Велика Французька революція
Діючи проти ебертистів у союзі з Дантоном, Робесп’єр, природно, змушений був до пори до часу щадити у дантоністів.
Підтримка Робесп’єра додавала все більше сміливості Демулену, статті якого здобували все більш контрреволюційний характеру Національного конвенту. «Залишається роздавити усього трохи змій» говорив він, продовжуючи промову, в результаті якої відбулося виключення дантоністів із клуба. Це не було повним розривом Робесп’єра із самим Дантоном, тим більше, що останній враховував посилення натиску з боку ебертистів, неминуче зв'язане з виключенням дантоністів, і рахував доцільним зробити поступку ебертистам підтримавши в Конвенті їхні вимоги про звільнення арештованих Венисана і Ронсена. Демулен був відновлений у званні члена Якобінського клуба після нового втручання Робесп’єра на його користь.
Таке було положення в лютому 1794 р. Робеспьєристи почувала себе,—по вираженню Робесп’єра в одній з його лютневих промов у Конвенті, — між двома партіями, з яких «одна хоче звернути волю у вакханку, інша — у повію». Назрівав розрив Робесп’єра з обома «фракціями».2
До кінця 1793 р. кордони були майже в безпеці. Така була основна зовнішньополітична причина падіння ебертистів. У рішучий момент вони не одержали підтримку з боку мас, тому що уряд пішов на поступки і провів ряд мір для полегшення матеріального становища мас. 21 лютого Барер подав на розгляд Конвенту проект нового загального максимуму; 27 лютого був поставлений на обговорення проект нового закону проти скупників; 26 лютого Сен-Жюст висунув у своїй промові план не тільки звільнення неправильно арештованих патріотів, але і розподілу майна, конфіскованого у ворогів революції, між нужденними патріотами.
У ніч з 13 на 14 березня були заарештовані багато хто з вождів і рядових учасників ебертистського руху. Шомета, що змінив свою позицію, поки не торкнули, але Ебер, Ронсен, Венсан, Моморо були арештовані. До них приєднались раніше арештований Анахарсиса Клотс — його справу хотіли використати, щоб показати зв'язок ебертистів з іноземними агентами. Більшість засуджених зустріли смерть.
У ніч з 30 на 31 березня питання про арешт Дантона обговорювався Комітетами суспільного порятунку і суспільної безпеки. На арешті наполягали Робесп’єр, Сен-Жюст і Білло-Варен. Одночасно з Дантоном, 1 квітня, були заарештовані Каміл Демулен і прихильники Дантона — Філцино і Делакруа.1
2—5 квітня з справою Дантона і його однодумців розбирався Революційний трибунал. Страту всіх засуджених провели при величезному скупченні народу, але співчуття їм не виражав ніхто.
Терор, таким чином, продовжувався і поглиблювався; при умовах, що створилися, група Робесп’єра могла втримати свою владу тільки при допомозі терору. Але положення Робесп’єра і його послідовників ставало, незважаючи на розгроми і страту ебертистів і дантоністів, все більш хибким. У рядах якобінців стали намічатися подальші розбіжності, що при новій міжнародної ситуації, і обумовили події влітку 1794 р.
1.4 Термідоріанський переворот. Кінець Якобінської диктатури
Термідоріанський переворот - одна з найважливіших подій в історії Великої Французької революції. Чому французький народ підтримав переворот?
Передумовами перевороту були: невдоволення найманих робітників (за три дні до перевороту був знижений максимум заробітної плати) і невдоволення частини Конвенту політикою Робесп’єра (депутати "рівнини" припускали, що Робесп’єр відправить їх на гільйотину, а сам оголосить себе диктатором). Ще однієї з передумов був терор, що жахнув французів.
27 липня 1794 року Конвент зажадав відстрочки друкування виступу Робесп’єра. Тоді Робесп’єр відправився в якобінський клуб і прочитав там свою промову знову. Цей виступ і застереження, що пішли за ним, Робесп’єра запалила якобінців. Довідавшись про те, що відбувається у якобінців, запалилися і депутати Конвенту. Переворот почався. На ранок, 28 липня (9 термідора), "близько 9 годин", очі Тальєна блищать: він бачить, що Конвент зібрався. "Хоробрі депутати Рівнини, недавні болотні жаби!" - кричить Тальєн, входячи і потискуючи руки. З трибуни чується голос Сен-Жюста, – „гра почалася”. Ледь встиг Сен-Жюст прочитати кілька фраз, як починається перерва. Підхоплюється Тальєн, вдруге піднімається зі словами: "Громадяни, вчора ввечері, у якобінців, я тремтів за республіку. Я сказав собі, що якщо Конвент не зважиться скинути тирана, то зроблю це я і з допомогою от цієї речі, якщо знадобиться! ,- він оголює блискаючий кинджал і махає їм,- сталь Брута, от як це називається.” Тут всі підхоплюються і кричать: "Тиранія! Диктатура! Тріумвірат!" І члени Комітету суспільного порятунку обвинувачують, кричать чи гаряче аплодують. Сен-Жюст стоїть з блідим обличчям. Кутон вимовляє: "Тріумвірат?", кинувши погляд на свої паралізовані ноги. Робесп’єр намагається говорити, але голова зібрання Тюріо дзвонить у дзвіночок, заважаючи йому, і весь зал шумить. Робесп’єр піднімається на трибуну, але повинний зійти, він йде і повертається, його душить лють, жах, розпач...Тепер у порядку дня - заколот! Голова убивць ,- кричить Робесп’єр ,- я жадаю від тебе слова востаннє! Воно не може бути дано. До вас, доброчесні люди Рівнини ,- з нову кричить він,- до вас волаю я!” Доброчесні люди Рівнини сидять непорушно, як скелі. А дзвіночок Тюріо продовжує дзвонити, і зал гуде. Покриті піною губи Робесп’єра посиніли, суха мова його прилипає до неба. "Кров Дантона душить його!": кричать у залі. "Обвинувачення! Декретуйте обвинувачення!" Тюріо швидко порушує це питання. Непідкупний Максиміліан обвинувачений. Також обвинувачені: Огюстен Робесп’єр, Кутон, Сен-Жюст і Леба - вожді якобінців.1
Тепер залишається тільки скликати муніципалітет, звільнити і заарештувати командира Анріо і, виконавши усі формальності, страчувати Робесп’єра й інших. Але командир Анріо, замість того щоб бути арештованим скачить по набережній і давить кількох людей. Анріо арештований у Тюільрі, але інший якобінець звільняє його. Робесп’єр і інші прибувають у союзну їм ратушу після того, як їх не встигли взяти у в'язницю.
Депутат Лежандр виганяє якобінців з їхнього клуба, набравши військо і кидає ключі на стіл Конвенту. Анріо набрав теж військо і дістав гармати. Обидві армії зустрілися біля трьох годин на Гревскій площі. Баррас також набрав військо й приходить туди ж. "Громадяни ,- кричить голос розсудливості досить голосно ,- Перш ніж почати кровопролиття і нескінченну громадянську війну, вислухайте постанову конвенту: "Робесп’єр і бунтівники оголошені поза законом!"1 "Поза законом?": у цих словах жах. Беззбройні громадяни поспішають розійтися по будинках. Муніципальні каноніри, охоплені панікою, з лементами переходять на сторону Конвенту. Анріо, що почув лементи спустився зі своєї кімнати на верхньому поверсі і знайшов площу порожньою. Жерла гармат спрямовані проти нього. Катастрофа наступила. Робесп’єр і інші, довідавшись про це, падають в паніку. Робесп’єр прострелив собі щелепу. Огюстен Робесп’єр і Анріо викидаються з вікна в помийну яму. Кутон заповз під стіл і невдало намагався себе вбити. Леба не захотів вбивати Сен-Жюста, що його просив.2
Наступного дня вожді якобінців були страчені. Переворот завершився.
Але мало хто припускав, що це був кінець не тільки Робесп’єра але і самої революційної системи. Менш усіх припускали це члени конвенту, що збунтувалися, повстали з однією метою: продовжувати національне відродження, зберігаючи власні голови на плечах. І це було на справді так. Незначний камінь, що вони вийняли, такий незначний у будь-якому іншому місці, виявився тут наріжним: весь звід будинку санкюлотизма став розхитуватися, осідати і давати тріщини й обвалюватися досить швидко, поки безодня не поглинула його усього і на поверхні землі не залишилося санкюлотизму.
У наступних п'ятнадцять місяців спостерігається його передсмертну агонія. В'язні виходять потоками, а тюремники, сподвижники Робесп’єра йдуть туди, куди звикли посилати інших! Нантські республіканці, що прибули в Париж, бачать себе не заступниками за своє життя, а обвинувачами, що грозять смертю іншим. Їхній процес обіцяє їм виправдання і навіть більше. Цей процес, подібно трубному звуку, дає широкий розголос жорстокостям царства терору.
Якобінська трибуна звучить як і раніше, але для слуху всіх вона стала жахливою і навіть нудної. Незабаром прийняття нових членів в якобінське суспільство забороняється. Революційні комітети, не маючи підозрілих, щоб полювати за ними, швидко гинуть від виснаження. (У Парижі замість колишніх 48 комітетів залишилося 12). Максимум на продукти скасований, а біднота може харчуватися чим хоче. Немає ніякого муніципалітету, ніякого центру в ратуші.
У Конвенті і поза Конвентом панують тепер термідоріанські Тальєни і страшенні вороги терору. Приборкана Гора!
Всіма опанувала спрага розкоші. Емігранти не відвезли із собою свої готелі і замки з обстановкою і при швидкій зміні власників завдяки карбуванню грошей на площі Революції (майно страчених конфісковували), військовим постачанням, продажу емігрантських, церковних і королівських земель, а також ажіотажу з паперовими грошима такі готелі знайшли нових мешканців. Старе вино з льохів аристократії вливається в нові кухлі. Париж підметений і освітлений, салони, вечері, не братерські, знову блискають належним чином, хоча й по особливому.
На вулицях нові люди не схожі на Робесп’єра. Це молоді люди одягнені у фраки. Фрерон і Тальєн їх називають – золота молодь.1 Вони носять кийки, налиті свинцем. Якщо з ними зустрінеться який-небудь осколок якобінства, йому доведеться погано. Вони вели війну з якобінством, війну без примирення.
Отже, установився лад, що виражав інтереси буржуазії, котрі розбагатіли під час революції, і зацікавлених у збереженні тільки тих її результатів, що були вигідні заможним власникам. Була знищена частина прогресивного, отриманого в спадщину від якобінців (загальне виборче право). Погіршилося положення народних мас.
Чи був термідоріанський переворот прогресивною чи регресивною подією? Швидше за все, що на зміну терору прийшла нова аристократія, що бажала отримати всу владу в своїх руках. З одного боку, прийшов кінець терору, але з іншої по Конституції 1795 року було скасовано загальне виборче право, одне із самих прогресивних нововведень Конституції 1793 року. З одного боку, був відмінний максимум цін (введена свобода торгівля), але з іншої сторони максимум заробітної плати не був відмінний. В результаті значно погіршилося положення народних мас. Термідоріанський переворот привів до влади спекулянтів і казнокрадів. Природно, це не могло не позначитися на стані справ.2
Термідоріанський переворот – одне з найважливіших подій у новій історії. Ця подія змінила хід Великої Французької революції і Європи загалом.
Розділ ІІ. Зовнішня політика
2.1 Міжнародна ситуація літом – зимою 1793р.
Становлення якобінської диктатури відбувалося в години найважчих іспитів для Франції. Внутрішні заколоти злились у єдине ціле з навалою армій монархічної Європи, що фінансувала Англія. Десятки департаментів були охоплені пожежею громадянської війни, суцільна лінія фронту обіймала майже всю територію Франції і існувала всередині країни. 12 липня 1793 р. союзники захопили Конде, 28 липня вони захопили Валансєвк, й нова небезпека, відсунута, головним чином, внутрішніми розборами в середовищі революціонерів, нависла над Парижем. Успіхи вандейців співпали в часі з здачею англійському і іспанському флотам 28 серпня найважливішого французького порту Тулона. Ліон, Марсель, Бордо, Канн були захоплений заколотниками, що відкрито приймали допомогу інтервентам. Тоді ж відбулась висадка англійського десанту у Бретань.
Комітет суспільного порятунку намагався налагодити дипломатичні стосунки з найголовнішими європейськими державами і забезпечити доброзичливий нейтралітет другорядних держав. Однак було неможливо розладнати плани коаліції дипломатичним шляхом. Тільки військова перемога Франції могла створити умови для переговорів революційного уряду з численними ворогами. У той період боротьби, по вираженню Барера, можлива була «тільки лише дипломатія гармат і перемог».
Основна програма і ціль зовнішньої політики революційного уряду полягали в тому, щоб, протиставивши великим державам сильну армію, залучити на свою сторону нейтральні країни, а головне — надихнути революційним ентузіазмом і вірою в майбутнє народні маси європейських держав.
«Весь світ зацікавлений у нашому існуванні, — говорив Робесп’єр. — Нехай уся Європа повстане проти нас — ми сильніше всієї Європи. Французька республіка непереможна, як розум, безсмертна, як істина».1
Однак Комітет суспільного порятунку не уникав зовсім дипломатичної діяльності. Конвент доручив йому зробити все для зміцнення дружби і зв'язку між республікою і її можливими союзниками, а саме швейцарськими кантонами і Сполученими Штатами. Комітет намагався, звичайно, мати справа з республіками, а не з монархіями. Барер заявив якось у Конвенті, що королів потрібно бити. Однак, щоб "бити одних королів, приходилося вдаватися до допомоги інших чи, принаймні, заручитися їхнім нейтралітетом.
Результати цієї дипломатичної діяльності були незначні. Великі монархи відкрито не приймали представника Французької республіки, а якщо деякі другорядні держави приймали їх, то як агентів уряду, а не рівноправних членів. Але Комітет суспільного порятунку був прекрасно обізнаний про все, що його цікавило у Європі. У нього було близько 20 таємних агентів у ворожих державах: Декель у Лондоні, Пробст у Нюрнбергу, Парандьє в Лейпцизі й ін. Головним інформаційним пунктом була Швейцарія, де знаходився самий коштовний французький агент — Бартелемі.
Комітет суспільної безпеки був організатором у перші дні роботи Конвенту і був органом, якому була доручена боротьба з внутрішньою контрреволюцією. У момент своєї організації він складався з 30 членів, надалі, зі збільшенням функцій і з ускладненням задач. Комітету, його склад був збільшений удвічі. Головна задача, з часом, стала – зовнішня політика і шпигунство, як основна міра досягнення мети.
Положення республіки в боротьбі з інтервентами були дуже важким, навіть патріотично налаштованим людям, здавалося критичним і безнадійним. І потрібна була відвага і рішучість якобінців для того, щоб, переборювавши зрадництва ворожих заколотників, розвал державного апарату, зради генералітету, паніку обивателя, різні капітулянтські і примиренські настрої у власному середовищі, — підняти народ на загальну боротьбу проти іноземних „миротворців”1 була справою нелегкою, але іншого виходу не існувало і не могло існувати.
Саме в боротьбі з супротивниками влада якобінців, яка ще зовсім недавно прийшла до керма революції і Франції, зміцнювалась, а не знищувалась. Все це зміцнення відбувалося разом з постійними чистками і розправами.. Тільки знаходився формально під арештом, але з постійним конвоєм жандармів, жірондистський міністр іноземних справ Лебрен продовжуючи виконувати свої обов’язки. У перші дні існування якобінського режиму було опубліковане повідомлення про призначеннях не дипломатичні посади, за яким призначалися голови дипломатичних консульств, разом з цим і голів розвідки, ними стали: Ноєль був призначений у Венецію, Маріполь, Шовелен — у Флоренцію, Грувжель повертався в Копенгаген, Кене в Сполучені Штати, а Семонвіль знаходився на шляху в Константинополь (Стамбул). Впадає в очі, що всі згадані дипломати були далекі від Робесп’єра, а деякі з них, як Шовелен чи Жені, були навіть ворожі якобінцям. Ноєль був випробуваним другом Дантона, не раз виконував його особисті доручення, особливо по дипломатичній частині, й мав значні зв’язки у Лондоні, куди їздив із пропозиціями врятувати короля за відповідну винагороду від його справедливої кари, що очікувала. Таким чином, події 31 травня — 2 червня безпосередньо не привели до зміни в складі керівного персоналу міністерства іноземних справ. Так це і зрозуміло, якщо взяти до уваги, що в складі Комітету суспільного порятунку питаннями зовнішньої політики відав Дантон, а після звільнення його з Комітету — Еро-де-Сешель.
Тому міністерство іноземних справ намагалося продовжувати політику різних побудованих на піску дипломатичних комбінацій, таємних перемовин і торгів, ця політика дуже мало відповідала задачам послідовної боротьби за незалежність Французької республіки.
Правда, лінія поведінки, засвоєна міністерством закордонних справ, була побічно, але рішуче засуджена 18 червня, під час обговорення Конвентом проекту глави XXV Конституції, присвяченої відносинам республіки з зарубіжними державами. Коли надійшло запропоноване розпорядження Грегуара про те, щоб статтю, що трактує про невтручання в її внутрішні справи інших націй і про недопущення їхніх втручань у французькі справи, доповнили Декларацією прав, воно було відкладена без заперечень. Барер замітив, що «не слід виливатися у філантропічні міркування».1 Це означало, по суті справи, осуд тієї пропаганди звільнення народів, якою займалися у Франції представляючи різні народності держави і Європи загалом, що об’єднувались навколо Анахарсіса Клотса. Потім був зачитаний проект іншої статті Конституції, у якому гордо не беззастережно заявлялося, що французький народ «ніколи не заключить мир з ворогом, що займає його територію». Почувши це, деякі депутати запротестували і зажадали голосування. Вони прекрасно розуміли, що, виражаючи віру якобінців у силу збройного народу, ця стаття виразно і недвозначно говорить про продовження війни до вигнання ворога з французької території, виключає можливість яких-небудь компромісів, вимагає від усієї країни, а з цього, і від буржуазії повної консолідації сил і значних жертв для задоволення визначених вимог представників якобінського клубу. Депутат Мерсьє заявив, що прийняття вигідного миру можливо в тому випадку, якщо ворог займає французьку територію, і звернувся до Конвенту з глузливим і знущальним, питанням: „Ви лестите себе надією бути завжди переможними? Але імовірно, у вас договір з перемогою?” Під оплески йому негайно ж відповів Базир: «У нас договір зі смертю».2 Продовжуючи, Мерсьє сказав, що тут намагаються грати нових римлян. Підтримуючи Мерсьє, депутат Ру зажадав голосування проекту статті, названого їм абсурдним. Тоді взяв слово Робесп’єр: «Я ніколи не повірив би, що представник французького народу зможе проголошувати тут принципи рабства і низькості... Де ви бачили цю людину, порівнюючи нас до римлян?.. Бачили ви, щоб народ пропливаючий свою кров за загальну свободу був нижче римлян, не героями волі, але загарбником народів?.. Народ, що йде без домовленостей з ворогом, що знаходиться на його території, є народ вже переможений і відмовляється від своєї незалежності». Потім Робесп’єр різко зажадав затвердження проекту статті Конституції. Мерсьє, атакований настільки рішуче, спробував виправдатися. Виступивши за ним Барер підтримав Робесп’єра і загрозливо кинув за адресою депутатів Мерсьє, Ру й ін. «На образу, нанесена її республіканської чесноти, нація відповість у Вандеї. Запропонована стаття вже декретувалася в Лонгві і Вердені... Велич римлян, — продовжував Барер, — несло війну народам, а ви підготовляєте загальний світ». Конвент схвалив запропоновану статтю Конституції. Таким чином, у Конституції були закріплені, досить чітко, початки зовнішньої політики якобінської диктатури. Метою цієї політики повинні були стати послідовна зайнята будь-якими засобами абсолютної незалежності і цілісності держави, досягнення справедливого миру і дружніх відносин з другими країнами. Тим самим були засуджені політика революційної експансії і пропаганда звільнення народів силоміць зброї.1
Для приведення дипломатії у відповідність з цими задачами Лебрен був, нарешті, фактично відсторонений від справ, а 21 червня 1793 р. на його місце призначений Дефорг. Достатня близький до Дантону, новий міністр не був послідовним виразником нових початків в області зовнішньої політики, але під тисках обставин він був усе-таки більш здатний засвоїти революційні принципи.
Дипломатичні військові н економічні кроки Англії для зімкнення блоку проти Франції, важке положення, м якому знаходилася країна, не представляло великих можливостей для дипломатичних місій в державах. Даніні з своїми агентам, акредитованим у Швейцарії, у США и в деяких італійських державах та Туреччині, у першу чергу стояли парирувати всі що підсилювали:м. спроби Англії зовсім ізолювати Францію від зовнішнього світу, не тільки військової, але і продовольчої підтримки.
Виступаючи «найбільш злісним душителем народних революцій», знаходячись «у перших рядах гнобителів визвольного руху людства»2, англійці розгорнули влітку 1793р. виняткову дипломатичну активність, усіма можливостями домагаючись зімкнення монархічних і тоталітарних сил усього світу для боротьби з французькою буржуазною революцією. 25 березня 1793 р. Англія уклала договір з Росією про взаємну підтримку, спрямованих до ізоляції Франції; 25 квітня за обіцяну велику грошову субсидію і територіальне збільшення,— повернення Савойї і Ніцци,— Сардинія зобов'язалася надати в розпорядження Англії великі військові контингенти; 25 травня в Аранхуеці був підписаний союзний договір Англії з Іспанією, 12 липня — з Неаполем; 15 з Португалія уклала союзний договір з Іспанією, що, природно, призвело до висновку аналогічного договору і з Англією (26 вересня): 14 липня велика угода була укладена з Пруссією, 30 серпня — з Австрією; поруч з таємними угодами Англія купила військові контингенти, безлічі малих німецьких володарів, що торгували кров'ю своїх підданих.
Зустрічав будь яку протидію своїм намірам, англійський уряд, не зупиняючись перед політичними і економічними протидіями. Лорд Гервей, англійський посол в Тоскані, підтриманий всім дипломатичним корпусом і в першу чергу російським повіреним в справах, зажадав від властей Тоскани відмовитись від політики лояльного нейтралітету по відношенню до Франції. В липні і серпні вимоги Гервея виросли ще більше. А коли після захоплення Тулона, частина французької армії прибула до тосканського порту Ліворно, лорд знайшов вагомий привід, і 8 жовтня в ультимативній умові зажадав відмови від такої політики потурання. Було надано 24 години, а згодом ще 48 години, і тосканський уряд був змушений погодитись з вимогами Англійців і попросили покинути країну французьким послам. В цей час уповноважений Франції в Римі, який тимчасово перебував в Флоренції, зауважував: „В даний момент Тоскана управляється двоякою владою: великим герцогом з своєю свитою і лордом Гервієм, приказуючи все, що йому завгодно, від імені союзних держав.”1
Ще більш жорсткіші міри провадились по відношенню до Генуезької республіки. В результаті блокади французького узбережжя, захоплення Тулону, повстання в Марселі – Генуя стала, по суті, французьким портом в Середземному морі. Значно збагачуючи, генуезьку буржуазія не тільки з комерційної точки зору, але і в політичному розумінні, не була зацікавлена ні в розриві з Францією, ні в її поразці: розрив з Францією позбавив би Геную великих доходів, а поразка Франції, що проголосила мирні відносини з усіма державами основою своєї зовнішньої політики, поставило б Геную під удар не тільки Сардинії, але і великих хижаків — Австрії і Англії, що здавна робила спроби накласти руку на маленьке, але багату державу.
На початку жовтня командуючий англійської ескадри, що з'явилася біля Генуї, зажадав висилки з Генуї французьких представників і розриву відносин з Францією. Грубо порушивши суверенітет Генуезької держави і роблячи акт повної сваволі, 5 жовтня англійські кораблі вторглись у внутрішні води генуезького порту і напали на французькі судна, що знаходилися там. Генуя була змушена тимчасово задовольнити вимоги Англії.
Тільки лише тому, що можливість прямого військового впливу на Швейцарію була виключена, спроби Англії вивести її зі стану дружнього нейтралітету стосовно Французької республіки в загальному залишилися безрезультатними. Все-таки в середовищі швейцарської кантональної влади, частково зв'язаних з Австрією, частково наляканих революцією, лунали окремі голоси на користь союзу з коаліцією, а деякі кантони позичили гроші німецькому імператору. Деякий успіх мало тиск, зроблений англійським урядом на Туреччину. У силу своїх природних інтересів Туреччина була не проти вдарити в тил Австрії, хоча це і грозило війною зі спільницею Австрії Росією. У Франції були реальні підстави для припущення, що тоді в російсько-турецьку воїну вплутаються Польща і Швеція, що об'єднані сили цих держав, підтриманих Францією у війні з північною імперією, вийдуть переможцями. Подібні плани лежали в основі східної політики і Дебрена і Дефорга і зустрічали схвалення в Константинополі, Стокгольмі і в середовищі польської еміграції. Але після захоплення Тулона, встановлення англійського панування на Середземному морі і різке погіршення міжнародного і воєнного стану Французької республіки, Туреччині довелося задовольнити англійські вимоги про строгий нейтралітет і відмовитися від планів реваншу за свої поразки. .
Не задовольняючи тиском на нейтральні держави, Англія ужила виняткових заходів, намагаючись задушити Французьку республіку голодом. Інструкцією, даної 8 червня англійському флоту, англійським кораблям пропонувалося захоплювати всяке судно, незалежно від прапора, що направляється у французькі порти. Оголошення подібного роду блокади зовсім суперечило сталому міжнародному праву і торкалося насущних інтересів ряду нейтральних держав Сполучених Штатів Америки, Швеції, Данії. Данія, зокрема, все ще намагаючись відігравати роль великої морської держави, категорично відкинула англійські домагання, і міністр закордонних справ Бернсторф заявив, що датський уряд мало цікавить, що «нейтралітет Данії більш корисний однієї з воюючих країн, ніж інший».1
Надзвичайно небезпечною зброєю, застосованою Англією були шпигунство і диверсії в боротьбі з революцією у Франції, була організація найширшої служби розвідки і провокації. Буквально вся Франція кишіла англійськими агентами, якими дуже охоче ставали переслідувані дворяни, священики й інші представники кіл, що панували, до революції. Шкода, завданої діяльністю цих агентів, була винятковою. Вони не тільки збирали і перепроваджували секретні матеріали, але і були організаторами різних безладь, підбурювань, заколотів. Ще 8 червня, у своїй промові в Конвенті, Робесп’єр вимагав підвищення революційної пильності. Пропонуючи прийняти закон про вигнання іноземців і застерігаючи проти шпигунів і зрадників, він говорив: «Ми розкриваємо обійми агентам наших ворогів. Варто відмітити, що Дантон негайно поспішив розсіяти враження, зроблене словами Робесп’єра, і, беручи під свій захист іноземців, намагався завірити Конвент, що деякі з них «великі патріоти, чим багато французів».
Каральні органи революційно-демократичного уряду в дуже слабкому ступені справлялися з покладеними на них обов'язками у відношенні боротьби проти шпигунства. Число викритих іноземних агентів на початку було дуже незначним, і повідомлення від 6 червня про процес декількох іноземних шпигунів у Надзвичайному карному трибуналі є виключенням. Випадково виявлені папери одного з керівників англійської шпигунської служби у Франції з усією гостротою порушили питання про злочинну діяльність англійських і інших агентів. З видаткової книжки цього агента виявлялося, що нм була налагоджена розгалужена шпигунська служба, що охоплювала Париж, Лілль, Дюнкерк, Тур, Блуа, Орлеан, Нант і інші міста. Особлива увага не може не привернути остання позначка в записній книжці англійського шпигуна: «Липень 2. Послано Ж. з М. у Кан 60 000 ліврів». Як відомо, з Кана 11 липня прибула в Париж убивця Марата — Шарлотта Кордє, що показав під час судового процесу, що у випадку, якби їй удалося сховатися, вона збиралася бігти в Англію.
У портфелі того ж агента був виявлений ряд невідправлених листів і інструкцій англійською мовою. У цих листах шпигунам говорилося про необхідність зближення з окремими керівниками збройних сил республіки; про необхідність проникнення у військові табори, арсенали, штаби; про необхідність збирати відомості про плани, про стан військ, фортець, запасів; про необхідність дезорганізації військового життя, економіки країни, постачання міст і армій; про необхідність розбудувати фінанси, республіки; про необхідність актів диверсії й індивідуального терору. «Намагайтеся підняти курс до 200 ліврів за 1 фунт стерлінгів... Потрібно по можливості підірвати кредит асигнацій і відмовлятися брати всі ті, на яких немає зображення короля, — говорилося в одному з листів. — Змусьте