Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка
Деривати, що називають особу з огляду на її спосіб життя: распотрошителъ (79:2,291) – «марнотратник», зневажитель (79:1,333) – «порушник».
Конфіксальні форманти з фінальним –телъ, що називають особу за внутрішніми ознаками: помстителъ (79:2,165) – «месник», взгордитель (79:1,97) – «той, хто зневажає щось або когось», потьшителъ (79:2,197) – «той, хто заспокоює», вышпотителъ (79:1,163) – «исказитель».
Конфікси з постпозитивним компонентом –ачъ
Суфікс –ачъ наслідок ускладнення парсловянського суфікса «аkъ». У слов’янських мовах цей суфікс був досить продуктивним, виступаючи здебільшого в агентивній функції [37, с.152].
Як постпозитивний елемент конфіса –ач траляється лише у чотирьох формантах, які вичленовуються в похідних XV– к.XVII ст. Вони називають осіб за видом діяльності: выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хто пояснює», розливачъ (79:2,280) – «поливальник», повьдачъ (79:2,124) – «розповідач».
Також у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні іменники чоловічого роду з постпозитивним елементом : -якъ : змышелякъ (79:1,329) – «той, хто щось вигадує», –ячъ: змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається», –ыръ: поводыръ (51:2,120) – «поводир», –енъ: отходенъ (79:2,65) – «християнин, що пішов від господаря», – ычъ: опгонычъ (79:2,127) – «погонщик», – инъ: предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».
При конфіксації елемени тієї частини словотвірного значення, яку виражає афікс, розподіляються між елементами конфікса. Препозитивна частина конкретизує загальне відношення предмета до поняття, виражаючи різні значеннєві модифікації, тобто зумовлює належність деривата до певного загального словотвірного значення. Постпозитивний елемент виконує класифікуючу функцію, тобто виражає загальне відношення предмета до того, що позначає мотивуюче слово. Друга частина конфікса також формує лексико-словотвірну семантику слова або надає йому певного семантичного відтінку, зумовлює семантичну дистрибуцію форманта в словотвірно-семантичних полях, а також впливає на сферу поширення іменника та його стилістичну маркованість. Постпозитивний компонент конфікса виконує модифікаційну функцію – модифікує граматичне значення твірного слова.
Вивчення становлення і розвитку конфіксальної словотвірної підсистеми іменника дає підстави стверджувати, дана підсистема української мови ХV-ХVІІІ ст. є закономірним продовженням цієї системи праслов’янського періоду. Участь конфіксальних формантів у реалізації лексико-словотвірних значень неоднакова, тому що на конфіксальну деривацію іменника істотно впливали як екстра-, так і інтралінгвальні чинники. Конфіксація стоїть в одному ряді з іншими морфологічним способами: вона служить творенню слів у одиничному акті словотворення, що здійснюється за допомогою двохелементної морфеми.
Конфіксальні деривати становлять цілісну систему, в якій кожен елемент виконує визначену йому функцію, виражаючи певне, лише йому притаманне словотвірне значення, не ускладнюючи мовну модель, в якій вона реалізується, що дає можливість точно та чітко висловити думку.
Конфіксальна система середньоукраїнської мови – продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів чи навіть одного конфікса може бути предметом спеціального дослідження.
2.3 Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду
На думку вчених, нульові словотворчі засоби давньої мови ХІ – ХІІІ ст. ст. виникли на основі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи. Саме тому слова, утворені таким способом, спочатку мали у своєму складі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми, напр.: ходъ – cho-d-o-s [53, с.61]. Вчені також вказують, що звичайний вплив на відповідні іменники мали їхні дериваційні зв’язки з девербативами. Спочатку іменники й дієслова «перебували в практичних словотвірних відношеннях», згодом уже в праслов’янській мові, вони стали сприйматися як похідні, і, врешті – решт, це стимулювало творення нових віддієслівних іменників [2, с.21]. Нульовий суфікс продукує девербативи з різними граматичними показниками роду й числа, зокрема: іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу напад, хід). Більшість таких дериватів утворюється на базі префіксальних дієслів. Отже, префіксація стимулює процеси нуль суфіксального девербативного словотворення.
Сучасний підхід до з’ясування словотвірних процесів дозволяє визначити іменники з транспозиційним значенням опредметненої дії як синтаксичні деривати, які виникли внаслідок трансформації вербатива у субстантив, що пов’язано зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні (переміщення дієслівних предикатів у граматичну позицію підмета). На противагу лексичним дериватам, які містять у своїй структурі компонент, відсутній у семантиці мотивувального, зміст синтаксичного деривата збігається зі змістом твірного, що дає підстави кваліфікувати такі семантичні відношення як транспозиційні. Формант за таких умов лише переводить дієслівну основу в іменникову.
Девербативні іменники, об’єднані спільним значенням «опредметнена дія/стан», є репрезентантами різних родів дії: тривалої, розгорнутої в дії, результативної та ін.
Категорію опредметненої дії, процесу, стану формують іменники на позначення інтелектуальної, комунікативної діяльності людини; процесів , пов’язаних зі сферою її трудової та професійної діяльності; волевиявлення; морально – етичних понять і відносин; стану, почуттів; переміщення, пересування; виробничих та технологічних процесів; психічних та фізіологічних процесів; дій суб’єктів живої і неживої природи; обрядів, звичаїв, традицій; дій, що належать до різних галузевих сфер.
Нульовий суфікс продукував розглядані віддієслівні іменники з різними граматичними показниками роду і числа, зокрема іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу драпьжъ (79:1,232) – «пограбування», падежъ (79:2,79) – «падіння»). Більшість таких дериватів утворено на базі префіксальних дієслів, отже, є підстави вважати, що префіксація певною мірою стимулює процеси нульсуфіксального девербативного творення іменників із граматичним значенням предметності.
Нульові словотворчі засоби давньосхіднослов’янської мови виникли на базі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи, а тому слова згаданого типу творення спочатку мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми: бьгъ, ходъ. Великий вплив на подальшу долю таких імен справило встановлення ними відношень з дієсловами, що активізувало словотвірну активність у праслов’янській мові деяких частин цих суфіксів. Паралельно від одних і тих же кореневих основ могли утворюватися ітеративні і каузативні дієслова. Це дало поштовх для творення нових девербативів.
Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну і флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом. Тематичний суфікс поступово втрачав своє словотвірне значення і повністю поглинався флексією. Виразником словотвірної похідності між словами стала нульова морфема [2, с.67].
Пари «іменник – дієслово» в історичний період почали сприйматися мовцями як взаємозалежні, в яких відбувалася зміна мотиваційної співвіднесеності, що дало ґрунт для зворотного словотворення. Г.О.Ніколаєв ці іменники в плані їх генетичного відношення до однокореневих дієслів поділяє на три групи: а) утворення незалежно від дієслів і паралельно до них від одного давнього кореня (сучасні брід, грім тощо); б) утворення від дієслова (прохід, загін); в) імена, що послужили твірною базою для дієслів (рід, суд, лов та ін. «безпрефіксні утворення») [37, с.12].
Розвиток залежності нульової суфіксації від дієслів пов’язаний з рядом факторів: 1) посиленням дієслівності в розвитку дієслівно-іменних словотвірних відношень; 2) із збереженням у семантиці віддієслівних імен, що втратили давні похідні від даного імені, і дієсловом, яке часто є синонімом до втраченого; 3) з розвитком у цих іменах абстрактного значення дії чи стану; 4) з відсутністю матеріально вираженого елемента, який закріпив би їх місце в словотвірному ланцюгу та ін.
Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально – фонетичних модифікаціях нульового форманта. Так на місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії – ь або –ъ виник формант, який являє собою єдність нульового суфікса і нульового закінчення. При цьому давній суфікс – ь не зникає безслідно, а залишає по собі морфонологічні зміни в похідній основі ( пам’ятати – пам’ять, печатати – печать, мазати - мазь, зелений - зелень). У сучасній українській мові відсутні історичні умови, що породили ці та більш давні чергування [2, с.68].
Ці зміни формують нові різновиди твірних основ у складі похідних, допомагають уникнути небажаних фонемних сполучень, створюють необхідні умови для поєднання словотворчих одиниць.
В українській мові для творення назв осіб чоловічого роду нульовий формант виступає у двох модифікаціях: нульовий суфікс з додаванням закінчення –а та нульовий суфікс з додаванням нульового закінчення.
За допомогою нульового суфікса в XV– к.XVII ст. чоловічі назви осіб творилися в основному від дієслів. Іменників зі значенням особи фіксується небагато. Їх основний масив успадкований з давньосхіднослов'янської мови.
Поступово збільшується кількість назв осіб - носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, соціальний стан, родинні стосунки тощо. Так, іменник вьжа (79:1,161) – «знавець» в «Матеріалах до Словника..» Є.Тимченка подається аж під XVIII ст. Цей іменник послужив основою для творення префіксального невіжа, що фіксується в пізніших пам’ятках.
Іменники чоловічого роду зі значенням опредметненої дії, утворені за моделлю ДО + -О (дієслівна основа з додаванням нульового суфікса) становлять основний масив розгляданих похідних, які позначають тривалу дію більшої чи меншої інтенсивності, наприклад: пописъ (79:2,170) – «перепис», друкъ (79:1,234) – «друкування», похопъ (79:2,200) – «намаганння», примусъ (79:2,277) – «примушування», розмыслъ (79:2,283) – «роздумування», споръ (79:2,349) – «сварка». Згаданий словотвірний тип на різних етапах розвитку української мови був досить продуктивним. Після ХVІІІ ст. іменники зазначеного типу збільшують свою чисельність.
Віддієслівні іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом можуть позначати їх одноактну дію. Вони репрезентуються утвореннями, у яких виступає твірна основа інфінітива з усіченою фіналлю. Нульсуфіксальні утворення на позначення одноактової дії вже функціонували в XVІ – к.XVIIІ ст., наприклад: разъ (79:2,265) – «удар», хоч зустрічаються вони рідше вище зазначених іменників.
Девербативи, утворені за розгляданою моделлю, тяжіють до різних лексико – словотвірних груп, що є свідченням семантичної поліорієнтації нульового форманта. У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка це непоодинокі іменникові утворення на позначення переміщення, пересування, наприклад: наиздъ (79:1,457) – «наїзд», упадъ (79:2,431) – «падіння», отходъ (79:2,73) – «відхід».
Вже фіксувались утворення на позначення комунікативної діяльності людей: викладъ, одчетъ, доказъ, розказъ і. т. ін. А у «Матеріалах до Словника…» наявний лише один іменник розглядуваного типу: опытъ (79:2,50) – «допит».
Іменники на позначення вчинків людини виявили певну стійкість в історії української мови. Окремі давньоруськоукраїнські іменники вийшли з ужитку, але більшість збереглася, слугуючи моделлю для нових девербативів [53, с.66]: арештъ (79:1,34) – «арешт».
Активно відбувався процес творення девербативів на позначення морально-етичних вчинків, стосунків між людьми: сваръ, отпоръ, посваръ, заводъ, допроси [53, с.66]. Але у розглядуваному нами словнику знаходимо лише два приклади: заводъ (79:1,262) – «суперечка», падежъ (79:2,79) – «падіння».
Іменників на позначення звукових процесів, що супроводжують дію словник Євгена Тимченка фіксує порівняно невелику групу: гукъ (79:1,193) – «тріск», покрикъ (79:2,155) – «крик», брязкъ (79:1,71) – «звук»;
Зустрічаються й структури на позначення дії, що належить до різних галузевих сфер: драпежъ (79:1,232) – «грабіж», пописъ (79:2,170) – «перепис».
Поступово розширюється коло іменників на позначення стану, почуттів, бажань і взагалі людських якостей: подзоръ (79:2,133) – «підозра», поспьхъ (79:2,185) – «поспішність», похопи (79:2,200) – «стремління». Ця група слів у староукраїнській мові належала до активного шару лексики і тому майже в повному складі зберігається в сучасній мові [2, с.132].
Іменники з відсутнім другим компонентом на позначення назв певної діяльності називають дію, виражену мотивувальним словом: переборъ (79:2,92) – «перебирання», подьль (79:2,143) – «розподіл», примусь (79:2,227) – «змушування».
Певну стійкість виявив лексико-словотвірний тип іменників, що називають процеси інтелектуальної діяльності людини: домиселъ, задумъ; у розглядуваному нами словнику є лише один іменник даного типу: розмыслъ (79:2,283) – «роздуми».
В українській мові серед нульсуфіксних утворень активізувався формант із закінченням –а. Це назви осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками (Напр.: звадца (79:1,304) – «обманщик», згубца (79:1,315), кламца (79:1,315) – «брехун», лакомца (79:1,397) – «користолюбець»; за результатом діяльності ( Напр.: звитяжца (79:1,305) – «переможець», мовца (79:1,432) – «оратор», вдавца (79:1,88) – «донощик»).
Протягом розвитку середньоукраїнської мови, утворення на позначення переміщення, пересування та іменники на позначення комунікативної діяльності людей використовуються різною мірою в усіх стилях розвитку мови, деривати на позначення одноразової дії вживаються переважно в уснорозмовному мовленні, мові художніх творів, епістолярному стилі.
Іменникові структури з матеріально не вираженим постпозитивним елементом сформувалися на базі нульової суфіксації. Вони є дієвою словотворчою одиницею дериваційної системи української мови, їх використання значно збагачує кількість похідних іменників.
2.4 Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови
Дослідники дійшли висновку, що складання основ як спосіб словотворення іменників уже дуже широко простежувалося в праіндоєвропейській мові, пізніше – в праслов’янській, з якої воно перейшло до мов східних слов’ян. Слов’янські складні слова (назви божеств, людей, міст – Стрибогъ, Владимиръ) слугують однією з ознак того, як розвивалось в праслав’янській мові словоскладання і такому поширенню та збагаченню словника в давньописемній мові сприяло прийняття християнства й зумовлені цим переклади з грецької мови.
Українська мова має у зв’язку зі своїм походженням двоякого роду складні іменники. Одні з них слов’янські мови успадкували із праслов’янської доби, інші виникли вже в історичні часи, у ході розвитку окремих слов’янських мов.
В.В.Лопатін складно-суфіксальний спосіб називає «змішаним способом словотворення». Дериватолог також зазначає, що «виключно продуктивним є тип складних іменників з другим компонентом – основою дієслова» [52, с.85].
В українській мові основоскладання перебуває у тісному зв’язку і взаємодії з розвинутою системою суфіксального творення іменників. «Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творення іменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника. Суфікс виступає як оформлювач складного слова» [30, с.134]. При творенні композитних одиниць використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих за будовою іменників.
Серед дериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно – суфіксальних іменників як самостійна невживаність другого компонента [51, с.5]. Одні вчені вважають, що зазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації та формально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Бикова, Гонцова, Земська та ін.). Так, слова чорноземецъ, книголюбецъ не могли бути утворені чистим складанням, бо не існує в мові слів земець, любець. Кожне з них мотивується двома словами (книга і любити, земля і чорний), а суфікси «скріпили» це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова. Прихильники іншої точки зору вважають, що такого критерію як «невживаність другого компонента» ще недостатньо для відмежування складносуфіксальних морфем, оскільки можливість другого компонента вживатись поза складенням ще не означає що саме це слово є одним із твірних конкретного композита. Необхідно встановити, що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншими твірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи. Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальної частини в структуру значення складного слова (Макухіна, Моісєєв, Головін). Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не на вживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичної одиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу книголюбецъ можна розгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійного слова (любити книгу).
Що стосується морфологічної будови композитів, то перша частина має значно більше різновидів, ніж опорний компонент. Вона може бути представлена іменниковими й дієслівними основами.
Дослідники словотвору складних іменників вказують на синтаксичний характер їхнього творення. Мовознавці розрізняють у складеннях внутрішній синтаксис, тобто порядок розташування елементів, їх зв'язок, і зовнішній синтаксис – співвіднесеність з еквівалентними синтаксичними конструкціями [41, с.7-8]. У словотвірній традиції складні слова співвідносяться зі словосполученнями, зв'язок з якими інтерпретується по-різному.
Сформувались різні підходи до вивчення композитів, до окреслення обсягу поняття, яке вони позначають, а також до розмежування основоскладання та словоскладання як двох різновидів способу складання. У різних авторів визначення композитів ґрунтується на певною мірою різних засадах, принципах. Виділяються чотири основні різновиди характеристик композитів [51, с.73]: 1) за основу береться морфемна структура слова: наявність двох чи більше кореневих морфем; 2) на перший план висувається семантична єдність компонентів складання; 3) в основу трактування композитів покладено співвіднесеність складного слова зі словосполученням; 4) складні слова утворюються за принципом аналогії.
Межа між композитами та простими дериватами встановлюється з урахуванням кількості та значущості ономасіологічних ознак у складі лексеми: прості похідні назви мають одну ознаку, яка є центром лексичного значення, складні слова містять кілька кореневих компонентів семантична модифікація яких становить смислову структуру композита.
Композити (у вузькому розумінні) – це складні слова, утворені основоскладанням. Саме в цьому значенні ми вживаємо термін «композит» у своєму дослідженні.
Композити з суфіксом -ець
На думку дослідників, складення в поєднанні з суфіксацією становило собою основний спосіб творення композитів - назв осіб у давньоруський період [81, с.22]
Складно - суфіксальні іменники з суфіксом –ецъ у мові ХІ – ХІІІ ст. становили різнопланову, високопродуктивну словотвірну мікросистему [51, с.96]. Частина опорних компонентів складно-суфіксальних іменників – назв осіб характеризувалися високим ступенем продуктивності й виконувала моделеутворювальну функцію. Зокрема, досить вживаними були такі елементи: -носець. -давець, -творець. Деякі компоненти входять до складу одиничних утворень, вживання яких обмежується рамками однієї пам’ятки, але є й такі, серед перших компонентів назв осіб яких за функціональною дією найбільш вживаними виступають: бого-, книго-. Найуживаніші компоненти складень являють свого роду продуктивну модель, ніби відкритий тип слова, за яким легко творяться нові деривати. Назви осіб з опорною дієслівною основою й суфіксом –ецъ мали словотвірне значення «носій відношення до дії» або «носій процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості». Широко побутують вони й у середньоукраїнській мові, їх творення з формантом –ецъ підпорядковане тим же закономірностям, що діяли в давньоруськоукраїнський період. Щоправда, у пам’ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збереження джерел, де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмежене у народній розмовній мові ХІV-ХVІ ст. Проте у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка, хоч і у невеликій кількості, але трапляються деривати, успадковані з давньоруськоукраїнської книжної мови: книгописецъ (79:1,366) – «той, хто переписує книги», богомолецъ (79:1,60) – «той, хто молиться богу».
Складно-суфіксальні іменники з субстантивно – вербальними основами та суфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Проте у пам’ятках пізньої української мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збережених джерел, де відображалось живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народній розмовній мові XIV-XVI ст. Але спостерігається інтенсивне поповнення структурного типу новими похідними: китоловецъ(79:1,364) – «той, хто ловить китів», речотворецъ (79:2,97) – «промовець», броздоносецъ (79:1,71) – « той, хто сідлає коня».
Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно – вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Усім композитам цього типу властива модель N+V+ець (складання основи іменника з основою дієслова з додаванням суфікса –ець, що підкреслює виконання дії над певним об’єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: полководець (79:2,95) – «той, хто водить полки».
Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребують доповнення, перефрази додатковим семантичним компонентом: земльделецъ (79:1,307) – «не той, хто робить землю, а той, хто робить на землі», богомолець (79:1,61) – «не той, хто молиться богом, а той, хто молиться богу».
У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, і було представлене такими типами основ: субстантивними – книголюбецъ (79:1,367) – « той, хто любить книгу», адвербіальними – дъвоеженецъ (79:1,231) – «той, хто двічі одружувався», нумеральними – перволюбецъ (79:2,88) – «той, хто бажає бути першим», промінальними – самовидець (79:2,308) – «свідок».
Трапляються у джерелах середньоукраїнської мови композити з першим займенниковим компонентом, що вказують на назви осіб за функціональною або характеризувальною дією, наприклад: самокупецъ, самодержець і т.д., але у розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка вони відсутні.
Також наявні композити з ад’єктивно – субстантивними основами: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець». Творення таких іменників базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованого структурного типу характеризуються полімотивацією (так, похідні мотивуються й словосполученням чужа земля, і складним прикметником чужоземний).
Складно – суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялися на такі лексико – словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.
У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад: иконописьцъ (79:1,322) – «іконописець», каменосьчецъ (79:1,365) – «камнетес».
Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення : книгохранильникъ (79:1,370) – «той, хто зберігає книжки», лъжеславникъ (79:1,426) – «той, хто розповідає брехню».
У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, вираження першого компонента було представлене таким типом основи як нумеральна : первопрестольникъ (79:2,90) – «перший на престолі».
Деривати, що позначають осіб за їхніми внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою успадковані переважно з давньоруськоукраїнської мови: богомолець (79:1,61) – «той, хто молиться богу», богомислець (79:1,61) – «поглинений божеством».
Ліпич В.М. вказує на те, що найбільшу кількість дериватів ХV-ХVІІІ ст. становлять слова з другим компонентом –любецъ, які виникли внаслідок калькування, а до непродуктивних відносить –писецъ, -живець, -губецъ, -чтецъ. У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка слова з данними компонентами взагалі відсутні.
Композити з ад’єктивно-субстантивними основами у середньоукраїнській мові збереглися в достатній кількості: чужоселецъ, головоглавецъ, белобровецъ, златаовласец, жужоселецъ, а ось у досліджуваному нами словнику Євгена Тимченка наявний лише один з них: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець».
Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення, деякі з них характеризуються полімотивацією.
Слід відзначити, що не всі структурні типи складно-суфіксальних іменників давньоруськоукраїнської мови однаковою мірою успадковані українською мовою наступних століть. Еволюція мовних явищ супроводжувалась відбором окремих складників, що проявлялося в основному в зростанні продуктивності певних компонентів композитів і зменшенні активності інших. Так, у середньоукраїнській мові позбавлені продуктивності перші іменникові та займенникові елементи складень, а структурні типи з ад’єктивно – субстантивними та нумерально – субстантивними основами набувають подальшого розвитку.
Отже, суфікс –ецъ досить активно функціонував у сфері складно-суфіксальної деривації іменників – назв осіб чоловічого роду. Про їх високу продуктивність свідчить активне їх використання в пам’ятках ХV-ХVІІІ ст. і творення нових дериватів відповідної структури. Всі наведені композити є похідним з підрядними відношеннями компонентів. Опорними (другими) основами в них виступають основи дієслівні або іменникові, однак численнішу групу становлять утворення з вербальним опорним компонентом. Похідні з опорною субстантивною основою поступаються зазначеним вище утворенням не тільки в кількісному плані, але й в плані вираження семантики, бо вони здебільшого виражали значення, які підкреслювали тільки зовнішні властивості чи внутрішні якості осіб. Значна частина складно-суфіксальних похідних з суфіксом –ецъ належать до книжної та церковно-книжної лексики, лише невелика їх група представлена в джерелах близьких до народно-розмовної мови.
Композити з суфіксом -никъ
Здебільшого за допомогою суфікса –икъ творилися іменники, що означали назви осіб від прикметникових основ на –ьн: должн-икъ та ін. У зв’язку з тим, що суфікс –икъ звичайно виступав у відприкметникових утвореннях такого типу, відбулося зрощення цього суфікса з прикметниковим суфіксом –ьн, внаслідок чого виник новий складний суфікс –ьникъ(-ьн- + -икъ). Який після відповідних фонетичних змін оформився зрештою як –ник [3, с.110].
Складно-суфіксальні утворення з суфіксом –ьникъ були відомі ще у мові слов’ян ХІ – ХІІІ ст., хоча суфікс –ьникъ поступався продуктивністю суфіксові –ецъ. Цей формант мав порівняно низьку активність у творенні складно-суфіксальних морфем, очевидно тому, що він широко вживався у сфері формування системи монокореневих іменників – назв осіб за професією, спеціальністю, родом занять, утворених суфіксальним способом.
Складно – суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом –никъ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністю того, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивні основи, базувалося як на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення ( первопрестольникъ – перший на престолі), так і сурядних зв’язках між словами в словосполученні (чорнокнижникъ – чернь і книга).
У середньоукраїнській мові зафіксовано невелику кількість композитів на -никъ, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризує особу, предмет, наприклад : богомольникъ (79:1,61) – «богомолець», богобоязникъ (79:1, 58) – «набожник».
Складно – суфіксальні іменники абстрактного значення називали розумові категорії, психічний стан : богомысленикъ (79:1,60) – «поглинений в сприймання божества», великоразумникъ (79:1,90) – «дуже розумний».
Композити з субстантивно вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення. Вони поділяються на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменування виконавців за сталим чи тимчасовим заняттям: книгохранильникъ, богомольникъ; 2) назви осіб, як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди, моральні якості: льжеславникъ, богобоязьникъ.
В основі творення деяких складно-суфіксальних похідних з адвербіально-вербальними основами та суфіксом –ьникъ лежать словосполучення з підрядним зв’язком прилягання, наприклад: великоразумникъ (дуже розумний), богобоязьникъ (відданий Богу).
Композити з опорним іменниковим компонентом і суфіксом –ьникъ називали особу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів і було представлене такими типами основ: 1) іменникові: богомольникъ; 2) прикметниковими: чорнокнижникъ; 3) числівникові: первопристольникъ .
Майже у всіх дериватах аналізованих структурних типів як перші, так і другі компоненти не відзначаються високо частотністю, але є структурні типи, у яких другий компонент вживається більше одного разу: -мисленикъ, -верникъ, – славникъ і т. д.
Творення складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивним компонентом та суфіксом –никъ базувалося як на об’єктних відношеннях, так і на атрибутивних, зокрема тих одиниць, які поєднували в собі ад’єктивно – субстантивні та промінально – субстантивні основи.
Складно – суфіксальні іменники з суфіксом –никъ та опорним субстантивним компонентом трапляються в джерелах середньоукраїнської мови частіше порівняно з дериватами з опорним вербальним елементом. Це свідчить про те, що формант –никъ активніше сполучається з іменниковими основами, ніж з дієслівними.
Середньоукраїнська мова, успадкувавши основні структурні типи давньоруськоукраїнських складних іменників, використовує значну кількість нових похідних, утворених за вже існуючими в мові зразками, наприклад: чорнокнижникъ (79:2,474) – «той, хто знається на магії», зловьрникъ (79:1,312) – «єретик».
Отже, складно суфіксальні іменники з суфіксом –никъ є давнім типом утворень в українській мові, розвиток яких відбувався в напрямку продуктивності. Розглянуті композити – це похідні з підрядними відношеннями компонентів. Опорними основами в них виступали основи дієслівні або іменникові, їм властива не лише специфіка народно – розмовної мови, а й книжна спрямованість (вживалися в церковно-книжних пам’ятках).
Композити з нульовим формантом
Суфікси –ь, – ъ, – а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункційність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом [1, с.21].
Давньоруськоукраїнська мова обмежено використовувала нульовий суфікс для творення полі кореневих слів [81, с.85], а в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст. чисте складення й нульова суфіксація використовувались, хоч і в невеликій кількості. У пізній середньоукраїнській мові вони представлені у двох структурних різновидах: з опорною вербальною основою та з опорною субстантивною основою.
Похідні, структура яких поєднувала основи іменників і дієслів, співвідносилися зі словосполученнями з об’єктними відношеннями між компонентами. Композити з опорним вербальним елементом сформувались ще в праслов’янський період, цей тип був малопродуктивним, але базувався на живій народній мові й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом.
Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально-фонетичних модифікаціях нульового форманта. На місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії –ь або –ъ виник формант, який становить собою єдність нульового суфікса й нульового закінчення [1, с.66]. У староукраїнській мові він виступав у двох модифікаціях: нульовий суфікс + закінчення –а та нульовий суфікс + нульове закінчення. Формант із закінченням –а значно активніше використовувався для творення монокореневих нульсуфіксальних іменників.
Нульовий формант займав позицію високої продуктивності у сфері складно – суфіксальної деривації у пізній українській мові. У XVI –XVII ст. поповнюється склад дериватів – назв