Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення
Теза про знайомство східних слов’ян з християнським віровченням, а то і про широке розповсюдження його на землях останніх задовго до офіційного хрещення Русі у 988 неодноразово висловлювались фахівцями з історії церкви, так і Київської Русі в цілому. Проте, через надзвичайну обмеженість фонду письмових джерел з цієї проблеми та їх фрагментарність, переважній більшості дослідників, як правило, не вдавалось вийти за межі ймовірних заключень та припущень.
Водночас у більшості випадків практично не використаним залишається величезний інформаційний потенціал археологічних джерел, зокрема поховальних пам’яток доби Київської Русі.
Загалом на територіях, що входили до складу Давньоруської держави, на сьогодні розкопано десятки тисяч курганів та поховань на грунтових могильниках. З них найбільший інтерес для вирішення зазначеної проблеми становлять повністю досліджені некрополі, що мають, до того ж, точно датовані комплекси. Однією з таких пам’яток є Шестовицький могильник.
Комплекс археологічних пам'яток біля с. Шестовиця Чернігівського району Чернігівської області включає два городища з посадами ( в південній частині села, в ур. Городище, та на південь від села, в ур. Коровель) й розташованими навколо численними курганними групами, більшість з яких не збереглися, а також низку селищ. З них у спеціальній літературі найбільш відоме городище в ур. Коровель з приналежними до нього курганними групами в ур. Діброва, Колодливо, Узвіз і Коровель, що нині майже повністю досліджені.
Шестовицькі кургани привернули увагу дослідників ще наприкінці XIX ст. Вже 1874 року М. Константинович згадує про них у доповіді на ІІІ Археологічному з'їзді в Києві. Ним же на могильнику були проведені і перші пробні розкопки. Тоді ж до Археологічного музею Київського університету Св. Володимира надійшов меч з аматорських розкопок шестовицьких курганів, що походив з урнового поховання за обрядом кремації на стороні . Дещо пізніше кургани в ур. Коровель згадують П. Уварова та Д. Самоквасов, а деякі знахідки з них демонструвалися на виставці, присвяченій ХІV Археологічному з`їзду в Чернігові у 1908 р., що привернуло до пам'ятки додаткову увагу науковців.
Ледь не відразу після закінчення громадянської війни, у 1925-1927 рр. дослідження в Шестовиці за дорученням Чернігівського державного історичного музею були продовжені П. Смолічевим, який зняв і перший план комплексу. Головним об'єктом його інтересу були кургани, з яких він у різних групах за 3 сезони розкопав 42 насипи. 1946 р. вивчення Шестовицького комплексу було продовжене експедицією Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під проводом Я. Станкевич , яка дослідила ще 7 курганів; 1947 р. І. Ляпушкин зафіксував 1 зруйноване поховання в районі ур. Узвіз. Та найбільш масштабні дослідження в Шестовиці провів у 1948, 1956 – 1958 рр. Д. Бліфельд, який розкопав тут понад 130 насипів. 1970 р. ще 2 насипи в ур. Діброва розкрила М. Попудренко; 1980 р. О. Шекун відкрив 2 поховання на мисі Коровель, на північний схід від городища; 1976р. В. Коваленко, а 1983 р. О. Моця дослідили по 2 зруйнованих поховання в ур. Колодливо. Всього, т.ч., тут в різні роки було досліджено понад 150 насипів, під якими, з урахуванням групових, було виявлено понад 180 поховань.
За поховальною обрядовістю вони поділяються на 4 групи: тілоспалення на стороні і на місці, кенотафи та тілопокладення. При цьому тілопокладення становлять чи не найбільш чисельну групу поховань. Щоправда, за кількістю курганних насипів вони поступаються кенотафам, але за числом досліджених під цими насипами поховань безсумнівно домінують.
Кургани з тілопокладеннями, в свою чергу, можна поділити на 2 підгрупи: насипи з рядовими похованнями в простих грунтових могильних ямах та з дружинними похованнями.
Дуже близькі за рядом параметрів до попередньої групи понад 20 дитячих поховань, так само здійснених, переважно, у звичайних грунтових могильних ямах невеликих розмірів, в цілому у відповідності до християнської обрядовості і в більшості випадків – практично без супроводжуючого інвентаря. Ями перекриті невеличкими (часто – зовсім невиразними ) насипами, причому в ряді випадків ( особливо в т. зв. колективних, або сімейних усипальницях ) взагалі виникає враження, що поховання здійснювались поза їх межами, у міжкурганному просторі, і лише з часом були перекриті частково грунтом з цих насипів, що поступово розсувалися й запливали. Так, у кургані, що містив поховання 1 чоловіка, 2 жінок та 6 дітей всі шість дитячих поховань виявлені Д. Бліфельдом у прирізці, що зі сходу примикала до власне курганного насипу. 4 поховання в кургані так само досить умовно об`єднані автором досліджень в єдиний комплекс, хоч форма сильно видовженого по лінії схід-захід насипу створює враження про наявність тут щонайменше двох курганів, у яких злилися підошви насипів. Але тоді 2 інших поховання знову-таки були здійснені поза межами курганних насипів. При цьому в одному з них, що належало дитині, знайдено відомий бронзовий візантійський перстень-печатку з погрудним зображенням Спасителя. Щоправда, необхідно відзначити, що перстень знайдений поряд з амулетом з просверленої таранної кістки бобра і, вірогідно, сприймався володарем у якості такого ж амулету, а в могильній ямі знаходився типовий для дружинних поховань набір інвентаря, включаючи бойову сокиру, але вже сам факт знахідки безперечно свідчить про знайомство мешканців Шестовиці з християнством.
Дещо складніша ситуація з похованнями за обрядом тілопокладення у великих за розмірами підкурганних ямах, яких в Шестовиці зафіксовано 17. Значна частина з них належала дружинникам чи представникам інших прошарків соціальної верхівки. 15 з них утримували супроводжуючий інвентар, часто досить різноманітний і чисельний, кістки жертовних тварин, у половині знайдені посудини -стравниці. Окремі поховання здійснювались в сидячому чи скорченому стані. В 4 курганах кістяк воїна супроводжували поховання жінки та бойового коня. Відтак, це не дозволяє, на наш погляд, розглядати їх як християнські, хоч і відкидати повністю вплив християнства на поширення саме в цей час обряду тілопокладення у Центрально-Східній Європі, як то іноді стверджують деякі дослідники, навряд чи правомірно. Додатковим побіжним аргументом на користь цього може слугувати і знайдений в кургані (багате сидяче жіноче поховання у великій дерев`яній домовині зі слідами часткового спалення ) невеличкий срібний хрестик.
Досить цікаві результати дає і картографування розповсюдження різних типів поховальної обрядовості в різних курганних групах Шестовицького могильника. Так, у I курганній групі в ур. Колодливо неподільно домінують тілоспалення, тоді як тілопокладення складають не більше 20% від загальної кількості розкопаних тут поховань. При цьому, хоч загалом здійснені за різними обрядами поховання і розташовуються тут вперемішку, кількість тілопокладень помітно зростає в північній частині групи, де вони складають більше 50%, порівняно з південною її частиною ( менше 20% ), де знаходяться найдавніші комплекси Шестовицького некрополя. У складі більш пізніх II (ур. Колодливо) та III ( ур. Діброва ) груп взагалі виявлені виключно поховання за обрядом тілопокладення, як і в найпізнішій у цій частині могильника IV групі в ур. Узвіз. Загалом складається враження, що кількість тілопокладень на Шестовицькому некрополі невпинно зростає протягом всього Х ст., поки наприкінці його зазначений обряд не став домінуючим.
За кількістю тілопокладень ( близько третини ) Шестовицький могильник помітно виділяється з-поміж інших синхронних поховальних пам`яток Північного Лівобережжя, окрім, хіба що, чернігівського. Так, на некрополі літописного Сновська тілопокладення складають 19,1%, а на могильнику літописного Любеча – лише 8,3%, тоді як на сільських некрополях цієї доби взагалі неподільно домінує ще обряд тілоспалення.
Зазначені факти можна пояснити, насамперед, винятковою роллю Шестовицького комплексу на Дніпровському Лівобережжі, як місця зосередження підпорядкованих Києву представників дружинної верхівки ( у т.ч. – варягів ), які брали активну участь у військових і торгівельних експедиціях у Візантію, де і могли ближче познайомитися з християнством. Вже за часів князювання у Києві Ігоря, а особливо – його вдови княгині Ольги, за кілька десятиліть до офіційного хрещення Русі, християнство, на думку вчених, швидко поширюється у Середньому Подніпров`ї, насамперед – у міських центрах. Одним з проявів цього складного і тривалого процесу, що найкраще фіксується в археологічному матеріалі, і була поступова зміна язичницької поховальної обрядовості на християнську.
Окрім інформації що надають нам археологічні джерела ми маємо досить широкі відомості з писемних, а саме повідомлення про візит Ольги до Константинополя і її хрещення там вміщене у двох візантійських хроніках: Іоанна Скиліци (11 ст. ) та Іоанна Зонари (кінець 12 ст. ). Існує також протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. Ольга вела переговори з Констянтином Багрянародним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорювали питання торгово – економічних відносин, а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.
Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем. За свідченням іноземних писемних джерел Ольга надіслала до Франкфурта - на - Майні руське посольство, яке звернулось до Оттона 1 з проханням прислати на Русь єпископа і пресвітарів. Прохання княгині було охоче задоволене і в 961 р. На Русь була відправлена німецька християнська місія на чолі з Адальбертом, ченцем монастиря св. Максиміна у Трірі.
В літературі побутує думка, що насправді Ольга не просила в Оттона 1 священників, а руське посольство вело переговори на економічні та політичні теми. Місія Адальберта розглядається як вияв власної ініціативи імператора стимульованої його імперськими амбіціями. Наскільки слушним є цей погляд сказати важко. Безперечно, Ольгу Німччина цікавила насамперед як економічний партнер і можливий союзник. Але не можна повністю виключати і церковний аспект у переговорах між сторонами. Навряд чи Оттон 1 наважився б відіслати на Русь церковну місію, якби цього не хотіли в Києві. [4, 267].
Друга половина ІХ ст., була періодом різкого посилення зовнішньополітичної активності Візантійської імперії, яка намагалась використовувати сприятливі умови, котрі виникли в наслідок тимчасового ослаблення Арабського Халіфату і Першого болгарського царства.
Значну роль відігравали і брати Кирило і Мефодій. Візантійські місіонери, прибувши до великої Моравії на запрошення князя Ростислава, прагнули виконати свій заздалегідь намічений план: створити такі умови, які дозволили прихилити на бік Моравської держави та включити до її складу інші слов’янські країни. В свою чергу такі дії могли б принести користь візантійській церкві, розширивши сфери впливу візантійської культури і влади.
На
Русі християнство
за православним
обрядом як
офіційна релігія,
було запроваджене
близько 988 року.
І той факт,
що Оттон направив
свого єпископа
на Русь, свідчить
про відсутність
тут на той час
вищого церковного
ієрарха. У Києві
єпископ Адальберт
дуже швидко
переконався
у міцності уз,
які пов'язували
Русь і Візантію
в церковному
плані, й у відсутності
на Русі прозахідних
тенденцій.
Прохання руських
послів надіслати
єпископа він
назвав нещирим,
що, очевидно,
відповідало
дійсності.
Л.Мюллер пояснює "нещирість" Ольги тим, що її не влаштовував, насамперед, ранг католицького ієрарха. Вона начебто розраховувала на те, що папа й імператор поставлять на Русь архієпископа, а вони прислали тільки єпископа. Свого часу Б.Я.Рамм висловлював припущення, що основною причиною невдачі місії Адальберта в Києві було "обурення в народі", яке зумовила безтактна поведінка католицького ієрарха.
Із сказаного видно, як багато зробила Ольга для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок — проголошення християнства офіційною державною релігією — вона так і не відважилася. Чим це можна пояснити?
В літературі неодноразово висловлювалася думка про якусь "неготов-ність" Русі часів Ольги до християнізації. Думаю, що вона неточна ні за формою, ні за суттю. Мова повинна йти не про готовність Русі до сприйняття нової релігії, а про те, чи відповідала вона рівню соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку давньоруського суспільства. Що стосується середини X ст., то відповідь може бути однозначною. Справді відповідала. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде "готова" до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку. До того ж, не все залежало тільки від них.
У літературі зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна лишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не стосовно конкретного випадку. Річ у тім, що Ольга юридично не була великою княгинею. Отже, прийняття Ольгою християнства, навіть якщо вона й усвідомлювала його міжнародне значення, не виходило за рамки приватної події.
Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки практичного урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Об'єктивно ці дії Святослава не можна оцінити позитивно, але і пред'являти йому занадто суворий рахунок з позицій сьогодення теж не слід. Святослав боровся з Візантією, а водночас і з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав'язати їй васальну залежність.
Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. У нас немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися. У цьому безперечно заслуга виховання бабусі. Певну роль у формуванні світогляду Ярополка відігравала, очевидно, і його дружина. "Повість минулих літ", вказуючи на її грецьке походження, відзначала, що до полонення її Святославом, вона була черницею.
В.М.Татищев вважав, що причиною гибелі Ярополка були симпатії до християнства [38, 118]. Обставини його смерті, сприйнятої майже з християнською покорою, дають підстави для такого припущення.
У 1044 p., як повідомляє "Повість минулих літ", останки князя Ярополка було перезахоронено в Десятинній церкві. Попередньо над ними здійснили обряд хрещення.
Безпрецедентність події не може бути підставою для того, щоб віднести її до вигадок пізніших укладачів зводу. Як духовні особи, вони не внесли б до тексту вказівки про хрещення княжих останків, якби це докорінно суперечило християнській обрядовості. Очевидно, цей факт таки мав місце. Єдиним і природним поясненням цього може бути неможливість внесення під церковне склепіння останків князів-язичників, у зв'язку з чим і було здійснено такий незвичайний обряд. Можна вважати, що церква цим актом ушанувала Ярополка за його симпатії до християнської віри.
У роки правління Ярополка відбувся обмін посольствами Русі і Риму. Не дуже виразні відомості про них збереглися в одній німецькій хроніці, а також в Никонівському літопису. Можна думати, що в центрі цих переговорів стояли питання, пов'язані з християнізацією Русі. Ще раніше аналогічні переговори Ярополк провів із Візантією. Успіхи тих і інших не були скільки-небудь значними. На Русі, а по суті, в Києві, тривала хитка рівновага двох ідеологій.
Чергове її порушення на користь язичництва, про що вже йшлося, сталося при Володимирі Святославичі. Чим воно зумовлене? Чи тільки вдачею князя і його глибоко язичницьким світоглядом? А можливо, певну роль тут відіграло природне для кожного узурпатора влади прагнення відмежуватися від діянь свого попередника. На все це слід, безперечно, зважати, але основним було інше. Володимир як великий державний діяч, що зійшов на престол з певною політичною програмою, шукав шляхів її втілення. Орієнтація на двовір'я, що практикувалася його попередниками, не могла служити ідеї сильної і єдиної Русі. Християнство ж іще не утвердило себе в давньоруському житті настільки, щоб його можна було зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних княжінь. Окраїнних земель Русі, очевидно, воно ще зовсім не зачепило. Там, як і раніше, палали ритуальні багаття, приносили жертви язичницьким богам. Але саме ці землі необхідно було включити до державної системи. Єдиною дійовою силою (принаймні, в очах Володимира і його оточення), на яку можна було спиратися, лишалося язичництво.
Порівняно швидко Володимир переконався, що з встановленням язичницького пантеону на старокиївській горі Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов'ян було далеким від ідеї її єдності. Дедалі більше вступало воно в суперечність з феодальним способом виробництва, що утверджувався на Русі.
І, нарешті, язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Відмова від нього стала потребою часу.
Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986 — 988 pp. "Повісті минулих літ", має велику історіографію. її тією чи іншою мірою торкалися практично всі історики Київської Русі, у тому числі і церковні. Спектр суджень про неї надзвичайно широкий — від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром Святославичем до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом, поемою на зразок старовинних духовних містерій.
М.Нікольський вважав, що своїм визнанням розповідей літопису і "Житія" Володимира вимислом, який не має жодної зернини історичної істини, Є.Голубинський виявив неабияку мужність.
Щодо "мужності" Є.Голубинського, то суть її полягала в тому, що, відки-даючи будь-яку реальність подій, пов'язаних з вибором віри, він стверджував богословсько-теологічну тезу про "богонатхненність" Володимира. Прийняття християнської віри було не результатом свідомого вибору, а "раптовим прозрінням", посланим Володимиру згори. Щоправда, Є.Голубинський не був послідовним у своїх твердженнях.
Місіонерська діяльність, намагання обернути сусідів у свою віру характерні не лише для країн, які здавна сповідували ту чи іншу монотеїстичну релігію, а й для тих, які тільки-но відійшли від язичництва. Не була винятком у цьому і Київська Русь. Вже в 990 p., як повідомляє Никонівський літопис, Русь намагається поширити християнство на волзьких булгар і з цією метою посилає до них філософа Марка Македоняна.
Історія знає немало подібних прикладів, але й наведених досить, аби переконатись у закономірності і природності такого явища. Воно мало місце в історії кожного народу, який досягав у своєму розвитку станово-класового ступеню. Причому вибір цей мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі стояла язичницька реформа Володимира, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна.
Згідно з "Повістю минулих літ", першими до Володимира прийшли місіонери з Волзької Булгарії. Літопис досить детально викладає хід переговорів, які, проте, не увінчались для булгар успіхом. Володимир не виявив великого інтересу до мусульманства, хоча, начебто, і не відкинув його з порога. У наступному 987 р. він надішле своє посольство до Болгарії для випробування віри.
Факт цей міг мати місце. Є.Голубинський відповідав на це питання негативно. Основний його аргумент полягав у тому, що Нестор, який працював над зводом в кінці XI — на початку XII ст., не міг знати, що було за Володимира. Таке твердження можна почути і сьогодні, але в світлі сучасного стану дослідження давньоруського літописання воно непереконливе. Адже "Повісті минулих літ" передував цілий ряд зводів, що увійшли до неї. Крім того, існувало багато позалітописних матеріалів, у яких знайшли відображення події, пов'язані з хрещенням Русі. Це "Житіє Володимира", "Пам'ять і похвала князю руському Володимиру" Іоакова Мніха, фольклорні перекази, так звані розповіді очевидців. Його попередники — Іларіон, Никон, Іоанн та інші літописці — мали значно ширше коло інформаторів, серед яких безперечно були і свідки тих подій.
Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство.
Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що "отци наши сего не приняли суть", випроводив папських посланців.
Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з "Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського", автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від "Олени королеви Ругів" з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків. У 961 р. король відправив туди своїх місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Але вже наступного року Адальберт змушений був повернутися назад. Його діяльність на Русі не мала успіху.
І в цій, і в інших німецьких хроніках міститься звинувачення королеви русів у нещирості її намірів. Посли русів начебто "прийшли до короля, — як з'ясувалося пізніше, — нечесним чином і в усьому збрехали".
Русь прагнула до союзницьких стосунків з Німеччиною, до економічного партнерства з нею.
Це справедливо. Але не можна повністю відкинути і церковний аспект цих переговорів. Якась розмова про присилання на Русь єпископа, очевидно, відбулась. Інша справа, що вона переслідувала суто дипломатичні цілі. Це була акція тиску на Візантію.
У Никонівському літопису є свідчення про те, що посли від папи римського прибували на Русь і в роки князювання Ярополка. Позалітописними джерелами цей факт не підтверджений. Але його вірогідність, зважаючи на прихильність Ярополка до християнства, цілком можлива. Є.Голубинський навіть припускає, що саме це повідомлення про посольство папи до Ярополка спонукало автора повісті про хрещення Русі до аналогічної вигадки — про посольство до Володимира. Жодної логіки в такому твердженні немає. Адже невідомо, чому Є.Голубинський беззастережно вірив в істинність повідомлень Никонівського літопису і відмовляв у довірі свідченням "Повісті минулих літ". До того ж, відомо, що в роки правління Володимира Святославича зв'язки Русі з Німеччиною і Римом стали більш постійними, ніж у попередні часи. Цьому зближенню, очевидно, сприяв шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною — родичкою дружини німецького короля Оттона II.
Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом квертфуртським Бруноном. У Києві Брунон жив майже місяць. Є свідчення, що він займався тут і місіонерською діяльністю, але без особливих успіхів.
Таким чином, посольство від папи римського до Володимира 986 р. слід розглядати як ординарне і не лише можливе, а й реальне. Воно логічно мало місце у системі давньорусько-німецьких і києво-римських контактів другої половини X — початку XI ст.
Із літописної розповіді про прибуття до Києва посольства від хозарських євреїв випливає, що до такої активності їх змусили начебто відомості про місіонерську діяльність на Русі булгар і папських посланців. Чи так було насправді, сказати важко, хоча нічого невірогідного в тому немає. Русь підтримувала із Хозарією регулярні торговельні відносини; у Києві й Ітілі знаходились відповідно хозаро-єврейська і руська торгові колонії. Події, які відбувались у Києві (як і в Ітілі), досить швидко могли стати відомі в столиці Хозарії.
І все ж припускати, що посольство прибуло саме звідти, у нас немає достатніх підстав. Історики висловлювали думку, що, можливо, до Києва приходили іудеї із Криму. Вірогіднішим є припущення, що в даному випадку ми маємо справу з ініціативою єврейської общини, яка проживала в самому Києві.
Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії. Там, судячи з усього, були занепокоєні активністю своїх потенційних конкурентів. За таких постійних контактів, які мали місце між Руссю і Візантією починаючи з 60-х років IX ст., повідомлення про прибуття чергового посольства, здається, взагалі не повинно викликати сумнівів. Проте вони мають місце і в цьому випадку. Підставою є знаменита промова філософа - грека, в якій він виклав Володимиру суть православного християнського віровчення. На закінчення грек показав ікону з зображенням страшного суду. Вона справила на Володимира сильне враження, проте не таке, на яке розраховували візантійці. До негайного хрещення картина страшного суду його не схилила.
У 987 p., як свідчить "Повість минулих літ", Володимир надіслав свої посольства до Волзької Булгарії, Німеччини, Візантії для "випробування віри". Дослідників ці повідомлення збентежили іще більше, ніж ті, де йдеться про посольства до Володимира. Справді - навіщо було йти до Константинополя випробовувати віру, коли на Русі давно і добре знали грецьке християнство. У Києві на цей час уже діяло кілька православних храмів, у тому числі й соборна церква св. Іллі на Подолі. Знали на Русі іудаїзм і мусульманство.
З погляду суто релігійного посольства Володимира начебто й не логічні. Але навряд чи справедливо заперечувати їх історичну реальність. Адже, попри всю важливість питання про віру, саме по собі воно не було предметом основного піклування Володимира і його уряду. Воно виникало і обговорювалось у зв'язку з необхідністю визначення місця Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до неї не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв'язків Русі з навколишнім світом. Не могло не хвилювати Володимира і побоювання опинитись у становищі Болгарії (Дунайської), на яку Візантія поширила свою релігію і владу. У такій ситуації посольства не тільки бажані, а й украй необхідні. Було б дивним, якби їх не було.
Навіть Є.Голубинський змушений був визнати, що, приступаючи до впровадження нової віри на Русі, Володимир чинив не тільки як рівноапостольний, а