Xreferat.com » Топики по английскому языку » Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр

Входження Північного Причорномор’я Криму та Правобережної України до складу Росії укр

почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз­палювати незадоволення його людності. Під претекстом пересліду­вання християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував ро­сійськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріуполь в гирлі ріки Калміюса, а для вірменів — місто Нахічеван у гирлі Дону. Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хлібо­робів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика —на сході і до Дністра — на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Ро­сійської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знай­шлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, плани ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втру­чання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: касувалося право “вето”; всі справи в парламенті мали вирішуватися більшістю голосів; королів­ська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядкову­валися фінанси, освіта. Але партія маґнатів та великих панів про­голосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Пе­тербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська зали­шили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля від­ступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та Данціґ; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.6

Року 1794 вибухнуло повстання польських патріотів, на чолі якого став генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєд­налася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Ко­мандувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році капітулювала. Переведено третій, остаточний розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія — Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.

Адміністраційний розподіл українських земель

Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири ча­стини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Мало­російської Колегії та її голови “в характері генерал-губернатора”. Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайський. Друга частина — територія слобідських полків, після ліквіда­ції полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територію Південної України — поділе­но на дві окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорозькі Вольності — на півдні. Року 1775 Запоріжжя було ска­соване і вся територія Вольностей була поділена між двома губер­ніями: Новоросійською-— на правому березі Дніпра, та Озівською — на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії при­єднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебували під владою Г. Потьомкіна. Року 1781 переведено реформу — засновано намісництва. Колишню Гетьман­щину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року — Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено по­віти — Полтавський, Кременчуцький, Олексопільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерті Потьомкіна, створено Вознесенське намі­сництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло І зліквідував намісництва, замінивши їх гу­берніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинсь­ка, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська гу­бернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Ка­теринославського намісництва (частини Олексопільського, Слов'ян­ського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоро­сійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київ­ську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське гене­рал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харків­ську. Після окупації Басарабії в 1812 році виникло Новоросійсько-Басарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ­ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол­кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду — палати кримінальні та “граждан- ські”; в кожній губернії — замість судів ґродських та земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо­вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь­кової реформи.7 Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди, Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політично-адміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а на­томість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і ча­стин Ніженського та Чернігівського).8 На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком Укра­їни: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які тво­рили свої шляхетські організації, засновано тут кафедру нової єпархії, головну народну школу, духовну семінарію; тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Колегіюмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — “Малоро­сійська кіннота”. Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка­рабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов­не — в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої україн­ської козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня пол­кова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник І. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця."

Сама реформа — перетворення козацьких полків на регулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового ко­зацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як “важкокінні”, а Переяславський, Лубенський та інші стали “легко-кінними”.

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко­зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав Катерині II проект, що мав назву; “Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков”. Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць­ке військо з добровольців з командою, що складалася б із старшин-українців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що поча­лася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько переконаний про­тивник гетьманату, висловився з цього приводу негативно: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небез­печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва­жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій­сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді­ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено “Ве­ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ”. Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціальних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранги на російські, відповідно до “Табелі о рангах” Петра І. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо­му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного гене­рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка­терини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: “одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи ІІ включно”. Сучасник Безбородька, ІІ. Завадовський, що почав кар'єру секрета­рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні — в російських установах: І. Гудович з 1798 року був губер­натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра­вителем Чернігівського намісництва; ПІ. Коропчевський року 1797 дій­шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла­шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя І. Журнал; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко­легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб­ський, Я. Завадовський."

Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Кап­ніст (1795); Київським — В. Капніст ,(1785). Новгородсіверським мар­шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках."

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й пере­творення її на звичайну російську область, ішло перетворення укра­їнської старшини на загальноросійський стан — на “шляхетне ро­сійське дворянство”. У цьому дуже сприяла сама старшина, яка про­тягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворян­ства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було вста­новлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між “рядовим” козацтвом і його верхів­кою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції “Україна мала зверхній стан суспільства”.

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто­номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був при­рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кін­ці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз­шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків “благородного образу жизни”. В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північ­них полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від “шляхетних” предків, отже залиша­лося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи пред­ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при­знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач­кових товаришів здобули право дворянства персональною службою,  все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли “різночинці” — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва.

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав­данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за “подвиг” для слави України. Відомо ба­гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В. Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це “по усердию и любови к нации”, Т. Калинський — “от безпристрастного к отечеству поревнования”. Здебільшого були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за­інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для “блага нации”.

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до­кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання “нації” стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май­же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: