Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія села Чемеринці

Історія села Чемеринці

Круп’як Пелагія Ільківна та їх діди та прадіди були українцями і споконвіку проживали на території України, на Галичині.

Коли турки і татари напали на Київську Русь, люди з міст і сіл, повтікали в ліси, в гори своєї країни, тому нас прозвали гуралями (від слова "гораки") в горах і містах робили розкорчовки і утворилися гірські поселення, яке назвали селом Явірки (від слова "явір", дерево) (роки я не знаю), але в такий спосіб утворились українські села в горах. Коли польська шляхта напала на землі України (1340-1380 рр.), вона загарбала частину Галичини під своє панування. Так ці українські поселення опинились під Польщею. Це Гуралі, Лемки, Холмщина, Надсяння. І так ми опинилися в Краківськім воєводстві (область) повіт (район) Новий Торг до червня–липня 1945 року.

Після війни у 1945 році Сталін з російської сторони і новостворений польський уряд видали указ, щоб кожен вертався на свою батьківщину. Тоді люди перелякалися, що робити, куди вони поїдуть зі своєї землі, але це вже була польська територія. Люди плакали, не хотіли виїжджати. Але на це ніхто з влади не звертав уваги, і почали виконувати угоду (наказ). Силоміць людей виганяли з рідної домівки, загружали в товарні вагони і місяцями везли на Велику Україну. Так нас завезли в холоді і в голоді в колгоспи без ніяких документів на Кіровоградщину. Люди, родини трималися купки всі хотіли бути разом в одному селі. І так ми прожили в тім "раю" більше року, народ не привик до такого життя, до колгоспів. З нас знущалися, сміялися з нашої мови, і люд почав радитися, що робити, як повернутися на рідну землю в свої оселі, де залишили все своє майно: коні, худобу, будівлі, поле, ліси. Туга охопила людей і вони сім’ями почали виїжджати 1947 назад до кордону в напрямі Львова щоб повернутися на рідну землю, але не всім пощастило перетнути границю. Хто скоріше виїхав, той ще втік назад у рідні місця. А нам і ще багатьом іншим нашим односельчанам не пощастило, границю закрили і вже більше нікого не пускали ні туди і ні сюди. Таким чином багато сімей і мої батьки залишилися у розпачі. Що робити? Назад повертатися у колгоспи на Кіровоградщину не хотілося і на рідну землю вже не пускають. Що робити? А тут, на західних областях, на Львівщині, ще колгоспів не було, ще були господарі, осібняки. Думали, що так буде, тоді ті, що хотіли робити на полі, почали шукати собі місця по районах і селах Львівщини. А багато оселилося в місті Львові, де живуть і досі. Мої батьки з чотирма маленькими хлопчиками і ще кілька родин знайшли собі таке село – Чемеринці, щоб триматися разом. Почали шукати собі роботу, щоб прогодувати себе і дітей. Ходили по осібняках і господарях, за кусень хліба помагали робити по господарству, а це були жнива, липень-серпень 1947 року. Батько косив, молотив ціпом збіжжя, мама громадила, і так заробляли на життя. Жили де працювали. Але хороші люди порадили батькові шукати собі якесь житло. Тоді батько, маючи евакуаційний лист, пішов до сільради, аби надали житло. Але то були такі часи, що один одного боявся, і батькові нічого не дали, тільки сказали, що там є хата і там є хата, хочеш іди і жий. Але куди б батько не пішов — усі будинки вже були заселені своїми, а батько – чужий серед своїх. Де і що робити – четверо дітей. Тоді одна вдова на Гуральні – Кіндрат Степанія (уже покійна), з двома дітьми сама – пожаліла батьків і відпустила хату свого стрийка, який виїхав на Польщу. Його хату (буду), хатою не назвеш, бо там не було ні вікон, ні стін, і корови стояли в ній. Але для голого і це було добре. І так ми оселилися в тій хаті, підремонтували, люди допомогли, де й прожили і до 1974 року.

Батьки ходили працювати по осібняках, старші хлопці пасли їм худобу. Так ми пробідували по наймах, але до тих пір, поки не почали "в’язати" колгоспи. Потім кожен уже мусив виживати як може, бо уже ніхто нічого не мав.

Таке то життя було переселенців з Польщі на Великій Україні. Але це коротко. Запам’ятав із розповіді батьків.


М.І.Бойчишин (1948–1994) –
соратник В’ячеслава Чорновола, відомий політичний діяч

В п’ятницю 15 січня 2004 року відбулося урочисте відкриття пам’ят­ника відомому політичному діячеві, голові секретаріату НРУ Михайлові Бойчишину.

Меморіальну дошку встановлено на стінах Шевченківської райдерж­адміністрації, де він у 1972-1990 роках перебував на посаді голови Шевченківської райради першого демократичного скликання. У ці роки саме за ініціативи Михайла Бойчишина було проведено кілька крайових конференцій НРУ. Відкрити пам’ятний знак доручили доньці Лідії Вернадській, першому заступнику голови Львівської обласної ради Ігорю Держку та міському голові Любомиру Буняку.

15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов з офісу Народного Руху, але до свого київського помешкання не прибув. Таємниче зникнення голови секретаріату Народного Руху завдало відчутного удару потужному суспільно-політичному формуванню, а згодом призвело до розколу Руху. Десять років таємничої невідомості. Тоді М.Бойчишина ніби шукали. Але більше, мабуть, задля заспокоєння громадськості. Людина розчинилася у повітрі. Майже ніхто не звернув увагу на те, що приблизно о 23 год. на офіс, з якого вийшов Бойчишин, напали невідомі особи. Що шукали нападники, чи був зв’язок між двома подіями?

Зникнення М.Бойчишина – не остання чорна сторінка в його родині. В липні 1994 р., буквально через півроку, у Винниках, біля дріжджового заводу, при загадкових обставинах, загинув 18-річний син Роман. Правоохоронці констатували ДТП – наїзд на пішохода.

М.Бойчишин народився в с. Чемеринці у 1948 році в багатодітній сім’ї. Закінчив інститут, працював у конструкторському бюро конвеєр­ного заводу. Був одним із найбільших сподвижників національного руху початку 90-х років, а також одним із соратників відомого політика та колишнього голови НРУ В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Гриніва.

Михайло Бойчишин був наймолодшим серед них. Часто у нього в кінці 80-х років збиралися на квартирі члени Гельсінської групи, що діяла у Львові. Він глибоко розумів і бачив все, що робила з українцями влада, і не зміг миритися з цим, включившись в підпільну боротьбу. А на початку 90-х активно включився у підготовку у проведення відомих акцій, що були проведені у Львові, області і Україні. Перед виборами першого демократичного скликання побував у своєму рідному селі, де виступив з переконливою промовою перед односельчанами біля церкви.

Перші члени осередку НРУ с. Чемеринці

Політичні події 1989 року на Кавказі, в Прибалтиці, львівські бурхливі мітинги розбудили політичну свідомість молоді. У грудні 1989 р., коли ще існував СРСР з його репресивними органами, біля сільради було піднято синьо-жовтий прапор. Прапор було намальовано на стіні автобусної зупинки.

Кандидат у депутати обласної ради доцент Львівського лісотехнічного інституту Вінтонів організував в с. Чемеринці осередок НРУ. Першим членами осередку були Яцишин Петро, Курило Степан, Тістик Михайло, Кіндрат Михайло. Пізніше в члени руху вступили Курило Омелян, Кулеба Ярослав, Яцишин Дмитро, Чепіжак Ілярій, Чепіжак Леся, Тістик Ярослав, Кулеба Степан, Тістик Зиновій.

Чепіжак Леся разом із М.Бакаєм, М.Романишиною, В.Мельни­ком була у серпні 1991 учасником з’їзду НРУ у Києві від Перемишлянської районної організації НРУ.

Всю подальшу патріотичну і організаційну роботу в селі проводили члени руху. Під їх впливом на сесії сільської ради було прийнято рішення про демонтаж пам’ятника В.Леніну, проведено мітинг на могилі повстанців, де виступили з палкими промовами.


Розповідь свідка трагічної долі ієромонаха Студитського Уставу
о. Федюка Януарія 82-річної Ляхович Ганни

В "Літописі нескореної України" у документі № 120, ст. 205 серед священиків, вбитих під час війни, є прізвища, о. Боднаря Олексія, пароха Боршева, і о. Федюка Януарія, ієромонаха Студитського Уставу, завідателя Кропивної, деканату Золочів. 82-річна Ляхович Ганна розповідає, що о. Януарій прибув до Кропивної у 1940 році, коли розігнали монастирі разом з монахами. Служив у церкві, дуже любив дітей. Жив о. Януарій поруч дороги з Смереківки на Золочів. О. Януарій вийшов у сад. Саме тоді через село проходили відступаючі частини Радянської армії. Вони побачили монаха, зв’язали його, завели біля церкви і розстріляли. А уже через годину в село вступили німці. Селяни поховали Януарія на цвинтарі біля церкви.


Розповідь сестри Шеремети Ксенії та односельчан
про Шеремету Михайла Івановича

Станичий, псевдонім – "Скромний"

Шеремета М.І. народився у 1914 р. в с. Чемеринці. Коли йому було 8 місяців, батько Іван поїхав на заробітки в Канаду. Пропрацювавши 8 років на чужині повернувся додому. На зароблені гроші купив трохи поля, побудував хату з цегли і почав господарювати. Та тут прийшло в сім’ю горе. Захворіла й померла його дружина. Батько одружується вдруге. В сім’ї народжується ще двоє дітей: Ксеня і Катерина.

За розповіддю сестри Ксенії, Михайло уже в юні роки був сміливим і рішучим. Але дуже справедливим, як згадують односельчани. В передвоєнні роки почалося протистояння між українцями і поляками села. На танцях (у хатах господарів) польські хлопці часто конфліктували з українськими. І тоді Михайло організовує хлопців в селі і наводить порядок. Доходило й до бійок. Але господарями стали українці. Одна з таких сутичок відбулася на гаївці біля церкви. Михайло залучив патріотично налаштованих хлопців з сусіднього села Вишнівчик. Почалася страшна бійка. Приїхав на коні поліцай (щельц). Як вихопив шаблю та закричить: "Розійшлись, бо полетять ваші голови, як капуста". Але де там. І знову перемогли українські хлопці.

Ляхович Ганна, розповідаючи про добудову церкви, говорить: "В роботу включилися всі, навіть дівчата-полячки з Голого Кінця. Приходили і носили матеріали по риштуванню. Тоді всі в селі жили дружньо. Це вже перед війною почали конфліктувати".

Але, як відомо з історії села, у цей час посилилась полонізація населення. У школі навчання почали проводили лише польською мовою, окремі селяни почали записуватись як поляки, бо навіть роботу влада давала лише полякам.

І коли в середині 40-х років в селі організовується осередок ОУН, Шеремета вступає в числі перших. Не вдалося встановити, як все почалося. Відомі тільки окремі фрагменти. Так Грендиш Ірина згадує, що її батько, член ОУН, підтримував тісний зв'язок з "маслосовхозом" у Перемишлянах. А жителька села Лис М. згадує, що перед війною залізницею зі Львова до Білого приїхали представники ОУН і на хуторі Кузбатиця, недалеко від її хати провели великий збір членів ОУН, на якому було більше 300 чоловік з навколишніх сіл.

Основну роботу по розширенню сітки ОУН у селі проводив Шеремета Михайло, односельчани Стефанишин Стефанія, Кулеба Роман та Степан розповідають, що залучаються молоді хлопці і дівчата, відновлюється робота спортивного товариства "СІЧ", ведеться робота по національно-патріотичному вихованню. Молодь співає українські патріотичні пісні про січових стрільців, гетьманів України, козацтво. У малопристосованих приміщеннях, переважно стодолах, розучують вистави та виступають перед населенням. У травні, відзначаючи день скасування панщини, на вінках, на пам’ятному Хресті чіпляють синьо-жовті прапори. Читають "Кобзар" Т.Шевченка. Активними членами ОУН стають Волошин В., Гицькайло Я., Кулеба Ілько, Грендиш Дмитро та Марія, Герасим Петро, Курило Роман, Гнатяки Петро і Олексій, Кулеба Роман.

Шеремета постійно організовує зустрічі з членами ОУН сіл Вишнівчик, Плинників, Дунаїв, Біле і Нестюки. Про одну з таких нарад розповідає Кулеба Роман: "За німців у нас вдома відбувався такий збір. А ми, стоячи на воротях, пильнували, щоб не над’їхали німці". Цей приклад говорить про те, що велась велика робота по підготовці до збройної боротьби за незалежність України. А те, що хлопці вартували, ще раз заперечує, що ОУН виступало разом з німцями. Повідомлення про такі збори передавалося зв'язковим. Кулеба Степан розповідає: "Я приїхав на коні в Плинників, щоб передати повідомлення про збір у Білецькому лісі. Мене зупинили два німецькі поліцаї. На запитання куди їду, я відповів, що до родичів. Білий вдарив мене палицею, на що я сказав: "Попробуй вдарити мене ще раз". І він відпустив мене. А за те, що вдарив мене тоді потум відповів. Бо всі українські хлопці і ці ж поліцаї були зв’язані з підпіллям і, як розповідає Кіндрат Роман мали завдання разом зі зброєю в потрібний момент перейти до повстанців. Так Роса Яр. Ст. за дорученням Шеремети служив у Перемишлянах в поліції. Навіть роздобув гвинтівку для мого брата Василя, з яким товаришував. А потім, захопивши зброю, вступив в УПА. Так само перейшов в УПА і Грендиш Степан."

У 1942-1943 рр. Шеремета організовує в селі загін самооборони. Сотнею командувати доручено члену ОУН Курилові Роману з Кутерногів. У сусідньому селі Смереківка, як розповідається вище, було ство­рено озброєні польські загони, які вчиняли розбійницькі напади на населення сусідніх сіл, знищували мирне населення. За розповідями односельчан у селі побували загони ковпаківців. Вони зупинялися на відпочинок у господарстві на Волоському, де пізніше жив голова колгоспу Курило Петро. Автор цих рядків читав у книзі нач. штабу ковпаків­ців: "Під час рейду ми зупинились на відпочинок у лісі над містечком Дунаїв". Що підтверджує те, що на наших теренах діяли загони радянських партизанів. І створення загону самооборони в селі було потрібним.

В 1943 році Шеремета проводить велику роботу по залученню хлопців до лав УПА, в загін "сіроманців", який повинен був пройти рейдом по теренах східної України.

Шеремета проводить роботу по залученню своїх людей у "ястребки" (коли рад. влада почала залучати населення). Відомо, що за його дорученням у Поморянах служили Брославський Трохим і Вороняцький Василь. Організовує боротьбу проти тих, хто працює сексотами чи перейшов на бік ворога.

Коли у зв’язку із чисельною перевагою ворога над УПА керівниц­твом була змінена тактика боротьби, Шереметі було наказано залишатися у складі груп, які повинні були чинити опір колективізації, вести партизанську боротьбу. За словами командира УПА Р.Шухе­вича: "В даній ситуації ми приречені служити до кінця і загинути за Україну". Це розуміли всі, кому довелося воювати в ситуації, що склалася.

Сестра Ксенія розповідає: "Михайло в Львові зустрівся з мамою його дружини з Дніпропетровщини, яка наполегливо кликала його їхати разом із дружиною у Дніпропетровськ, бо розуміла ситуацію. На це Михайло відповів: "Я не можу цього зробити. не можу залишити побратимів, не зраджу справу, якій посвятив своє життя. Як судилося загинути за Україну – загину".

Розповідає Надя, племінниця Волошина Василя, що загинув разом з Михайлом: "Як і сьогодні пам’ятаю свою останню зустріч зі стрийком. Ми гралися з братом Романом (батько і мати його загинули у Плинниківському лісі) на подвір’ї. В цей час заходить стрийко. Сміється, підхоплює нас обох на руки і так міцно-міцно притискує нас до себе, цілує і заносить у хату. Уже багато років пізніше, коли я виросла, тато Іван розповідав, що просив брата, щоб він пішов у підпілля чи ..., бо уже загинули брат Степан із дружиною, що сили нерівні. На що той відповів: "Я не зраджу присягу, і якщо загину, то загину разом із Михайлом".

Шеремета Михайло і Волошин Василь оточені у Пнятинському лісі облавниками вчинивши відчайдушний опір, не здалися живими і пострілялися 11 листопада 1945 року.

Мартиняк Мирон Іванович розказував, що чув розповідь станичного із Пнятина, який переховувався в цей час в густому кущі ліщини і все бачив. Ворог пропустив хлопців у кільце, і з усіх боків почали кричати, щоб ті здались. Вони мовчали, приготувавшись до бою. Розпочався бій. Шеремета, важко поранений, запитує Волошина: "Що будем робити?" "Становище безвихідне, живими не здамося" – відповів Василь. В цей час до них біжить Сорока (Сорокін). і кричить: "Здавайтесь, бандери!" Михайло вбиває його з автомата, а потім стріляє у себе. Василь підриває себе гранатою. Підбігли солдати і автоматними чергами зрешетили тіло Михайла.Навіть мертвий Він наводив страх на енкавидистів.Так загинули Герої України.

У Шеремети, уже після його смерті, народилася донька, яку дружина Леся назвала Михайлиною, на честь чоловіка. Пізніше Лесю судили за участь в УПА. На суд у Львів і Київ викликали людей, як свідків, з Чемеринець. Долі дружини Лесі(псевдо «Лялька) і дочки Михайлини невідомі.Якщо вірити написаному в церковним документам то прізвище Лесі –Сипкевич і була вона донькою Олександра і Олександри Троян.

Перша дочка Шеремети маленькою переховувалась у людей, захворіла і померла.

Батько, мати й сестри Ксенія, Катерина, Павліна були в 1947 році вивезені в Сибір. Батько на 84-му році помер у Сибіру. Павліна поселилась у Кривому Розі, куди забрала дочок Тетяну і Стефу. Ксенія і Катерина повернулася додому, але хату з цегли вже розібрали, як хату ворогів народу. Сяк-так збудували невеличку хатину і так проживали з сестрою.

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА ... про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," – відповів на привітання брата.

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім’ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів–Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".


Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889–1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов’язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі – це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто інший
може приготовлювати чоловіка
і цілий народ до свобідного життя"

І.Франко


В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв–дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Повинність підданих була така: з четвертини мають робити по 4 дні на тиждень протягом цілого року, а пів четвертини – два дні.

Крім панщин, селяни змушені були виконувати й інші додаткові роботи. Особливо поширеною була підводна повинність селян, яку виконували всі, хто мав своїх коней. Селянин сплачував державний податок, ніс тяжку багаторічну рекрутчину. Закріпачені селяни були позбавлені будь–яких прав. У погоні за наживою кріпосники заповнювали села корчмами з допомогою яких викачували з селян

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: