Л.П. Берія — авантюрист, злочинець, демократ?
Інші арештовані генерали були знищені через деякий час. Як відзначає автор статті «Чорний день Червоної Армії» Олександр Печьонкін («Незалежний військовий огляд» № 6, 2003 р.), 15 листопада 1941 року Берія звернувся в Державний Комітет Оборони із проханням дозволити негайно розстріляти всіх присуджених до вищої мірі покарання в обхід існуючих законів. [20, 12] Але ще до цього, за перші три з половиною місяця війни, було розстріляно понад 10 тисяч військовослужбовців Червоної Армії, головним чином її командирського складу. Одночасно Берія запропонував надати Особливій Нараді НКВС СРСР право виносити смертні вироки по справах, передбачених 58 статтею Кримінального кодексу РСФСР. Через два дні після звернення Берії, Сталін підписав постанову ГКО, у якій повністю схвалювалася ця пропозиція. Проходить два місяці, і Берія направляє Сталіну список 46 арештованих органами НКВС. У ньому було 17 генералів і кілька керівників оборонної промисловості, у тому числі колишній нарком боєприпасів І. П. Сергєєв, його заступники, начальники управлінь і відділів, кілька працівників наркомату авіаційної промисловості. Багато з них були арештовані напередодні й у перші тижні війни. Сталін, ознайомившись зі списком, написав «Розстріляти всіх пойменованих». І 13 лютого 1942 року Особлива Нарада НКВС прийняла рішення про страту, що й було зроблено 23 лютого в день Червоної Армії. [27, 67]
Таким
чином, у той
час, коли радянські
війська вели
найтяжкі бої
з німецькими
загарбниками,
Берія із благословення
Сталіна, знищував
її командний
склад, об'єктивно
граючи тим
самим на руку
гітлерівському
фашизму.
18 листопада
1941 року Берія
наказав «очистити
Москву Московську
область від
антирадянського
елементу». У
ньому говорилося:
«В 10-денний строк
повинен бути
проведений
повний облік
всіх осіб, що
судилися за
різні контрреволюційні
злочини, родин
репресованих,
а також додатково
виявлені проживаючі
особи німецької,
фінської,
італійської,
румунської
й угорської
національностей.
Весь підзвітний
елемент обставити
агентурами,
а осіб, що виявили
антирадянські
дії в цей час,
заарештувати
й справи на них
передати у
військові
трибунали».
На підставі
цього наказу
було розстріляно
кілька тисяч
чоловік, у тому
числі жінки
і дорослі діти
осіб, арештованих
в 30-і роки. 4 вересня
1942 року у Москві,
за розпорядженням
Берія була
арештована
Катерина Максимова
— дружина
легендарного
радянського
розвідника
Ріхарда Зорге,
який в той час
був утримуваний
у японській
в'язниці, та
заслана в
Красноярський
край. Вона померла
від важкої
хвороби 3 липня
1943 року. Берія
особисто допитував
її на Луб’янці.
[28, 8]
Берія був ініціатором волаючого злочину сталінського режиму — депортації в роки війни населення Республіки Німців Поволжя, багатьох народів Північного Кавказу й Криму. За його пропозицією 28 серпня 1941 року був видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про виселення німців, що здавна проживали на території Росії, у Казахстан і Сибір. Було насильно депортоване понад 1 мільйон чоловік, у тому числі з Москви близько 9 тисяч німців. Операцію по їхньому виселенню зі столиці контролював особисто Берія, поклавши персональну відповідальність за її здійснення на начальника НКВС по Московській області Журавльова й начальника Другого Керування НКВС Федотова. За наявними відомостями з 1941 року по 1946 рік у сталінських таборах, в'язницях і трудових арміях загинули 450 тисяч німців — кожен третій.
За пропозицією Берії 31 січня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення чеченців й інгушів у Середню Азію. 23 лютого 1944 року почалася їхня депортація. 7 березня 1944 року Берія повідомив Сталіну, що в проведенні операції брали участь 19 тисяч офіцерів і бійців НКВС, стягнутих з різних областей, значна частина яких до цього брала участь в операції по виселенню карачаївців і калмиків й, крім того будуть брати участь у майбутній операції по виселенню балкарців. У результаті трьох проведених операцій виселені в східні райони СРСР 650 тисяч чеченців, інгушів, калмиків і карачаївців». За деякими оцінками під час депортації загинуло близько 150 тисяч чоловік. [28, 8]
Після завершення операції по виселенню цих кавказьких народів і калмиків, Берія приступився до депортації кримських татар. 10 травня 1944 року він направив Сталіну доповідну записку, у якій говорилося: «... НКВС вносить на Ваш розсуд проект рішення Державного Комітету Оборони про виселення всіх татар з території Криму». Наступного дня ДКО прийняв таку постанову, і кримські татари були депортовані в Середню Азію. Загальна чисельність виселених склала понад 200 тисяч чоловік. Одночасно були депортовані греки, що проживали в Криму, болгари, частина вірменів. Через два місяці, 31 липня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення месхетинських турок, курдів, хемшидів із західних районів Грузії. У цілому в Середню Азію було депортовано близько 100 тисяч чоловік. А 13 червня 1949 року з Азербайджану були депортовані ассірійці, християни в релігійному відношенні, що бігли в Росію з Туреччини в 1915 році.
«Вождь народів» по «достоїнству» оцінив дії Берії і його сатрапів. Він у травні 1944 року був призначений заступником Сталіна в ДКО, а безпосередньо керували операціями по депортації його заступники Сєров і Круглов і Абакумов, які нагороджені за свої «ратні подвиги» орденами Суворова I ступеня.
Незабаром після закінчення Великої Вітчизняної війни Берія покинув пост глави ДКВС, і, як вже відзначалося, очолив у серпні 1945 року всі роботи зі створення ядерної зброї. Він, безсумнівно, мав чималі організаторські здатності, і, як вважали такі відомі розроблювачі радянської ядерної зброї, як академіки Курчатов, Сахаров, Харитін, зіграв важливу роль у реалізації атомного проекту в СРСР. На об'єктах у зв'язку із цим проектом були зайняті десятки ув'язнених, більшість яких потім були знищені. За успішне проведення випробувань в 1949 році першої радянської атомної бомби Берія був нагороджений орденом Леніна й визнаний гідним Сталінської премії першого ступеня.
2.2 Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П.Берії
У перші післявоєнні роки найбільш тісні відносини зложилися в Берії з Г. М. Маленковим, який, з огляду на похилий вік Сталіна, готувався до боротьби за владу. Головним суперником був О.О. Жданов, який зміцнював після війни свої позиції в кремлівському керівництві. Його протеже були заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держплану Н.А. Вознесенський і О.О. Кузнєцов, який був першим секретарем Ленінградського обкому й міському ВКП(б), а з 1946 року переведений у Москву і був в 1946 -1949 р. секретарем ЦК ВКП(б). Одночасно по лінії ЦК він курирував органи держбезпеки.
31 серпня 1948 року Жданов помирає. Його смерть продовжує залишатися загадкою й донині. Це одна з бездонних таємниць Кремля, до яких, можливо, ніколи не будуть підібрані ключі. Проте, немає безперечних доказів, що його смерть була насильницькою. Але ступінь ймовірності цього, знаючи методи Берії, досить висока. Конфронтація провідних угруповань у керівництві партії наприкінці 40-х років — однієї на чолі з Берією і Маленковим, і іншої — із Ждановим і його соратниками з ленінградської партійної організації, яких він активно просував на керівні партійні пости в деякі республіки й ряд областей, — була боротьба не на життя, а на смерть. Після смерті Жданова, Берія й Маленков стали знищувати всіх, на кого він опирався і кого підтримував. Двадцять три прихильники Жданова були розстріляні, біля двохсот присуджені до різних строків тюремного ув'язнення.
Незважаючи на те, що після смерті Жданова позиції Берії зміцнилися, на початку 50-х намітилося деяке охолодження у відносинах Сталіна до нього. О. І. Мікоян, виступаючи на липневому Пленумі ЦК, на якому розглядалася справа Берії, говорив: «Треба сказати, що товариш Сталін останнім часом не довіряв Берії. Берія змушений був визнати на останньому для нього засіданні Президії ЦК, що товариш Сталін йому не довіряв, що мінгрельська справа була створена для того, щоб на цій підставі заарештувати Берію, що Сталін не встиг довести до кінця те, що хотів». [30, 29]
Справа в тому, що в 1951 р. - початку 1952 р. органами МДБ був арештований ряд відповідальних партійних і радянських працівників Грузії за обвинуваченням у приналежності до «існуючій там мінгрельській націоналістичної організації, яку очолював другий секретар ЦК КП(б) Грузії М. Барамія, що ставила своєю метою ліквідацію радянської влади в Грузії за допомогою імперіалістичних держав». 9 листопада 1951 року і 27 березня 1952 року ЦК-ВКП(б) прийняв по цьому питанню спеціальні постанови. Берія, мінгрел за походженням, був стривожений подіями в Грузії, тому що арештовані по «мінгрельській справі» були не тільки його одноплемінниками, але і близькими друзями. Усього було взято під варту 37 чоловік, у тому числі дуже наближений до Берії, багаторічний кадровий працівник органів держбезпеки М. А. Шарія, який був секретарем (1943 - 1948 р.) ЦК КП(б) Грузії, та був у момент арешту професором Тбіліського державного університету. В 1945 році Шарія за завданням Берії виїжджав у Париж нібито з метою повернення музейних цінностей, вивезених грузинськими меншовиками після радянізації Грузії в 1921 році. У Парижу Шарія конспіративно зустрічався з лідерами грузинської еміграції Н. Жорданія, В. Гомбідзе, Е. Гегечкори (він доводився рідним братом батька дружини Берії), І. Гобелія й деякими іншими. Шарія вдалося вивезти з Парижа племінника дружини Берії — якогось Шавдія, який попав в 1942 році в полон до німців і служив в «грузинському легіоні» німецької армії, у бесідах Шарія із грузинськими емігрантами піднімалося питання про повернення деяких з них на Батьківщину. [30, 32]
Існує припущення, що Шарія по дорученню Берії прагнув роздобути у впливових представників грузинської еміграції матеріали, що компрометують діяльність Сталіна в Грузії в дореволюційні роки. Цілком можливо, що до Сталіна дійшли відомості про конспіративні зустрічі Берії в Парижі. І Берія сприйняв арешт Шарія, як удар кремлівського диктатора безпосередньо проти нього. Він був дуже наляканий «мінгрельською справою». Тим більше, що за наказом Сталіна перший заступник міністра держбезпеки С. І. Огольцов направив у Тбілісі групу слідчих з метою одержати в арештованих мінгрелів визнання, які опорочили б Берію і його дружину Ніну Теймуразівну. Але вони ні в чому не зізналися, і Берію звільнили відразу ж послу смерті Сталіна.
2.3 Політична діяльність Л.П.Берії після смерті Й.В.Сталіна
5 березня 1953 року Сталін помирає. У цей же день — за одну годину десять хвилин до його кончини — на спільному засіданні Пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, Президії Верховної Ради було ухвалене рішення про реорганізацію партійно-державного керівництва країни. Берія стає одним із чотирьох заступників Голови Ради Міністрів СРСР і одночасно призначається главою міністерства внутрішніх справ, котре було об'єднано зі скасованим міністерством державної безпеки.
Відразу ж після смерті Сталіна в кремлівському керівництві загострилася боротьба за владу. Основними претендентами були Маленков, Берія й, у меншому ступені в той період, Хрущов. Найбільш сильні позиції були в Берії — під його контролем виявилася вся система державної безпеки, що грала в роки радянської влади найважливішу роль у політичному розвитку країни. Хто контролював органи держбезпеки, той практично забезпечував собі й ключовій ролі в керівництві Радянського Союзу.
Досвідчений і спритний цинік із колосальними амбіціями позбавлений якихось твердих політичних поглядів, Берія мав на меті відігравати чільну роль країні. Не виключено при цьому, що він виступив би й з антисталінськими гаслами, тому що в останні роки життя Сталіна, положення його було неміцним. Але для цього йому було потрібно послабити або забрати зі шляху тих сталінських соратників, які не готові були йти на якісь зміни сталінської системи і відкидали всі спроби хоча б самої незначної демократизації країни. Берія ропочав дуже тонку й досить продуману політичну гру. Будучи на голову вище своїх партнерів по колективному керівництву, — він, за спогадами Хрущова, «був розумною людиною, дуже кмітливою і швидко на все реагував» — добре розумів, що завоювання підтримки усередині країни і за кордоном можна забезпечити висуванням конструктивної політичної програми як в області внутрішньої політики, так й у сфері міжнародних відносин. І сконцентрувавши після смерті Сталіна величезну владу, він негайно приступився до реалізації своїх планів. [17, 12]
Найважливішим напрямком діяльності Берії стала реабілітація жертв сталінського режиму. Відомо, що в розмові з О.І. Мікояном він виклав своє кредо так: «Треба відновити законність, не можна терпіти таке положення в країні. У нас багато арештованих, їх треба звільняти...» [17, 12]9 березня 1953 року, виступаючи на похоронах Сталіна, із трибуни мавзолею він підкреслив необхідність гарантування кожному громадянинові СРСР наданих йому конституцією прав особистості. 13 березня Берія наказав з метою прискорення розгляду справ, що перебувають у виробництві, і зміцнення МВС СРСР, створити чотири слідчі групи – по справах арештованих професорів-лікарів; арештованих колишніх співробітників МДБ СРСР; арештованих колишніх працівників Головного артилерійського управління військового міністерства СРСР і арештованих МДБ Грузинської РСР групи місцевих працівників. 18 березня Берія видає наказ про «перегляд справи в обвинуваченні колишнього керівництва ВПС і Міністерства авіаційної промисловості». 26 березня він направляє в Президію ЦК КПРС записку про проведення амністії, у якій говориться: «В цей час у виправно-трудових таборах, в'язницях і колоніях утримується 2 526 402 чоловік ув'язнених, з них: засуджених на строк до 5 років 58000, від 5 до 10 - 1 216 000, від 10 до 20 років 57 300 і понад 20 років — 18 800 чоловік. Із загального числа ув'язнених кількість особливо небезпечних державних злочинців (шпигуни; диверсанти, терористи, троцькісти, есери, націоналісти й ін.), що утримуються в особливих таборах МВС СРСР, становлять усього 221 435 чоловік». На підставі указу про амністію, опублікованого 28 березня, з місць заслання було звільнено більше мільйона чоловік. Однак всі радикальні пропозиції МВС по амністію репресованих в 30 - 40 р. були відхилені, а Берії вказали, що вони носять характер «зайвої поспішности». [17, 12]
1 квітня 1953 року Берія звертається в Президію ЦК КПРС із пропозицією про реабілітацію осіб, притягнутих по інспірованій Сталіним так називаній «справі про лікарів-шкідників», яка носила яскраво виражений антисемітський характер. Через два дні Президія ЦК КПРС приймає постанову «про фальсифікацію» цієї справи й приймає пропозицію МВС СРСР «про повну реабілітацію й звільнення з-під варти лікарів і членів їхніх родин..., у кількості 37 чоловік...» У цьому зв'язку характерна і показова наступна обставина. Хоча рішення про реабілітацію лікарів повинне було бути опубліковане в «Правді» й інших центральних газетах від імені Президії ЦК КПРС, замість нього 4 квітня в пресі було поміщено «Повідомлення Міністерства внутрішніх справ СРСР». Тим самим Берія створював враження, що саме він, очоливши МВС, розібрався зі справою лікарів» і їхнє звільнення — результат його приходу в міністерство. Уночі він подзвонив у редакцію «Правди» і зажадав змінити назву матеріалу про реабілітацію лікарів. Про це розповідав в 1970 році Н. А. Булганін, заявивши, що для нього й інших членів Президії ЦК КПРС це було повною несподіванкою. «Ми були вражені таким підступництвом Берії» — сказав Булганін. [19, 107] Повідомлення про реабілітацію професорів-лікарів було першим в історії СРСР офіційним повідомленням про те, що органи держбезпеки порушили закон і вчинили злочин. Берія набирав бали не тільки усередині країни, але, і це може бути найголовнішим, в очах світової громадськості.
Цікаво, що на липневому пленумі ЦК знову виникла тема «справи лікарів». Н. А. Булганін, виступаючи на ньому, заявив: «Ще при житті Сталіна ми, члени Президії ЦК, між собою, нема чого гріха таїти, скажу прямо, говорили, що справа лікарів — липа... вірно товариші?» [19, 107] У відповідь на ці слова Булганіна, як відзначається в матеріалах пленуму, пролунали «голоси із президії — правильно». Представляє також інтерес те, про, що говорив на пленумі Л. М. Каганович. Він прямо визнав, що питання про звільнення лікарів було використано Берією для зміцнення своїх позицій у країні, тому що останній виставив себе в очах світової громадськості як людина, що викрила провокаційний характер «справи лікарів» і виступив у ролі їх визволителя. От слова Кагановича: «Навіть справу звільнення лікарів, яку була зроблено правильно, Берія підніс сенсаційно, штучно, тому що і тут застосував свій метод вихваляння самого себе, що це, мовляв, роблю я, а не ЦК, і не уряд». [19, 107] Секретар, який виступив на пленумі, ЦК Н. Н. Шаталін у свою чергу заявив : «Взяти всім відоме питання про лікарів. Як з'ясувалося, їх заарештували неправильно. Зовсім ясно, що їх треба звільнити, реабілітувати і нехай собі працюють. Ні, цей віроломний авантюрист домігся опублікування спеціального комюніке Міністерства внутрішніх справ». [19, 107]
За день
до постанови
Політбюро ЦК
КПРС про реабілітацію
лікарів, Берія
направляє в
Президію ЦК
зовсім секретну
записку «про
залучення до
кримінальної
відповідальності,
винних в убивстві
С. М. Міхоелса».
4 квітня 1953 року
Берія підписує
наказ «Про
заборону застосування
до арештованих
якихось примусових
заходів і фізичного
впливу», у якому
говорилося,
що «МВС СРСР
установлено,
що в слідчій
частині МДБ
мали місце
грубі перекручення
радянських
законів, арешти
безневинних
радянських
громадян, розгнуздана
фальсифікація
слідчих матеріалів,
широке застосування
різних способів
катувань —
жорстокі побиття
арештованих,
цілодобове
застосування
наручників
на вивернуті
за спину руки,
що тривали в
окремих випадках
протягом декількох
місяців, тривале
позбавлення
сну, утримання
арештованих
у роздягненому
виді в карцері
й ін.» Далі
говорилося,
що «за вказівкою
керівництва
міністерства
державної
безпеки СРСР,
побиття арештованих
проводилися
в обладнаних
для цієї мети
приміщеннях
у Лефортовської
і внутрішньої
в'язницях і
поручалися
особливій групі
спеціально
виділених осіб,
із числа тюремних
працівників
із застосуванням
усіляких знарядь
катувань».
Автор цієї
статті провів
на початку 50-х
років понад
рік у Лефортовській
в'язниці й на
своєму особистому
досвіді може
підтвердити
ці слова... За
наказом Берії
був арештований
колишній начальник
слідчої частини
по особливо
важливим справам
МДБ М. Д. Рюмін,
який зіграв
лиховісну роль
у формуванні
«справи лікарів»,
і поставлене
питання про
арешт колишнього
секретаря ЦК
й останнього
міністра держбезпеки
при Сталіні
С. Д. Ігнатьєва.
[23, 59]
8 квітня 1953 року Берія направляє записку «Про неправильне ведення справи про так звану мінгрельську націоналістичну групу», і через уже два дні Президія ЦК приймає постанову про фальсифікацію цієї справи і про звільнення й повну реабілітацію арештованих, а 17 квітня Берія пропонує реабілітувати й звільнити колишнього заступника Військового міністра, маршала артилерії Яковлева Н. Д., начальника Головного артилерійського управління генерал-полковника артилерії Волкотрубенко І. І. і заступника Міністра озброєнь Мірзаханова І. І. 26 травня Військовою Колегією Верховного Суду СРСР був відмінний винесений в 1946 році вирок відносно колишнього наркома авіаційної промисловості Шахуріна А. І., який був командуючим ВПС Радянської Армії, маршала авіації Новікова О. О. і ряду інших керівників авіаційної промисловості й генералів. [23, 62]
Берія не побоювався реабілітації осіб, арештованих по всіх цих справах, тому що він, як ми вже відзначали, з 20 серпня 1945 року не мав прямого відношення до органів держбезпеки, очолюючи спеціальний комітет по атомним питанням. Реабілітуючи учасників багатьох післявоєнних справ, Берія здобував політичний капітал у боротьбі зі своїми суперниками в Президії ЦК. Показово, що він не порушував питання про повернення в рідні місця депортованих народів, з'ясування обставин масових убивств польських офіцерів в 1940 році, про реабілітацію учасників «ленінградської справи», тому що у всіх цих злодіяннях він зіграв важливу роль.
15 червня, за десять днів до свого арешту, Берія вносив пропозицію обмежити права Особливої Наради МВС СРСР, на підставі постанов якої в позасудовому порядку були, починаючи з 5 листопада 1934 року, коли воно було засновано, розстріляні або засуджені сотні тисяч радянських громадян. Збережені в архівах матеріали показують, що в останні дні перед арештом Берія його міністерство було зайнято роботою по підготовці документів надзвичайної важливості. В одному з них, датованому 16 червня, пропонувалося вирішити в принципі долю ГУЛАГа. Берія пропонував «ліквідувати систему примусової праці через економічну неефективність і безперспективність». Обговорювалося питання й про корінний перегляд всіх справ, пов'язаних з так званими «контрреволюційними злочинами».
Було поставлене питання про виведення із системи МВС цілих структурних підрозділів. (У березні 1953 року були передані в інші відомства Дальстрой, Спецстрой, Гідропроект).
Але реабілітацією арештованих при Сталіні діяльність Берія не обмежувалася. Він направляє ряд записок у Президію ЦК про «скривлення» у національній політиці в Литві, на Західній Україні, у Білорусії, наполягає на наданні більших прав союзним республікам, припиненні русифікації й т.д. Берія пропонував своїм колегам обмежити владу партійного апарату і всі державні питання — промисловості, сільського господарства, культури — вирішувати не в ЦК КПРС, а в Раді Міністрів. Це був свідомий курс на підрив монополії партійної номенклатури.
Навесні 1953 року за вказівкою Берії органи МВС на місцях зайнялися збором матеріалів, які підтверджують некомпетентність партійних органів у господарських питаннях. Велику пересторогу у партапаратчиків викликала також вказівка зібрати зведений матеріал про національний склад й освітній рівень працівників обкомів, міськкомів і райкомів партії. Особливо обурило партапарат прийняте з ініціативи Берії 9 травня 1953 року постанова Президії ЦК, у якій, пропонувалося «відмовитися від оформлення портретами колон демонстрантів, а також будинків підприємств, установ й організацій у дні державних свят». (Уже через тиждень після арешту Берії ця постанова була скасована як «помилкова»). [23, 67]
Політична активність Берії, і насамперед розпочаті ним заходи щодо реабілітації учасників багатьох великих політичних справ, не могла не викликати глибокої тривоги в інших радянських керівників. Вони, мабуть, побоювалися, що в боротьбі за владу, з метою їхньої компрометації, він може порушити питання, що вони відповідальні за масові репресії 30-х років, організаторами й учасниками яких були разом зі Сталіним.
Важливим козирем у руках Берії був і той факт, що з весни 1938 року він не працював у столиці і не був причетним до масових репресій у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську і інших містах країни. Тому він не боявся реабілітації жертв політичних процесів 30-х років. А незабаром після того, як він був переведений у Москву, з його ініціативи, були звільнені десятки тисяч людей, арештованих його попередником на пості керівника НКВС. У певних колах суспільства про нього з тих пір була репутація людини, яка відновила після усунення Єжова «соціалістичну законність».
Про його ключову роль у таких злочинах, як, наприклад, депортація цілих народів і розстріл польських офіцерів в 1940 році, практично ніхто не знав. З 5 березня 1953 року під контролем Берії виявилися архіви органів держбезпеки, починаючи із ВЧК до МДБ, у яких містилися відомості про ролі його партнерів по Президії ЦК у масових репресіях. У міру розвитку процесу реабілітації, Берія з кожним днем ставав усе більш небезпечною фігурою для членів партійного керівництва. І, знаючи авантюрний характер цього витонченого політика, нові кремлівські лідери не без підстави побоювалися, що Берія зможе скористатися з метою їхнього усунення архівними документами, насамперед численними списками на розстріл, на яких стояли підписи не тільки Сталіна, але і їх, насамперед Молотова, Кагановича, Мікояна.
Хвилювали їх і заходи, які почав запроваджувати Берія і у зовнішньополітичних справах. Він, насамперед сконцентрував свої зусилля на німецькому питанні. Він запропонував відмовитися від форсованого «будівництва соціалізму» у НДР і виступив з ініціативою її об'єднання із ФРН і створення єдиної нейтральної німецької держави. У жовтні 1993 року впливова польська газета «Жиче Варшави» опублікувала матеріали, які опинилися якимсь чином у її руках матеріали, що проливають світло на дії Берії. [23, 73] Газета підкреслювала, що він «прагнув використати підлеглий йому апарат держбезпеки для здійснення проекту, який зберігав у таємниці від Маленкова, Хрущова і Молотова». [23, 73] Берія виходив з того, що «будівництво соціалізму» у НДР обійдеться Москві приблизно в десятки мільйонів доларів протягом десяти років. У такій ситуації, вважав Берія, доцільно звільнитися від цього баласту. Як стверджувала польська газета, Берія сподівався одержати від Заходу за згоду на об'єднання Німеччини десять мільярдів доларів. З повідомлення газети випливало, що ця угода повинна була бути частиною широкого політичного договору зі США, Англією й Францією. Як писала газета, посередником у переговорах із цими країнами мали бути дві особи: Ольга Чехова, відома російська акторка, що проживала в Західному Берліні, і польський князь Януш Радзивілл, який жив у Німеччині, з 1918 року і після приходу нацистів до влади, і підтримував контакт із Герингом. Князь наприкінці війни, коли Радянська Армія зайняла Східну Пруссію, на території якої перебувала частина його володінь, був арештований органами МДБ і доставлений на Луб’янку, де Берія двічі розмовляв з ним. Януш Радзвілл так ніколи й не довідався, що йому призначалася роль посередника в переговорах із