Русифікація в Україні – ідеологія і практика КПРС–КПУ
Критика культу особи Сталіна органічно пов’язувалась вітчизняною інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії й традицій народу.
Традиційні збори, котрі відбувалися в руслі ідеологічної кампанії з обговорення матеріалів ХХ з’їзду КПРС, як правило, не залишали нікого байдужим.
Наприклад, ні секретарю Київського обкому КПУ Г.Гришку, ні спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР М. Михайлову так і не вдалося ввести «у спокійне русло» збори активу працівників культури м. Києва, котрі відбулися 15 березня 1956 р. Керівництво обкому КПУ повідомляло першого секретаря ЦК Компартії України О.Кириченка про те, як на згаданих та й інших зборах»…окремі комуністи у своїх виступах під виглядом засудження культу особи намагалися поставити під сумнів політику партії в минулі роки і виступили з демагогічними і навіть непартійними заявами».
О.Корнійчук у своєму виступі на зборах у Спілці письменників України, присвячених роботі ХХ з’їзду, нагадав про примару націоналізму, котру постійно шукали в Україні. Він підняв питання про те, що поет В.Сосюра неправильно критикувався за вірш «Любіть Україну».
З неприхованим болем поет Д.Павличко на письменницькому форумі говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на котрій вона живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан Хмельницький, знає про П.Пікассо, інших художників та музикантів світу, але не знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія Крушельницька.
Порівнюючи широко відомі факти, Д.Павличко запитував:«Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в Росії, а творчість талановитого українського літератора В.Винниченка так і не знайшла свого вдячного читача. Чому в Москві й інших містах Росії споруджуються пам’ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і не спромоглися за десятиріччя спорудити пам’ятник Івану Франку. Чому розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією, імпровізованих мітингах, на конференціях?».
Про існуючі перегини в сфері національної політики зазначалося й на ІІІ з’їзді композиторів, котрий відбувся у Києві 26 березня 1956 р. Заклики виправити помилки в національному питанні прозвучали з вуст музикознавця В.Довженка, який стверджував, що у посиленні націоналістичних настроїв в Україні винні саме «москвичі»: «Товариші, нам заборонили метод порівняння, тобто українську творчість не можна порівнювати з російською, як би не було якої-небудь переваги…»
Під враженням доповіді М.Хрущова про культ особи Й.Сталіна композитор, професор Львівської консерваторії А.Кос-Анатольський закликав своїх коллег розвивати національні особливості української музичної культури: «… Музична культура найтісніше пов’язана з рідною мовою. Адже мова впливає на ритм, на структурну побудову і гармонічні особливості цієї музики. Коли рідна мова не шанується, нехтується, то це вже перша ознака майбутнього занепаду і рідної національної за формою і соціалістичної за змістом музики. Тим часом ми бачимо на Україні в консерваторіях, що там панує атмосфера повної байдужості до рідної мови, до традицій української національної музичної культури минулого ..., в деяких консерваторіях із української мови залишилася тільки вивіска і накази директора і ніхто там української мови не вивчає і не вживає. ...»
Листи письменників, учителів, викладачів вузів із вимогами поширювати національну мову й культуру надходили також до редакцій газет і журналів.
Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували в своїх виступах на сторінках газет, журналів, по радіо, письменники Л.Дмитерко, С.Крижанівський, А.Малишко, Н.Рибак,
М. Шумило. Характерним у цьому відношенні став лист сина Івана Франка – Тараса, надісланий у газету «Правда» 6 вересня 1956 р. В своєму дописі він висловив щиру стурбованість зростанням кількості російських шкіл у великих промислових та культурних центрах УРСР, невиправданим коректуванням шкільних програм із національної мови й літератури, спланованими депортаціями українського народу шляхом здійснення оргнабору. «…Дружба народів, – підкреслював Т.І.Франко, – повинна бути дієвою, а не декларативною. Єдиною міцною основою дружби народів є рівноправність народів. В СРСР не може бути народів «обраних» і «народів другого ґатунку». Всі народи рівні і рівноцінні. Всі повинні розвивати культуру всебічно».
Широкого розголосу набули демарші стосовно мовних питань А.Малишка, які отримали найнегативнішу оцінку вищого політичного керівництва республіки. 4 вересня 1956 р., виступаючи у Дрогобичі на урочистому засіданні, присвяченому 100-річчю від дня народження І.Франка, він навів такі аргументи: «Хіба ж Ленін міг говорити в Кремлі французькою мовою або невже ж Мао-Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?». Поет дорікав партійному керівництву, котре, на його думку, не розуміло питань української культури й вважало, що «шматок хліба і свиняча шкіра на чоботи для селянина важливіше культури і мови».
Проводячи моніторинг розбурханого хрущовськими реформами українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 р. кількість антирадянських проявів серед інтелігенції й молоді, особливо у великих промислових та культурних центрах УРСР, різко збільшилась. Якщо з 1 січня по 1 жовтня 1956 р. в Києві мало місце 190 випадків антирадянського характеру, то за жовтень – листопад того ж року таких проявів було зафіксовано 225. Зростання політичного напруження спостерігалось і в першій столиці радянської України. За підрахунками органів КДБ, у жовтні – грудні 1956 р. кількість відповідних проявів у Харкові серед інтелігенції й молоді порівняно з 1955 р. збільшилася в 6 разів.
Аналізуючи протестні настрої серед населення Української РСР, органи КДБ прийшли до висновку, що в переважній більшості антирадянські прояви виражалися у закликах до зміни державного устрою в СРСР, наклепах на марксистсько-ленінську теорію, внутрішню й зовнішню політику КПРС, образах на адресу вищого партійного керівництва. Разом із тим усе більше занепокоєння спецслужб викликала ситуація у творчих організаціях, коли «деякі письменники… неправильно трактують питання розвитку української культури і під виглядом критики недоліків по суті повторюють наклепницькі вигадки закордонних реакціонерів і пропагують буржуазно-націоналістичні погляди. Потрібно відзначити, що деякі письменники під виглядом боротьби за розвиток української культури починають вести відверту націоналістичну роботу».
Відкриті виступи вітчизняної інтелігенції на захист рідної мови на тлі ускладнення міжнародної ситуації у зв’язку з подіями в Польщі та Угорщині спонукали ЦК КПУ звернути увагу на існуючі проблеми у національно-культурній сфері. Вище політичне керівництво республіки рекомендувало партійним, радянським установам, органам суду, прокуратури проводити свою діяльність на мові залежно від національного складу населення. Міністерствам і відомствам, у віданні котрих перебували середні й вищі навчальні заклади, було дано вказівку покращити ситуацію із забезпеченням підручників та посібників українською мовою. Цей фактор мали враховувати і місцеві органи народної освіти, які в разі наявності дітей, бажаючих навчатися рідною мовою, повинні були відкривати відповідні школи або паралельні українські класи у російських школах. Однак позитивні тенденції у видавничій сфері не задовольняли повною мірою національні запити суспільства республіки.
Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М.Рильський, а також М.Бажан.
Особливе занепокоєння радянських спецслужб викликала громадянська позиція голови правління Спілки письменників України О.Гончара. Він вбачав у «Законі про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» прихований механізм русифікації. Використовуючи повноваження депутатів Верховної Ради Української РСР, О.Гончар та його колега по письменницькому цеху А.Малишко звернулися до Голови Верховної Ради УРСР О.Корнійчука й Голови Президії Верховної Ради Української РСР Д.Коротченка з пропозиціями, котрі мали створити юридичні перепони для русифікації. У «Пропозиціях» зокрема зазначалося: «Ми вважаємо, що стаття № 9 вищеназваного Закону в основному є правильною, але, на нашу думку, повинна бути сформульована так: «Навчання дітей в усіх типах загальноосвітніх шкіл Української РСР, а також ФЗН, ремісничих училищах, технікумах здійснюється їх рідною мовою. Доручити Раді міністрів Ук-раїнської РСР розробити заходи, які б забезпечували всі необхідні умови для вивчення і поліпшення якості викладання в школах із національною мовою навчання російської мови, яка є могутнім засобом міжнаціонального спілкування, зміцнення дружби народів СРСР і прилучення їх до скарбів російської і світової культури, а також доручити Раді міністрів Української РСР створити всі необхідні умови для вивчення української мови у школах із російською мовою викладання. Ми вважаємо, що стаття 9 потребує відповідної поправки тому, що таку серйозну справу, як народна освіта і вивчення української мови, не можна покладати на самоплив і розсуд учнів, неповнолітніх громадян;
вивчення української мови в усіх школах із російською мовою викладання повинно бути державно узаконено, як питання великої ваги у вихованні української соціалістичної нації». Протести вітчизняної інтелігенції посіяли сумніви в керівництва ЦК Компартії України. Це засвідчив дуже обережний лист М.Підгорного, переданий у приймальну М.Суслова 30 жовтня 1958 р. В ньому висловлювалося припущення, що такий «Закон» завдасть відчутної шкоди вивченню національних мов, викличе нарікання як у республіці, так і за кордоном.
Думки про обов’язкове й рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли своєї підтримки на союзному рівні. Всупереч громадській думці, право добровільності вибору мов було закріплено Верховною Радою в квітні 1959 р. у статті дев’ятій «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Рішення вищого законодавчого органу УРСР ослабило позиції національної мови у республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й одночасно посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу. Про зростання радикальних настроїв у суспільстві в зв’язку з набуттям чинності русифікаторського закону свідчать аналітичні довідки КДБ при РМ УРСР того періоду. В одному з інформаційних листів на адресу вищого політичного керівництва України голова КДБ В.Нікітченко повідомляв: «Якщо раніше окремі представники інтелігенції вбачали у різних випадках зневажливе ставлення до питань розвитку української мови, відносили це за рахунок неправильних дій місцевих установ, котрі, на їхню думку, по інерції продовжували вести характерну для періоду культу особи «лінію уніфікації націй і мов», то після прийняття «Закону про школу» вони стали оцінювати це як офіційне утвердження «сталінського курсу русифікації» ... Такі настрої стали знаходити відображення в поширюваних у рукописах творів, де в формі алегорії або відкрито говориться про витіснення української мови й звучать заклики до її захисту».
З початку 1960-х років Україна пережила десятиліття культурного ренесансу. Після розвінчання культу Сталіна й пов'язаної з цим лібералізації режиму в республіці з'явилась ціла плеяда талановитих молодих митців, що дістали назву «шістдесятників». Характерною рисою культурного життя цієї доби було звернення до спадщини 20-х рр., намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження.
Налагодженню міжпоколіннєвого зв'язку сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалась талановита молодь.
Великий суспільний резонан мали виступи Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х рр. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р.
Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний тлумачний «Словник української мови», «Історія української літератури» в двох томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української радянської енциклопедії, вийшла українською мовою «Енциклопедія кібернетики».
Б. Антоненко-Давидович мав достатні підстави для високої оцінки праці мовознавців 1960-х рр. у статті «Літера, за якою тужать», опублікованій в листопаді 1969 р.: «Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 року. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би й у словниковому ділі! В цьому легко переконатися, бодай порівнявши так званий у побуті "зелений" Російсько-український словник нашого інституту мовознавства видання 1948 року і цьогорічний тритомний Російсько-український словник того ж самого інституту».
Водночас процеси лібералізації суспільства в добу хрущовської відлиги не зачепили основних засад радянської мовно-культурної політики. Русифікація населення союзних республік залишалась її головним завданням, а відтак у відповідних загальносоюзних інституціях у 1950-1960-х рр. перейшли до запровадження наступного етапу асиміляції. Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне новище російської мови в системі шкільної освіти.
У 1960-х рр. відбувалось кількісне зниження україномовних книжкових видань, які впали з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р. Загалом україномовна книжкова продукція в СРСР у 1963 р. становила 3321 назву, близько 4,3% при 17% українського населення. Аналогічна тенденція спостерігалася в галузі періодичних видань. У 1960-х рр. на російську мову поступово перейшла значна кількість видань наукової періодики. Так, у 1967 р. російськомовні наукові журнали й періодичні збірники, видані в УРСР, кількісно вже переважали україномовні (відповідно перших виходило 197, других — 126).
У цей же час з московського центру надходить вказівка про поширення нової пропагандивної тези, згідно з якою функція російської мови в СРСР уже не обмежується роллю засобу міжнаціонального спілкування — вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.
Спершу ця теза поширюється в лінгвістичній літературі й публіцистиці, а в 1961 р. її канонізує Микита Хрущов, ввівши в текст своєї доповіді на XXII з'їзді КПРС. «Не можна не відзначити зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва».
Оскільки доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, теза про російську мову як другу рідну мову, попри очевидну неможливість її наукового обґрунтування, стає обов'язковою в офіційному мовознавстві союзних республік.
На початку 60-х рр. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням Наукова рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалось лише російської мови.
У 1960-х рр. в російському мовознавстві з'явилась низка праць, присвячених дослідженню змін, що відбулися в російській мові після 1917 р., вивченню некодифікованих форм мовлення – жарґонів, арґо, просторіччя. На базі масового соціолінгвістичного опитування у 1968 р. була створена чотиритомна праця «Русский язык й советское общество», яку вважають основоположною для виникнення Московської школи функціональної соціолінгвістики.
Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання соціолінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов. Відповідну спрямованість завдань Наукової ради «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй» виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р.
Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилось, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, “великої російської мови”, вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську мови. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних.
Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».
Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.
Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так:
«Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)».
До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема, вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».
Впродовж 1961–1964 рр. органами КДБ при РМ УРСР були викриті та попереджені групи з числа молоді й інтелігенції Києва, Дніпропетровська, Львова, Івано-Франківська, основою виникнення котрих були сумніви у правильності національної політики КПРС в Україні, а у практичній діяльності утвердження серед оточення думки про необхідність протидіяти здійснюваній русифікації України. Так, наприклад, у статуті викритої в Дніпропетровську у 1963 р. нелегальної молодіжної групи, куди входили студенти місцевого держуніверситету, медичного і гірничого інститутів, вказувалося: « Незважаючи на всі переваги та прогресивність нашої соціалістичної системи, вирішення національного питання у нас, на Україні, не можна принаймні назвати повністю задовільним. Справа в тому, що хоча після значного періоду ігнорування української культури, мови і т.д. компартія змінила свою позицію у цьому питанні та в ряді рішень спробувала втілити його в життя, але резолюції формально українізованих центральних органів України розбивались і розбиваються об байдужість, опір русифікованого бюрократизму на місцях. Перед усією прогресивною, національно-свідомою громадськістю стоїть завдання – пересилити цей спротив, бо він гальмує наш культурно-національний прогрес. Або Україна стане жертвою русифікації, або рушить шляхом розвитку своєї національної культури, мови й т.д., щоб внести відповідний вклад у скарбницю світової культури. Історія ставить таку альтернативу, і середнього шляху бути не може».
Половинчастість, непослідовність хрущовської «відлиги» простежувалася практично в усіх здійснених у той період заходах, у тому числі й у сфері національної політики, що набувала все більш шовіністичного забарвлення.
Яскравим прикладом цьому може слугувати прийнята ХХІІ з’їздом КПРС Програма партії (1961 р.), яка поставила завдання зближення та злиття націй серед своїх основних вимог. Прикриваючись гаслами соціалістичного інтернаціоналізму, вище політичне керівництво здійснювало на практиці політику русифікації, котра суперечила інтересам націй і народностей Радянського Союзу. Наслідки її стали відчутними вже в середині 1960-х рр. У згаданий час поступово переводилася на російську мову наукова періодика. У 1967 р. в УРСР виходили 323 журнали й періодичні збірники, у тому числі 126 – українською і 197 – російською.
Пояснюючи причини пріоритетності російської мови у видавничій політиці, В.Костенко був менш щирим, ніж голова Державного комітетупо пресі при Раді Міністрів УРСР І.Педанюк, котрий 27 лютого 1965 р. повідомляв ЦК Компартії України: «…Деякі відповідальні працівники Державного комітету Ради міністрів СРСР по пресі проводять неправильну лінію щодо розвитку преси союзних республік, яка видається не російською мовою…». Як приклад, у документі наводилася позиція голови Держкомпреси СРСР П.Романова, котрий на всіх засіданнях Державного комітету й нарадах націлював на обмеження видання літератури мовами народів республік, посилаючись при цьому на «прискорення створення в нашій країні єдиної соціалістичної нації, вважаючи, що мова такої нації повинна бути російською».
Позицію Держкомпреси СРСР поділяли працівники органів державного управління. Старший редактор комітету В.Хомякова, що вела видавничу справу в УРСР наприкінці 1964 р., запитувала в одного з працівників Держкомпреси України: «Чому Ви видаєте підручники українською мовою? Адже українська мова близька до російської?».
Авторитетна комісія ЦК ВЛКСМ, перевіряючи роботу республіканського видавництва «Молодь», записала у своїх висновках: «Видавництво повинно більше видавати книжок російською мовою», зробила зауваження за випуск Статуту ВЛКСМ та іншої літератури українською.
Широко пропагуючи тезу розвитку і взаємозбагачення національних культур, вище політичне керівництво, підпорядковані їм органи державної влади й управління розглядали її як можливість створення найбільш сприятливих умов для утвердження російської культури як феномена духовного життя в СРСР. Національні культури розглядалися ними як субкультури, придатні для обслуговування різноманітних днів, декад, свят.
Голова Державного комітету Ради міністрів по радіо і телебаченню М.Скачко на початку 1965 р. інформував ЦК Компартії України про те, що Союзний комітет по радіо й телебаченню систематично ставить перед головами республіканських комітетів питання про дальше скорочення обсягу республіканського радіомовлення та телебачення. «Ця лінія, – писав він, – проявляється й на практиці, зокрема у тому, що останнім часом для потреб радіо і телебачення республіки майже не виділяються необхідні технічні засоби».
Характерно, що союзне радіо та центральне телебачення систематично ігнорували пропозиції Республіканського комітету щодо використання українських матеріалів для трансляції по всесоюзній мережі. На пропозицію показати на екрані ряд вистав Київського театру опери й балету ім. Т.Г.Шевченка було отримано відповідь, що телеглядачів, котрих обслуговує центральна студія, не цікавлять спектаклі українською мовою.
Мовна політика в галузі освіти являла собою одне з найбільш негативних явищ у контексті загального процесу русифікації. Загальні тенденції його процесу розкриває інформація міністра освіти УРСР І.Білодіда, котрий повідомляв ЦК КПУ про те, що тенденція до скорочення шкіл із національною мовою викладання має стійкий характер. Якщо у 1952–1953 навчальному році українською й російською мовами навчання було охоплено відповідно 78,6% та 20,5% шкіл, то в 1959–1960 р. кількість національних шкіл скоротилася на 58 одиниць. Причому у великих містах переважна кількість учнів навчалася в школах російською мовою. У Донецьку їх відвідували 97,4 % загальної кількості учнів, Кадіївці – 93,6%, Горлівці – 91,3%, Одесі – 87,9 %, Харкові – 87%, у Києві – 67,1%32. Безперечно, нерівноправне становище української освіти значною мірою закріпив згадуваний вище документ «Про зміцнення школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні.»
Активізація дій правлячого режиму у проведенні політики русифікації лише пришвидшила виникнення громадського руху на захист української мови.
Аналізуючи ситуацію кінця 1950-х – 1960-х рр., необхідно відзначити, що боротьба за рідну мову являла собою той рубіж, на котрому протистояли як представники ортодоксальної науки, що, виконуючи партійне замовлення, всіляко обґрунтовували русифікаторський курс московського керівництва, так і справжні патріоти, котрі прекрасно усвідомлювали, що мова це не просто у поетичному розумінні «душа народу», а й одна з найважливіших і найхарактерніших ознак нації. До першої групи належали сумнозвісні академіки І.Білодід, М.Шамота, доктор філософських наук І.Кравцев та інші, які зробили собі імена на розробці кон’юнктурної тематики.
Викриттю набираючої обертів прихованої політики русифікації в Україні було присвячено виступ письменника Б.Антоненка-Давидовича. Звертаючись до учасників форуму, він зазначив:» Противники української мови так зараз розперезалися, що вирішили навіть у Київській музкомедії припинити ставити п’єси українською мовою … Таке ж саме становище і в Харківській опері … Дуже погано, що на сьогодні майже не випускається технічна література нашою рідною українською мовою. А коли який-небудь наполегливий автор уже ж таки зуміє домогтися, щоб його книжка була надрукована нашою мовою, то тираж такої книжки визначають дуже малий, 500–1000 примірників не більше … Ніколи ніякий нарід не погодиться з тим, щоб його мова була поглинута іншою мовою. Це не приведе до дружби народів. Головне й основне завдання зараз полягає в тому, щоб широко запроваджувати нашу рідну українську мову в усі сфери життя, починаючи з дитячих ясел, через школи, училища, технікуми, інститути до виробництва».
Сподівання змін на краще у мовній політиці в УРСР вітчизняна інтелігенція пов’язувала з усуненням із політичного Олімпу М.Хрущова. Після жовтневого пленуму (1964 р.) ЦК КПРС серед значної її частини спостерігалося намагання винести питання про розвиток української мови на обговорення партійних органів та прагнення домогтися відміни 9-го пункту Закону «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР.» В одному із донесень структурних підрозділів держбезпеки повідомлялося: «Переважна більшість осіб, відома органам КДБ як невдоволені національною політикою на Україні, в приватних бесідах висловлює думку, що питання про покращення розвитку української мови й культури можна вирішити тільки у контакті з партійними органами. В зв’язку з цим висловлюється невдоволення деякими публічними виступами письменників Дзюби та Шумила, котрі, на їх думку, інколи мають провокаційний характер і заважають створенню нормальної обстановки у творчих організаціях»37. Відомо, що наприкінці жовтня 1964 р. членами СПУ на адресу ЦК КПРС планувалося відправити ряд відкритих листів із метою привернути увагу Кремля до «існуючих перегинів ленінської національної політики на Україні».
У середині 1960-х рр. у різних куточках України шляхом «самвидаву» активно поширювалася праця критика та літературознавця, члена Спілки письменників України І.Дзюби »Інтернаціоналізм чи русифікація?», в котрій автор, спираючись на твори класиків марксизму-ленінізму, документи КПУ 1920–1930-х рр., статистичні матеріали, намагався довести, що причини всіх недоліків, які переживає Україна, – у великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики.
Якщо розповсюдження листівок із «націоналістичними гаслами», поширення відповідних позацензурних праць партійні органи і спецслужби всіляко намагалися приховати, то деякі студентські заворушення ставали відомими далеко за межами УРСР. Так сталося із засіданням гуртка української літератури філологічного факультету, на котре 13 квітня 1965 р. зібралися близько 400 осіб. Як відзначав у своїй доповідній записці відділ науки й культури ЦК КПУ, « …на зборах наклепницьки ставилась під сумнів правильність національної політики».
Новий етап широкої антиукраїнської кампанії набув обертів у республіці відповідно до постанови президії ЦК КПУ від 11 травня 1966 р., прийнятої на основі інформації Верховного суду УРСР, Прокуратури УРСР й Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР про «пожвавлення націоналістичних елементів.»
Сплановані вищим політичним керівництвом республіки заходи нагадували традиційні «чистки», вигадані більшовицькою партією для боротьби з проявами інакодумства. Свій внесок у викриття українського буржуазного націоналізму внесли партійні осередки обласних відділень Спілки письменників і Спілки художників, відкриті партійні збори Івано-Франківського та Луцького педінститутів, Київського й