Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Вимоги слідуючи трьох панафриканських конгресів мало в чому відрізнялись від програми, яка була запропонована на першому. II конгрес засідав у Лондоні, Брюсселі і Парижі в 1921 р. На ньому були представлені 33 країни. Із 113 делегатів 41 прибув із Африки. III конгрес відбувся в Лондоні і Лісабоні в 1923 р. VI конгрес проходив в 1927 р. в Нью-Йорку. Африку на ньому представляли тільки декілька африканців, які проживали в США. В 1929 р. Була зроблена спроба скликати лікуючий конгрес вже на африканській землі, в Тунісі, але вона потерпіла невдачу.
В 30-х роках серед вихідців із Вест-Індії і західно-африканських французьких колоній в Парижі почала формуватись суспільна течія або думка, яка отримала назву „негритюд” (тобто „негрскість”). Найбільш яскравими ідеологами негритюда стали виходець з о-ва Мартініка поет Е.Сезер і майбутній перший президент Сенегалу, теж поет Л.С.Сенгор. Прихильники негритюда, як і панафриканісти ділили людство по расовому признаку. Але якщо учасники панафриканського руху виходили із реально існуючої соціальної нерівності, то послідовники негритюду – із надуманих духовних і фізіологічних особливостей „негритянської раси”. Вони стверджували, що негр від природи володіє такими рисами, яких позбавлені представники інших рас, тому „негрська культура” заслуговує особливого місця в ряду інших культур.
Марксистські ідеї почали поширюватись в африканських країнах ще до Жовтневої революції 1917 р. в Росії, але широке поширення отримали вже під її впливом. Цей вплив найбільше був відчутний в ПАС і серед африканських студентів із різних країн, які навчалися в Європі і США.
В промисловості ПАС соціалістичні і комуністичні ідеї проникали на початку століття разом з новою хвилею емігрантів із Європи після англо-бурської війни. На початку та під час першої світової війни марксистські групи і гуртки виникли в найбільших містах – Йоханнесбурзі, Кейптауні, Дурбані. В 1915 р. група соціалістів-інтернаціоналістів, яка вийшла з південноафриканської Лейбористської партії, утворила Інтернаціональну соціалістичну лігу. Ні її основі, після об’єднання з іншими групами, в 1921 р. виникла Комуністична партія Південної Африки.
Цю партію зразу ж прийняли в Комуністичний Інтернаціонал. Комінтерн прагнув активізувати в Африці антиколоніальні та антиімперіалістичні настрої. З цією метою на Південь Африки посилались резиденти Комінтерну, представники декількох африканських країн були залучені (Джордж Педмор, ганець) у створення Антиімперіалістичної ліги, установчій з’їзд якої відбувся в Брюсселі в 1927 р. Африканці навчались в політичних навчальних закладах Комінтерну: в Міжнародній Ленінській школі і в Комуністичному університеті трудящих Сходу (Д.Кеніата).
Комуністична партія Південної Африки залишалась на протязі декількох десятиліть єдиною компартією в Тропічній і Південній Африці. Вона була створена представниками білої інтелігенції і профспілкових активістів, переважно недавніх вихідців із Європи, але скоро в її ряди стали всупати і африканці. Заслугою цієї партії є її боротьба проти білого расизму. Але, підкоряючись вказівкам Комінтерну, вона в першій половині 30-х років зайняла сектантські позиції, сконцентрувала увагу не на реальних проблемах Африки, а на боротьбі з „троцькизмом” з соціал-демократичними настроями, і відмовлялась від співробітництва з масовими організаціями. Ця тенденція виправилась тільки на початку та під час другої світової війни.
На африканській землі відбулося одно із перших зіткнень з фашизмом, які передували другій світовій війні: захоплення Італією Ефіопії в 1936 р.
У роки другої світової війни військові дії в Тропічній Африці велися тільки на території Ефіопії, Ерітреї та Італійського Сомалі. В 1941 р. англійські війська разом з ефіопськими партизанами і при активній участі сомалійців зайняли території цих країн. В інших країнах Тропічної і Південної Африки військових дій не велося. Але в армії метрополій були мобілізовані сотні тисяч африканців. Ще більше обслуговували війська, працювали на військові потреби. Африканці билися в Північній Африці, в Західній Європі, на Близькому Сході, в Бірмі, в Малайї. На території французьких колоній йшла боротьба між вишистами і прихильниками „Вільної Франції”, хоча вони не виливались у військові зіткнення.
Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого – боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, зв’язківців і т.д.
Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда – у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Головував на більшості засідань Уілям Дюбуа, якого назвали „батьком панафриканізму”.
Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на зміни у всьому світі. Антиколоніальний та антиімперіалістичний дух переважав на конгресі. Було обговорено положення у всіх регіонах Африки в багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.
Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних зв’язків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно зв’язані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали зв’язки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.
З кінця 40-х – початку 50-х років масові демонстрації, які переходили в криваві зіткнення з поліцією, стали характерною рисою часу. Збройні виступи відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі, в 1949 р. на Березі Слонової Кістки. В 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальна боротьба народів Кенії і Камеруну. Друга половина 50-х років стала часом боротьби за скинення колоніальних режимів.
Все це відбувалось на фоні розпаду колоніальних імперій в Азії, кривавих війн у В’єтнамі, Індонезії, Алжирі і інших колоніальних і залежних країнах. Метрополії крок за кроком відмовлялися від попередніх методів панування. В 1957 р. проголосив свою незалежність британський Золотий Берег, назвавши себе Ганою в пам’ять середньовічної африканської держави. В 1958 р. цьому прикладу послідувала Французька Гвінея. Ці перші кроки були сприйняті всією Африкою як символ майбутньої деколонізації континенту. Одна за одною проводились загальноафриканські конференції, на яких головною вимогою було: добитися скинення колоніальних режимів.
4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки
Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. Він ввійшов в історію як „Рік Африки”. На карті світу появились 17 нових африканських держав. Більшість із них французькі колонії і підопічні території ООН, які знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Малагасійська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Мали. Незалежними були проголошені найбільша країна Африки за кількістю населення – Нігерія, яка належала Великобританії, і найбільша по території – Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічне Сомалі, яке знаходилось під управлінням Італії, Були об’єднані і стали Сомалійською Демократичною Республікою.
1960 рік змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже незворотним.
Суверенними державами були проголошені в 1961 році британські володіння Сьєрра-Леоне і Танганьїка; в 1962 р. – Уганда, Бурунді і Руанда; в 1963 р. – Кенія і Занзібар; в 1964 р. – Північна Родезія (Замбія по назві р. Замбезі), і Ньясаленд (Малаві). В тому ж році Танганьїка і Занзібар об’єднались і утворили Республіку Танзанія. В 1965 р. – Гамбія; в 1966 р. – Бечуаналенд став Республікою Ботсвана і Басутоленд – Королівством Лесото. В 1968 р. – Маврикій, Екваторіальна Гвінея і Свазіленд; в 1973 р. – Гвінея-Бісау. В 1975 р. після революції в Португалії отримали незалежність її володіння – Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Коморські острови, Сан-Томе і Принсипи; в 1977 р. – Сейшельські острови, а Французьке Сомалі стало Республікою Джібуті. В 1980 р. Південна Родезія – Республіка Зімбабве, в 1990 р. підопічна територія Південно-Західна Африка – Республікою Намібія.
Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба. Але для більшості африканських країн завершальний етап шляху був пройдений без кровопролиття, він став результатом масових демонстрацій і страйків, переговорного процесу, а у відношенні підопічних територій – рішень ООН.
Більшість нових держав оголосили себе республіками, багато, насамперед із колишніх французьких володінь, – президентськими республіками. Королівствами проголосили Лесото і Свазіленд. Президент Центральноафриканської Республіки Ж.Б.Бокасса, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 1966 р., в 1976 р. оголосив себе імператором, а країну імперією, але в 1980 р. в результаті чергового військового перевороту він був скинутий і країна знову стала республікою.
У свідомості африканців поняття „колоніалізм” було зв’язано з пануванням Європи. Тому антиколоніальна боротьба нерідко виливалася і в заперечення всього європейського. Все ж таки більшість держав Африки проголосили своїми офіційними мовами європейські, а ті, що вибрали одну із місцевих мов поряд з нею поставили мову колишньої метрополії.
5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав
У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці зв’язували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів.
Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків.
В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у зв’язку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був зв’язаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.
З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський соціалізм”, а потім деякі – марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х – Ефіопія, Ангола, Мозамбік.
Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни – кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму.
Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж – традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом.
У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат – безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7 млрд. долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався.
Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963 р. Організація африканської єдності (з 2000 р. – Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців.
Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, – інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960 р.), результатом якої було вбивство першого прем’єра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ – Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 – 1970 рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2 млн. чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 – 1979 рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих.
Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них – нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.
При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті – системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.
6. Режим апартхейда і його крах
Ліквідація колоніальних режимів завершилася в Африці з падінням режиму апартхейда.
Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини ХVІІ ст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХ ст. перейшла до рук англійців. В Південно-Африканському Союзі був узаконений режим расової сегрегації. Він став різко жорстоким з 1948 р., коли до влади прийшла африканська Національна партія. Її офіційною доктриною був проголошений „апартхейд” (дослівно – „роздільне існування”, „роздільний розвиток”). Це означало, що різні расові групи повинні існувати нарізно, не змішуючись і мінімально стикатися в побуті і в трудовій діяльності. Кожній із них відводилося своє місце в расовій ієрархії: білим – найвище, чорним – найнижче. Особливе положення білих, яке існувало і раніше, законодавчо закріплювалось безліччю привілей, включаючи і резервування за ними робочих місць у промисловості. Це ліквідувало для білих проблему безробіття і покликано було зробити їх ще більш міцною опорою режиму.
Чорні не користувалися правом брати участь у виборах. Навіть система початкової освіти для них створювалась особлива, яка давала набагато менший обсяг знань. Політичні організації, які виступали проти цих порядків, заборонялись. Комуністичну партію заборонили в 1950 р., Африканський Національний конгрес – в 1960 р. Вони відновили діяльність як нелегальні.
Проти режиму апартхейду виступало не тільки населення, яке було поставлене в безправне положення, і групи білих, які протестували проти цієї несправедливості, але і міжнародне співтовариство. ООН прийняла ряд заходів для бойкоту режиму апартхейда. Важливу роль зіграв Радянський Союз, який енергійно допомагав південноафриканським комуністам і Африканському національному конгресу. Серед членів британської Співдружності режим апартхейда був ізольований, і власті країни в 1961 р. проголосили її Південно-Африканською Республікою (ПАР), уже поза Співдружністю.
В результаті декількох десятиліть, коли посилювався внутрішній і зовнішній тиск, уряд ПАР, на чолі якого в 1989 р. став Фредерик де Клерк, пішов на кінець на демократичні міри. В 1990 р. було знято заборону зі всіх заборонених політичних партій, а політичних в’язнів звільнили із тюрем. На виборах 1994 р., вперше в історії ПАР загальних парламентських виборах, перемогу отримав Африканський Національний конгрес і його лідер Нельсон Мандела, який провів у тюрмі 27 р., став президентом ПАР.
Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ні кривавою банею, яку багато хто чекав, ні навіть скільки-небудь серйозними ексцесами на відміну від усіх інших країн Африки зі значним білим населенням (Алжир, Ангола, Мозамбік, Родезія – Зімбабве, Кенія), де така зміна влади була зв’язана з громадянськими війнами або збройними повстаннями. В цьому заслуга Африканського національного конгресу і особливо Нельсона Мандели. Значну роль зіграла і та обставина, що в ПАР перехід влади відбувався вже після закінчення „холодної війни”, коли внутрішні протиріччя африканських країн не підігрівались ззовні.
Нова влада поставила своєю метою покінчити з расовою дискримінацією більшості населення країни. Були розроблені програми покращення умов життя і освіти для тих, хто зазнавав дискримінації, для їх включення в ті види діяльності, які раніше були монополією білих. Разом з тим уряд прагнув уникати таких дій, які б принесли шкоду важливим для країни економічним структурам. Ця політика не завжди задовольняла всі расові групи. Розчарованою виявилась значна частина чорного населення, яка надіялася, що з переходом влади її положення покращиться негайно і кардинально. А в середовищі білих росла невпевненість у майбутньому і боязнь розвитку чорного расизму. Почалася еміграція білої молоді.
І все таки це не виходило за помірковані рамки. В 1999 р. Африканський національний конгрес на загальних парламентських виборах отримав майже дві третини голосів і ще більше зміцнив свої позиції. Не дивлячись на величезне безробіття, ситуація в ПАР була більш стабільна ніж у більшості країн Тропічної і Південної Африки. Це притягувало в ПАР настільки масову імміграцію із розорених громадянськими війнами і бідуючи сусідніх держав, що властям країни прийшлося її різко обмежити.
7. Вступаючи у Вік ХХІ. Африка і світове співтовариство
З початком 90-х років у країнах Тропічної і Південної Африки відбулися зміни – не тільки важливі, але і дуже складні, багатозначні. Вони викликані як тенденціями розвитку самих африканських держав, які пройшли за цей час уже немалий шлях, так і подіями всесвітнього значення: закінченням „холодної війни”. Припинилась боротьба двох блоків за вплив на Африку.
Проявляються тенденції до демократизації, до створення громадянського суспільства. Більшість держав, де існувала однопартійна система, перейшли до багатопартійності. Правлячі партії, в програмах яких ще зберігались положення про марксизм-ленінізм, відмовились від цих установок, а в Ефіопії режим Менгісту Хайле Маріама, який притримувався цих положень, був скинутий в травні 1991 р.
Разом з тим в 90-ті роки цей регіон охопили ще більші міжетнічні конфлікти і громадянські війни ніж у попередні десятиліття. Громадянська війна з яскраво вираженим етнічним забарвленням, яка почалася в Ліберії в 1889 р., привела до масової втечі жителів до сусідніх країн. Число біженців досягло 1 млн. чол. Країна виявилась в стані розрухи. Лише введення міжнародних збройних сил дещо приглушило конфлікт.
Внутрішньополітична обстановка в сусідній Республіці Сьєра-Леоне була дестабілізована в результаті військових переворотів і збройних конфліктів, які теж привели до громадянської війни. Втручання Організації африканської єдності (тепер Африканський Союз) і ООН також дещо пом’якшило гостроту конфліктів, але економіка країни – в стані глибокої кризи.
В Сомалі боротьба між багатьма військово-політичними організаціями, які сформовані на кланово-племінній основі, привела до розвалу більшості державних структур і виникла загроза розпаду єдиної сомалійської держави. ООН провела в 1992–1995 рр. ряд операцій, які були направлені на стабілізацію положення, але очікуваних результатів вони не принесли.
Кривава трагедія розгорнулась в Руанді і Бурунді. Різке загострення боротьби між народами тутсі і хуту в середині 90-х років привело до геноциду, жертвами яких в Руанді стали близько 1 млн. чол. В Бурунді більше 600 тис. чоловік втекли в інші райони країни і ще більше 350 тис. за її межі. Обстановка в Руанді і Бурунді ускладнювалася подіями в сусідній Демократичній Республіці Конго, державі, яка набагато більша за чисельністю населення (близько 50 млн. чол. в 1999 р.) і за площею. Диктаторський режим Мобуту, який був встановлений в 1965 р. в результаті військового перевороту, викликав все зростаюче незадоволення в країні. Широка збройна боротьба проти цього режиму привела в 1997 р. до скинення Мобуту, але і новий уряд на чолі з Л.Д.Кабілою не зміг перебороти глибоку соціально-економічну кризу, яка наростала десятки років, і пом’якшити етнічні протиріччя. Збройна боротьба проти цього уряду на сході країни, вбивство Кабіли, поставило під питання саме збереження Конго як єдиної держави.
В конголезьку кризу були втягнуті ряд держав Африки: ПАР, Ангола, Намібія, Уганда, Руанда, Зімбабве. Всі вони заявили про необхідність врегулювання конфлікту, але при цьому одна група африканських держав підтримала центральний уряд Конго, а інша – повстанців.
В Республіці Чад, яка і без того послаблена внутрішніми протиріччями і чадсько-лівійськими військовими діями 1987 р. громадянська війна початку 90-х р. привела до того, що економіка країни виявилась майже зруйнованою. Багаторічна збройна боротьба Ерітреї за відділення від Ефіопії, яка привела в 1993 р. до проголошення незалежності Ерітреї, виснажила обидві країни.
Уряд Зімбабве спробував у 2000 р. відвести від себе гнів народу, розпалюючи ненависть до білих, сприяючи при цьому захопленню ферм, які належать білим.
Такі і подібні трагедії характеризують положення на більшій частині Тропічної і Південної Африки. В 90-х роках соціально-економічна криза ставала все більш загрозливою. Етно-політичні протиріччя і релігійно-політичний екстремізмприводили до послаблення державної влади і до загрози самому існуванню ряду держав. Африка продовжувала відставати від інших регіонів „третього світу”. Середньодушовий доход скоротився із-за росту безробіття. Високі темпи приросту населення ще більше загострили проблему зайнятості. Міста не справлялися з швидким ростом урбанізації (в 2000 р. в Кіншасі було вже близько 5 млн. жителів, в Аддис-Абебі – близько 3 млн.). Боляче била по економіці Тропічної і Південної Африки і кон’юнктура світового ринку: падіння цін на багато видів сировини. В 1996 р. у багатьох країнах Африки (Гана, Замбія, Конго–Заїр, Ліберія, Малагасійська Республіка, Нігер, Руанда, Сенегал, Чад, Центральноафриканська Республіка) середньодушовий доход був нижче рівня 1960 р.
На кінець 90-х р. в деяких державах Африки вже було помітно економічний ріст, але ще і сьогодні немає достатніх причин і основ для впевненості, що цей ріст виявиться стабільним.
Думки про тенденції розвитку Африки і про її перспективи, які висловлювалися як в самій Африці, так і особливо за її межами, були аж ніяк не радісними. Появився навіть вираз – „афропесимізм”. В 50-70-х роках радянські вчені пояснювали труднощі розвитку Африки майже виключно згубним впливом колоніалізму. Тепер же, на рубежі ХХІ століття шукають пояснення і в характері доколоніального минулого. Підкреслюють в цьому минулому „дефіцит соціально-економічного детермінізму” і абсолютне панування ідей і норм, які направлені „на розчинення особистості і її потреб в колективі, на подавлення її волі і стримування її соціальної і економічної активності, на збереження її психологічної несвободи”.
Враження про труднощі Африки посилюються похмурими міркуваннями про неї, які широко побутують в масовій свідомості, особливо в Європі. Про Африку говорять як про головний центр злиднів, голоду, хвороб, злочинності, корупції, непотизму. Про те, що в Африці вирубаються ліси – легкі всієї планети. Про те, що Африка не повертає мільярди боргів (250 млрд. долл.). На Заході вкоренилась думка, що голоси африканських держав, які складають третину складу ООН, зробили цю міжнародну організацію недієздатною. В Росії „бритоголові” вбачають в африканцях головне зло – вони ніби жують генофонд людства.
Список подібних міркувань і засуджень – різнорідних і протирічивих – можна продовжувати. Багато з них не потребують коментарів. Є і такі, які мають під собою ґрунт – корупція, непотизм, етнічна ворожнеча і ще багато чого. Але хіба це властиве тільки Африці? Хіба може гордитися перед Африкою Європа, яка дала світу у ХХ ст. Гітлера і Сталіна? Або Азія, яка породила Паг Пота? Латинська Америка – з її безліччю диктаторів майже в кожній країні?
І навіть Центральноафриканська імперія з її опереточним імператором Бокассою, над яким сміявся весь світ?! А чи всі пам’ятають, що тільки чотири десятиліття раніше в 1936 р., Муссоліні, виступаючи перед багатотисячним тріумфуючим натовпом проголосив: „Через 15 віків Велика