Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія України

Історія України

засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства.

Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення.

Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН.

Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30–х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських.

У 20–30–х рр. Чехо–Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти.

Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції, їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки.

Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально–економічного ладу.


Об'єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939–1941 рр.


23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Молотова–Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.

Секретними протоколами обумовлювалися: поділ Польщі на сфери впливу і територіальні приєднання до Німеччини та СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі, про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій СРСР та ін. Радянська територія окупації» східних територій Польщі передбачалася вздовж лінії Нарва–Вісла–Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що започаткувало Другу світову війну. Швидко просуваючись у глиб польської території, німецькі частини 10 вересня 1939 р. підійшли до Бреста і Львова.

У 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також брати до уваги, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії був сприйнятий як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів.

Вибори до Народних зборів провадилися в умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулення, під моральним тиском позбавлення виборчих прав «потенційних противників радянської влади».

Участь у виборах узяли 92,8% виборців, які голосували по одномандатних округах за кандидатів прорадянської орієнтації, альтернативність на виборах була відсутня.

Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли декларації про проголошення радянської влади та прохання про возз'єднання з УРСР. П'ята сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. задовольнила їхнє прохання.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено 6 областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.


Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації


22 червня 1941 р., з нападом Німеччини на Радянський Союз, Україна виявилася втягнутою у Другу світову війну. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня вже контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Вирішальною для подальшого перебігу воєнних операцій стала битва під Уманню (10–12 серпня 1941 р.), під час якої було розбито радянську армію, яка перекривала доступ до Центральної та Східної України. Через місяць, 16 вересня 1941 р., впав Київ, а на початку листопада нацистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграда і північно–східної частини Донбасу. Кепсько підготовлені та слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога.

4 липня 1942 р. Червона армія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населений пункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.).

На захоплених територіях встановлювався німецький окупаційний режим. Ставлення до нього українців було різним — від прихильного (на Західній Україні), коли німців зустрічали як визволителів, до негативного, яке зростало з просуванням на Схід, де ще пам'ятали каральні експедиції 1918 р. Місцевому населенню обіцяли визволення від більшовиків, свободу релігії і праці, тоді як про політичне майбутнє України не говорилося жодного слова.

На окупованих українських землях відбувалась ліквідація будь–яких ознак державності й територіальної єдності. Україну було переділено на частини.

Згідно з наказом фюрера від 17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях» у серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна», який поділявся на 6 округів: Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Його очолив лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. На землях Південної України з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку, разом із Північною Буковиною та Бессарабією, було передано Румунії.

Львівська, Тернопільська, Станіславська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», що його долучили до Краківського генерального губернаторства.

Для управління всіма територіями Сходу було створено окреме міністерство і численний адміністративний апарат.

Українцям заборонили політичну діяльність. За планами Гітлера економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України відійшли німецьким магнатам. Окупанти грабували село, перетворивши колгоспи й радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Німці намагалися перетворити українські землі на німецьку колонію, продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладали 12 різних видів податків. Було запроваджено обов'язкову трудову повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики.

Чинився шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Влітку 1942 р. Гітлер на нараді під Вінницею вимагав: «Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право на здобуття вищої освіти». Грабувалися пам'ятки історії та культури. До Німеччини вивозилися цінні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси і т.д. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропагандистська машина.

На початку 1942 р. Берлін розпочав вербування і вивезення українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Ці акції супроводжувались жорстокими репресіями. З 7 млн. «остарбайтерів» (іноземних робітників) у Німеччині третину становили українці.

На території України вживались усі можливі заходи з метою знищення населення. Уже першої окупаційної зими від холоду й голоду загинули тисячі людей. На українських землях окупанти проводили політику геноциду. Першими її жертвами стало єврейське населення. Лише у Львові в перші дні окупації було розстріляно 7 тис. євреїв. В Україні створили десятки гето і концтаборів, куди загнали майже все єврейське населення, чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. осіб. Більшість українців негативно ставилася до геноциду євреїв. Отже, окупаційний режим в Україні мав нелюдський характер і цим спричинив опір населення. Визволення України розпочалося 1943 р.

Розгромивши противника у Сталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.), війська Воронезького фронту розгорнули наступ з метою визволення України. За три дні боїв, починаючи з 2 лютого 1943 р., радянські війська просунулися на 50 км. Було визволено Харків; Південно–Західний фронт, який наступав на Донбас, захопив північну частину Ворошиловградської (тепер Луганської) області, у тому числі й стратегічно важливий залізничний вузол Лозову (11 лютого).

Відкривалися добрі перспективи визволення всієї Лівобережної України, проте радянське командування не передбачило, а тому й несвоєчасно зреагувало на німецький контрнаступ. Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, знову довелося залишити Харків, Бєлгород і кілька районів Донбасу.

Відносна рівновага на радянсько–німецькому фронті зберігалась до літа 1943 р., коли на Курсько–Орловській дузі впродовж 5 липня — 23 серпня було знищено ударні танкові з'єднання німців на Східному фронті. Розвиваючи успіх, у період з 17 липня до 22 вересня 1943 р. радянські війська здійснили на Лівобережній Україні Ізюм–Барвенківську, Міуську, Бєлгородсько–Харківську, Донбаську, Чернігівсько–Прип'ятську, Мелітопольську та ряд інших наступальних операцій, вийшовши до Дніпра. У вересні–листопаді розгорнулася героїчна битва за Дніпро, яка розпочалась із захоплення плацдармів на правому березі ріки. У жовтні 1943 р. Воронезький (з 20 жовтня — 1–й Український) фронт двічі невдало намагався з Букринського плацдарму прорвати німецьку оборону довкола Києва. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська під Лютіж. У листопаді розпочалася Київська наступальна операція. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь–яку ціну неодмінно визволити Київ до роковин «Великого Жовтня». 6 листопада після форсування Дніпра радянські війська визволили Київ. За свідченням учасників битви, води Дніпра були червоними від крові. За визволення столиці України понад 1000 солдатів, офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60 військових частин і з'єднань дістали почесні найменування «Київських».

Відбивши німецький контрнаступ, радянське командування вирішило силами чотирьох Українських фронтів здійснити визволення всієї Правобережної України. З грудня 1943 р. до середини 1944 р. на просторах від Полісся до Чорного моря і від Дніпра до Карпат розгорнулася одна з найзапекліших битв Другої світової війни, у якій одночасно з обох боків взяли участь близько 4 млн. вояків, було задіяно 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідних артилерійських устатковин, понад 4 тис. літаків. У перебігу Житомирсько–Бердичівської операції (грудень 1943 р. — січень 1944 р.) війська 1–го Українського фронту генерала М.Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини, частково Вінницьку й Рівненську області. Німці втратили вбитими понад 72 тис. солдатів і офіцерів.

Корсунь–Шевченківська наступальна операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.) привела до оточення 10 німецьких дивізій. Після того, як оточені відмовилися скласти зброю, радянське командування наказало знищити угруповання. Противник утратив 55 тис. вбитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили у полон.

Одночасно з Корсунь–Шевченківською операцією силами правого крила 1–го Українського фронту було проведено Рівненсько–Луцьку операцію. Унаслідок наступу було визволено понад 200 населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів і офіцерів противника.

Тим часом війська 3–го й 4–го Українських фронтів здійснили Нікопольсько–Криворізьку операцію (30 січня — 29 лютого 1944 р.). Було розгромлено 12 дивізій противника, у тому числі 3 танкові. 8 лютого було визволено Нікополь, 22 — Кривий Ріг. Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавляла німецьке командування останньої надії на утримання Криму. Наступ радянських військ на півдні (22 березня — 16 квітня 1944 р.) привів до визволення Одеси, Миколаєва, Правобережної України. Радянські війська вийшли на кордон із Румунією. Квітневий 1944 р. наступ у Криму остаточно ліквідував німецькі війська на південному фланзі фронту.

Остаточно територію України було визволено під час Львівсько–Сандомирської операції (13 липня — 29 серпня 1944 р.), коли Червона армія зайняла західні області України і вступила на територію Польщі, та Східнокарпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), коли було визволено Закарпаття.

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

На території України, окупованої військами ворога, з перших днів розгорнулася антифашистська боротьба.

Антифашистський рух Опору в Україні містив:

радянське комуністичне підпілля і партизанський рух

український самостійницький підпільний та партизанський рухи

польський рух Опору

В умовах блискавичного просування німецьких військ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й стали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набув організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УРСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тут оформилося п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РСФСР, України та Білорусії. Партизанське з'єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідоміша його операція — «Сарненський хрест». Найкращі воєнні результати приносила «рейкова війна»: лише протягом літа–осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих воєнно–стратегічних факторів у війні. На боротьбу з ним німецьке командування кинуло 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організацію «Партизанська іскра» в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, «Молоду гвардію» у Краснодоні та ін.

На території України діяли антифашисти із більш як 20 країн. Українці–військовополонені брали участь в антифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, який діяв переважно на теренах Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі й Волині створив Т.Боровець (вони не були зв'язані з ОУН). Сформований ним військовий загін «Поліська Січ» боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити цей загін, Т.Боровець (Бульба) повернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942 р. на Волині виникли загони ОУН–Бандери та ОУН–Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена наприкінці 1942 р. ОУН–Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролась і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30–40 тисяч бійців. Ця армія вступила в жорстокий конфлікт із польським населенням Волині, Полісся, Холмщини, а також із польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військами розгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистської окупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідації крайового уряду Я.Стецька легальною організацією українства залишилась Українська національна рада, лідерами якої були Кость Левицький та митрополит А.Шептицький. УНР прагнула обстоювати українські інтереси. Виступ митрополита А.Шептицького з меморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942 р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупації, ОУН–Бандери створила також Українську національну раду — національний та політично–громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випуск журналу «Українське слово» (редактор Іван Рогач) і журналу «Литаври» (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованих територіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входила до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р. ОУН–Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької «Нової Європи».

Найбільшими центрами польського підпілля були Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України діяло 2150 бійців. Головним завданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Активний партизанський рух, чиїми складниками були і радянський рух Опору, і український самостійницький рух Опору, і польський рух Опору, вніс вагомий вклад у боротьбу проти фашистських окупантів в Україні.


Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у

перемогу над фашизмом


Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін.

Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з–під німецької окупаційної влади.

На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км2.

У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН–УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець–Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.

На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них 32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.

Із 7 млн. нагороджених 2,5 млн. складали воїни–украінці.

Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населення України).

Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ.

Було знищено 16150 промислових підприємств.

Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.

Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн. жителів.

Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10–й день вступив до ладу механічний цех, на 12–й — складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т–34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв'язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.

Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.


Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки


1. Голодомор 1921–1923 рр.

На початку 20–х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921–1923 рр. у селах України померло щонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно–комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні–влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2–3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні


Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько–німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: