Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія села Чемеринці

Історія села Чемеринці

Степановичем з Провалу. Вони розповіли, що багато молодих хлопців (яким було 17–24 роки) за вказівкою керівників ОУН-УПА були скликані у відділи, а потім формувалися великі з’єднання армії. Так, на зборі у лісі під Уневом уже нараховувалось близько 3 тисяч вояків.

Повідомлення кожному передавалось через добре налагоджену мережу зв’язкових. Збір хлопців з Чемеринець проводив відділ, який знаходився на Кутерногах. З кожним проводив розмову станичний Шеремета Михайло, проводилась велика роз’яснювальна робота. Перед збором в Уневі здійснювались рейди у ряд сіл, де сотні поповнювались новими вояками.

Кіндрат Р.С. розповідає, що дуже багато вступило хлопців з с. Подусів. Бо перед тим на виїзді із села наші партизани вступили в бій з енкаведистами, які на машинах везли з села награбоване. Машини було спалено. Але енкаведисти викликали з Перемишлян допомогу. Спалили майже все село, в тих, хто втікав – стріляли.

В унівському лісі з села були ще Курило Степан з Кутерногів, Стриганецький Рудольф (псевдо “Сорока”), Завальницький Андрій, Кулеба Степан, Винярський Володимир з Провалу, Брошко з Кузбатиці,Кіндрат Роман (псевдо “ Левко”)

Керівництву, напевно, важко було забезпечувати таку кількість людей продуктами, і, очевидно, з цих міркувань, провівши відповідну роботу, почали щоденно відпускати хлопців по 2–3 сотні, закликаючи їх з’являтись при відповідному наказі.

Напередодні бою були відправлені Кулеба С., Винярський В., Завальницький А.

А через день чи два (після Чесного Хреста) енкаведисти почали атаки на УПА. Особливо жорстокі бої відбувалися на узліссі біля цер­кви с. Унів, де стояла сотня Чорного. Мужньо воювали наші хлопці, добре керували боєм командири. У бій були введені артилерія і міномети з обох боків. Був момент, коли противники наближались один до одного так близько, що, як розповідає Очкусь Степан, лежав з енкаведистом за одним пнем, тільки по різні боки. Той кричить йому: "Бандеро, здавайся!" А Очкусь: "А тобі того треба?" На що обмінялись чергами з автоматів. Так, пролежавши до настання темряви, розійшлися.

Вночі керівництво УПА дало команду всім хлопцям з навколишніх сіл виходити з бою і добиратися додому. А основні сили, зброя, поранені на приблизно 70 підводах вночі відступили в Пнятинський ліс, де знову відбувся жорстокий бій, в якому енкаведисти використали навіть літаки. У цьому бою загинули наші односельчани Брошко Степан, Курило Степан (скошений кулеметною чергою з танка, помер по дорозі до с. Пнятин).

Ховали вбитих (і наших хлопців) там же в Унівському лісі. Могили маскували, щоб ворог не вчинив наруги над мертвими.

Наймолодший політв’язень

Наймолодший політв’язень с. Чемеринці Боршовський Омелян Дмитрович був засуджений на 25 років за допомогу воякам УПА. Його арештували за звинуваченням у спаленні молотарки. Йому тоді не виповнилося ще й 17 років.

Арештовували його кілька разів для того, щоб встановити, де перебуває його двоюрідний брат Матяк Петро, який воював в УПА. Батько П.Матяка перевозив підводою зброю в сусіднє село і загинув за невідомих обставин.

П.Матяк, при спробі захопити оперуповноваженого КДБ Бостона, був важко поранений автоматною чергою. Чотири кулі пройшли через нього з правої сторони і вийшли біля хребта. Перші дні його переховували в криївці між Кутерногами і Пнятином, а потім підводою перевезли у надійне місце, де його за 6 місяців вилікували. При сутичці Бостонова з Матяком був ще один вояк з кулеметом, який повинен був його прикривати. Але кулемет з невідомих причин мовчав (кажуть "заїв"). Петро, уже поранений, падаючи, вистрелив і вбив Бостонова(Бостона).

Пізніше виявилось, що Бостон був кабардинцем. Його донька у роки імперії проживала у Львові.

НКВД кинуло великі сили на пошуки свого співробітника. Влаштовували чисельні облави, прочісували територію с. Чемеринці і сусідніх сіл. Але його тіло так і не знайшли. Всі розуміли, що чекає того, хто був причетний до цієї події.

За розповіддю Боршовського Омеляна, він не був причетний до спалення молотарки, бо в той вечір був з хлопцями з Гуральні у дівчат на Кутерногах. В цьому його вина і не була доведена. А засудили його за активну співпрацю з партизанами, в чому він не признавався, але йому влаштували очні ставки з уже заарештованими. Багато хто не міг витримати тих страшних тортур, що влаштовували у застінках КДБ. Пізніше їх стратили у таборах самі в’язні, про них передавали з табора в табір.

Розповідає Боршовський Омелян про те, як йому влаштовували "захоплення конвою і заарештованого вояками УПА". Його зв’яза­ного кинули на машину, і з 4 конвоїрами вирушили з Поморян до Золочева. Раптом машина зупинилася і її довго "ремонтували". Коли машина "поламалася" вдруге, конвоїри пішли за підводою, сказавши, що до Золочева вже недалеко. В цей час влаштували "захоплення бандерівцями" в’язня, обстрілявши конвой. Зав’язавши в’язню очі, завели в ліс у криївку, де довго розпитували, кого він знає з партизан, хто станичний, хто зв’язковий, де є криївки. Про такі провокації Боршовський Омелян знав і нічого важливого не сказав. Тоді один з чоловіків дав йому фуфайку (досі не розуміє для чого) і вивів з криївки, щоб той йшов додому. Тут знову на них нападають і Омеляна арештовують. Везуть в Поморяни і там допитують, де він був. Не витримавши тортур, Боршовський каже: "Ви ж самі знаєте, де був". За це, як каже, добре дістав.

Далі Платов і два бійці супроводжують у Львів в тюрму на Лонського. Там Боршовському і винесли вирок – 25 років.

В тюрмі зустрів односельчанина Очкуся Максима, бійця сотні "Сіроманці".

При спробі передати дані в’язням сусідньої камери, його помітили охоронці, і на добу помістили у "блок", де можна було лише стояти. Як додаткове покарання на нього хотіли одягти сорочку, яка так здавлювала тіло, що кров текла з носа і вух, але лікар сказав: "Нє видєржит". Бачив, як у такий спосіб мордували сина священика зі Стрия, що був заарештований за спробу замінувати колію.

Зразу ж на другий день його відправляють у Київ, де два тижні прохворів на малярію. Далі 12 днів у товарних вагонах везли у Інту. На пересильному пункті вони ще раз зустрілися з Очкусем М., але їх розподілили на різні шахти.

У зоні написав листа на ім’я міністра внутрішніх справ Круглова про зменшення терміну покарання як малолітньому. Коли Круглов приїхав у табір, то на 7 тисяч в’язнів їх було двоє неповнолітніх. Бор­шовський Омелян був звільнений.

Перед від’їздом заїхав до Очкуся М., який передав через нього гроші для дружини. Коли повернувся в Чемеринці, передав гроші і ще дав свої. Очкусь М., коли повернувся, щиро дякував і повернув борг.

Слід зазначити, що і серед охоронників зустрічались добрі люди. Коли Боршовського Омеляна привезли у Золочів, вони дали йому хліб і куски цукру. У Львові теж добре нагодували, сказавши, що невідомо, коли він ще наїсться.


Трагедія на Гуральні

(З розповіді жительки Гуральні Мички Степанії Дмитрівни)

На хуторі Гуральня зупинилися наніч повстанці. Розташувались вони у квартирах Мички (Савки) Дмитра та Кулеби (Шимкової) Ксеньки. Господарі нагодували їх і вони полягали відпочивати. На початку вулиці виставили пост. У цей час облавники гарнізону, що стояв на Провалі, піднімають господарів Кулебу Миколу і Патицького Стаха, наказують їм запрягати коней, сідають на сани і дають команду їхати. Проїхали вони Кучерівку і Мочули, їдуть далі. При в’їзді в Гуральню вартовий дає наказ зупинитись і стріляє з автомата понад коней. А облавники розстрілюють його автоматною чергою. Повстанець, певно, не здогадався, що це облава. Вони зразу ж почали пускати одна за одною ракети, освітивши хутір, і шукали решту партизан.

Розповідає очевидець Мичка Стефанія. До хати вбігає солдат і каже: "Хлопці, ви спітє, а на хуторі облава. Бістро відходьте". Партизани швидко збираються і запитують один в одного: "А де Герц? Де Герц?" Це вони запитували про Штангрена Івана, який пішов до своєї дівчини до сусіда Боршовського Дмитра. Але часу мало і, піднявши повстанців у Кулеби Ксеньки, вони спішно відходять в бік Брославських. Солдати прочісують всі хати і, дійшовши до хати Боршовського, побачили через вікно автомат. Хату обступили. Іван, певно, вирішив пробиватись. Вибігає з хати з автоматом і стріляє в офіцера, яки біг до нього, і смертельно ранить його. Але хтось з облавців вбиває Івана. З хати вибігає дівчина Івана і втікає до лісу. Але ворожа куля наздоганяє її. Мати дівчини біжить до неї з криком: "Ой доню, моя доню!" Падає на неї плачучи. Підбігає облавець і вистрілює в маму. Та поранена ще доходить до перелазу сусіди Бойчук Насті і падає. Вороги підпалюють господарство Боршовського Івана. При цьому займається господарство Курила Павла. У Боршовського згоріло все, а в Курила – стодола з усім сільгоспреманентом. Хату нам з господарем вдалося погасити. Так загинув один з родини Штангренів, які активно боролися в лавах УПА.

Розповідає син Кулеби Ксенії Петро, що коли облавники зайшли в хату, і один з них побачив у хаті шапку-мазепинку, яку поспіхом залишили повстанці, нічого нікому не сказав, а заховав шапку за пазуху. Певно, знав, що якби вона потрапила в руки відданих, то не минути б біди господарям. Залишилось невідомим, хто зайшов у хату Мички, попередив повстанців. Пані Стефа стверджує, що це був облавник у військовій формі.

Залишилось невідомим ім’я повстанця, вбитого на посту. Очевидці розповідають, що в нього було світле волосся, а в сумці була вишита сорочка

Трагічна доля спіткала жителів х.Голий Кінець.По причині ворожнечі, яка виникла.внаслідок протистояння між Українцями і Поляками , спровокованою утисками Українців Польською владою, хутір був підпаленний і майже повністю згорів.Це трапилося…


Бій у Чемеринецькому лісі над селом Плинників

(З розповіді Кулеби Романа Петровича, вояка сотні Курила Романа)

Ворог переходить до багаточисельних облав з використанням артилерії, літаків і танків. Знаючи добре місцевість, повстанці розгадують хитро поставлені пастки ворога, завдаючи йому втрат. Але сили ставали нерівними.

Так у квітні 1945 року до участі в бойових діях повстанців було залучено до 40 тисяч чоловік. В організації каральних експедицій брав безпосередню участь перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. Він, зокрема, спостерігав за ходом облав на території Бібрського району (тепер Перемишлянський).

Сотні Курила Романа стало відомо, що на Чемеринці планується облава. Селом пішли чутки, що арештовують всіх, хто є учасником УПА чи допомагає повстанцям, а також членів їхніх сімей, і жорстоко з ними розправляються.

Було прийнято рішення залишити малолітніх дітей у сім’ях, яких ворог не підозрював, а чоловікам і жінкам переховатися у лісі. Було розставлено вартових, а решта розмістилися у лісі над Плинниковим


З розповіді Кулеби Романа Петровича (1921–2004)

Я стояв на посту у лісі біля дороги з Перемишлян. Чую: наближається колона автомашин. У лісі колона зупиняється, з нею вискакують солдати. Гамір, стук зброї. Я повертаюсь, біжу повідомити своїх. Але в цей час зав’язався бій у місці, де розташувалась сотня. Стрілянина посилювалась, чую – стріляють з кулеметів. Коли добіг ближче, бачу, що у бій вступили облавці, які наступають з боку х. Гута, а наші, відстрілюючись, відступають у смеречину у напрямі до Кутерногів.

Мені вдається пробігти до села Плинників. Заховався у стодолі господаря. Господиня, побачивши мене, покликала в хату, принесла мені їсти і сказала, що у лісі загинуло багато людей. В цей час хтось забігає у хату і каже, що двір обступили облавники. Мені нікуди подітися. Я залажу на горище, а вони зайшли у двір і закричали: "Де заховався, бандера?" Один з них встає на драбину і стріляє з автомата по горищу. На щастя, кулі мене не зачепила, але вони все перевіряють, шукають за мною, бо, як виявилось пізніше, їм було донесено, що учасник бою забіг у цей двір. І ось залазить солдат на горище і, побачивши мене, кричить: "Он здєсь, навєрноє убіт!" Я не рухаюсь, а він скидає мене, і тягнуть на двір. На подвір’ї, пам’ятаю, такий старший солдат з вусами кричить: "Да он живой, прікідиваєтся!" Мені зв’язують руки, кидають на фіру і везуть у гарнізон до Чемеринець.

По дорозі біля села Плинників, чую, що жінка у плащ-палатці і пілотці показує старшому хто і де живе, і чи допомагає партизанам. Це вона співпрацювала з НКВД. Побігла в гарнізон і повідомила, що я заховався в того господаря. Її там переодягнули і з солдатами вона повернулась за мною. Слідчий у гарнізоні садить мене на крісло, викладає на стіл годинник, компас і пістолет, і каже: "Відіш, бандіт, твой командір убіт". Я зразу впізнав компас Курила Романа і зрозумів, що він загинув. Але кажу, що це мені нічого не говорить, бо я його не знаю, у сотні не був. Але виявилось, що у сотенного знайшли списки сотні, а там моє прізвище й ім’я.

Він до мене: "Відіш два пістолета? Которим тєбя убіть?" Я мовчу, а він: "Вот спіскі сотні і твоя фамілія здєсь". Я мовчу. Він кличе трьох солдат. Виводять мене у сад і кажуть, що розстріляють. Я молюся, а він кричить, щоб я признався, або розстріляють. Далі ведуть мене назад, а я згадав, що мій двоюрідний брат Кулеба Миронко Петрович був мобілізований в радянську армію, і кажу, що я не був у сотні, і можливо то прізвище мого двоюрідного брата. Частково мене врятувало і те, що при мені не знайшли зброї. Відправили мене в Поморяни, Золочів. Засудили на два роки і післали в Київ, де ми розбирали руїни. Можливо, що спасло і те, що цей слідчий на Гуральні під час облави був важко поранений Штангреном Іваном і по дорозі у Поморяни помер.

А у тому бою загинуло 22 чоловік. Один з учасників бою Герасим (Цвях) розповідав мені, повернувшись з тюрми, що відступаючи два кілометри ніс на руках важкопоранену свою дружину Стефанію. Вона померла, і він поховав її у лісі. А родичі загиблої Кулеби Ганни розповідають, що серед вбитих, серед яких був її чоловік Ілько, її не знайшли. Довго шукали її по лісі. Її сестрі Павліні приснився сон, де вона лежить. І коли прийшли у це місце, то побачили Ганну. Чоловік Ілько мав прострелену голову, груди і руку, і загинув на місці. А коли знайшли його дружину Ганну, то побачили, що поранено її лише у руку, і якби було кому надати першу допомогу, можливо, вона б залишилася живою.

Облавці залишили всіх вбитих. Потім родичі поховали їх у братській могилі на цвинтарі біля церкви.

За могилою доглядали родичі і діти загиблих. А у 2002 році за сприяння П.І.Писарчука на могилі встановлено пам’ятний знак "Борцям за волю України", який було освячено на Покрову – день створення УПА. Відбувся велелюдний мітинг, на якому були депутат Верховної ради Писарчук П.І., його товариш поет-пісняр Степан Галябарда, заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради Данилишин, голова райдержадміністрації, виходець з с. Чемеринці Мартиняк В.В., голова районної ради Тимків А.Р., ветерани ОУН-УПА, жителі навколишніх сіл. Прозвучали слова вдячності тим, хто віддав своє життя за незалежність України, прозвучали повстанські пісні у виконанні працівників районного будинку Просвіти Підківки С.М. і Теодоровича П. та учнів Чемеринецької ЗОШ.

Освятили могилу парох с. Чемеринці Проньків Василь та декан Унівського деканату о. Назарій Папірковський.


Короткі нариси воєнного періоду села Чемеринець


Кулеба Ольга, внучка Кулеби Василя

Найперша письмова згадка про село Чемеринці занотована в 1389 році. Тоді були важкі часи, люди гнули спини на панів, на село нападали татари, які все руйнували, спалювали, а людей брали в полон. У злиднях і темряві жили селяни за часів буржуазно-поміщицької Польщі. У 30-х роках у Чемеринцях було понад 500 дворів і близько 2500 чоловік населення. Приблизно 80% з них були малозабезпеченими і безземельними. В село надходило лише 7 газет. Жоден виходець з села не отримав середньої чи вищої освіти. Не було медичного пункту.

У 1939 році розпочалася Друга світова війна.

За роки тимчасової нацистської окупації на роботу в Німеччину забрали багато жителів села. Серед них: Сильвестр Матрону, Проць Теклю, Мартиняка Василя, Мерзу Марію, Винярського Володимира, Сипко Софію, Росу Михайла, Росу Надію, Боршовську Стефанію, Івахова Максима, Брошку Броньку, Росу Галину та Петра, Сипко Мільку.

В боротьбі проти нацистської навали загинули такі жителі села Чемеринець: Степан Мартиняк, Антін Гунц, Антін Курило, Володимир Чепіжак, Дмитро Мичка, Ілля Кіндрат, Федір Мичка.

Значна частина чоловічого населення пішла в ліс, і там утворювались партизанські загони. Вони хотіли вигнати чужинців зі своєї землі, але сили були нерівні. Це були справжні патріоти. Вони любили Україну щиро і хотіли кращої долі. В цей час вороги вбивали і мирне населення.

Потім, вже у післявоєнний період, прийшли москалі. Москалі мали намір знищувати ще діючі партизанські загони, що залишались у лісах. Було багато підозрюваних. Люди мусили слідкувати за своїми словами. Було багато доносчиків, люди не знали кому вірити.

Одного разу в 1944 році москалі робили облогу в селі на партизанів. Житель с. Волоське Кулеба Василь у цей день був вдома. Раптом у двері постукали і почувся голос схвильованої жінки: "Василю, Тікай! У селі облава, йдуть сюди." Той, не знаючи, що діється, вибігає з хати і тікає на город. Але пізно, НКВД оточило село зі всіх сторін та схопили його. Вони звинуватили його у тому, що він йде до партизан виказувати їх. НКВД засудило Василя на 3,5 роки. Йому було важко покидати рідну сім’ю. В сім’ї Кулеби Василя було багато дітей. Коли його забрали, діти були ще зовсім малі. Родина сумували під час його ув’язнення. Дружина відвідувала його рідко, бо було далеко ходити. Їжу заборонялося передавати засудженим.

Таке ж горе спіткало і сім’ю Сильвестер.

У післявоєнний період люди себе ще не почували вільними. Вони перебували під загрозою москалів. Але все ж таки село почало трохи відбудовуватись.

Минали роки, проте життя селян не покращувалось. На Україні, яка була під владою іноземних держав, не було кращого заробітку для заробітчан. Тому селяни з Чемеринець мусили виїжджати на заробітки за кордон до Америки. Це були: Джалабій Станіслав Станіславович, Гураль Петро, Завальницький Микола, Заремба Іван, Гураль Тетяна, Кулеба Антоніна. Були і такі, хто виїжджав сім’ями. На хуторі Кутерноги жила сім’я Курило. Дітей було багато. Вони тяжко працювали, щоб заробити шмат хліба на прожиття. Тому вони вирушили за кордон. Звісно, що своє рідне село покидати дуже важко, але що було діяти? Зібравшись усі разом Курило Федір, Параскевія, Ярослав, Іван, Василь, Марія, Гатаназій виїхали за кордон. Курило Ярослав ще досі живий.


Дацко Марія

Перша письмова згадка про с. Чемеринці відноситься до 1389 року. В 1696 році Чемеринці були пограбовані польським військом. Жовніри забирали все, що лиш могли знайти в селянському господарстві – сіно, пшеницю, хліб та інше.

У 1880 році в селі нараховувалось 1476 жителів. Половину з них становили польські колоністи, які були сюди заселені ще в XVII ст. В селі була однокласна школа, заснована в 1861 році. Також був водяний млин.

Приблизно в 1916-х роках почалась відбудова церкви села Чемеринець, яка була зруйнована під час Першої світової війни. Цей час для людей був важким, адже війна принесла багато горя в людські домівки. Але люди не втрачали надії, вони вірили в краще життя, сподівались в допомогу від Бога. Церква була в поганому стані, Служба Божа відправлялась в дерев’яній каплиці, що знаходилась при церкві. Пізніше її відновили, але церква здавалась малою для населення. Тоді о. Патерига звернувся до жителів села з проханням добудувати церкву. В 1929 році почалась добудова церкви, яка тривала майже два роки.

Для добудови церкви були потрібні гроші, яких у селян майже не було. Люди допомагали всім, чим могли. Заремба Володимир та Курило Іван ходили по сусідніх селах за офірою для церкви села Чемеринець. Грошей вони собі не брали, лише на їжу.

Добудовувати церкву допомагали всі: чоловіки та жінки, залишаючи свою роботу, сходились до спільної праці. Але спочатку треба було збільшити територію пагорба. Для цього люди возили пісок і землю. В цій справі допомагали сусідні села, тому що церква – святиня всіх християн, незалежно від того, де вона знаходиться. Але в цей час Україна знаходилась під владою Польщі, тому поляки заборонили людям возити землю і були категорично проти цієї добудови. Та це не зупинило селян, які хотіли досягти своєї мети. Камінь вони возили аж з села Біле. Засипавши пагорб, селяни почали заливати фундамент. Коли ще не було сходів, люди поставили дошки, по яким могли увійти в церкву. Так поступово почалась добудова церкви с. Чемернець. Гнатяк Михайло та інші селяни допомагали возити камінь із села Біле. Жінки та чоловіки носили пісок аж на дзвінницю. Коштів у селян на все не вистачало, тому Гураль Ганна та Гнатяк Ганна ходили по селах за допомогою для української святині. Під час будови ще виникали суперечки , але це селян не зупинило.

Архітекторів запросили зі Львова, а мулярами були Олюнічик Петро, Заремба Іван, а крім цього допомагали ще й місцеві жителі. Для того, щоб відновити, а потім ще й добудувати церкву потрібно було багато сили й терпіння. Після двох років праці селяни зуміли втілити свої мрії. Вони таки добудували свою церкву. І все це було зроблено руками, без кранів чи машин, лише людською силою.

Хрести та інші церковні речі селяни купили за свої кошти. Згодом, жителі села Чемеринець, що переїхали до США, купили церкві дзвона, що, хоч і зазнав ушкоджень під час війни, досі добре зберігся.

Після добудови церкву посвячували священики з різних сіл. Церкву приїжджали дивитися багато людей, адже це була велика подія в історії села Чемеринці.

В 1927 році в травні приїжджали міссіонери. Не оминули й села Чемеринці. Проповідуючи слово Боже, вони збирали багато людей навколо себе. Навчали вони вдень і вночі. Ті не хотіли їх відпускати, але це ж була робота місіонерів. Священики та селяни відпроваджували їх з почестями. Пізніше на честь їхнього приїзду поставили місійний хрест. Троє жінок та чоловіки хотіли прикрасити хрест синьо-жовтими стрічками, але поляк Сипко Павло це побачив і хотів їх зірвати. Проте селяни не дали цього зробити. Поляки не задовільнились такими подіями і подали в суд до Бережан. Однак, суд не відбувся, бо Кулеба Іван, який був головою сільради, поїхав до Бережан і залагодив цю справу. Українців мали вивезти в Березу Картузську (в тюрму), але їх не вивезли.

У 2001 році завдяки П.Писарчуку церква була ззовні відновлена. А зараз проводяться ремонти в середині. Нам потрібно дякувати своїм предкам, що збудували, а потім розширили її. Зараз церква носить назву "Пресвятої Трійці". Багато людей з навколишніх сіл приїжджають до села Чемеринець, що подивитись на красу Храму Божого, адже саме з Божою допомогою селяни змогли втілити мрію кожного з нас.

В історії села Чемеринець брали участь різні люди та відбувалися різні події.За часів панування Польщі селяни не мали права голосу і виконували майже все, що їм наказували. В селі жив пан Полюшинський, поляк. Дружина його Гілєна Полюшинська була німкеня. В них була дочка Ельза. Пан Полюшинський був великий багач, крім цього він розпоряджався лісом. Проте він відрізнявся від радикалів. Пан приязно ставився до українських селян, видавав їм деревину, селяни йому теж допомагали по господарству. За

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: