила звука перебуває на піднесенні і в живій діяльності; друга, коли повністю встановилася хоча б зовнішня мовна форма і настає удавана зупинка, за якою відбувається неприхований спад цієї творчої чуттєвої сили. Але у фазі спаду в мові можуть виникати нові життєві принципи і здійснюватися вдалі перетворення.
У мові, на думку В. Гумбольдта, фіксується певний світогляд, що відбиває духовні якості її носія. Зумовлюється це тим, що вся мова перебуває між людиною і природою, яка впливає на неї внутрішньо і зовнішньо. Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти і засвоїти світ предметів... Тому що сприймання і діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком визначається мовою. Мова описує навколо людини нібито чарівне коло, вийти з якого можна тільки вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. Вивчення іноземної мови можна було б уподібнити тому придбанню нової точки зору в попередньому світорозумінні.
На цих теоретичних підвалинах будується вчення В. Гумбольдта про внутрішню форму мови («іппеге Sprachform»), що відображає особливості національного світорозуміння, і про внутрішню форму слова, у якій знаходить відображення своєрідностей зв'язків звукової форми з поняттям, характерне для кожної мови окремо. Поняття форми мови ширше від поняття граматичної форми слова, воно охоплює і звукові форми мови (оформленість звука визначається його членороздільністю), і граматичні форми (закономірності як словопоєднання, так і словотвору), і етимологічні форми (оформлення коренеслів). Усі ці зовнішні форми визначаються внутрішньою формою — принципами, аспектами оформлення світу думок за допомогою мови та зображувальними елементами мовлення.
Формі протиставлено матеріальний зміст мови; але щоб знайти зміст мовної форми, потрібно вийти за межі мови. Зміст мови — це, з одного боку, звук взагалі, а з другого, — сукупність вражень і мимовільних рухів духу, що передують утворенню понять на базі мови. У мові не може бути безформної матерії, форма ж мови — це синтез у духовній єдності окремих мовних елементів, розглядуваних у противагу їй як матеріальний зміст. Так В. Гумбольдт приходить до висновку про єдність форми і змісту в мові, про змістовність форми і оформленість змісту. Досліджуючи ж різноманітність мовних форм, він створює, ідучи за Августом Шлегелем, так звану морфологічну класифікацію мов — поділ усіх мов на інкорпоруючі (напр., мови америкац-ських індіанців), ізолюючі (напр., китайська мова), аглютинативні (напр., мови тюркські) і флективні (індоєвропейські мови).
Аналізуючи будову слова і речення в різних мовах, В. Гумбольдт прагне пов'язати цю класифікацію мов з визначенням досконалості та ступеня їх розвитку. Поділяючи всі мови на мови суворо правильної форми й такі, що відступають від суворої правильності, він суворо правильними мовами вважав лише мови флективні, індоєвропейські, санскритську. Саме у цих мовах, на його думку, найповніше здійснюється синтез зовнішньої і внутрішньої форм, саме вони діють на дух всебічно і гармонійно, саме в цих мовах флексій (зовнішня і внутрішня), щільне злиття кореня та суфіксів, а також наголос забезпечують єдність будови слова і розпізнавання слів як тих чи інших членів речення. Інші ж мови не можна визнати особливо придатними для формування думки, бо ж у них або послаблена єдність слова, або стиснена свобода поєднання слів для вираження думки, або ж наявні обидві ці вади.
Так В. Гумбольдт приходить до поділу мов на досконалі і недосконалі, до помилкового висновку, ніби інкорпоруючі, ізолюючі та аглютинативні мови у порівнянні з мовами флективними є первіісніші і менш досконалі. І хоч він неодноразово й підкреслював часткові переваги неіндоєвропейських мов, його тези про те, що з кожної мови можна робити висновки про народний характер і що окремі морфологічні типи мов становлять собою різні ступені їх утворення, неминуче вели до неправильних тверджень про нерівноцінність різних мов та про нерівноцінність розумового розвитку народів — носіїв відповідних мов. Тим-то цілком обгрунтованою є різка і справедлива критика цих поглядів В. Гумбольдта у розвідках М. Г. Чернишевського, який відзначав, що немає нічого необачнішого, ніж судити про характер мислення народу, виходячи з будови слів та речень відповідної мови (Полн. собр. соч., т. 10, с. 831 і далі). Більше того, М. Чернишевський вважав навіть саме протиставлення досконалих і недосконалих мов науково неправомірним.
Ця, як і інші вади лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, має своїм джерелом найістотнішу, провідну хибу — ідеалістичну основу його філософських поглядів на мову. В. Гумбольдт невірно визначає взаємовідношення мови, свідомості і буття. Свідомість для В. Гумбольдта — це особливе начало, що існує незалежно від об'єктивної дійсності і розвивається за своїми власними законами. Правильно визначивши одну з найсуттєвіших рис мови як знаряддя думки, він не бачив разом із тим, що мова, як і свідомість, є відображенням об'єктивної дійсності. У мові він вбачав посередника між чуттєво сприйманою об'єктивною дійсністю і людиною.
Із цієї першої гносеологічної помилки випливає друга: закони розвитку мови визначаються не своєрідністю природи, будови, функціонування, вживання мови, не суспільними умовами її формування й розвитку, а споконвічною і постійною діяльністю народного духу, що виступає у процесах пізнання, у прогресі мови як незрозуміла і навіть містична сила. В. Гумбольдт раз у раз апелює прямо або посередньо до «духу народу», вводить його у визначення всіх найважливіших мовознавчих понять, пояснює його діяльністю і виформування різноманітних мов, і своєрідності психічного складу, науки, культури, мистецтва народів.
Уже в філософії Й. Гердера досить виразно прозвучала думка про те, що мова тісно пов'язана з іншими формами вияву духовного життя колективу. В. Гумбольдт пішов далі. За його словами, «Мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є 'його дух і дух народу є його мова — важко уявити собі щось більш тотожне. Як вони зливаються в єдине і неприступне нашому розумінню джерело, лишається для нас незбагненним....ми повинні вбачати в духовній силі народу реальний визначальний принцип і справжню підставу відмінності мов, тому що тільки духовна сила народу є життєвим і самостійним явищем, а мова залежить від неї» . Визначивши в такий спосіб дух народу як причину відмінностей мов, В. Гумбольдт пов'язує з духом народу і розвиток мови. Мова, твердить він, є душа у всій її сукупності. Вона розвивається за законами духу. І яких би змін не зазнавала мова, за яких би конкретно історичних умов вона не змінювалася, її поступовий розвиток може здійснюватися лише в межах, що їх наперед визначила якась споконвічна сила — стабільний, незмінний, таємничий дух народу.
У своїй філософії мови В. Гумбольдт не зважив на тогочасні надбання матеріалістичної філософської думки, а одягнені в мовознавчі шати ідеалістичне вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею, її саморозвиток і ідеалістична теза І. Канта про принципову непізнанність «речі в собі» призвели В. Гумбольдта до відмови від справжнього історизму, завели у безвихідь, стали на перешкоді до розкриття причин відмінностей у будові мов і висвітлення впливу цих відмінностей на хід розумового розвитку людства.
Звичайно, не можна не зважати і на стан розвитку тогочасної науки про мову. Нові обрії, нова проблематика і нові методи історичного досліджування мов тільки-но починали окреслюватися. Видатна роль у визначенні нових завдань формованого історичного мовознавства належала й В. Гумбольдтові. Для розв'язання тих завдань, які вперше поставив у мовознавстві В. Гумбольдт, потрібні були б точні, глибокі, вичерпні описи наявних мов у їхньому сучасному стані та в їхній історії, а такі описи мов тоді тільки-но створювалися. Саме тому В. Гумбольдт так багато уваги приділяє завданням та методам наукового вивчення мов. На погляд В. Гумбольдта, і мовознавство загальне, що, вивчаючи всі мови, прагне збагнути мову взагалі, і мовознавство порівняльне, що за своєю природою може бути тільки історичним, мають грунтуватися на результатах старанного вивчення окремих мов. За обставин, коли загальне мовознавство ще не досить глибоко дослідило окремі мови, порівняння багатьох може допомогти дуже мало. Наріччя навіть найвідсталіших народів надто благородний витвір природи, щоб його можна було розбити на шматки і відтворити за цими уламками. Мова — організм, її потрібно вивчати як індивідуальну, самобутню систему, виявляти її своєрідності, її розвиток, зв'язок із формуванням народного духу. Та вивчаючи й окрему мову, виходячи з точного знання однієї з небагатьох мов, потрібно встановлювати зв'язок різних мов доти, доки можна його простежити, і в кожній окремій мові точно перевірити, чи утворився він самостійно або ж у її граматичному і лексичному складі помітні сліди іншого впливу і якого саме. Порівняльне ж вивчення мов може дати позитивні наслідки у досліджуванні мов, розвиткові народів і утворенні людства тільки тоді, коли воно стане предметом самостійного студіювання, спрямованого на виконання своїх завдань і здійснення своєї мети. А щоб порівнювати між собою, скажімо, санскритську і семітську сім'ї мов, потрібно відшукати спільне джерело окремих своєрідностей, поєднати розрізнені частини в органічне ціле. Інакше кажучи, порівняльний метод має служити зіставленню мов за їх типологічною будовою для висвітлення єдиного процесу мовотворчості.
18. Інші мовознавчі дослідження першої половини XIX ст. Наукова діяльність основоположників порівняльно-історичного мовознавства мала величезне значення для всього наступного розвитку науки про мову. Найістотнішими надбаннями їх є: відмова від абстрактного теоретизування, від ототожнювання формальнологічних і мовних явищ, дбайливе використання наявного і постійне призбирування нового мовного, матеріалу, фактичне обгрунтування історичної спорідненості індоєвропейських мов, установлення історичної мінливості мов, витворення нового, порівняльно-історичного методу і широке впровадження його в практику лінгвістичного аналізу. Всі ці надбання, висновки, переконливо аргументовані на різноманітному мовному матеріалі, відкривали нові обрії мовознавчих досліджень, дозволяли у кожній окремій мові науково розмежувати факти генетичної тотожності від фактів запозичання, дозволяли відтворювати історію фонематичної системи, граматичної будови та словникового складу будь-якої індоєвропейської, мови і всіх індоєвропейських мов не тільки в хронологічних межах їх писаних пам'яток, а й у незадокументований період їх існування, відкриваючи можливість застосування порівняльно-історичного методу до вивчення історії будь-якої мови, будь-якої групи, сім'ї споріднених між собою мов, утверджували історич-*ний підхід як провідний принцип досліджування мов і —що найголовніше — дозволяли виявляти, встановлювати закономірності, закони формування й розвитку мов, удосконалювати методику лінгвістичних досліджень і створювати тим самим і мовознавство як самостійну і точну науку.
Про це красномовно свідчила вже наукова діяльність німецького вченого Августа Фрідріха Потта (1802—1887), його праця, присвячена вивченню проблем етимології та порівняльної фонетики індоєвропейських мов.— «Etymologische Forschungen auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen, mit besonderem Bezug auf die Lautumwandlung im Sanskrit, Griechischen, Lateinischen, Littau-schen und Gothischen» («Етимологічні розвідки в галузі індогерманських мов, з особливим підкресленням переходу звуків у санскритській, грецькій, латинській, литовській і готській мовах», 2 томи, 1833— 1836; 2-ге вид.—6 томів, 1859—1876).
Грецькі, римські, середньовічні мовознавці та-філософи надто вже скомпрометували, знеславили етимологію. Г. Лейбніц, Р. Раск і О.Востоков її реабілітували. Але тільки А. Потт, виявивши неабияку ерудицію (і не тільки в індоєвропейських мовах) та винахідливість, спромігся наочно показати, що етимологія слова — це історія слова, відтворена на підставі стародавніх пам'яток однієї мови та свідчень споріднених мов. І якщо, наприклад, старосл. мати, род. матєрє, укр. мати, род. матері, лат. mater, гр. meter, санскр. matas, авест. mata, давньовірм. mair, нім. Mutter, >англ. mother, алб. motre (сестра), лит. mote (господиня) мають переважно одне й те саме значення і закономірні звукові відповідності, то їх можна розглядати як варіанти ар-хетипу, праформи, реконструйованої для всіх індоєвропейських мов форми у вигляді mater. А. Потт вважав, що в етимологічних пошуках потрібно розрізняти близькість мов, що грунтується на спільності походження мов, на кровній спорідненості в минулому їх носіїв, і близькість мов, що є наслідком засвоєння чужих мовних елементів, що в лабіринті етимології закономірні звукові відповідності є надійніші, ніж значення, часто схильні до несподіваних стрибків. За його словами, виклад фонетичних перетворень у германських мовах, зроблений Гріммом, має більшу цінність, аніж кілька філософій мови. Своєю працею А. Потт проклав шлях до справді наукових етимологічних студій. Йому ж належить і перша ґрунтовна розвідка про'циганів та їх мову —^«Die Zigeuner in Europa und Asien», I—II (1844—1845).
Важливу роль у розгортанні порівняльно-історичних студій відіграла романська філологія. Романські мови давали наочний зразок того, як на грунті латинської мови виникали й розвивалися інші романські мови, історія яких простежувалася в хронологічних межах, приблизно 2500 років. Перше місце у створенні романської філології належить французькому вченому Франсуа Ренуару (1761 — 1836) — дослідникові французької і провансальської мов та літератур, авторові шеститомного словника провансальської мови (Париж, 1838—1844) і шеститомної збірки провансальської поезії трубадурів. Перший том цієї збірки мав назву «Grammaire de la langue готапе» «Граматика романської мови» (Париж, 1816). Це перша граматика романських мов, побудована на текстах давньопровансальської літератури. А втім, Ф. Ренуар термін «романська мова» («готапе») вживав для позначення саме старопроваисальської мови, помилково вважаючи, що саме вона (а не мова латинська) була тією мовою, з якої виникли всі відомі нам сучасні романські мови. Тим-то справжнім основоположником романської філології є не Ф. Ренуар, а німецький учений Ф р і д р і х Д і ц (1794—1876), як пізніше це констатували І такі видатні дослідники романських мов, як Г а с т о н П а р і с (1839—1903), Поль Мейер (1840—1917), Граціадіо А с к о -лі (1829—1907).
Ф. Діц видає 1836—1843 pp. в Бонні тритомну працю «Grammatik der romanischen Sprachen» («Граматика романських мов»), у якій послідовно застосовує порівняльний метод Ф. Боппа і історичний метод Я." Грімма. Поділяючи всі романські мови на дві групи — східну (румунська, італійська) і західну (старофранцузька, старопровансальська, французька, іспанська, португальська), Ф. Діц показує, як виникла і розвивалася «форма» цих мов (звуки, флексія, словотвір і синтаксис). Перші два томи (фонетика і морфологія) у наш час мають лише історичне значення, але третій том (синтаксис) зберігає майже повністю свою наукову цінність і тепер. У 1854 р. в Бонні Ф. Діц видає ще двотомний «Etymologisches Worterbuch der romanischen Sprachen» — важливе доповнення до «Граматики», у якому подає походження багатьох романських слів, розрізняючи серед них, по-перше, елементи, спільні для всіх романських мов, і, по-друге, елементи, поширені в окремих мовних областях — італійській, ісиапо-иортугальській і франко-провансальській. З інших думок Ф. Діца, що знайдуть своє розгортання в наступні десятиліття, варто вказати па тезу про звукові зміни лише в межах звуків, близьких за артикуляцією, вимовою, на вагомість у морфологічних змінах принципу аналогії, на роль етнічного фактора в розвиткові мови (перехід початкового f в h в іспанській мові він пояснював, наприклад, впливом мови басків, у якій немає звука f). Ф. Діцу належить і цікава розвідка про словотвір у романських мовах — «Romanische Wortschopfung» (Бонн, 1875).
На першу половину XIX ст. припадає й інтенсивне виформування слов'янської філології, пов'язане безпосередньо з національним відродженням слов'янських народів. Засновником нової славістики був чеський мовознавець Йозеф Добровський (1753—1829). Будучи одним із діячів чеського національного відродження, Й. Добровський своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства і за межами Чехії. Основними працями «патріархсі слов'янської філології» були: «Geschichte der bohmischenSprache una Literatur» («Історія чеської мови та літератури», 1-ше вид.— 1792), «Glagolitica» («Глаголиця», 1807), «Ausfuhrliches Lehrgebaude der boh-mischen Sprache» («Докладний підручник чеської мови», 1809) та «Іп-stitutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської старого діалекту», 1822).
Уже в першій своїй розвідці Й. Добровський розповідає не тільки про історію чеської мови та літератури. Його цікавлять і загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів. Добра обізнаність Й. Добровського із живими слов'янськими мовами та із давніми слов'янськими пам'ятками дозволила йому створити першу наукову граматику старослов'янської мови. До XIX ст. старослов'янську мову помилково уявляли як мову-матїр, від якої постали всі сучасні слов'янські мови. На початку XIX ст. вже було незаперечно доведено, що старослов'янська мова не є мо-вою-матір'ю для всіх слов'янських мов. Виникла потреба визначити живомовні її джерела. І в статті 1806 p. «Uber die altslavenische Spra-che» («Про старослов'янську мову»), і в розвідці «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської давнього діалекту») Й. Добровський припускав, що живомовною основою старослов'янської мови була мова сербська. Аче під впливом знаменитої розвідки О. Востокова 1820 р. він був змушений відмовитися від своєї тези. Й. Добровському належить і значна розвідка про життя, діяльність Кирила та Мефодія (1823).
Учень Й. Добровського, один із діячів словенського національного відродження, словенець із походження, австрійський філолог-славіст Варфоломій Копітар (1780—1844) пише «Граматику слов'янської мови Крайпи, Каріптії та Штірії» (1808) і видає «Клоців- кодекс» (1836) — важливу старослов'янську пам'ятку, писану глаголицею. Грунтуючися на лексиці латинського і німецького походження, відбитій у старослов'янських пам'ятках (напр., ольтарь — лат. аі-tarium, пость — герм, fasta), В. Копітар висловив думку, нібито живомовною основою старослов'янської мови була мова паннонська (словенська), територіально близько розташована від центра латино-німецької культури.
Посилаючись на те, що найдавніші глаголичні пам'ятки старослов'янської мови рясніють паннонізмами, до думки В. Копітара пристав іПавел Йосеф Шафарик (1795—1861) — визначний чеський і словацький історик та філолог, словак із походження, що боровся за визволення чеського і словацького народів від австро-иімецького панування, проте, обстоював, як і ЯнКоллар (1793—1852), мовно-літературну єдність словаків із чехами. Своїми працями «Історія слов'янської мови і літератури всіма наріччями» (1826), «Слов'янські старожитності» (1837), «Слов'янська етнографія» (1842) та ін., розповідаючи про життя, мову, усну народну творчість та літературу слов'янських народів, П. Шафарик мав значний вплив на розвиток слов'янської філології, на розвиток національного відродження слов'янських народів.
Своєрідна постать в історії слов'янської філології В у к Сте-фанович Караджич (1787—1864) — визначний сербський філолог, фольклорист, етнограф і поет. До В. Караджича в Сербії була в ужитку книжна старосербська мова, далека від народної. В. Караджич реформує сербську літературну мову, ставши на шлях зближення її з мовою народною. Виходить його «Граматика сербської мови за говорами простого люду» (1814) і «Малий слов'яно-сербський пісенник простого люду» (1814), «Сербський словник із німецькими та латинськими тлумаченнями» (1818), «Сербські народні казки» (1821), (1823), «Сербські народні пісні» (4 кн. 1833) та ін. Своєю науковою діяльністю В. Караджич прокладав шляхи творення літературних мов для всіх слов'янських народів.
Поширюється, поглиблюється в першій половині XIX ст. філологічна праця і в Росії та на Україні. Поступ вітчизняного мовознавства пов'язаний у цей час головним чином із науковою діяльністю українсько-російського філолога-славіста, історика і письменника Ос иті а Волинського, російського філолога, фольклориста і мистецтвознавця Федора Буслаєва, російського та українського філолога-славіста Ізмаїла Срезневського, українсько-російського природознавця, історика, філолога Михайла Миксимовича.
р. Бодянський (1808—1877) написав цілу низку праць із слов'янських літератур, видав старовинні пам'ятки, переклав російською мовою твори П. Шафарика, під керівництвом якого він раніше вчився у Празі. Особливу увагу із його розвідок привертають такі, як: «Про погляди щодо походження Русі» (1835), «Розгляд різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. За редакцією О. Бодянського вийшло в світ 97 томів періодичного видання «Чте-ния общества истории и древностей российских», де було надруковано чимало цікавих історичних та фольклорних матеріалів. За характеристикою І. Франка, О. Бодянський був «одним із перших піонерів українських письменників XIX віку і одним із найзаслуженіших діячів на полі слов'яно- і спеціально українознавства в Росії (Твори: в 20-ти т., 17, с. 411).
Ф. Буслаєв (1818—1897) уже в першій своїй великій праці «Про викладання вітчизняної мови» (1844) знайомить широкі кола читачів із досягненнями порівняльно-історичного мовознавства на Заході, прихильно цитує висловлювання Я. Грімма про порівняльний метод вивчення мов, що знайшло засіб приборкати і прикрасити дику, остогидлу всім етимологію і покласти край колишньому свавіллю, дати першість законові перед неправильністю і правилу перед винятком, розгортає на тлі лексичного матеріалу слов'янських мов історію слів російської літературної мови, подає народну мову і мову літературну як єдиний потік історичного розвитку їх.
Характерний для Ф. Буслаєва культурно-історичний і трохи романтичний підхід до мови знайшов своє яскраве виявлення і в праці «Про вплив християнства на слов'янську мову. Спроба історії мови за Остромировим євангелієм» (1848), у якій ще з більшою виразністю було підкреслено розуміння мови як найважливішої сторони історії культури, побуту і національного світогляду народу. Порівнявши текст готського і слов'яно-руського євангелій, Ф. Буслаєв доходить висновку, що на мові перекладів біблії відбився характер.народу і понять, що панували в ній в епоху до поширення християнства. Його особливо цікавило тоді,— пригадував він пізніше,— питання про первісні і свіжі форми мови. Для цієї мети мені потрібні були не сухі, беззмістовні закінчення відмінювання та дієвідмінювання, а самі слова як виявлення вражень, понять і всього світогляду народу, в нерозривній єдності з його релігією і з умовами побуту родинного і громадського.
У замітці 1852 р. з приводу «Опьіта областного великорусского словаря» на конкретних прикладах Ф. Буслаєв показує, що історія мови має зважати не тільки на явища, засвідчені у стародавніх пам'ятках, і на паралелі із споріднених мов, а й на факти живих говірок простого народу, форми і слова яких можуть кинути світло і на походження форм літературної мови.
Свої спостереження, висновки з дослідження історії російської мови Ф. Буслаєв підсумував у «Спробі історичної граматики російської мови» (1852),