Xreferat.com » Рефераты по истории » Вінниччина в добу Директорії (1917-1919 рр.)

Вінниччина в добу Директорії (1917-1919 рр.)

вся діяльність нашого Союзу провадилась під керівництвом і при самій близькій участі Відибіди, який завжди стояв на чолі кооперативного життя на Поділлі. Арешт Відибіди поставив наш Союз в дуже прикре становище і товариства, які він об'єднує, і загрожує великими втратами кредитовій кооперації Поділля»1.

Окрім Відибіди, тоді ж у Вінниці були заарештовані колишні члени Вінницької Ради П.Т. Бунт, Д.Н. Кошмак, С.С. Мельниченко та М.К. Козоріс (останній, як галичанин, був переданий австрійцям). Все ж масштаб та характер репресій при гетьманському режимі не йшли у жодне порівняння з більшовицькими репресіями. До того ж заарештовані за наполяганням громадськості невдовзі були звільнені із в'язниці (зокрема, Відибіда — 30 червня, а Кошмак, Мельниченко та Бунт — 5 липня).

Досить плідною у цей період була робота органів міського самоврядування. Так, міська дума з метою усунення дефіциту свого бюджету 19 травня 1918 р. ухвалює рішення про взяття безпроцентної позики в розмірі 200 тис. крб. у Брацлавського повітового земства2.

Іншою постановою, від 27 червня 1918 р., дума на підставі закону від 25 січня 1918 р. встановила у торговельно-промислових закладах 8-годинний робочий день, а також святковий відпочинок для їхніх працівників.

У цей же час у місті значно пожвавлюється кооперативний рух. Ще у 1915 р. виник і успішно діяв Подільський союз кредитних і ощадно-позичкових товариств (з 1918 р. - Подільський Союзбанк). У 1918 р. він об'єднував 146 кредитних та ощадно-позичкових товариств Подільської губернії з круговою відповідальністю до 40 млн. крб. Виплата річних за внесками складала від 4 до 6 %. Головою Ради Союзбанку був відомий громадський діяч Й.Ю. Лозінський, почесним головою Ради - письменник Д.В. Маркович, головою правління - П.П. Відибіда.

Крім цього, у Вінниці у липні 1918 р. було засновано також «Вінницьке кредитне і торговельно-промислове на паях товариство». Головним Ініціатором створення цього товариства був бухгалтер міського банку К.С. Титоренко.

У серпні з ініціативи голови єврейської громади міста утворився 2-й союз пекарів, який об'єднав понад 40 членів. Від цієї події виграло насамперед міське населення, оскільки значно збільшилась кількість пунктів відпуску хліба за картками.

На фоні розвитку та заохочення приватної ініціативи міських мешканців влада вживала усіх можливих заходів для боротьби зі спекуляцією продуктами харчування та предметами першої необхідності. З цією метою у Вінниці 18 липня 1918 р. була створена Тимчасова комісія для боротьби зі спекуляцією під головуванням вінницького повітового старости П.М. Гусакова.

Одним з головних завдань, яке стояло перед тогочасною міською владою, була також проблема охорони здоров'я. Особливої актуальності вона набирала у зв'язку із поширенням епідемії тифу. Тому дума на своєму засіданні 3 червня 1918 р. прийняла постанову про відкриття у Вінниці інфекційного відділення при міській лікарні на З0 ліжок.

На той час у місті необхідно було відкривати нову лікарню, оскільки Пироговську лікарню реквізував для своїх потреб 514-й угорський корпус. Саме з цієї причини дума і прийняла 11 липня 1918 р. постанову про відкриття у Вінниці лікарні на 110 ліжок в приміщенні колишньої Вознесенської лікарні (відкрита з 1 серпня 1918 p.). Передбачено також, що стаціонарна допомога, амбулаторні поради і, по можливості, медикаменти та перев'язки будуть безплатними. Крім цього, було запропоновано, щоб під час відкриття лікарні дати одній з хірургічних палат назву «палата імені доктора Л.І. Малиновського». Старшим лікарем міської лікарні обрано доктора К. Р. Новінського.

Згодом, 9 серпня 1918 р. дума вирішує відкрити амбулаторну приймальню на Малих Хуторах.

Ще одним важливим рішенням міського самоврядування в галузі медицини була постанова думи від 8 жовтня 1918 р. про встановлення нічних лікарських чергувань. Передбачалося влаштувати пункт для таких чергувань на Замості.

У період гетьманату міське самоврядування чимало уваги приділяло і проблемам культурно-освітнього розвитку населення. Наприклад, міська дума на засіданні 14 вересня 1918 р. ухвалила рішення про створення шкільних рад, які керували б навчально-виховним процесом у нижчих школах. До складу такої ради входило 5 гласних від думи та 7 представників від спілки учителів. Функції ради зводились до розробки різних проектів з народної освіти, загального контролю над підвідомчими міському самоуправлінню навчальними закладами, затвердження програм, визначення тривалості навчального року, розпорядку і тривалості навчального дня, визначення, переміщення і звільнення учителів та завідувачів навчальних закладів, розгляду скарг на дії педагогів та шкільної адміністрації тощо1.

Важливе місце у системі тогочасної освіти займали також народні університети, метою яких було дати «найпотрібніші знання більш широким колам і за вдвоє коротший термін». Вперше такий університет було відкрито 5 жовтня 1917 р. у Києві. Наступного року вони діяли вже у Вінниці, Полтаві, Сумах та Чернігові, а в 1919 р. — в Кам'янці-Подільському. До цих університетів приймалися бажаючі без вступних іспитів. Щоправда, студентом міг стати лише той, хто мав освіту не меншу початкової та віком старший 15 років. До того ж навчання було платним (50 крб. на місяць)2.

Не меншого значення тогочасне керівництво народної освіти надавало і збереженню культурно-історичної спадщини нашого народу. Загалом, у 1918 р. Міністерство народної освіти асигнувало на збирання та охорону археологічних пам'яток 3 млн. крб. За його ініціативою питання охорони пам'яток історії та культури розглядалося і на засіданні Вінницької міської думи 14 травня 1918 р. Тоді ж, після доповіді голови Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток Ващенка (згадане Товариство мало в своєму розпорядженні різних архівних документів на 100 тис. крб..), а також грунтовних дебатів, дума постановила виділити для облаштування майбутнього музею приміщення в Мурах1. Важливу роль у створенні музею відіграли члени вищезгаданого Товариства охорони культурно-історичних пам'яток Поділля Г.В. Брілінґ, В.Ф. Коренєв, Ю.С. Александрович, О.А. Бодунген, О.С. Андреев, С.І. Слободянюк-Подолян та ін.

Щоправда, постанова думи від 14 травня 1918 р. була скасована Кам'янець-подільським окружним судом 20 жовтня того ж року. У свою чергу, це рішення суду було оскаржене Вінницькою міською управою у Державному Сенаті. Згодом до справи втрутилась Директорія УНР, яка у своєму листі на адресу міського голови від 18 грудня 1918 р. зазначала: «Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей момент багато культурно-історичних пам'яток гине та вивозиться за границю». Тому Директорія наполягала, щоб «у найближчому засіданні думи в першу чергу поновити ранішу постанову думи про передачу Мурів зазначеному Товариству під музей, додержавши всі формальності з боку закону», а виписку з протоколу думи негайно надіслати до Міністерства внутрішніх справ2. Слідом за цим 23 січня 1919 р. Вінницька дума приймає нову постанову про музей. За нею Подільському товариству охорони культурно-історичних пам'яток для організації музею повністю передавалося приміщення в Мурах, за винятком Казанської церкви та квартири священика. Негайній передачі підлягали всі вільні кімнати верхнього поверху, а решта - не пізніше 1 травня 1919 р. Нижній поверх передавався Товариству в міру нагромадження історичного матеріалу та розвитку музею.

Все ж наступні події привели до того, що музей було відкрито лише у травні 1919 р. на приватній квартирі художника В.Ф. Коренева.

Окрім музейної справи, започатковувалась і архівна. Ініціатором її творення на Поділлі виступило командування II Подільського корпусу. Зокрема, згідно з наказом командира корпусу від 14 липня 1918 р. при штабі його помічника було сформовано окремий відділ для збору і сортування військово-історичного майна. 26 липня тимчасовий штат військово-історичного відділу приступив до виконання своїх обов'язків, а у жовтні був затверджений командиром корпусу Петром Ярошевичем. Головою військово-історичного відділу 31 липня 1918 р. було призначено сотника Володимира Копилова, діловодом – Володимира Карловського, урядовцем - Марію Вікул. З 19 вересня відділ перебував у готелі «Пасаж» на Миколаївському проспекті.

Основним періодичним виданням цього періоду у Вінниці була щоденна російськомовна газета «Слово Подолии», яка почала виходити з 15 травня 1918 р. Редактором її був О.П. Баранов. З номера 89-го тимчасовим редактором призначено П.М. Ренненкампфа, а із 107-го - Г.М. Мантулу. Цього року вийшло також два номери гумористично-сатиричного журналу «Красный Смех». В його першому номері було вміщено 7 шаржів роботи художника Г. Розенблата. В другому (останньому номері журналу, який побачив світ у серпні 1918 р„ читачі зустріли на його сторінках віршований памфлет Ю.В. Радбіля «Засідання Міської Думи», а також шаржі, літературні пародії тощо.

17 жовтня 1918 р. мешканці Вінниці в приміщенні Польського дому могли зустрітися із відомим польським художником професором К. Кржижановським, який того ж дня читав лекцію на тему «Творчість Матейка». У Вінниці професор Кржижановський перебував не просто як гість: йому була доручена реставрація картин у католицькій церкві. У себе на батьківщині гість був відомий не лише як художник, твори якого виставлялись за кордоном, але й як драматург (його п'єса «Перелом» ставилась на багатьох європейських театральних сценах)1.

Надзвичайно важливий вплив у цей час для зростання національної самосвідомості українців, підвищення їх освітнього та культурного рівня мала діяльність товариства «Просвіта» (у Вінниці воно виникло навесні 1917 p.). Очолював його І.Ю. Озерянський. У 1918 р. це товариство вже розгорнуло свою активну діяльність. Містилося воно в приміщенні Народного дому, мало свою бібліотеку, кінотеатр та утримувало їдальню для учнів української гімназії. Осередок «Просвіти» створили також лікарі і співробітники Вінницької психіатричної лікарні2.

З вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти», через два місяці відкрилася просвітянська читальня. З ініціативи «Просвіти» в місті було створено Союз українок і Спілку вчителів.

У ці важкі для культури часи в місті діяло декілька видавництв: при шкільному відділі Подільського губернського земства, потім відділі народної освіти Подільської губернської народної управи, кооперативне видавництво «Наука», Подільська філія Всеукраїнського державного видавництва. Найбільше здобутків серед них мало видавництво Подільського товариства «Просвіта».

У місті виходили навчальні підручники й посібники (К. Стеценко. Українська пісня в народній школі; С. Русова. Коротка історія українського письменства; С Русова. Початковий підручник французької мови та ін.), науково-популярна література, наукові праці (С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник: У 2-х т.), художні твори Т. Шевченка (двічі), І. Франка (тричі), Л. Мартовича, М. Старицького, С. Васильченка, зарубіжних письменників в українських перекладах — Г.Х. Андерсена, П. Бомарше, А. Чехова, Г. Сенкевича.

На початку липня 1918 р. «Просвіта» спільно з Подільським товариством охорони культурно-історичних пам'яток організувала для слухачів учительських курсів виставку українського народного мистецтва та кустарних промислів. І такі культурні заходи були непоодинокими. Наприклад, газета «Слово Подолии» за 26 липня вмістила повідомлення про те, що вчителі народних училищ Вінницького, Літинського та Летичівського повітів, які побували на місячних курсах українознавства, дали два концерти української пісні: один 21 липня в Народному домі, а другий 23 липня в Білому залі. У хорі нараховувалося 60 чоловік, диригував ним киянин Б. Левитський. Під час концертів лунали українські народні пісні, а також твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця. Окрім аматорів хорового співу, в концерті в Білому залі взяла також участь артистка Львівського оперного театру Любеч, яка своїм співом зачарувала слухачів.

Прибуток від концерту пішов на підтримку хворих учителів та допомогу учням — дітям учителів, які її найбільше потребували1.

Багатим і різноманітним на події в період гетьманату було також театральне і музичне життя міста. З числа багатьох місцевих та заїжджих театральних колективів, які у цей період працювали у Вінниці, варто відзначити насамперед українську трупу Павла Прохоровича, яка поставила на вінницькій сцені п'єси «Нещасне кохання» Манька, «Безталанна» Карпенка-Карого, «Чайка» Фокіна (за мотивами однойменної п'єси А.П. Чехова), «Глитай або ж павук» Кропивницького, «Лісова квітка» Яновської. З великим успіхом у цих п'єсах виступали актори Ганна Олексієнко, Кушнарьова, Мельник, Левицький та інші2.

Варто відзначити також вдалий виступ 4 серпня 1918 р. в саду польського товариства «Спуйня» відомої співачки Саріуш-Вількошевської за участю скрипаля Бельфора. За відгуками критиків, ця співачка, «володарка прекрасного і сильного голосу (сопрано) з дуже доброю школою», перейняла «всі особливості правильної італійської школи». Того ж дня на сцені міського театру польське товариство-любителів драматичного мистецтва поставило п'єсу М. Балуцького «Радники пана радника», сатиричну комедію, в якій автор висміював тогочасне суспільно-політичне життя.

Не пройшов непоміченим серед сучасників і виступ З серпня в театрі «Уранія» в літньому саду Королівської угорської фронтової трупи під керівництвом Детідера Івані. Публіці особливо сподобався водевіль «Двоє друзів», чардаш у виконанні Ані Елекі. У перерві між виступами грав струнний оркестр 309 гонведського піхотного полку. Окрім того, варто відзначити гастролі з 9 серпня артистів київського театру Кручиніна. їхній виступ у Вінниці розпочався в Літньому театрі із показу комедії Сабурова «Нічна жінка». Одночасно з ними виступали артисти театру «Інтермедія». У концертному відділенні виступив відомий виконавець циганських романсів В.Д. Шумський.

Великим успіхом у слухачів користувався і концерт 2 серпня в міському театрі відомого баса Цесевича, який виконував твори найрізноманітнішого жанру: баладу Мефістофеля з опери «Фауст», романс Чайковского «Осінь», рахманіновський «Христос Воскрес», російську народну пісню «Калістратушка» та твір українською мовою «Гетьмани». Разом із Цесевичем виступала також оперна співачка Савченко, яка виконала романси Чайковського і Гріга, а також арію з «Ромео та Джульєтти» і «Підсніжник» Мусоргського.

30 серпня 1918 р. в Білому залі міської думи відбувся вечір російського романсу за участю відомої петроградської співачки, головної організаторки загальнодоступних концертів знаменитого оркестру графа А.Д. Шереметьева М. Тобук-Черкас (Кривецької).

З 12 по 20 жовтня 1918 р. у Вінниці гастролювала Американська єврейська трупа, яка на сцені міського театру поставила оперету «М-ль Гопля», п'єси «Ханче в Америці», «Брехунець (Джекеле Блоффер)», «Пупсик», «Єврейський король Лір», «Дер Американер» та інші.

Все ж вінницьких слухачів приваблювали насамперед кращі твори у виконанні місцевих митців. Так, вечір української пісні, який проводив місцевий хор під керівництвом Я. Бартка 14 жовтня 1918 р. у Білому залі думи, зібрав повний зал публіки На концерті хор виконав твори «Сійтеся, квіти» К. Стеценка, «Коломийка», «Козаченьку, куди йдеш?» М. Лисенка та цілий ряд інших1.

У період гетьманату у Вінниці існував також свій кінематограф. Щоправда, на цей час у місті залишились лише три великі кінотеатри: «Експрес», «Патеграф» та «Ампір». Певне пожвавлення у життя місцевих любителів кіно вніс театральний діяч В. Й. Снарський. 13 жовтня 1918 р. він відкрив у Вінниці власну кіностудію (того ж дня у ній розпочалися вступні екзамени). Для читання лекцій у студії В. Снарський мав намір запросити таких відомих майстрів екрану, як В. Холодна, М. Горячева, В. Максимов, В. Полонський та О. Руніч.2 Кіностудія В. Снарського розпочала зйомки міста та його околиць. Відзнята стрічка демонструвалася у нашому місті з 17 жовтня 1918 р.

На початку листопада 1918 р. певна економічна стабілізація та культурне піднесення в країні змінюються загостренням внутрішньополітичної обстановки. У цей час значно посилюється повстанський рух (досить часто інспірований більшовиками) проти австро-угорських та німецьких військ. В останніх під впливом звісток про революцію в Німеччині відбуваються сильні заворушення (зокрема, це стосується Жмеринки, де 7 листопада повстали частини 7-ї угорської дивізії). А вже з 11 листопада, після укладення Німеччиною перемир'я з державами Антанти, розпочинається виведення окупаційних військ з України. Ця подія значно пришвидшила падіння гетьманського режиму, яким були невдоволені і більшовики, і представники українських національних партій.

Особливо поширилося невдоволення політикою гетьмана після підписання ним 14 листопада 1918 р. Федеративної грамоти, яка передбачала утворення федерації України з небільшовицькою Російською державою. Центром усіх опозиційних антигетьманських сил стає Український Національний Союз, який з 18 вересня 1918 р. очолював В. К. Винниченко. Філія цього Союзу існувала з жовтня 1918 р. й у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-револоціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка, Просвіта, повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка, Подільський союз кредитних товариств і Подільський союз споживчих товариств1. Президію Вінницької філії УНС очолював О.Ц. Базилевич, її членами також були Ю.О. Щириця , В.С. Мачушенко, П.П. Відибіда та П.Ц. Журавель.

13 листопада на своєму таємному зібранні в Києві лідери УНС створили Директорію — колективний орган, який мав керувати повстанням проти гетьмана (очолив її відомий письменник та громадський діяч В.К. Винниченко). На заклик Директорії антигетьманське повстання розпочалося 15 листопада 1918 p., a через місяць (14 грудня 1918 р.) гетьман П. Скоропадський добровільно зрікся влади і вирушив на вигнання до Німеччини.

Розділ ІІ. Перебування Директорії у Вінниці


У Вінниці, на відміну від ряду інших міст, перехід влади від гетьманської до республіканської адміністрації був безкровним. Зокрема, вранці 19 листопада 1918 р. міський голова А.Р. Фанстіль отримав повідомлення від представників Вінницької філії Українського Національного Союзу про те, що вона, вітаючи утворену Директорію УНР, перебирає від її імені всю владу на Поділлі у свої руки аж до призначення нею відповідної адміністрації. Першим пунктом свого наказу Вінницька філія УНС повідомляла, що адміністративну владу в губерніях та повітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а де їх немає — голови демократичних народних (земських) управ або їхні заступники. В наступних пунктах наказу йшлося про відновлення розпущених гетьманським урядом земських та міських установ, а також про заборону грабунків мирного населення і військових складів та недопущення єврейських погромів1.

Безперечно, що до такого розвитку подій спричинилася позиція командира II Подільського корпусу генерала Петра Ярошевича, який 20 листопада 1918 р. оголосив про свій перехід на бік Директорії. 25 листопада він же телеграфував, що «вся влада в Подільській губернії перейшла до рук Директорії».

Відповідно до нових політичних змін губернський староста С. Кисельов передав свій пост губернському комісару. В кінці листопада на цій посаді згадується Богуславський, а з грудня — Г.К. Степура. Вінницьким повітовим комісаром стає колишній член Центральної Ради І.П. Рижій, якого 4 грудня 1918 р. замінив судовий слідчий Є.П. Теравський. У Вінниці відновлюють свою роботу органи міського самоврядування .

Таким чином, Вінниця з околицями стала першим краєм в Україні, звільненим від гетьманців. Ось чому саме сюди в кінці листопада 1918 р. перебирається Директорія для подальшої боротьби за Київ. Поруч із Директорією, як свідчить В, Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність»1. По суті, це був тимчасовий уряд України, який діяв в умовах воєнного стану. До речі, одним з керівників цього органу був лектор Вінницького учительського інституту Ю.О. Щириця, який з 7 по 30 грудня 1918 р. завідував у ньому відділом освіти.

Офіційним органом Директорії була газета «Вістник Української Народньої Республіки», яка виходила у Вінниці з 17 грудня 1918 р. її першим редактором був завідуючий інформаційним бюро при Директорії УНР Гризодуб. Спочатку газета друкувалась у Вінниці, а згодом, з червня 1919 р., в Кам'янці-Подільському.

Ще одним важливим офіційним виданням цього періоду була щоденна газета «Республіканські вісті», орган Вінницької філії УНС. Перший номер цієї газети побачив світ 29 листопада 1918 р.

Антигетьманський переворот викликав до життя і появу такої газети, як «Свободное слово» (грудень 1918 p.). Цю газету випускав видавничий кооператив «Логос».

На першому етапі своєї діяльності Директорія постановою від 9 грудня 1918 р. поновила ряд законів Центральної Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу, 8-годинний робочий день, профспілки. Водночас вона скасувала закони Гетьманату в тих пунктах, які, на думку Директорії, були «направлені проти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства».

Важливою подією у житті міста цього періоду була Державна нарада УНР (12-14 грудня 1918 р.) за участю Директорії, представників політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Національного Союзу 1. На нараді обговорювалися важливі питання державного та соціально-економічного будівництва, пов'язані зі встановленням в Україні нової форми правління.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і Директорія 19 грудня того ж року офіційно переїздить з Вінниці до Києва Однак напередодні зайняття останнього більшовицькими військами (5 лютого 1919 р.) Директорія знову повертається до Вінниці. Сталося це 2 лютого 1919 р.2

Таким чином, Вінниця на деякий час стає столицею України у повному розумінні цього слова. Більшість міністерств у ній, а також керівництво Директорії, розташувалися в найошатнішій та найкомфортнішій будівлі того часу — модерновому готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія — на вулиці Б. Хмельницького, 12 (нині — вулиця Козицького).

Окрім «Савою», міністерства також розміщувалися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Палас», «Континенталь», «Гранд Отель», в Учительському інституті, приміщенні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, римо-католицькому костьолі, комерційній школі та в приватних помешканнях3.

Робочий день у міністерствах тривав з 9 години ранку до 3 опівдні, проте досить часто засідання кабінету міністрів проходили від 18 до 24, а то і до половини першої ночі.

До речі, серед тогочасних урядовців було немало і вихідців з нашого краю. Скажімо, заступником міністра фінансів було призначено П. П. Відибіду, уродженця села Стрільчинці нинішнього Немирівського району (згодом, в еміграції, він очолював УАПЦ в екзилі). Ще один мешканець Вінниці, галичанин Володимир Лотоцький, займав посаду керуючого справами Директорії.

За час з 2 лютого по 6 березня 1919 р. Директорія прийняла низку законів та постанов. Серед них низку загальнодержавного значення: про Статут «Всеукраїнського Союзу Земств (Народних Рад)»; тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР; закон про тимчасові правила польового контролю, постанова про заснування при Директорії УНР фонду для видавання грошових допомог та інші1.

Окрім вищеназваних загальнодержавних законів, цілий ряд їх видавався по різних міністерствах. Скажімо, по міністерству військових справ було прийнято: закони про мобілізацію старшин та урядовців-учителів; про достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 p., що мають освіту, про утворення посади Наказного Отамана Народної Республіканської армії (призначено О. Грекова. — К. 3.) та про обсяг прав і обов'язків Головного Отамана, Наказного Отамана та військового міністра, про штати тимчасової школи для підготовки старшин при 2-му Подільському корпусі та про асигнування коштів на її утримання; про мобілізацію всіх народних учителів2.

Важливі документи були прийняті у Вінниці і міністерством юстиції: закони про вибори та призначення мирових суддів; про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР.

28 лютого вийшов закон міністерства внутрішніх справ — про утворення коша охорони республіканського ладу.

Не менш важливе значення мали й закони міністерств народного господарства і народного здоров'я та опікування3.

І, нарешті, чимало законів та постанов вийшло у Вінниці в галузі народної освіти та культури: про українські написи на кінематографічних фільмах в УНР, про заснування в усіх вищих школах УНР лектури української мови, про право Київського та Кам'янець-Подільського Державних Українських Університетів проводити іспити на степені магістра та доктора, про управління освітою в УНР1.

Взагалі, уряд УНР навіть у найважчі для держави моменти не забував про проблеми духовного та культурно-освітнього відродження нації. Про це свідчать ще й такі факти. На потреби освіти на 1919 рік було асигновано б млн гривень. Крім цього, виділялося 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля.

Значні кошти виділяв уряд УНР і на потреби бібліотек. Зокрема, на облаштування українських бібліотек при учительських семінаріях та інститутах було виділено на поточний рік 610 тисяч крб.

Чималі кошти для видання книжок отримували і регіональні товариства «Просвіта» (наприклад, Кам'янець-Подільська просвітницька організація отримала 500 тис. крб..). Щорічна допомога в розмірі 5 тис. гривень виділялася Подільському церковному історико-археологічному товариству (до 1919 року випустило 12 томів своїх «Трудів»), а також Товариству природодосліджувачів, яке очолював професор Петро Бучинський (за б років свого існування це товариство видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля»). Крім цього, у Вінниці була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання окремих приватних архівів та документів.

Уряд УНР попри різні труднощі в міру своїх сил та можливостей надавав також допомогу українцям по другий бік Збручу. Зокрема, 14 лютого 1919 р. він виділив 22 млн. гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективу Холмської духовної колегії2.

Не забував уряд УНР І про соціальне забезпечення членів сімей видатних діячів української науки та культури. Так, наприклад, вдові відомого українського вченого Федора Вовка було призначено щорічну пенсію в розмірі 2400 крб. Таку ж пенсію призначено і Варварі Житецькій, дружині визначного громадського діяча, вченого-філолога і педагога Павла Житецького.

У Вінниці відбувалися і важливі події в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема, 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП у Вінниці прийняв рішення відкликати своїх представників з Уряду та Директорії «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». Таким чином, після відставки В. Винниченка та його від'їзду за кордон посада голови Директорії залишалася вакантною до 9 травня 1919 р. Обов'язки голови Директорії за чергою виконували всі її члени, проте провину роль серед них відігравав Головний Отаман Симон Петлюра, майбутній одноосібний керівник Директорії. 11 лютого 1919 р. він пише заяву про вихід з рядів УСДРП, проте у відставку не йде. Подібний крок мотивувався необхідністю об'єднання всіх державотворчих сил на благо батьківщини, а також припинення внутрішньопартійних чвар та амбіцій, які розколювали українське суспільство1.

13 лютого 1919 р. у Вінниці було сформовано новий склад Ради Народних Міністрів на чолі із С. Остапенком. Новий уряд, на відіміну від кабінету В. Чехівського, був більш правим. До його складу входили такі відомі українські діячі: О. Шаповал — міністр військових справ, Г. Чижевський - міністр внутрішніх справ, С. Федак - міністр фінансів, І. Фещенко-Чопівський — міністр народного господарства, Є. Архипенко міністр земельних справ, К. Мацієвич — міністр закордонних справ, Д. Маркович — міністр юстиції, П. Пилипчук — міністр шляхів, І. Огієнко - N'.nicrp освіти, І. Липа - міністр культів, О. Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров'я, М. Білінський — міністр морських справ, А. Ревуцький - міністр єврейських справ, Й. Назарук - міністр у справах преси та інформації, Д. Симонів — державний контролер, М. Корейський - державний секретар2.

10 лютого 1919 р. Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНК РСФРР, оскільки вони через позицію московської сторони не були конструктивними1. До того ж, у цей час значно активізується і своя «п'ята колона» в особі місцевих більшовиків. Останні планували в ніч з 14 на 15 лютого 1919 р. підняти збройне повстання проти режиму Директорії. Однак українській контррозвідці вдалося попередити цей виступ, заарештувавши 14 лютого керівників повстання (Я.П. Тимощук, Зель та ін.). Деяких із них було розстріляно на Літинському шосе.

У пошуках союзників у боротьбі з московсько-більшовицькою агресією Директорія 17 лютого приймає Декларацію до урядів країн Антанти та США з проханням про допомогу. Однак останніх не влаштовувала соціалістична політика українського керівництва, до того ж вони вже зробили ставку на російських прибічників «єдиної та неділимої».

У цих умовах особливого значення набувала консолідація усіх патріотичних сил. Значну роль у її забезпеченні відігравало пресове державне бюро пропаганди, створене за постановою Ради Народних Міністрів УНР від 2424 лютого 1919 р. Цю ж мету переслідував і Трудовий конгрес — представницький орган (до його складу входило 350 делегатів зі всієї України) з контрольними функціями над Радою Народних Міністрів. Конгрес, гаслом якого була «Оборона державності», виступив із зверненням до народу та армії про підтримку Директорії 2.

Питанням оборони республіки була присвячена і Державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Трудового конгресу, представників політичних партій і громадських організацій, яка відбулась у Вінниці 5 березня 1919 р. Проте змінити ситуацію на краще вона не змогла. До того ж, під впливом більшовицької пропаганди у військових частинах з'явилися ознаки розкладу. Зокрема, у Вінниці солдати 9-го Республіканського полку відмовилися підкорятись наказам Директорії. Крім цього, 5 березня розбіглися солдати 55-го піхотного полку, а частина 59-го полку знищила своїх старшин і відмовилася наступати на ворога. 8 березня був обеззброєний за бунт 60-й полк, це саме сталося з частиною 53-го полку.

У цих умовах Директорія 6 березня 1919 р. залишає Вінницю і переїздить до Жмеринки, а згодом — до Проскурова (12 березня). Невдовзі до Вінниці (18 березня 1919 р.)

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: