Методичні вказівки до вивчення курсу “ Історія виникнення преси"
Співвідношення народної (“фольклорної”) і офіційної (“вченої”) традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А.Я.Гуревича “деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культурную ситуацию: книжная, письменная культура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуникации и трансляции культурных ценностей” (1,с.161).
Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову “неперервність” (термін Ле Гоффа) (2,с.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність та лінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. “Народна маса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його” (2, С.167).
Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських та культурних зв”язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.
Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу , що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб”єктивно оцінювали своїх героїв.
Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам”ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських “прикладах” (exempla), в міській політичній пісні, в “покаянних книгах”, в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією ( барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).
Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були “покаянні книжки”, які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали (докл.3). А.Я.Гуревич звертає увагу на масовий характер “покаянних книг”, справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.
Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких “прикладів”, методички для проповідників. Такі “картинки з життя” надавали повчанню переконливості , а історику - можливість зазирнути на “зворотій бік” існування середньовічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного і до царства Божого (див. докл. 4).
Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П”єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.
Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення каблучки та посоха князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. “Книжки про суперечку”, інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.
Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. “Усна газета”, хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. К.П.Федченко вказує на існування у Франції “громадського гомеродрома”, до обов”язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери – “ходячі хроніки” свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Германії – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – “потішників”; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.
Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.
Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, А.Я.Гуревич звертає увагу на оригінальну мову цих писемних історичних пам”яток. З метою активізації уваги слухачів, проповідник вводить елементи діалогу, “фіктивні запитання” (“О, брат Бертольд, что же нам делать?..”), звернення до певної аудиторії (“Ты, развратник”, “Фу, скупец”,”Вы, сапожники”), загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді німецькою мовою приводить дослідника до висновку про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus (“простонародний”) (5,с.180-198).
Але ж усний тип культури вимагав постійних зв”язків. Тут ми стикаємося з одним із парадоксів Середньовіччя. Власність як матеріальна і психологічна реальність, повністю залежала від сеньора. Тому більшість людей обмежувала своє життя стінами замків або межами земельних володінь. Але мобільність інших стає “крупним феноменом середньовічної демографії і суспільства” (2,с.127;див.також 10,11,13).
Слід звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрами та аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи ( див.напр. 10).
До того ж, на межі ХІІ – ХІVст. у Західній Європі з”являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях вчителі-бакалаври та школярі – студеї об”єднувались у своєрідні корпорації – прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болонський університет, у 1224 – Неапольський, у 1303 –Римський. Англійській Оксфордський діяв з ХІІ століття, Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 році, а іспанський Сієнський університет– у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцігський, Кенігсберзький та інші університети.
Поступове формування у ХІІІ-ХVст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення паперу в Європі, вдосконаленя технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір”я), і як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки).
Книжка стає певною мірою масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи . Вже не тількі замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З”являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).
Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.
Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як в традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді ( Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), “підметні листи”, богословько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф “Про громадянське рабство”, “Про посади короля”), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.
Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальною публіцистикою. Вживання малюнків і народних гравюр як “ілюстративного матеріалу” відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов”язують із настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями ) повністю підпорядковувалася тематиці виступу (див. докл. 9).
Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі (головний шлях якої у ХУ-ХУІ ст. проходив уздовж Рейну), релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.
Поява власне журналістики пов”язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. “Необхідний певний рівень розвитку громадськіх відношень, економіки, науки і техніки “ (1,с.5).
Для розвитку преси важливим буде вирішення наступних завдань: формування міжнародного ринку, розширення комунікаційних зв”язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення “соціального замовлення” на періодичну інформацію.
Перші журналістські спроби багато в чому нагадували специфіку спорідненой книжкової справи. Цій первісній епосі був притаманий своєрідний “персональний “ журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі.
Потреба в регулярній інформації викликала до життя рукописну газету. Історія цих видань пов”язана з активною діяльністю торгівельних, портових міст, культурних центрів. Першість Італії в цьому процесі пояснюється як економічним розвитком країни, так і тим, що протягом майже двох століть Італія була “законодавницею мод” в ренесансній Європі.
Тут у ХУ столітті , як указує П.К.Федченко, розмножувалися і продавалися звіти-оголошення про діяльність Верховної ради республіки – брольєтти. Венеціанські зведені відомості – фольї д”аввізі (листки новин) розсилалися у вигляді депеш іноземним послам. Комерційні за характером аввізі розповсюджувалися серед купців і були поширені в багатьох містах Італії (див. 2,с.41-45). Так і сама назва “газета”, як вважають, походить від венеціанської розмінної срібної монети Gazetta: саме стільки коштували рукописні листки новин (notizie scritte), які готувало особливе бюро збору, систематизації й розповсюдження інформації (3,с.7).
Разом з рукописними газетами та листами ходили й летючі листки-фельєтони – пасквіль і гоббо – що зберегли свою родову спорідненість з епістолярними жанрами “відкритих листів”. Приклад Італії швидко поширюватиметься у Європі, стимулюючи як розвиток журналістики, так і становлення цензури.
У 1572 булла папи Пія У кваліфікувала рукописні листки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та висилка на галери. У 1488 в Англії почне діяльність дітище Генріха УІІІ - Зоряна палата, що підпорядкує собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.
Винахід Гутенберга (середина ХУ століття) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Але перехід до друкованої періодики у ХУІ – ХУІІ століттях багато в чому був обумовлений національною специфікою. Студентам необхідно мати уявлення як про загальне тло журнально-публіцистичних процесів, так і про соціокультурні політичні національні реалії, які починаючи з ХУ ст. особливо гостро зумовлюють різностадіальність розвитку світової преси.
Виникнення преси в Германії
Упереджуючи розгляд витоків німецької журналістики, слід звернути увагу на той факт, що середньовічна Германія багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичив, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовлене й тривале функціонування рукописних видань, які паралельно з друкованими існуватимуть до 18ст.
Листи–новини і листи-газети – попередники періодичних видань – іменувалися по-різному (“aviso”, “novo”, “Zeddell”), але найбільш поширеною була назва “цайтунг” (Zeitung), від “цайт”– час. Хоча, як вважають дослідники, слово “газета” у значенні “повідомлення” вживалося в кельнському регіоні ще в 1300р., але вперше з”явилося в заголовку видання в 1502 “Newe Zeуtung von orient und affgange” (цит.за 4,с.75).
Як і в Римській імперії, заможні люди утримували платних кореспондентів у велеких торгівельних містах і завдяки цьому одержували оперативну інформацію.
Вирішальним для розвитку такої “індивідуальної” інформаційної комунікації було геополітичне становище Германії. Роззосередженість мілких самостійних міст, не зацікавлених в економічних, а тим паче політичній централізації сприяли збереженню національної роздробленості з ХІУ століття (у 1356 “Золота булла” Карла ІУ надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ століття, разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.
На ХІУ - ХУ століття припадає розквіт окремих німецьких міст з особливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов”язаних промислово–культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугзбург, Стразбург, Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.
Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Особливо високі тиражі, неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, “Листи темних людей “ Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.
Масовість та періодичність стають невід”ємними рисами і рукописних газет ХУІст., з появою яких дослідники і пов”язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тісно пов”язане з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це дійсно був час, “коли пошта робила газету”, і будь- який бажаючий міг замовити і передплатити ці видання.
Менш розповсюдженими були так звані “фуггер-газети”. Локальний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник – банкир і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, який викликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірського дому Фуггерів (5, с.91).Торгівельний дом Фуггерів в Лейпцигу мав численні комерційні зв”язки практично з усіма європейськими державами, королівськими дворами, і навіть з римською курією. Інформація стала для них звичайним товаром, як і все інше ( докл. див.1, с. 5).
Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявила себе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукарство з”явилося в Кельні у 1469, а у 1475 книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконували цензорні