Xreferat.com » Рефераты по истории » Розкол руської церкви

Розкол руської церкви

Зміст


Вступ

Розділ 1. Церква в дореформенний час

1.1 Роль церкви в системі державного управління

1.2 Церковно – монастирське землеволодіння

Розділ 2. Передумови та причини реформи

Розділ 3. Особливості проведення церковного реформування

3.1 Зміни в обрядовості та богослужінні

3.2 Розкол

Висновки

Список використаної літератури і джерел


Вступ


Церковний розкол став одним з найбільш суттєвих явищ в історії російської духовної культури XVII в. Як широкий релігійний рух він зародився після Cобору 1666-1667 рр., який наклав клятви на противників грецьких обрядів, які було введено в практику руського богослужіння, і забороняв використання літургійних книг, віддрукованих до початку систематичного виправлення богослужбових текстів по грецькому зразку. Однак джерела його виходять з більш раннього часу, до періоду, коли патріархом був Нікон. Невдовзі після введення в сан (1652) патріарх провів церковну реформу, яка, згідно спільній точки зору дослідників, зразу ж викликала різкий протест ревнителів старини. Спочатку незадовільність виходила від вузького кола осіб, більшість з яких нещодавно були однодумцями Нікона.

Зовсім недавно була запропоновано інше трактування початкового періоду розколу. Американський історик Георг Міхельс, проаналізував ранні джерела старообрядництва, прийшов до висновку, що церковна реформа спочатку не викликала широкого протесту в народному середовищі і що руське cуспільство в масі своїй залишалось байдужим до змін в богослужінні і до правки літургійних книг. Проти Нікона виступала тільки невелика група осіб, яка не здійснила помітного впливу на сучасників.

Однак, щоб встановити всі факти та події, що відбувалися в той час і були пов’язані з розколом руської церкви необхідно провести дослідження.

Актуальність даної тематики полягає в усвідомленні історичних традицій церковного реформування і формування певної системи відносин в Російській державі ХVІІ ст. серед діячів церкви.

Мета даного дослідження полягає у намаганні розкрити особливості процесу протистояння церковнослужителів, що призвів до розколу.

Об’єктом дослідження є руська церква, особливості її функціонування.

Предметом – процес погіршення стосунків між священнослужителів через погляди на влаштування церковних служінь, виникнення різниці у поглядах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період ХVІІ ст.

Якщо казати про територіальні межи дослідження, то вони охоплюють території тогочасної Російської держави.

Головними завданнями даного дослідження є:

1) Характеристика становища руської церкви напередодні розколу, стосунки церкви з владою;

2) Визначення головних причин непорозумінь між прибічниками нової віри та старообрядцями;

3) Виокремлення головних засад реформи церкви під керівництвом Нікона та наслідків цього реформування.

Курсова робота складається з вступа, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Всяке наукове дослідження – від творчого задуму до остаточного оформлення наукової праці – здійснюється дуже індивідуально. Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути в сутність досліджуваних явищ і процесів. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду цього об’єкта у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання знаходяться в діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне зі старого переходить у нове і дає йому силу і дієвість. Іноді позабуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе як би друге життя, але в іншому, більш довершеному вигляді.

Опрацювання літературних джерел дає змогу ознайомитися з матеріалами за темою дослідження; класифікувати їх і створити список використаних джерел; відібрати найцінніші дослідження, основні, фундаментальні роботи; скласти загальну характеристику галузі дослідження, його значення для розвитку науки і практики та актуальність теми; виявити основне коло науковців, які досліджували тему, вивчити їх внесок в розробку проблеми; виявити найцікавіші, але недостатньо висвітлені напрями досліджень, які могли б стати метою подальших досліджень.

Серед літературного доробку з даної проблематики заслуговують на увагу перш за все монографії Гагаріна Ю. [1], Катунського А. [6], Маловидова B. [10], які висвітлюють роскол руської церкви і детально описують особливості протікання цього процесу.

Для більш конкретного розуміння теми та обізнаності дослідника з місцем церковного розколу в історії Російської держави використовувалися праці Данілова А. [2], Іловайського Д. [4], Карцова В. [5], Мунчева Ш. та Устинова В.[11].

Заслуговують на увагу ряд розвідок, що стосуються якогось одного боку процесу пов’язаного з церковним розколом. Так, стаття Зеньковського С. [3] подає загальну картину протікання процесу церковного розколу, тоді як стаття Лобачева С. [9] висвітлює причини розколу, а розвідка Полунова А. [15] характеризує стосунки, що існували між державною владою та церквою.

Врахування всього спектру існуючого доробку поставленої проблематики дозволить досягти мети дослідження.


Розділ 1. Церква в дореформенний час


1.1 Роль церкви в системі державного управління


Всі церковні собори XVI й XVII ст. скликалися царськими указами, члени їх запрошувалися особисто царськими грамотами, порядок дня визначався царем, і самі проекти доповідей і постанов складалися заздалегідь передсоборними комісіями, що складалися звичайно з бояр і думних дворян, На засіданнях соборів завжди був присутній або цар, або його уповноважений боярин, що зірко стежив за точним виконанням визначеної програми. Таким чином, як визнає церковний історик Н. Ф. Каптерев, „церковні собори XVI й XVII сторіч не були якими-небудь самостійними, автономними церковними установами, які мали б право вільно й самостійно приймати свої рішення... (вони) були тільки простими дорадчими установами при особі государя, вони були тільки органами царського законодавства по справах церковним". Якщо таке було положення соборів, які за канонічними правилами є органами верховної влади в церкві, то нема чого дивуватися, що патріарх й єпископи були, власне кажучи, простими царськими чиновниками. Ініціатива установи патріаршества виходила від царя. Перший патріарх Іов був запропонований на кафедру царем. Собор для пристойності запропонував цареві крім Іова двох інших кандидатів, але цар затвердив Іова. Всі наступні патріархи також були „обрані" соборами за вказівкою пануючи. Цар ухвалював рішення щодо кандидатів, звичайно, не один, але за згодою зі своїм „синклітом", тобто з боярською думою, і собори вважали такий порядок саме собою зрозумілим. Таким же порядком обиралися на соборах єпископи, і вже попросту призначалися царем ігумени й навіть протопопи. Мало того, „обрані" у такий спосіб ієрархи повинні були управляти за допомогою призначених царем чиновників [7, с. 277].

Патріарше керування складалося із трьох наказів: двірського, казенного й судного. Єпархіальні єпископи тримали спеціальних судних бояр. Начальники цих наказів і судних бояр спочатку, відповідно до постанови Стоглава, призначалися й звільнялися архієреями, але у випадку відсутності в архієрея підходящих кандидатів міг призначати своїх кандидатів. З 1610-1613 р. було встановлено, що патріарші і єпископські бояри, дворецькі й дяки прямо „даються від государя". Не слід думати, що царське втручання в церковне керування мало місце тільки по адміністративних, фінансових і судових справах. Ні, цар видавав розпорядження також про дотримання постів, про обов'язок говіння, про служіння молебнів, про порядок у церквах, про „житіє ченців, пристойному чернечій обіцянці", і нерідко адресував такі укази не архієреям, а своїм воєводам, які повинні були стежити за їхнім виконанням і карати ослушників без всякого милування[8, с. 192].

Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало цареві, а не патріархові. Це положення справи в церковних колах не тільки не вважалося ненормальним, але навіть визнавалося офіційно соборами як безперечний і навіть боговстановленний порядок.

1.2 Церковно – монастирське землеволодіння

У ХVІІ ст. руська церква в галузі управління перетворилася, по суті, в один з московських приказів; якщо в удільну епоху церковні представники були дійсними володарюючими князями, те тепер навіть сам патріарх був змушений рахуватися з директивами й постійним контролем з боку пануючої боярської думи.

Ця глибока зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу. Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей були й в XVII ст. досить, значні: за приблизним розрахунком, патріархові, митрополитам й єпископам належало наприкінці XVII ст. близько 37 000 дворів, у яких значилося близько 440 000 душ тяглового населення чоловічої та жіночої статі, і, крім того, значні землі зі значною кількістю населення значилися за монастирями, що не входили в число спеціально патріарших й єпископських монастирів. Але все-таки ця господарська база в порівнянні з господарською базою дворянської держави представляється більш вузькою [2, с. 267].

У той час церковне й монастирське землеволодіння зростало дуже повільно, сковане обмеженнями XVI ст. Значно зросли лише патріарші вотчини у першій половині XVII ст., але й то внаслідок тієї випадкової обставини, що патріарх Філарет, батько царя Михайла, був фактичним царем і не потрапив формально на царський престол тільки тому, що його під час Смути Борис Годунов силоміць постриг у ченці.

Дворянство ревниво стежило за церковним господарством і продовжувало приймати свої заходи проти його росту. Не задовольняючись тими обмеженнями, які були введені при Грозному, московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин души й пропонувалося замість цього робити грошові внески, а також взагалі заборонялося церковним особам й установам купувати й брати в заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила, але в 1649 р. при складанні Укладення воно було відновлене, розширене й уведене в життя вже не у вигляді специфічно церковної постанови, а як загальнодержавний закон. Соборне Укладення також зробило навіть часткову, але принципово важливу експропріацію, переписавши „за государя в тягло й у служби бездітний (безстроково) і безповоротно" цілий ряд міських слобод, що належали боярам, патріархові, єпископам і монастирям, щоправда, при цій експропріації постраждали також і бояри, але левина частка відібраних слобод належала церкві.


Розділ 2. Передумови та причини реформи


В XVII в. зростають доходи церковно служителів. Правда, точних відомостей про розміри доходів князів церкви ми не маємо, але приблизний підрахунок зробити можна. Так, з розрахунку Горчакова, патріарх в XVII в. одних доходів з вотчин й інших господарських статей (не вважаючи єпархіальних зборів) мав на суму, складову біля мільйона рублів. Якщо виходити з розрахунку, що в середньому в митрополита XVII в. вотчин було втроє менше, ніж у патріарха, а в єпископа - удвічі менше, ніж у митрополита, то щорічні господарські доходи (крім єпархіальних зборів) митрополита в XVII в. складуть близько 350000 крб., а біля 175000 крб.; доходи ігуменів великих монастирів були, звичайно, менше, але все-таки дуже значні. Ці колосальні за тодішнім масштабом гроші лише в дуже незначній частині витрачалися на благодійні справи - на влаштування богаділень, лікарень, на милостині й годівлю жебраків; так, патріарх витрачав на цю статтю всього 2000-2500 крб. у рік, тобто не більше 5% своїх господарських доходів, а якщо врахувати єпархіальні збори, те ще менший відсоток. Інше йшло на утримання палацу, прикраси церков і монастирів, пускалося в обіг, на купівлю й розширення господарських підприємств, а то й просто в ріст. За всім цим залишалися більші вільні засоби, як, наприклад, у патріарха Йосипа, що залишив після смерті в патріаршій скарбниці вільний залишок у сумі 28400 крб., тобто близько 400000 крб. на наші гроші [10, с. 143].

Багатства й привілейоване життя князів церкви створювалися працею кріпаків й експлуатацією за допомогою різного роду зборів парафіяльного духівництва. Стосовно цього останнього єпископське керування як і раніше зводилося головним чином до збирання данини; увійшов навіть у побут вислів „тяглі попи". Соціальна еволюція Московської держави змінила колишнє положення парафіяльного духівництва в ще гіршу сторону, тому що позбавила сільський і міський клір тієї опори й захисту, яку він раніше міг знаходити у своїх світських панів, бояр і братчинських організаціях; боярство й самостійні міські мири були розгромлені, і між попом й єпископом уже не було більше світських посередників. Законодавство XVII ст.. пішло слідом за цією революцією. Воно заборонило колишні вільні вибори священиків і дияконів із селян і навіть холопів і дорівняло такі до злочину; завело особливі „записні книги новопризначеним попам і дияконам"; заборонило, нарешті, вільний перехід з одного приходу в іншій без дозволу архієрея, думаючи в такий спосіб початок спадкоємному духовному стану, що в XVIII й XIX ст. було вірним слугою й помічником дворянства [13, с. 202].

У той же час вводилися інші обмеження: відбиралися в церковних причтів землі, заборонялося священикам торгувати й займатися ремеслами, уводилася архієреями такса за треби. Обмежуючи доходи підлеглого кліру, архієреї не тільки не зменшували своїх вимог, але, навпроти, збільшували їх, прагнучи надолужити збиток від втрати судних мит і зменшення вотчинних доходів. При цьому архієрейські апетити не стримувалися більше тою силою, яку представляли із себе колишні вільні селянські мири й зниклі міські громади, перетворені тепер у слухняне знаряддя Московської держави. Змістити священика за допомогою поміщика або воєводи нічого не коштувало й з парафіяльним духівництвом перестали церемонитися. Мита за поставляння й архієрейський оброк зросли до величезних розмірів. Архієрейські збирачі, виконуючи директиві своїх панів „всі податі збирати без недобору", „з більшою швидкістю удень і вночі", „а на ослушників правити без всякія пощади", діяли чисто грабіжницьким чином – „усякі окладні й неокладні доходи збирали зі збільшенням, не проти того, як данина накладається", не вважаючи „користі" воєвод й інших агентів світської влади. „Правеж", що пропонувався архієрейськими наказами, був самий жорстокий: боржників кидали до в'язниці, заковували в кайдани, нещадно били; патріарші стрільці влаштовували навіть збройні облави на неохайних священиків серед біла дня й іноді на самих людних вулицях і площах [12, с. 125].

Цей нестерпний гніт не міг не викликати опозиції з боку парафіяльного духівництва. Важче всього було сільському духівництву, і його протест був найбільш радикальний і рішучий. Іншого роду опозиція наростала серед міського духівництва. У середовищі міського духівництва утворилися в середині XVII ст. кружки ревнителів благочестя, які хотіли очистити російську церкву від скверни.

Впливовішим за всіх був московський осередок, організований царським духівником протопопом Стефаном Воніфатьєвим. До нього примкнули майбутній патріарх Никон, що був тоді архімандритом Новоспаського монастиря, деякі соборні протопопи й трохи мирян. Члени осередка добре усвідомлювали недоліки російської церкви і її в загальному вкрай невисокий рівень. Пороки церкви зображені з погляду ревнителів у знаменитому підметному листі, знайденому в Москві в грудні 1660 р., що викривав російський клір і здивував московських архієреїв. Його складання приписувалося останніми священикові Іродіону, що зробив наклеп на колишнього галицького протопопа й іншого священика [9, с. 134].

Висновок звідси для ревнителів був ясний: якщо нижчий клір зіпсований, те не зі своєї вини, провиною тому ті, хто священиків ставить і перетворює потім у вовків своїм хабарництвом і потуранням. Як може нижчий клір бути некорисливим, коли здобувають всі архієреї, і, насамперед, здобувають із його самого? Як може ієрей уникати „пияцтва", коли в „святих законоположників влади" „черева товсті, що в корів"? Як може священик проповідувати проти пережитків язичества, коли самі архієреї влаштовують у себе „гри скоморошеския"?

Міські ревнителі хотіли боротися з усіма цими пороками за допомогою реформи зверху. За посередництвом Воніфатьєва вони здобули вплив на молодого тоді царя Олексія, і по їхніх вказівках цар видав декілька наказів про виправлення церковних недоліків. Вони намагалися діяти й шляхом чисто церковних реформ. Як пробний камінь було висунуто вимогу здійснити постанову Стоглава про введення на церковних службах замість багатоголосся одноголосності, тобто скасувати звичай читати й співати одночасно „по декілька молитов і дотримуватися точно порядку співу й читання молитов одним за другим. Ревнителі ввели одноголосність у своїх церквах, але провести в загальцерковному масштабі навіть цю реформу їм не вдалося, тому що вона зустріла найсильнішу протидію з боку тодішнього патріарха Йосипа й почасти парафіян, які були незадоволені значним подовженням служб при одноголосності. Для ревнителів стало очевидним, що починати оздоровлення церкви треба зверху, боротьбою з єпископатом, і для цього насамперед треба взяти в руки кружка найголовніші єпископські посади.

За посередництвом Воніфатьєва московський осоредок знайшов доступ до царя й одержав можливість улаштовувати на вивільнювані єпископські кафедри своїх людей. А коли вмер патріарх Йосип, той же осоредок поспішив звести на патріарший престол свого „друга" Нікона, що став до цього часу новгородським архієпископом, і сподівався забезпечити проведення при сприянні останнього церковної реформи. Однак Нікон зовсім не виправдав розрахунки ревнителів [6, с. 71].

Розбіжності між патріархом і ревнителями стали назрівати незабаром після приходу Нікона до влади. На відміну від свого попередника, патріарха Йосипа, новий глава Церкви одержав від царя широкі повноваження. Тепер всі найважливіші рішення, що стосувалися церковних питань, стали прийматися за прямою вказівкою патріарха. Царський духівник Стефан Воніфатьєв, що володів раніше величезним впливом на церковне життя, після зведення Нікона в сан патріарха зійшов з політичної сцени. Шведський резидент Іоганн де Родес, один із самих обізнаних іноземців, що перебували в цей час у Росії, повідомляв своєму уряду, що між Стефаном і патріархом відбулося серйозне зіткнення.

Після Стефана Воніфатьєва самою впливовою фігурою серед ревнителів благочестя був Іван Неронов, протопоп Казанського собору в Москві. До 1652 р. він уже був добре відомий у столиці завдяки своїм проповідям, у яких він просто і ясно тлумачив Священне Писання. Автор життєпису Неронова відзначав: „І прихождаху мног народ у церкву отвсюду, яко не вмещатися їм у паперті церковної, але восхождаху на крило паперті й, зряще у вікна, послушаху співу й читання Божественних словес. Написа ж й окрест стіни святыя повчальна словеса, так всяк від народу приходяй до церкви, аще й крім співу, не простирає розуму свого на пустошная миру цього, але так прочитует написана на стінах і користь душі приемлет" [9, с. 136].

Неронов, як й інші учасники „осоредку боголюбів", викривав пороки церковнопарафіяльного життя. Домагаючись строгого дотримання церковних обрядів, ревнителі не боялися критикувати навіть вище духівництво. У свій час протопоп Стефан Воніфатьєв відкрито виступив проти патріарха Йосипа й вищих ієрархів, що противилися проведенню церковних реформ. Однак Стефан тоді користувався підтримкою Олексія Михайловича, чого не можна було сказати про Неронове. Коли Никін став патріархом, він не захотів миритися із уседозволеністю в стінах Казанського собору. Повчання Неронова і його незалежне поводження викликали роздратування носія вищого духовного сану. Ситуація загострилася влітку 1653 р.: приводом до конфлікту між Ніконом і Нероновим послужила справа муромського протопопа Логгіна.

Один раз Логгін був присутній на обіді у воєводи Ігнатія Бестужева. До нього підійшла дружина воєводи й попросила в нього благословення. Однак протопоп, помітивши на її особі фарбу, запитав: „ чи не білена ти?" Як відомо, ревнителі благочестя не схвалювали вживання жінками косметики. Цей докір викликав роздратування присутніх. Хтось Панас Отяєв помітив: „Что-ді, протопоп, хулиш білила, а без белил - ді не пишеться й образ Спасів, і Пречистий Богородиці, і всіх святих". На це Логгін відповів, що фарби для ікон становлять іконописці, „а как-ді на ваші пики такі склади покласти, так-ді й не похотите". Воєвода наказав взяти Логгіна під варту й написав патріархові, що протопоп „похулил образ Добродії нашого Ісуса Христа, і Пресвятия Богородиці, і всіх святих"[9, с. 137].

У липні 1653 р. у Москві зібрався церковний собор, що розглядав справу Логгіна. На соборі Неронов відкрито виступив на захист муромського протопопа. Однак Нікон почував себе господарем становища. За свідченням митрополита Ростовського Іони і ярославського протопопа Єрмила, на одному із засідань собору Нікон говорив: „Мне-ді й царська допомога непридатна й непотрібна, так таки-ді на неї й плюю, і сякаюся". Почувши такі слова від патріарха, митрополит Іона хотів „з місця бігти". Неронов, у свою чергу, передав слова Нікона царському духівникові Стефану Воніфатьєву [9, с. 137].

На наступному засіданні собору Неронов обвинуватив патріарха в зловживанні владою. Але головні свідки мов Нікона - митрополит Іона й протопоп Єрмил - зненацька відреклися від своїх слів, злякавшись патріаршого гніву. Зате його не злякався Неронов. Він дорікав Нікону: „А тобі хто й добра хощет, і ти-ді тих ненавидиш, а які наклепники й шепотники, і ти тих любиш, і даруєш, і слухаєш... Досі ти друг наш був, а тепер, коли государ тобі волю дав, „на нас востал". Тоді патріарх спробував дискредитувати Неронова. Він заявив, що на той надійшов донос від братій Казанського собору, але коли протопоп попросив прочитати його перед всім собором, Нікон не найшовся, що відповісти. „Воистинну, патріарх, брешеш", - кинув йому в особу Неронов [3, с. 21].

Чаша терпіння Нікона була переповнена. У середині липня 1653 р. Неронов був арештований й відвезений у Новоспаський, а потім у Симонов монастир. 13 серпня протопопа заслали на Кубенське озеро, де його повинні були утримувати під строгим наглядом у Спасо-Каменному монастирі. Братія Казанського собору подала цареві чолобитну в захист Неронова, що написали костромський протопоп Данило і юрьевецький протопоп Авакум, але Олексій Михайлович передав її патріархові, надавши йому самому розібратися в цій Справі. І Нікон почав діяти...

Під час відсутності Неронова священики Казанського собору не виявили єдності. Протопоп Авакум, що вважав себе спадкоємцем Неронова, увійшовши один раз до церкви, побачив, що богослужіння почалося без його участі. Він дорікнув братії, що вони зайняли його місце „на крылосе". Однак священик Іван Данилов відповів Авакуму, що той буде співати тільки у свою чергу, по понеділках, середам і п'ятницям. Протопоп заперечив, що в колишні відволікання Неронова „у мене ви цієї першості не віднімали... яз-ді протопоп!" Іван Данилов заперечив, що Авакум протопоп у Юрьївці Повольскій, а не тут. Тоді Авакум залишив храм і поширив слух, начебто в нього „попи книгу відняли й із церкви вислали". Він завів „своє цілонічне" надворі Івана Неронова в сушилі й став відзивати до себе парафіян Казанського собору. Обурений Іван Данилов подав патріархові донос про „цілонічне пильнування". Авакум і разом з ним близько 40 чоловік братій і парафіян були негайно арештовані патріаршим боярином Борисом Нелединським [1, с. 32].

Після цих подій братії Казанського собору „розбрелася вся". Іван Данилов писав Неронову, що крім нього й сина його Петра „церковників нікого инех ні". Церква спорожніла, припинилися пожертвування багатих заступників. Данилов бив чолом царівні Ганні Михайлівні „про корми", але та відповіла: „И впредь-ді не буде вам ничево, молилися-ді, так вимолили Івана Неронова геть"[9, с. 135].

Якийсь час через був арештований костромський протопоп Данило. Його містили в Чудові монастирі, а потім відправили в заслання в Астрахань, де вморили в земляній в'язниці. 1 вересня, на Семенів день, „на соборі при государі царі патріарх Нікон і влади муромського протопопа Логгіна прокляли й веліли обстригти...". Логгін був засланий у Муром, у село, до свого батька, де йому велено було жити „під початком остриженому" і щоб „ніхто ево попом і протопопом не кликав". Так патріарх розправився з неслухняними священиками [9, с. 137].

Звістки про розправу з ревнителями благочестя проникнули за кордон. Адам Олеарій писав: „Два роки тому назад муромський протопоп по імені Логгін насмілився проповідувати й почав разом з деякими підлеглими йому попами в Муромі й інших містах вимовляти відкриті проповіді, повчати народ зі Слова Буття, перестерігати й грозити йому... Народу до них стікалося дуже багато. Коли, однак, патріархові це стало відомо, він постарався вжити заходів проти цього, звільнив проповідників від посад, прокляв їх з особливими церемоніями й заслав на проживання в Сибір". Книга Олеарія вийшла у світ в 1656 р. Її автор у той час перебував у Голштинії й, описуючи події 1653 р., користувався відомостями, що надходили з Росії від його інформаторів. Проте німецький вчений дуже точно помітив, що причиною невдоволення патріарха були саме проповіді, що вносили смуту в розуми парафіян, а не протидія священиків церковній реформі. Дозволені при патріарху Йосипу, ці проповіді тепер були заборонені, і всі спроби самовільно „повчати народ" суворо каралися [5, с. 204].

Потрібно сказати, що в офіційних джерелах, що дійшли до нас, - царських указах, грамотах, розрядних записах - про опал „боголюбців" немає ніяких згадувань. Цей факт не можна не брати до уваги. Очевидно, він свідчить про те, що розправа з ревнителями благочестя не викликала широкого відгуку в народі. Тим більше неправомірно зв'язувати її з початком розколу в Православній церкві.


Розділ 3. Особливості проведення церковного реформування


3.1 Зміни в обрядовості та богослужінні


Взагалі з погляду ревнителів, реформа церкви повинна була торкнутися тільки церковної організації й моральності. На місце князів церкви, що експлуатували парафіяльний клір, ревнителі хотіли посадовити слухняних собі ієрархів, мріючи, бути може, провести згодом виборність єпископата, як це встановилося в XIX в. у старообрядницькій церкві. Принаймні, цілком ясно, яким чином, на їхню думку, повинна була, управлятися церква й вершитися церковна реформа, треба „бути собору щирому", що складається не з одних архієреїв, але й зі священиків і з „у світі живучих"; собор з одних архієреїв, так ще по підборі пануючи з боярською думою, це „сонмище иудейское" [9, с. 139].

Виправлення церковної моральності знов-таки служило цілям внутрішнього зміцнення церкви: з одного боку, воно також повинне було скоротити „експлуататорські звички „вовків"", з іншого боку, примирити із церквою мирян. Але реформа в поданні ревнителів зовсім не повинна була стосуватися суті віри й культу. І те й інше бідувало не в змінах, але лише в зовнішнім упорядкуванні: потрібно було знищення многоголосся й безглуздих помилок у богослужбових книгах. Ревнителі не хотіли також зазіхати на деякі місцеві різночитання й розбіжності в чинах, що утворилися віковим шляхом у різних місцевостях. У Москві співали, читали й писали ікони не зовсім так, як у Новгороді або в Соловках, але й отут і там різниця виправдувалася традицією, що в остаточному підсумку йшла до якого-небудь чудотворця або преподобному, що догодило божеству; саме таким, а не іншим шляхом. „Стара віра", за винятком основних її „догматів", затверджених Стоглавим собором, аж ніяк не була чим-небудь однаковим, - наскільки мало було однаковості в культах, настільки ж багато було дрібних розходжень у чині здійснення культу. На це різноманіття зовсім не думали нападати ревнителі, не говорячи вже

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: