Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Міжетнічні конфлікти? Так, це трагедія Африки. Взаємне винищення народів тутси і хуту ніяк не вдається зупинити. Але хіба і багато ще чого властиве тільки народам Африканського континенту? Хіба мало подібного, наприклад, в Азії і республіках колишнього Радянського Союзу? Грузія – Абхазія, Вірменія – Азербайджан (Карабах), Молдова – Придністров’я, Таджикистан? А Чечня, Інгушетія, і т.д. в Росії?
Самі ж африканці звинувачують країни Півночі – Європу, в тому числі і Росію, і Північну Америку, в тому, що з закінченням „холодної війни” їх інтерес до Африки помітно ослаб. Звичайно, Африка знаходиться в жахливому стані. Але як би не складала її доля, її втягування в загальносвітові зв’язки буде прискорюватися, а її роль у світі – зростати. Достатньо привести тільки один фактор – демографічний. Приріст населення в багатьох африканських країнах на рубежі ХХ–ХХІ ст., не дивлячись на жахливі хвороби, складає 2,5–3 %, а в деяких – 3,5 %. На фоні старіння Європи і скорочення чисельності жителів в ряді європейських країн (і в Україні теж) значення цього фактору створює перспективу, з якою неминуче прийдеться рахуватися всім, хто буде жити у ХХІ ст. За підрахунками експертів ООН, чисельність африканців на 2050 р. збільшиться з 728 млн. до 4,6 млрд. чоловік і буде складати більше 40 % населення Землі.
Навіть якщо не вірити точності підрахунків, тенденція все таки показана вірно, і на рубежі ХХ і ХХІ ст. вона стала привертати до себе все більшу увагу у всьому світі. Завдання усвідомити цю проблему лежить на державах Заходу і Росії.
В ХХІ ст. Африка буде не тільки відчувати на собі вплив Півночі і всього іншого світу, але і робити все більший вплив на них. Її вплив не тільки в переселенні мільйонів африканців у Європу. Вона все більше буде впливати на настрої в цілому на порядки культурного, політичного і державного життя Півночі, навіть на нормах поведінки і моралі. А ідеї афроцентризму, як і сходоцентризму швидко розвиваючись і посилюючись тиснуть звичний світові євроцентризм.
Африка потребує допомоги, яка була б заснована на ясному розумінні її справжніх труднощів та їх глибинних причинах. В кінцевому рахунку весь світ повинен бути зацікавлений в такій допомозі Африці. Інакше короткозорий егоїзм країн, які вирвалися вперед в своєму розвитку, може привести до трагічних наслідків для них самих. Адже хвороби одних можуть заразити інших.
Роль СРСР – Росії – України. Після розпуску Комінтерну і до середини 50-х років країни Півдня не займали суттєвого місця в радянській геополітиці. Активізація СРСР в Тропічній і Південній Африці почалася з другої половини 50-х років, після Бандунгської конференції афро-азіатських народів і проголошення незалежності Гани. У програмі КПРС національно-визвольний рух був проголошений однією із головних антиімперіалістичних сил. В ході холодної війни Радянський Союз енергійно боровся за вплив на африканські країни, протистоявши Заходу, а з початку 60-х р. – і Китаю.
На рубежі 50-60-х років в державних і культурних установах і організаціях Радянського Союзу були створені відділи і сектори. В ЦК КПРС – сектор Африки, в міністерстві іноземних справ – африканський відділ., в АН СРСР – Інститут Африки. В доповнення до існуючої вже давно кафедри африканістики Ленінградського державного університету були створені кафедри африканістики в Московському державному університеті і Московському державному інституті міжнародних відносин. Виникли Радянський комітет солідарності з країнами Азії і Африки, і Асоціація дружби з народами Африки. Московське радіо почало передачі на африканських мовах, радянські виробництва стали випускати безліч книг про Африку, в тому числі і переклади з африканських мов.
Під час VІ Міжнародного фестивалю молоді і студентів в липні-серпні 1957 р. в Москву вперше приїхали сотні африканців. Скоро частиною радянської державної політики стало залучення африканських студентів в радянські вузи. Був організований Університет дружби народів ім. Патріна Лумумби. Ідеологічне спрямування радянської політики виразилося в теорії „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Із неї робився висновок, що африканські держави, як і інші країни, що розвиваються, можуть іти до соціалізму, минуючи капіталізм, при умові, що вони будуть орієнтуватись на соціалістичний табір, очолюваний Радянським Союзом.
СРСР був ініціатором прийняття ХV сесією ГА ООН в 1960 р. „Декларації про надання Незалежності колоніальним і залежним країнам і народам” і прагнув встановити дипломатичні, ділові, громадські і культурні, громадські зв’язки з кожною із африканських країн негайно після проголошення незалежності. Радянський Союз надавав цим країнам фінансову матеріальну, технічну допомогу, направляв гірничих інженерів, лікарів, спеціалістів у різних сферах діяльності. Левова доля цієї допомоги припадала на країни, керівництво яких погоджувалось з ідеями „некапіталістичного розвитку”. Важливий напрямок допомоги: поставки військового спорядження, підготовка африканських кадрів в радянських воєнних учбових закладах і направлення в африканські країни радянських військових радників. Автоматів Калашникова виявилось в Африці в такій огромній кількості і зіграли таку роль у оснащенні військ і міжусобних війнах, що цей автомат зображений на гербі Республіки Мозамбік.
Співробітництво в ідеологічній сфері виразилося в обміні партійно-урядовими делегаціями і в підготовці ідеологічних кадрів, яка здійснювалась в московській Міжнародній ленінській школі і інших партійних школах. В штатахрадянських посольств в ряді африканських країн були радники в партійних справах для консультацій з питань партійного будівництва. Але взаємна ейфорія – в СРСР і африканських країнах поступово згасала. В Африці зростало розчарування тим, що СРСР і інші країни соціалістичного табору не змогли надати значну економічну допомогу. А Радянський Союз переконувався, що розвиток африканських країн іде не так, як чекали в Москві. До того ж якраз країни „некапіталістичного розвитку”: Ангола, Мозамбік, Ефіопія відчували найбільші соціально-економічні труднощі і на їх долю випали криваві міжусобні війни. В ряді цих країн зміцнилися тоталітарні режими.
І як результат: на час розпаду СРСР радянська політика в Африці збирала не кращий врожай. Це було викликано не тільки максимальною ідеологізацією радянської політики, але і тим рівнем знання Африки, – по суті незнанням, – яке існувало у радянського керівництва під час розробки планів і ходів впливу на Африку.
З розпадом СРСР ідеологізація політики Росії, України припинилась. Росія скоротила число посольств в Африці, а Україна лише шукає свої шляхи на континент, часто невдалі (літаки, кораблі і ін.). Почалися пошуки нових зв’язків, заснованих не на ідеології, а на взаємовигідних відносинах, насамперед, економічних Не можна сказати, що радянський досвід повністю негативний. Він привів до кращого знання Африки в наших країнах, до вивчення африканських соціально-економічних і політичних структур, тенденцій розвитку, історії, культури, мов. (В Росії більше, в Україні – одиниці.) Цей досвід слід удосконалювати і розвивати далі.
Література
Васильев Л.С. История Востока. – М., – 1994, т.2.
История Тропической и Южной Африки. 1918–1988. – М., – 1989.
Давидюк А. Тропическая и Южная Африка в ХХ веке. // Новая и новейшая история. – 2000. – №5.
Кораблев Ю. Образование Африканского союза: смена названия или постановка новых задач? // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №8.
Андреев А. Африка: Эпидемия сепаратизма: можно ли приостановить ее распространение? // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №3.
Васильев А. Большая африканская война. // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №1, 2.
Винокуров Ю. Патрис Эмери Лумумба: взгляд сквозь годы. // Азия и Африка сегодня. – 2001. – №1.
Куприянов П. Сорок лет деколонизации Африки – время упущенных возможностей. // Азия и Африка сегодня. – 2000. – №8.
Косухин А. Политическое лидерство в странах Африки: основные черты и особенности. // Восток. – 2000. – №4.
Давидюк А., Филатова И. Англо-бурская война и Россия. // Новая и новейшая история. – 2000. – №1.