Вінниччина в добу Директорії (1917-1919 рр.)
Після встановлення 18 березня своєї влади у Вінниці більшовики вживають для її зміцнення цілий ряд організаційних заходів. Насамперед, того ж дня було створено міський ревком, який невдовзі реорганізували у Подільський військово-революційний комітет (при останньому існували відділи: земельний, праці, охорони здоров'я, юстиції, освіти та ін.). Згодом було проведено вибори до міської ради. До складу її виконкому обрали більшовиків: Г.А Біллера, Фенглера, Карабчука, О.В. Снєгова (Фалікзона), Спектора, Головатенка, Журавльова, Анфіногенського та ін. В середині квітня 1919 р. виконком міської ради розпочав виконувати свої обов'язки, його головою 14 квітня 1919 р. обрано Власюка. Через кілька днів міський виконком також узяв на себе функції Подільського губвиконкому. 28 квітня 1919 p., після кооптації від більшовицької фракції головою Подільського губвиконкому обрано М.П. Тарногродського.
Одночасно виникають і репресивні органи. У квітні 1919 р. було утворено Подільський губернський революційний трибунал, який очолив Є. Філіппов (Едельштейн), а з 27 травня - В. Красноленський. Ще раніше було створено Подільську губернську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією та спекуляцією (20 березня 1919 p.). Очолив її Г. А. Біллер. Згадані каральні органи в червні 1919 р. розкрили «шпигунсько-диверсійну» групу, яка базувалася в нідерландському консульстві у Вінниці. П'ятеро його співробітників, заарештованих ще 5 травня, були розстріляні за вироком голови слідчої комісії Подільського губернського ревтрибуналу М. Максимовича. Усі вони належали до Союзу хліборобів-власників.
Все ж маховик більшовицьких репресій, який тількино починав розкручуватись, зачіпав здебільшого представників національне свідомого українства. Так, 12 квітня 1919 р. було заарештовано викладача фізики Вінницького учительського інституту, колишнього товариша міністра народної освіти та Подільського губернського комісара освіти Ю.О. Щирицю (1880—1919) і В.В. Боржковського (1864—1919), етнографа, фольклориста, історика і статистика, вінницького повітового комісара доби Центральної Ради. Обох їх, серед багатьох інших активних українських діячів, було розстріляно у Києві 1 червня 1919 р1.
Окрім губчека, у травні 1919 р. також було створено Подільську губернську комсомольську організацію (7 травня). Тоді ж (8-10 травня) уперше відбулась легально III Подільська конференція КП(б) У. На ній було обрано новий склад губкому КП(б)У, який очолив М.П. Тарногродський2.
Розпочинають також відбудовуватися та випускати продукцію промислові підприємства міста (суперфосфатний та насіннєвий заводи, механічні майстерні та ін.). Однією з перших (ще у березні 1919 р.) приступила до роботи взуттєва фабрика «Ястреб», яка перебувала у розпорядженні Української радянської дивізії.
Про важливе значення тогочасної Вінниці як значного промислового центр, України свідчить і той факт, що сюди в кінці червня 1919 р. з інспекційною поїздкою прибув голова ЦВК Рад України Г. І. Петровський.
У цей же період для організації та регулювання роботи промисловості губернії у Вінниці створюється Подільська губернська рада народного господарства. Певні зрушення спостерігаються також І в галузі освіти та культури. Усі школи перетворюються на трудові, а керівництво ними та учительським інститутом переходить до педагогічних сад. Одночасно створюються відділи народної освіти пси губернському та повітових ревкомах.
У червні 1919 р. у Вінниці при губвідділі народної освіти була створена комісія для організації природничо-історичного музею. Влітку того ж року музей почав працювати.
Ідеологічним речником нової влади в цей час служила газета «Подольский Коммунист», орган Подільського губкому та міськкому більшовицької партії. Перший номер її побачив світ 28 березня 1919 р.
Досить швидко нова влада своїми діями викликала розчарування та обурення у значної більшості населення Поділля. У відповідь на політику реквізицій та викачування продовольства і сировини, репресивні заходи щодо невдоволених «совєтською владою» та національно свідомих українців усе Поділля невдовзі вкривається широкою мережею антибільшовицьких повстанських загонів. Зокрема, навесні 1919 p. велике селянське повстання, яке очолював мешканець села Хижинці Ю.І. Зеленько, спалахнуло у приміських селах (Хижинці,Лука-Мелешківська, Писарівка, Сокиринці, Яришівка та ін.)1. Але найбільше клопотів більшовицькій владі завдавав отаман Я.М. Шепель (1896-1921), загін якого базувався у Літинському повіті. Починаючи з травня і закінчуючи серпнем 1919 p., загони Шепеля вели запеклі бої за губернський центр — місто Вінницю. Особливо інтенсивними були бої 21—23 травня 1919 р. Повстанцям вдалося захопити Слов'янку — один із районів міста. У бою з повстанцями 23 травня 1919 р. загинув член губпарткому, голова Подільського губревтрибуналу Є. Едельштейн. 20-24 червня 1919 р. бої велися в районі Пироговської вулиці, Садків, Польського цвинтаря. Штурм міста у цей час вели об'єднані сили Шепеля, Волинця, Саранчі, Тищенка. Однак червоним, попередженим про виступ повстанців колишнім царським полковником Маковським, вдалося відбитися. Втративши близько 500 чоловік, повстанці відступили2.
У червні та на початку липня 1919р. для більшовиків на Поділлі знову склалося вкрай, загрозливе становище. У цей час загони Директорії переходять у наступ, звільнивши від ворога Кам'янець-Подільський, Проскурів, Жмеринку та інші міста і села Поділля. Із Жмеринки наступальною операцією українського війська керує С. Петлюра. Здавалося б, ще зусилля — і Вінниця опиниться в українських руках (в ніч на 5 липня 1919 р. загони Армії УНР були вже за 12 км. від міста). Однак більшовикам вдалося тоді переламати ситуацію на фронті на свою користь. Червоний нарком у військових справах УСРР М. Подвойський, терміново прибувши до Вінниці, розгортає контрнаступ. У запеклих боях частини Армії УНР втрачають важливі станції — Гнівань, Браїлів, а 7 липня — Жмеринку. Під владою Директорії фактично залишаються Кам'янецький повіт та частина Проскурівського, Летичівського і Новоушицького повітів1. Проте після переходу Збручу 16—17 липня 49-тисяч-ною Українською Галицькою Армією та її об'єднання з Наддніпрянською Армією УНР ситуація для українців змінилася на краще. До того ж, значно посилюється масовий повстанський селянський рух. Усе це викликало велику паніку та розгубленість в рядах більшовицького керівництва, про що, зокрема, свідчить повідомлення М. Тарногродського в ЦК КП(б)У від 15 липня 1919 року: «З наближенням петлюрівського фронту до Вінниці посилився повстанський рух у східній частині губернії, тепер у північній частині Вінницького І Брацлавського повітів оперують банди Тютюнника та григор'євці, що прорвалися з Київської губернії, в Літинському — Шепель, а в Гайсинському, Ольгопільському, Балтському - Волинець... Становище набирає більш критичного характеру, ніж у травні... В усій губернії радянську, партійну і військову організацію зруйновано, а виняток — одна Вінниця. Продовольча криза доходить до крайніх меж… Здійснити заготівлі на території, вкритій повстанськими бандами, без надійної збройної сили неможливо 2.
Таким чином, наприкінці липня 1919 р. об'єднана українська армія при підтримці повстанців знову переходить в успішний наступ, метою якого був Київ.
Під час цього наступу Вінниця 10 серпня 1919 р. була звільнена від більшовиків. Цій події передували запеклі бої за Жмеринку, в яких брали участь І і III. корпуси УГА, Запорозька група полковника В. Сальського (загальне командування з'єднанням здійснював командант III корпусу генерал-четар А. Кравс), а також група Ю. Тютюнника (куди також входили Запорозька Січ отамана Ю. Божка і повстанський загін Я. Шепеля). Після захоплення Жмеринки бригади І корпусу УГА (командант — полковник О. Микитка) повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника на південний схід і 10 серпня вийшли на лінію річки Буг. Тим часом, передові загони Запорозької групи ще 9 серпня зайняли північні околиці Вінниці, звідки на світанку наступного дня вдарили по більшовицькому гарнізону. Однак більшовикам, підсиленим загонами, що вирвались із Жмеринки, вдалося відбити перший натиск запорожців. Все ж пополудні за допомогою 10-ї бригади УГА, що наступала з півдня, частини Армії УНР здобувають місто 1.
У боях за Вінницю не обійшлося без жертв. Зокрема, 10 серпня смертю героя загинув державний інспектор 3-го гайдамацького полку Козловський, який обороняв залізничний вокзал від наступаючих з боку Жмеринки більшовиків. Разом з кількома артилеристами він проник на панцирник «Таращанець» і відкрив вогонь по іншому ворожому панцирнику, який відступав на Гнівань. Згодом, під час тимчасового відступу від вокзалу Козловський був поранений кулею і упав з коня, отримавши ще й удар шаблею. Поховано його у Вінниці на місцевому цвинтарі2.
Під час визволення Вінниці загинув також полковник М. Олександрович, уродженець с. Лопушне теперішнього Кременецького району Тернопільської області.
Частина полеглих вояків Армії УНР, які загинули під час визволення міста, а також померли згодом від тифу та інших хвороб, була похована на парафіяльному кладовищі Цвинтарної церкви. Про їхні імена можна дізнатися із метричної книги цієї церкви за 1919 рік 1 , а також зі спогадів учасників тих подій. Ось як про цю трагедію пише І. Вислоцький: «Перон був завалений хворими, котрі тулилися один до одного, щоб зігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ноги третього. Часом лише виривався глибокий, розпучливий стогін — або маячіння у високій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих. Це плямистий тиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви. УГА конала...
На двірець заїжджали дедалі частіше поїзди з новими хворими. Часто заки такий поїзд доїхав до Винниці, то санітари лежали вже з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити поміччю. Тут у Вінниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було... Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця на долівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих, відтак третю і т. д. цілі стоси покійників. Живі ходили вже байдужі. Завтра або післязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля — смерть»2.
Безперечно, кількість жертв, понесених українцями, була значно більшою, однак через брак джерел ми не можемо встановити точну кількість полеглих під час визволення Вінниці козаків та старшин Армії УНР. Так само вимагає уважного розгляду І дослідження проблема масових політичних репресій та страт мирного цивільного населення, що його чинила окупаційна російсько-більшовицька влада. Причому її злочини були настільки кричущі, що одразу ж після визволення Вінниці була створена спеціальна комісія по розкопках і похованню вбитих більшовиками громадян (до речі, задовго до відомих розкопок жертв комуністичного терору в парку ім. Горького). Очолив комісію полковник М. Дорошкевич, який брав участь у визволенні Вінниці від більшовиків. Окрім нього, до складу комісії входили представник від міського самоврядування, декілька членів громадських організацій та лікарів, і секретар, місцевий журналіст П. Петропавловський1.
Ще перед початком роботи комісії на могилах закатованих громадян, що знаходилися в лісі Грохольського за садом Толстого (нині - мікрорайон П'ятничани), побував кореспондент вінницької просвітянської газети «Шлях», який був вражений від побаченої картини: «Страшне місце! — писав він у номері за 15 серпня 1919 р. - Людезвірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов'язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею»2.
Ще гнітючіше враження на присутніх справили розкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводилися 18 серпня 1919 р. Варто зазначити, що знайдені в могилах люди були жертвами Сорокінського карального загону, який в ніч з 9 на 10 червня 1919 р. проводив у Вінниці масові розстріли3. Серед розстріляних була ціла група відомих подільських кооператорів, співробітників Подільського Союзбанку4.
У наступні дні розкопки жертв московсько-більшовицького терору продовжилися.
Слід також відзначити, що під час свого відступу з Вінниці 9 серпня 1919 р. більшовики вивезли із собою чимало арештованих українців. 12 серпня 1919 р. 12 з них розстріляли на ст. Козятин, де 24 і 25 серпня того ж року також проводилися розкопки.
Окрім людських жертв, Вінниця зазнала і важких матеріальних втрат. Зокрема, 15 серпня 1919 р. правління Подільського Союзбанку повідомляло міністра народного господарства УНР про те, що більшовики пограбували Союзбанк на суму понад 3 млн. крб., а з відділеннями в Інших містах — на 5 млн. 224 тис. крб. Вони ж забрали готівку з каси міського самоврядування, бухгалтерські документи, канцелярське майно, запас продуктів зі складів тощо. При цьому вивезена більшовиками міська каса, що складала готівкою 259964 крб. 82 коп.
Після зайняття Вінниці українськими частинами більшовицькі сили, зокрема Вінницький комуністичний батальйон, з оборонними боями відступали на Київ. Однак під Калинівкою вони були розгромлені. Серед убитих виявився і секретар Вінницького міськкому КП(б)У М.Ф. Гойхер. Ще один більшовицький ватажок, член президії Подільського губвиконкому та голова революційної слідчої комісії при Подільському губернському революційному трибуналі М.М. Максимович (1897—1919) потрапив до полону, а відтак постав перед українським правосуддям (юридичний захист його здійснювали присяжні повірені І.Я. Слуцький та Ю.В. Радбіль). До речі, у справедливості та об'єктивності українського суду міг переконатися і сам підсудний, який заявив: «Коли я йшов не фронт, я був певен, що як попаду до українців - живим не залишусь. Але сталось інакше, в цьому я трохи переконався на собі»1. Після тривалого і всебічного розгляду справи Максимович, як один із головних провідників червоного терору у Вінниці, був засуджений до смертної кари. Проте розстріляний тоді М. Максимович не був, оскільки отримав помилування від Головного Отамана Армії УНР та голови Директорії С. В. Петлюри. Розстріляли його наприкінці 1919 р. денікінці.
Тим часом у місті, яке зазнало чимало лиха від військових дій та більшовицьких соціальних експериментів, поступово налагоджувалося мирне життя. Відновлює свою діяльність Вінницька міська управа (голова — А.Р. Фанстіль), яка востаннє збиралася ще 18 березня 1919 року, відбулося перше засідання Вінницької повітової народної управи. Виконуючим обов'язки Вінницького повітового комісара було призначено колишнього судового слідчого О.М. Браїловського (невдовзі його замінив Є.П. Теравський), комендантом міста Вінниці — старшину Добрянського, Вінницьким повітовим військовим начальником — полковника Борейка, і, нарешті начальником міської міліції став Г.Б. Червінський. Невдовзі, 18 серпня 1919 р., на своє засідання збирається і Вінницька міська дума (голова — І.Я. Слуцький), яка найперше вшанувала пам'ять розстріляних більшовиками гласних В.В. Боржковського та Ю.О. Щириці.
Певна стабілізація внутрішньополітичного становища у місті пожвавила і діяльність партій національно-державницького спрямування. Так, на зборах 17 серпня 1919 р. було відновлено Вінницьку організацію УСДРП та обрано її керівні органи. Головою комітету організації УСДРП обрано відомого літератора, колишнього члена Центральної Ради В.С. Дудича, секретарем — кооператора та поета В.В. Максимця. 7—9 вересня у вінницькому готелі «Савой» відбулася конференція УПСР1.
31 серпня 1919 р. в приміщенні «Просвіти» відбулись загальні збори Вінницької організації УСДРП. На них виступив інструктор ЦК партії О. Лола, який наголосив, що «робітничі партії, які ведуть боротьбу за самовизначення націй, не можуть бути проти самостійності українського народу». В галузі державного будівництва оратор вказав на необхідність якнайшвидшої перебудови народного господарства в напрямку націоналізації найбільших галузей промисловості та реалізації Земельного закону Директорії. Наступні збори Вінницької організації УСДРП (8 вересня 1919 р.) прийняли рішення про створення Українського демократичного союзу (об'єднання всіх соціалістичних партій України без різниці національностей) та відновлення діяльності робітничого клубу.
Варто відзначити, що ідея об'єднання усіх державницьких сил обговорювалася ще 26 серпня 1919 р. в приміщенні Союзбанку на нараді представників українських партій і громадських організацій. На нараді було утворено тимчасову президію майбутнього об'єднання, до якої увійшли В.С. Мачушенко, В.С. Дудич, В.С Богуслзвський, В.П. Козак і О.Ф. Морський. На першому засіданні президії 28 серпня 1919 р. вирішено дати представництво у Союзі українським соціал-революціонерам, соціал-демократам, соціал-федералістам, соціал-самостійникам, селянській спілці — по 3 представники від партії; товариству «Просвіта», повітовому земству, учительській спілці, кредитовій кооперації, споживчій і сільськогосподарській — по 2 представники1.
На установчих зборах нового об'єднання (3, 17 і 20 вересня 1919 p.), яке дістало назву Український демократичний союз, було прийнято його програму, статут та обрано керівні органи. У програмі, зокрема, наголошувалось, що Союз має своїм завданням «об'єднання всіх дійсно демократичних сил на території України для захисту інтересів трудового народу», «боротьбу за широкі соціальні реформи по програмі minimum соціалістичних партій», «боротьбу за зміцнення і поширення в етнографічних межах суверенної Укр. Народньої Республіки»; тощо. До складу президії УДС увійшли: голова В.С. "Дудич, заступник голови Базилевич, секретар Лола і члени Тустановський і Рехліс. Майже одночасно із установчим з'їздом УДС у Вінниці відбулась (10 вересня 1919 р. ) і конференція професійних спілок та фабрично-заводських комітетів міста, на якій представник Міністерства праці повідомив про підготовку закону про утворення рад робітничих депутатів, місцевих, губернських та всеукраїнських, які мали б право контролю та дорадчого голосу в справі забезпечення робітництва, охорони праці та робітничого законодавства. Після резолюції, в якій вітався уряд УНР, було дообране центральне бюро профспілок та обрано представників до УДС.
26 жовтня 1919 р. у Вінниці відновлює свою діяльність робітничий клуб. Створений він був ще у січні того ж року з метою культурного та духовного розвитку робітництва, однак через різні перешкоди останні місяці він не працював. Відтепер у клубі знову проводились лекції, вистави та інші заходи. При клубі також були велика бібліотека з щоденними газетами та чайний буфет.
Свідченням активного громадсько-політичного життя міста у даний період є також його відвідання високими посадовцями та різними делегаціями. Наприклад, 6 вересня 1919 р. у Вінницю на нараду з місцевими громадськими діячами прибув голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С.В. Петлюра з міністрами. Того ж дня увечері в приміщенні міської управи відбулась нарада міністрів з представниками вінницької демократії, суть якої зводилась до об'єднання демократичних сил усіх національностей, б жовтня 1919 р. у Вінниці побував також диктатор Галичини Є. Петрушевич. На честь прибуття поважного гостя в міському театрі увечері було дано виставу «Степовий гість».
Вдруге Є. Петрушевич прибув до Вінниці разом з С. Петлюрою увечері 27 жовтня 1919 р. Того ж дня він мав розмову з головою УДС В.С. Дудичем та міським головою А.Р. Фанстілем.
Тими ж днями у Вінниці перебували американська місія Червоного Хреста для ознайомлення зі станом місцевих військових шпиталів та чехословацька політична місія.
Крім цього, з інформаційною метою у Вінниці 17 вересня 1919 р. в начальника команди галицьких військ побував американський генерал Гудвін зі своїм ад'ютантом, лейтенантом англійської служби Бове.
Ще однією знаменитістю, відвідини якою нашого міста залишились у пам'яті сучасників, був уславлений галицький авіатор сотник Лєлюхин. У тогочасній пресі відзначалося, що «він щоденно виконує свої чудові, головоломні польоти над містом. Деякі мешканці, не знаючи можливостей вправ на повітроплавах, завмирають від жаху, побачивши його трюки у повітрі»1.
Основою життєздатності влади Директорії була її підтримка з боку трудового населення. Зі свого боку українська влада підтримувала як складову частину національної демократії масовий кооперативний рух. Одним із перших ще у липні 1919 р. розпочав свою справу Робітничий кооператив, утворений Центральним бюро професійних спілок. У серпні він нараховував 1500 членів. Того ж місяця заявив про своє існування «Український Споживчий Кооператив», який мав розпочати діяльність ще до приходу більшовиків 1.
Наступним кроком у розвитку подільської кооперації була організація Вінницького районного сільськогосподарського кооперативного союзу («Господарсоюзу»). З 27 серпня 1919 р. почала працювати організаційна комісія у складі В. Мачушенка (голова), К. Слісарчука та П. Северенчука. Найголовнішим завданням нового союзу була «організація нових та відновлення старих сільськогосподарських товариств, на котрих в теперішній мент покладається велика надія».
Установчі збори нового кооперативного об'єднання відбулись 27 вересня 1919 р. (надзвичайно важливу роль у їх організації та проведенні відіграв відомий кооператор та економіст О.К. Мицюк). До складу правління «Господарсоюзу» на них було обрано визначного співробітника «Централу» інженера Брояківського, інструктора-агронома Союзбанку Слісарчука і відомого подільського кооператора Северенчука2.
На початку вересня 1919 р. у Вінниці була організована трудова будівельно-технічна артіль «Енергія». Про її роботу яскраво свідчать рядки із тогочасної преси: «приступлено до ремонту деяких громадських будинків, налагоджені операції по торфу, кооператив по експлуатації водяної сили (млини та електрифікація). У склад цього кооперативу входять селянські кооперативи та цукроварні, заінтересовані в справі користування водою, як силою для перемолу та електричного освітлення. Крім того налагоджується зв'язок з закордоном, щоби придбати там потрібні в будівництві матер'яли та машини»3.
У галузі споживчої кооперації виділявся Вінницький союз споживчих товариств (голова правління - П.В. Журавель). Чималі суми з його прибутку відраховувалися на благодійні цілі: 10 тис. крб.. - на кооперативний інститут, 5 тис. крб.. — на пам'ятник Т.Г. Шевченку, 15 тис. крб.. — на дитячий захист, 40 тис. крб.. — на допомогу українській національній школі, 5 тис. крб.. — на кооперативну бібліотеку при союзі, 22 тис. крб.. - на Вінницький агрономічний технікум і близько 5 тис. крб.. — на стипендію ім. ВССТ при Вінницькій українській гімназії для дітей кооператорів. Крім цього, члени союзу на своїх зборах 13 жовтня 1919 р. вирішили пожертвувати для війська в рамках «Тижня українського козака» 940 попон, 15 кожухів та 50 шапок. Того ж числа було обрано і новий склад Ради союзу (голова - Й.К. Скотинський, товариш голови — Л.П. Білінський)1.
Важливе місце у системі тогочасної кооперації відігрівало і Вінницьке сільськогосподарське товариство, яке постачало своїм членам насіння, сільськогосподарські машини, дрова, відкривало пункти парування тощо. Головою товариства був О.І. Кульматицький.
На початку листопада 1919 р. у Вінниці виникає і успішно діє пайове товариство «Посередник», метою якого була допомога громадським установам та приватним особам в організації різних підприємств та посередництво при продажу та закупівлі речей торговельно-промислового характеру. У листопаді при І та II українських гімназіях виникає шкільний кооператив «Пчілка», який займався закупівлею та збутом книжок і різного краму.
Важливе значення для розвитку кооперативного руху на Поділлі мав з'їзд кооператорів у Вінниці (відкрився 29 вересня 1919 р.), на який зібралось 40 представників вільної від ворога території.
Певних успіхів за часів Директорії досягла також охорона здоров'я. Завдяки зусиллям міської управи в місті за останні півроку було відкрито хірургічний шпиталь № 37 (Романовська, нині - Першотравнева вулиця), шпиталь № 71 з інфекційним відділенням (колишня Єврейська лікарня) та притулок для породілей (психіатрична лікарня). У серпні 1919 р. при хірургічній лікарні Червоного Хреста почала діяти самостійна амбулаторія, 11 листопада 1919 р. — амбулаторія при єврейській управі, яка мала надавати безплатну медичну допомогу бідному населенню.
Як завжди, насиченою та благотворною була діяльність Пироговської лікарні. Після того, як з 22 листопада 1918 р. з її приміщення була переведена міська лікарня, вона отримала статус земсько-міської і утримувалась на кошти як земства, так і міста. 19 жовтня 1919 р. міська управа постановила влаштувати у Пироговській лікарні 160 ліжок, а також ввести плату за лікування незаразних хворих по 75 крб на добу1, її головним лікарем 11 жовтня того ж року обрано відомого фахівця Л. К. Яворовського.
Голова Українського Червоного Хреста А.Г. Вязлов, який був проїздом у Вінниці, констатував, що всі зазначені установи перебувають у гарному стані. Тоді ж міністр охорони здоров'я та опікування Одрина відвідав хірургічний шпиталь № 35 по Романовській вулиці та терапевтичний шпиталь № 71 (колишня Єврейська лікарня).
На жаль, усі зусилля влади, спрямовані на поліпшення медичного обслуговування населення, нівелювалися страшною епідемією тифу. За свідченням тогочасної преси, «в сучасний мент всі вінницькі лікарні переповнені тифозними хворими, котрі з огляду на брак ліжок і місця дуже часто примушені лежати на холодній підлозі. Брак дров, котрий намічається зараз повсюди в нашому місті, з особливо в лікарнях, збільшує муки нещасних хворих»2. Про це ж писав у своїх мемуарах і лікар вінницького військового госпіталю Є. Гоф, який відзначав, що лише нововідкрите відділення за кілька днів прийняло 1600 хворих на тиф, здебільшого галицьких січових стрільців3. Так що епідемія тифу поступово набирала ознак справжнього національного лиха.
Незважаючи на різні труднощі, відбуваються позитивні зрушення і в системі народної освіти, школа при цьому набуває національного змісту. Особливу увагу в цей час було спрямовано на підготовку майбутніх учителів. У місті діяли учительський інститут та дві учительські семінарії.
З ініціативи Пироговського товариства культури 20 жовтня 1919 р. було відкрито юнацький університет (Миколаївський проспект, 100). Цей навчальний заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, природничий, педагогічний і самовиховавчий. Педагогічний факультет при університеті, влаштований на зразок дошкільних курсів, готував керівників «дитячих хаток», «дитячих садків», «клубів» та гуртків. Практичні заняття проводилися в дитячому трудовому будинку та «будинкові дитини». Навчання було платним (3 крб. за лекцію). Лекції читали відомі спеціалісти та педагоги: психологію та філософію - П.К. Молдавський, всесвітню історію та соціологію — Б.В. Скитський, політичну економію — М.М. Ренненкампф, еволюцію виховання — М.Д. Запольський, найновішу загальну літературу — А.С. Каратаев, французьку мову - Л.К. Ренненкампф, біологію — Озерський та інші1.
Крім юнацького університету, Пироговське товариство культури опікувалося також різними дитячими дошкільними закладами та притулками. Зокрема, в кінці жовтня 1919 р. ним було відкрито для дітей найбідніших українців безплатний «Дитячий сад» на 20 чоловік по Хлібній вулиці, згодом дитячу хатку «Колосок» та дитячий трудовий дім «Васильок» для найбідніших дітей.
Учителів міста об'єднувала Вінницька філія повітової учительської спілки, заснована 11 вересня 1919 р. її головою 21 вересня обрано Є.С. Богуславського, скарбником — М.І. Лебедя, секретарем — відомого журналіста та письменника В. П. Островського.
8 жовтня 1919 р. у Вінниці відновило свою діяльність Товариство розповсюдження технічної освіти на Поділлі (голова — П. П. Відибіда). Своєю головною метою товариство мало на меті заснування у Вінниці агрономічного технікуму в ранзі вищої початкової школи при 4-річному курсі навчання. Однак тоді (як і пізніше) цим планам завадила здійснитись більшовицька окупація міста.
Ще в 1917 р. у Вінниці почав діяти осередок «Просвіти», який очолював І.Ю. Озерянський. Товариство розташувалося у будинку колишнього Комітету народної тверезості. У ньому було влаштовано бібліотеку, їдальню для учнів українських гімназій, кінематограф. Через рік вінницька «Просвіта» відкрила інтернат для гімназистів. 18 вересня 1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти». У цей же період відновив свою діяльність хор, відкрилася читальня, почав давати концерти симфонічний оркестр.
Значного поширення у місті впродовж літа-осені 1919 р. набуває випуск різних періодичних видань та книгодрукування. Вінницька «Просвіта» видавала газету «Шлях» (з 15 серпня до 21 грудня 1919 р.) Редактором її з
15 листопада став талановитий український письменник В. П. Островський, родом з Холмщини. У Вінниці він організував літературний і театральний гуртки, заклав перший в Україні шкільний кооператив, створював лікнепи, викладав у приватній гімназії для дорослих, писав і видавав підручники. На сторінках газети він опублікував антивоєнну поезію «Божевільні», оповідання «Коло церкви» Із сучасного трагічного життя холмщаків та інші твори. Читачі на сторінках «Шляху» мали можливість познайомитися також з ранніми творами Ю. Шкрумеляка, К. Поліщука, О. Журливої, М. Нарушевича, В. Максимця, Т. Згурського та інших авторів. Тут зрідка друкувався старий письменник, відомий політичний і громадський діяч Дмитро Маркович.
З 26 серпня 1919 р. відновила свій випуск газета «Свободное Слово» (редактор М. Германов), а з б вересня того ж року — газета «Подольское Слово» (редактор — М. Г. Мілеант), обидві видавав кооператив «Логос». При цьому перша із них за свою проденікінську спрямованість була закрита 4 вересня 1919 р. (знову почала виходити за панування у Вінниці денікінців). Нетривалий час виходили «Вісти Вінницького Союзу Споживчих Товариств», «Київщина» (з 3 до 12 листопада, орган Київського губерніального комісаріату), «Селянська Громада» (з 11 по 26 жовтня 1919 p., видання Міністерства преси УНР), «Винницкая Жизнь» (редактор — видавець Ф. Іванов), «Жицє польскє» (редактор В. Скажинський) та ін. Своєю неповторністю виділявся сатиричний журнал «Ріпа».
18 серпня 1919 р. до Вінниці для організації видання в місті різних відозв і брошур та поширення культурно-освітньої праці серед його мешканців прибув відділ Міністерства преси і пропаганди. За короткий час він надрукував і поширив серед населення такі брошури: «Що це за