Xreferat.com » Топики по английскому языку » Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр

Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр

повідомляв до Варшави: „Ми спустошили решту країни навколо Кам'янця... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII ст. Польщі все ж таки вдалося, не без підтрим­ки країн „Священої ліги", повернути цю частину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського дер­жавно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть ХУІІ-ХУІІІ ст.) відзначалися знач­ними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного ха­рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити „свавільний" край. Поразка ук­раїнського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво­ди. Адміністративні обов'язки щодо управління краєм покладались на сеймики, які періодично збирали маг­нати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, су­дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у Кам'янім-Подільському (під час турецького пануван­ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва­ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго­воренням регіональних проблем на засіданнях сей­миків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія над­дніпрянського Правобережжя, південно-східна час­тина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протек­торатом султана мав управляти український гетьман.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа­ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те­риторію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацького свавілля" ли­ше на певний час вийшли з-під Ті влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський зно­ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну­тися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Право­бережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря­довців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос­политої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефектив­ності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува­лось у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг­натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що са­ме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити „українського питан­ня", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж­на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбули­ся нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь­ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не врахову­вав специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе­но Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повно­кровного розвитку.

Козацький устрій та визвольні рухи

Хоча за міжнародними договорами другої по­ловини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під сферу впливу польського ко­роля і турецького султана, влада кожного з монархів була спочатку суто номінальною. Незважаючи на те, що спроби українців до утвердження власної дер­жави отримали відносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань про­довжували жити у свідомості еліти. У 80-х рр. тут почав відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії — полково-сотенний устрій. Також дістав новий поштовх інститут гетьманства.

Підкоряючись одному з монархів, українські гетьмани тим самим намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах всього населен­ня Правобережної України. Крім того, погоджуючись на протекторат, гетьмани бажали зберегти чи відно­вити козацькі полки як основу національної адміністрації. Однак проект створення Українсько­го князівства (1677-1681) під зверхністю Османської імперії не мав політичної перспективи з огляду на перманентні військові дії, що велися на його території та непродуману політику „князя й вождя Русі-України" Ю.Хмельницького. Його наступнику, мол­давському господарю Г.Дуці (роки правління 1681-1683) теж не вдалося скористатися значними адміністративними правами для управління регіоном. Та й взагалі, діяльність таких „турецьких" і „татарсь­ких" козацьких гетьманів, як Т.Сулимка, І.Самченко, С.Лозинський (Стецик), П.Іваненко (Петрик), І. Багатий, в останній чверті XVII ст. не відзначала­ся конструктивними державотворчими тенденціями. Лише 1711-1713 рр. гетьману П. Орлику шляхом складних дипломатичних комбінацій удалося отрима­ти „з рук" султана Ахмеда III владу над козацьким Правобережжям, яка, проте, не була довготривалою.

Роки гетьманування „від імені його королівської милості" Є.Гоголя (1675-1679) та С.Куницького (1683-1684) відзначалися переважно участю ко­зацьких відділів у воєнних операціях проти армії турецького султана та його васалів. Це не давало можливості хоча б якоюсь мірою стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні. Не змогли застосувати певні військово-адміністративні права для створення повноцінних державних органів інші „польські" гетьмани — А.Могила (1684-1689), Г.Гришко (1689-1692) та С.Самусь (1694-1699).

Однак була особа, яка все ж таки добилася цілком незалежного управління над територією від Дніпра до Случі. Цією людиною був полковник новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку С.Палій. Під його керівництвом значна частина Правобереж­ної України в останньому десятилітті XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилась з-під поль­ської влади, на ній встановлювалась політична й економічна влада козацької старшини. Для утриман­ня своєї адміністрації українські полковники накладали повинності на шляхетські маєтки, збира­ли з населення різні податки: „борошно", комірне, медову данину тощо. Селянство звільнялось від еко­номічного визиску польських магнатів.

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продов­жувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені з попелу Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. В містечках і се­лах створювалися органи козацького самоврядування, які на чолі з отаманами вирішували всі питання по­всякденного життя сільських громад. На всій території, підвладній старшині, діяли козацькі суди. Ф.Потоцький не без підстав порівнював С. Палія з бранденбурзьким курфюрстом і зазначав, що той мав „собі в голові удільну державу". Без сумніву, риси правобережної української державності були аналогічними устроєві Лівобережної України. Водно­час полкова адміністрація козацького Правобережжя перебувала у складних воєнно-політичних умовах і не могла претендувати на досконалість своїх інсти­тутів.

С.Палій та його однодумці А.Абазин, С. Воло­шин, 3. Іскра, С.Самусь, А.Ганський упродовж тридцяти років вважали територію Київщини, Брацлавщини, Центрального Поділля і Східної Волині частиною гетьманської України, що практично була непідвладна польським урядовцям. Правобережна Гетьманщина, спираючись на свій військовий по­тенціал, підтримувала дипломатичні відносини з литовськими князями, молдавськими царями та кримськими ханами. Звичайно, особливі відносини бу­ли з лівобережними гетьманами, які постійно дома­галися реальної влади над Правобережжям.

Складність внутрішньополітичної ситуації поля­гала в тому, що утвердження українцями власної незалежності на Правобережжі відбувалося на фоні постійної боротьби з поневолювачами. Визвольний рух останньої чверті XVII — початку XVIII ст., як і раніше, спирався на військову організацію і мав за мету національне, соціальне та релігійне звільнення від польського панування, об'єднання з Лівобереж­ною Україною. Саме тому повстання 1702-1704 рр. характеризувалось сучасниками як „нова Хмельнич­чина", адже воно повторювало гасла попередніх років. За короткий проміжок часу майже вся територія Київщини та Брацлавщини була позбавлена присут­ності коронних військ, успішно діяли повстанські загони на волинських та подільських землях. Лише втручання російських військ допомогло Речі Пос­политій локалізувати поширення визвольного руху.

У наступні роки шляхта знайшла собі нового про­тивника — на Правобережжі поширився рух гайда­маків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, зростаюча експлуатація селян, що поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, довгий час живили гайдамацький рух.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи ці бу­ли стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування у свідомості певних кіл стереотипу українця - „різуна". Але згодом виступи гайдамаків переросли у масовий визвольний та антикріпосницький рух українського народу.

Перший значний прояв народного гніву на Пра­вобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Во­лині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мотор­ний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходились у руському воєводстві. 1750 р. гайда­мацькі загони вчинили напади на Білу Церкву та Мошни, оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими правобережними містами. Од­нак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Великою організацією відзначалось повстання 1768 р., що увійшло в історичні аннали під назвою Коліївщини. Під керівництвом М.Залізняка та І.Ґон­ти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які насліду­вали риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С.Неживий так визначав завдання „коліїв":

„Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська ...більше не осквернялась і щоб не бу­ло ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи „коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швач­кою, І. Бондаренком, М. Москаленком та іншими ватажками, оволоділи майже усіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розси­лає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, де­далі оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в „доброго царя", складність геополітичної ситуації поряд з іншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. КоліЇвщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після неймовірних допитів і тортур скарані.

Традиції державотворення ти визвольної бороть­би жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських війн XVII ст. та гайдамацьких рухів XVIII ст. стали події 1855 р., коли на Київщині селяни знову намагались орга­нізуватись у козацькі полки.

Захоплення Росією українських земель.

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростом могутності Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на зви­чайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Ро­сія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престол: Станіслав Лещинський та Авґуст Саксонський, син померлого короля Августа II. Росій­ський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Авґуста ПІ Саксонського. Його правління фактично було правлінням магнатів, “королят”, які вели боротьбу між собою. Засі­дання парламенту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голо­сом накласти “вето” на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завж­ди хтось накладав “вето”.

Велика, багата Польща не мала можливості налагодити свої фі­нанси. ввести нові податки, створити міцне військо. До того “Вічний мир” із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втру­чатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смерті Авґуста III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним прави­телем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке ста­новище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхності над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний мо­мент прусський король Фрідріх запропонував перший розбір Поль­щі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помо­р'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і поль­ський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без супротив, со­юзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину:

Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — пере­важно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

 Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспек­тиви. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди т а Міюса й Дону та Еєї — на сході — давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову флоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежності Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постійною загро­зою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які по­верталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вільностей. Запорізька Січ піддалася без опору. Величезна територія Запорізьких вільностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зор­ганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Ро­сійський уряд

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: