Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія України

Історія України

була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову утворилось українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа — Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція боролась проти обмеження і утисків української культури. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків–мовознавців Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, від початкової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадження української мови у вузах України. Українська студентська молодь Києва започаткувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. Це не принесло успіху в самому Києві. Але україномовні відділення були відкриті в Одесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу — Микола Сумцов.

Під тиском національно–визвольного руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм змушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно–освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського життя. Великим досягненням українства була поява в Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. У Києві тираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили. Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом, з'явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вже було непотрібним. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий український діяч Євген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого роду українських підприємців–патріотів. За рік після жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань (наукових, політичних, гумористичних і дитячих).

Прагнучи не допустити поширення українських видань, російська адміністрація в Україні вдалася до переслідувань її передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспектори заявляли: «Або «Рада», або посада». Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб».

За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Діяли чотири секції: драматична, вокально–музична, літературна та бібліотечна. Згодом відкрили й читальню. У Кам'янець–ІІодільському «Просвіта» домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того ж самого року з'явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Б.Грінченко, М.Лисенко, Г.Коваленко та ін. Історик М.Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. Попри всі перешкоди на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. Катеринославська і Полтавська губернії у результаті вкрилися мережею сільських хат–читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, праця просвітян в сільських кооперативах витягувала село з відсталості. Кооперативи давали селянам елементарні знання з агротехніки, вчили використовувати досягнення науки в практиці.


Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.


Після поразки революції 1905–1907 рр. під загрозою опинилися усі без винятку прояви українського життя. З середини 1907 р. під керівництвом Петра Столипіна здійснювався курс на обмеження або ліквідацію незадовго до того дозволених політичних свобод.

З червня 1907 р. в Росії відбувся державний переворот, коли царський уряд розігнав II Державну Думу. Це була остаточна поразка революції. В країні настав період реакції. В Києві та великих українських містах і селах почалися арешти. Запрацювали військово–польові суди. Почали заборонятися профспілки.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». Одним з найголовніших об'єктів переслідувань стало усне і друковане українське слово. Царський уряд поставив за мету максимально звузити сферу його функціонування. Використовуючи свої впливи в урядових верхах, «Союз російських націоналістів» у 1909 р. домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Уряд заборонив українську мову в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителям заборонялося розмовляти з учнями рідною мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Подібна політика проводилася і в вищих навчальних закладах України. Ті слабенькі паростки «українізації», що проросли в університетах та інших вузах України в роки революції 1905–1907 рр., грубо і безжалісно винищувалися.

Не залишила влада поза своєю «увагою» українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишилася половина. Протягом наступних років їх кількість зменшувалася. Пресу, що продовжувала видаватися українською мовою, не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли непокірних передплатників, доносили на них адміністрації, яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в'язниці.

Не дозволялося вшановувати пам'ять Тараса Шевченка, організовувати присвячені йому вечори. Було заборонено збирання коштів на спорудження пам'ятника Кобзареві. У січні 1910 р. тимчасовий комітет у справах друку переглянув брошуру «Народний календар», де було вміщено портрети Тараса Шевченка, гетьманів Петра Конашевича–Сагайдачного, Богдана Хмельницького та інших, малюнок пам'ятника Шевченку та карту України, і знайшов, що вони є антиурядовими за змістом, бо несуть «...ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету виступили проти назв «Україна», «український народ» як «зовсім чужих» народу.

Уряд посилив боротьбу проти національних культурно–освітніх організацій, що виникли під час революції. За наказом царя закривались «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. Було, зокрема, закрито київську, одеську, ніжинську, чернігівську, полтавську та інші осередки «Просвіти».

Які б зміни не відбувалися в Російській імперії, але в одному її політика залишалася незмінною в переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це в повній мірі стосується становища в Російській імперії українців.

Піднесення національного руху в умовах революції 1905–1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але і багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Як тільки мова заходила про українське питання, всі вони знаходили між собою порозуміння.

Великодержавно–шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не принесла очікуваних владою результатів. Всупереч всьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно–освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялась Російська імперія. Тому, як тільки з'явилася можливість, на українців обрушилась хвиля агресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вони добилися в 1905–1907 рр. Об'єктом переслідувань стали і представники інших неросійських націй, що проживали на території України, особливо євреї.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни


Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово–політичні блоки — Антанту (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро–Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четверний союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро–Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.

Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова «сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям».

Австро–Угорщина претендувала на Поділля й Волинь.

Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об'єднання всіх руських земель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро–угорській — 250 тис.

Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні (6–11 вересня), російський Південно–Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня — 21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнули реваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералів Ренненкампфа і Самсонова, розбитих 8–ю німецькою армією Прітвіца, а також відтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро–угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат.

Під час російського прориву, насамперед 8–ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну з калейдоскопічною швидкістю: Люблінсько–Холмська операція біля Красника і Томашова, Галич–Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районі Городка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8–ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливішого за Східну Пруссію району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро–угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно–Західний фронт наступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни — 230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт два армійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.

На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня 1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її від Австрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцька операція тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весь німецько–австрійський наступ — до кінця вересня того ж року. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву й Курляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніці та боєприпасах.

Восени 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець–Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.


Початок української революції, утворення Центральної Ради


Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.

Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше — й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.

Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.

Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно–визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови — українського соціал–демократа Д.Антоновича, писарем — члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником — іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал–демократи і соціалісти–революціонери, представники культурно–освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.

Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів–тупівців і став на радикальну позицію.


Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського


Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1–го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько–австрійських окупаційних військ.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від 8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеність політикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого ще називають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. Характер державної системи, якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, — найвірогідніше, то мала бути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системи в Росії.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом і головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взяв на себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законах підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви «Українська Народна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів, першим головою якої призначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітня на посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього — Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян–середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерство спромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створити дієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києві було відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня — другий Український університет у Кам'янці–Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, а також Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця; Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидію німецького командування гетьман зміг створити лише 65–тисячну армію. А ще 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого боку — мати надійне військо. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Україні кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігся встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно–румунські перемовини про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках із білою Росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією, але це його режим не врятувало.


Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР


У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал–демократ В.Винниченко, членами: соціал–демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст–самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир — Є.Коновалець), який базувався у Білій Церкві.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8–годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади.

Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько–монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало– та безземельних селян без викупу, відновлювався 8–годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.

Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними — 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.


Українська національна революція 1917–1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро–Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни–переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно–визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917–1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.

Водночас поразка національної революції в 1917–1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно–патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно–патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально–економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: