Xreferat.com » Рефераты по истории » Велика Французька революція

Велика Французька революція

підняти ціни на всі товари. Накажіть вашим купцям скуповувати всі предмети першої необхідності. Якщо можете умовити Котт... і купувати сало і свічі за будь-якою ціною, то змусьте публіку платити до 5 ліврів за фунт. Мілорд дуже задоволений діями Б... Т... 3... Ми сподіваємося, що убивства будуть відбуватися з обережністю: переодягнені священики і жінки усього краще годяться для цієї операції. Відправте 50 000 ліврів у Руан і 50 000 ліврів у Кан...»1,- зазначалось в записній книжці англійського шпигуна.

Терористичні акти, випадки зрад і підкупів командирів і чиновників уряду, великі спекуляції на біржах, скупка предметів першої необхідності, диверсійні акти в артилерійських складах біля Шемпйе і Сомюра, підпали в Дує, Валансьєні, Лоріані говорили про те, що в цих листах полягала не порожня погроза, а підривна діяльність англійської розвідки досягла виняткового розмаху. День за день у Конвент, у Комітет суспільного порятунку стікалися звідусіль повідомлення про руйнівну роботу іноземних агентів. «Департаменти Півночі і Па-де-Кале, — пишуть, наприклад, з цього прифронтового району комісари Конвенту, — переповнені агентами Пітта, священиками й емігрантами».1

У великій доповіді Конвенту від імені Комітету суспільного порятунку Барер намагався намалювати картину тієї кропіткої, небезпечної роботи, що проводили численні діючі в тилу і на фронтах республіки англійські й інші шпигуни і диверсанти. Барер міг констатувати, що не тільки окремі шкідницькі і диверсійні акти виходили від іноземних агентів, але що саме ці агенти і одержували від них допомогу через границю уможливили саме запалення вогнищ громадянської війни в країні. Так, з метою підтримати заколоту у Ліоні, Пітта послав туди через Женеву не тільки довірених осіб, але і гроші. «Англійський уряд, — говорив Барер, -— засилає емісарів, шпигунів, бешкетників в усі наші департаменти, особливо в морські місцевості, прикордонні міста і Париж». І з повним на те підставами Барер дійшов висновку: „Громадянська війна підготовлена Англією, харчується Англією, проводиться за рахунок Англії...!”2

Обурення французького народу і його рішучість відстояти свою незалежність і волю вилилися в настійну вимогу звернути проти усіх ворогів революції силу народного терору і доручити здійснення його самому народу. Але і до того моменту, коли народ змусив уряд сприйняти революційно-терористичну політику, Комітет суспільного порятунку вжив значних заходів, що дали свій позитивний ефект. По доповіді Барера були зроблені декрети, що вимагали в першу чергу ліквідації заколоту у Вандеї, відновлення порядку в департаментах Півночі н Па-де-Кале, вилучення внесків французьких власників з лондонських банків. Особливий пункт одного з декретів вбачав підступництво методів боротьби, застосованих англійським урядом: «Національний конвент від імені ображеного людства указує всім народам і також англійському народу на підле, віроломне, мерзенне поводження британського уряду, що містить найманих убивць, отруйників, паліїв і злочинців усякого роду заради торжества тиранії і знищення прав людини».

Міри, прийняті проти власників капіталів в англійських банках, переслідували не тільки фінансові, але і серйозні політичні цілі: англійські банки і їхні відділення в Парижеві, що функціонували під різними назвами, разом зі зв'язаними з ними великими французькими капіталістами були основними організаторами найширших спекуляцій предметами першої необхідності і підривали всіма способами стійкість французької валюти. Найбільший ажіотаж створювали в Парижеві англійський банкір Бойд, бельгійський банкір, австрійський підданий Пролі, що став потім секретарем Еро-де-Сешеля, іспанець Гузман і ін. Іноземні банкірські будинки і зв'язані з ними французькі банкіри й оптовики займалися у Франції своєрідною економічною інтервенцією. Крім те го, вони ж були розсадниками шпигунства, джерелами фінансування розвідувальної роботи і уміло втягували у свої мережі найменш стійкі чи ворожі революції., депутатів Конвенту, протягаючи нитки в самі відповідальні державні органи. За спиною багатьох з банкірських будинків Парижа стояли, на ряді з англійським урядом, ватажки роялістів, зокрема — найбільший організатор контрреволюційних змов барон де-Ебатд. Систематично повторювалися акти диверсії і, зокрема, спалення арсеналу в Гюнінзі змусили Конвент урочисто оголосити Пітта ворогом роду людського.1

Розширюючи політику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносились французькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту, Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересня припиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських
кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійського походження чи виготовлення з підвладних Англії країн.

Крім Англії, на полі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були і інші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю, що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці дві найбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізок часу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром, відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зі значними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабких сусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.

Так, один із союзників — Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіху підприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лише Австрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділяла положенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток. Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги і здавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди, виступили назовні в повному обсязі.

Боячись і ненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країни коаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгій відповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захоплення Конде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками іти на Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Піт прагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійного проникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-який французький уряд.

Позбавлений англійської підтримки герцог Кобургський з австрійською армією не ризикнув пробиватися вперед і безнадійно зав'язнув на півночі Франції. Інша австрійська армія генерала Вурмзера намагалася опанувати Ельзасом, але, не одержуючи підкріплення від прусських військ, незабаром була витиснута звідтіля французами. Прусська ж армія обмежилася вигнанням французів з Майнца (23 липня) і застигла на місці, тому що прусський двір вважав усяке просування вперед відповідають інтересам тільки Австрії і з тревогою дивився на сприятливий для Росії хід справ у Польщі. Незабаром прусський король розпорядився зовсім припинити наступальні дії на Заході і звернув усю свою увагу на Схід, тому що відмова Австрії підтримати план нового розділу Польщі створював для Пруссії нові ускладнення.

На Сході Катерина II енергійно здійснювала свої плани у відношенні Туреччини і Польщі. Нескінченно ворожа французької революції, вона вважала невигідним передчасне пряме втручання в західноєвропейські справи і прагнула в максимальному ступені використовувати переваги, що створювала для неї війна. Тому цілком прав був Робесп’єр, коли відзначав, що «у той час, коли ворогуючі з нею держави розбиваються об стрімчак Французької республіки імператриця Росії береже свої сили і множить свої ресурси... Вона сподівається дочекатися моменту, коли зможе диктувати закони Європі й принаймні Пруссії й Австрії».1

Тим часом, усі своєкорисливі розрахунки держав коаліції зненацька розбилися об могутню відсіч французького народу, що став зі зброєю в руках на захист завоювань революції. Комітет суспільного порятунку надавав особливого значення необхідності розгрому герцога Йоркського, справедливо думаючи, що поразка англійської армії послабить позиції Пітта в парламенті й у країні і примусить його до зміни політичного курсу. Тому усі свої кращі сили республіка кинула в район Дюнкерка. Але поставлений на чолі північної армії Ушар не використовував можливостей, що представлялися йому, для подальшого розвитку здобутої всупереч йому перемоги при Гондсхооте (6—8 вересня). Цією перемогою Франція була зобов'язана ініціативі Журдана, Вандама, Леклера, що блискуче проявили себе в обложеному Дюнкерку, енергії Гоша і комісарів Конвенту Левассера і Дельбреля. Незабаром після того армія Ушара потерпіла ряд поразок. Деяке світло на їхні сховані причини пролила виявлена серед паперів Ушара компрометуюча кореспонденція між ним і іноземними государями. Ушар був арештований, судимо за обвинуваченням у зраді п страчений.

Бій при Гондсхооті, вигране незважаючи на зрадницький посібник, яскраво свідчило про те, що, незважаючи на пожежу громадянської війни, якобінці зуміли використовувати той своєрідний перепочинок, що породили розбрати серед коаліції. З надзвичайною енергією вони створили нові національно-революційні армії.

Ще 25 серпня, не встигнувши скористатися допомогою Англії, заколотники були вигнані з Марселя, 9 жовтня здався Ліон, у жовтні ж нанесено була вирішальна поразка вандейців, намагаючись в Гранвілі опанувати виходом до моря і встановити зв'язок з англійцями. Одночасно республіка виявилася в стані звільнити від інтервенції Ельзас. Відмітившись під Дюнкерком Гош був поставлений на чолі мозельскої армії, Пішегрю був призначений командуючим рейнською армією. Сен-Жюст, Леба, Лакост і Бодо, як комісарів Конвенту, допомогли їм відновити порядок у військах, призупинити існуюче ще й у жовтні повільний відступ і перейти в рішуче настання. До кінця грудня мозельска й арденська армії звільнили давно осаджувався австрійцями Ландау й опанували укріпленими лініями Вейсенбурга. Якби не підтримка, зроблена в останній момент пруссаками, австрійська армія Вурмзера була б знищена. У дуже порваному стані вона перейшла Рейн і зупинилася у Филпіпсбурзі. У підсумку цих операцій Ельзас виявився звільненим від ворога. Не менш значні були і перемоги на півдні, серед яких особливе місце здобувало вигнання 19 грудня інтервентів і заколотників з Тулона.

Успіхи революційних армій робили приголомшуюче враження. Навіть такий орган, як німецько-російський «Політичний журнал», у січні 1794 р. з розтрощенням, але віддаючи данину поваги французькому народу, повідомляв читачам: «Безприкладна сміливість досвідчених військ потрібно, нарешті, уступити безлічі які тисячами падали, щоб виграти один крок, що холоднокровно дивилися на багаття мертвих, на ріки людської крові, а заразливі хвороби, на недолік у плаття, на саму наготу в люті морози, на всі страждання людської натури... Французи вели війну на усіх своїх границях проти англійців, іспанців, португальців, італійців, австрійців, пруссаків, голландців, імперських військ у Нідерландах, при Мозелі, на Рейну, у суміжних місцях Іспанії, у Савойї, у Вест-Індії, в Ост-Індії, та й всередині своєї держави проти так званих роялістів, у Поату, у Нормандії, проти міст Ліона і Тулона, у багатьох сторонах Лангедока, Провансу, при Марселеві й інша». Не будучи в стані розкрити причини французьких успіхів, журнал досить правильно відзначав далі незвичайні тактичні прийоми, застосовані революційними полководцями: «Вони нападали на імперські війська чотири тижні підряд, майже щодня, і щодня з новими у свіжими солдатами. Досвідчені генерали уникають скільки можливо так називаної дрібної війни... Але французькі проводирі не дивилися на втрату; їхній намір полягало в тому, щоб цими невпинними і часто кровопролитними битвами стомити ц послабити і без того несильну імперську армію, щоб наостанку, при загальному нападі чудовим числом своїм, тим легше здобути перемогу».1


2.2 Перехід Франції до загального наступу. Початок розпаду коаліції


Перемоги пізньої осені 1793 і зими 1793/1794 р. відкривали нові перспективи для французької дипломатії. 15 вересня за пропозицією Сент-Андре Конвент схвалив основні положення, якими повинні були керуватися республіканські генерали в іноземних володіннях. Потім Комітет суспільного порятунку склав відповідну інструкцію, що передбачала право брати заручників із середовища пануючих соціальних елементів в окупованих областях, право накладати контрибуції, робити конфіскації, обеззброювати жителів і т.п. 16 вересня Комітет суспільного порятунку затвердив «тимчасові дипломатичні підстави», що встановлювали деякі форми відношенні і способи одержання інформації через кордон, що зокрема вказували на необхідність розгортання таємної інформаційної служби всередині ворожих країн і надзвичайної обережності в поширенні письмових інструкцій. Остання вказівка була викликана тим, що в ряді випадків секретні інструкції і секретне переписування потрапляли в руки ворогів. Це відбулося, наприклад, коли Семонвіль і Марі, представники республіки в Константинополі і Неаполі, були захоплені австрійцями, ввійшовши на нейтральну територію для того, щоб затримати французьких дипломатів.

Уряду держав коаліції не зупинялися ні перед якими засобами боротьби, перехоплюючи французьких кур'єрів, послів, агентів, примушуючи нейтральні країни виганяти французьких представників (так, із Трієста був висланий французький віце-консул, був арештований французький резидент у Данцизі).1 Багатьох з них союзники намагалися завербувати до себе на службу.

Комітету суспільного порятунку довелася особлива увага приділити питанню очищення складу співробітників міністерства закордонних справ від ворожих чи сумнівних елементів. Постановою від 16 вересня всі колишні дворяни звільнялися від служби в цьому відомстві і його представництвах. Але ця постанова виявилася недостатньої для того, щоб оздоровити міністерство закордонних справ.

В ньому продовжували свою роботу як англо-прусські найманці, так і прихильники ворожих якобінцям партій. Ціла група останніх була викрита і передана в Революційний трибунал восени 1793 р.. Нові співробітники міністерства закордонних справ були також далеко не всі віданні революції людьми. Так, главою третього відділення міністерства, що займалося питаннями зв'язаними з Росією, Туреччиною, Польщею й іншими країнами, 12 листопада 1793 р. був призначений Шарль Рейнгард, уродженець Вюртемберга, зв'язаний з жирондистами і Талейраном. Генеральним секретарем міністерства закордонних справ був Міо, після термідоріанського перевороту ставши керівником відомства. Коли ж у міністерство призначалися робеспьеристи, то інший персонал додавав всі зусилля для того, щоб вижити їх і всіляко утруднити їм роботу.

Нарешті, значні підозри викликав Еро-де-Сешель, що відав дипломатичними справами в Комітеті суспільного порятунку. Не тільки аристократичне походження і близькість у минулому до королівського двору служили підставою недовіри. Так, його коханкою була Адель де-бельгард, дружина офіцера, що боровся в армії інтервентів, його секретарем був Пролі, що вважався незаконним сином колишнього австрійського імперського канцлера, князя Кіуніца. Пролі, згодом викритий як австрійський шпигун і гільйотинований, був арештований ще в жовтні, але звільнений по клопотанню Еро-де-Сешеля і Колло-д'эрбуа.

Тоді у жовтні Сен-Жюсту був переданий формальний донос на шпигунську діяльність близьких до Еро Пролі, Перера, Дюбюіссона. У доносі вказувалося, що і сам Еро, можливо, має зв’язки з іноземною розвідувальною службою. І знову з трибун Конвенту пролунали обвинувальні промови проти кантоністів. 31 березня 1794 р. Сен-Жюст заявив, що Еро, який очолював дипломатію, використовував своє положення, щоб широко розголошувати проекти урядам. «Були за нього, — говорив Сен-Жюст, —найбільш секретні наради Комітету, по зовнішній політиці, ставали відомими ворожим урядам. Він змусив Дюбюнссона почати ряд поїздок у Швейцарію для змовницьких цілей... Ми перехопили листи Ласказаса, іспанського посла у Венеції, в яких він доповідає про дипломатичні наради Комітету в часи Еро».1

Не може бути сумнівів, що політика, зроблена Еро, була не тільки протилежна планам якобінців, але і небезпечна для республіки. У той час як якобінці позитивно оцінювали нейтралітет Швейцарії, вважаючи його навіть більш корисним, чим військовий союз з цієї в сутності слабкою країною, Еро під приводом революційна й об'єднання усього вільного людства викликав непорозуміння зі Швейцарією, підриваючи її політику нейтралітету і полегшуючи тим самим роботу ворогів французького народу, намагаючись створити герметичну блокаду Франції. Посилаючи своїх агентів у Швейцарію, Еро ставив їм в обов'язок агітувати на користь зміні образа правлінні і висновку союзу з Францією. Ті ж завдання, крім Дюбюіссона, були покладені на офіційного представники республіки в Женеві Сулаві, на Обріє і багатьох інших агентів. Тим часом Бартелемі, французький посол у Швейцарії, писав, що з будь-якого погляду швейцарський нейтралітет набагато вигідніше і зручніше для Франції, чим союз з цією країною, що викликало погіршення положення Франції. Бартелемі наполягав на дотриманні політики нейтралітету.

Одночасно діючи й іншими шляхами, Еро в серпні послав колишньому емігранта Катюсу в маленьку союзну з кантонами Мюльхаузенську республіку з дорученням підготувати анексію цього району, розрахунок тут міг бути тільки один: анексія Мюльхаузена викликає різке погіршення відносин зі Швейцарією і полегшить залучення її в число ворожих Франції держав.

Провокаційний характер діяльності уповноважених агентів був настільки очевидний, що Дефорг неодноразово попереджав Бартелемі про необхідність бути надзвичайно обережним з «приватними агентами» і особливо з Дюбюіссоном. У десятих числах жовтня Комітет суспільного порятунку змусив відкликати Катюса з Мюльгаузена.1

Еро намагався використовувати у своїх цілях ебертистів, що були прихильниками війни до повного повалення тиранії в усьому світі і до установлення всесвітньої республіки. Його спроби знайти серед них підтримку були небезуспішні, тим більше, що в середовище ебертистів проникнуло досить багато шпигунів. Ця чисто показна близькість Еро до ебертистів, звичайно, не дає рівно ніяких основ зараховувати Еро до них.

Тим часом Комітет суспільного порятунку одержав його зведення, що стривожили, про підривну діяльність офіційного французького представника м; іншій нейтральній країні — у Сполучених Штатах Америки.

Жені будучи жірондистською креатурою на посаді посла у Філадельфії, розгорнув там діяльність, що зовсім не відповідала інтересам французького уряду й погрожував дружнім взаєминам обох республік. Озброюючи корсарів, втручаючи у політичну боротьбу, інтригуючи із супротивниками Вашингтона, розробляючи фантастичні плани повстань у Канаді і Луізіані, засуджуючи американський уряд н надихаючи на боротьбу з ним федералістські елементи, Кене настільки порушував дипломатичні звичаї, що державний секретар Джефферсон був змушений у різкому листі повідомити Комітет суспільного порятунку про некоректне поводження французького посла. Лист Джефферсона прийшло в Париж 8 жовтня, і вже 9 жовтня Комітет суспільного порятунку вирішив дезавуювати політику Жені, а його самого відставити і заарештувати. Швидкість відповіді на американське представлення не може викликати подиву, тому що відомо, що Робесп’єр дуже цінував можливість використовувати зв'язку зі Сполученими Штатами в інтересах революції і прагнув до встановлення максимально дружніх з ними відносин, в той же час вважаючи, що військовий союз із заатлантичною республікою не принесе користі і тільки позбавить Францію деяких зручностей, наданих нейтралітетом.

Іншим було відношення Робесп’єра до можливості і доцільності
союзу з Туреччиною Марна при нейтралітеті, вона могла б з'явитися
прекрасним партнером у боротьбі проти Австрії, загрожуючи останньої
з тилу і дроблячи її сили між двома фронтами. Тому Комітет суспільного порятунку вживав енергійних заходів до того, щоб спонукати
Туреччину до війни, асигнував у розпорядження знаходилося в Константинополі Декорша велика сума грошей і вирішив відправити групу офіцерів для інструктування турецької армії і флоту. Австрія — «наш загальний ворог», говорив Робесп’єр, і нейтралітет Туреччини «більш пагубний для її власних інтересів, чим для інтересів Французької республіки».1 Розуміючи, що не менш істотним ворогом Туреччини є Росія Робесп’єр, у виді очевидної переваги сил останньої, пропонував турецькому уряду утриматись від боротьби з нею.

Однак, у силу тиску на Туреччину з боку Росії й у силу панування Англії на Середземному морі, спроби залучення Туреччини на сторону Франції зазнали невдачі. Більш того, Туреччина направила в Лондон надзвичайну місію, хоча і відмовилася від війни на стороні коаліції.

Увага Французької республіки поглинали, звичайно, у більшому ступені держави, що воювали проти її, чим держави нейтральні. Ні для кого не було таємницею, що об'єднані загальною ненавистю до французької революції союзники мали різко протилежні інтереси. Найбільшою мірою цей внутрішній антагонізм держав коаліції позначався у відносинах Австрії і Пруссії. «Як два розбійники, що б'ються через розділ видобутку, убитого ними мандрівника, забувають про свою гризню для спільної погоні за новою жертвою,—образно говорили Робесп’єр,—так монархи Відня і Берліна відклали зведення старих рахунків для того, щоб накинутися на Францію і поглинути республіку, що народжується».2 Невдача, що осягла їх у спробах грабежу Франції, відкривала можливості використовувати поділяючі ці держави протиріччя, поглибити їхній і, у перспективі, довести справу до угоди з однієї зі сторін і розвалу коаліції.

Успіхи армії прокладали дорогу дипломатії. Тому що основні принципові сторони зовнішньої політики республіки викристалізувалися з достатньою виразністю, і перемоги армії відкривали шлях до почесного і справедливого світу, те Робесп’єр рахував момент придатним для виступу по зовнішньополітичних питаннях. 17 листопада 1793 р. (27 брюмера II року) їм був зроблений у Конвенті велика доповідь про політичне положення республіки.

Робесп’єр заявив, що, відстоюючи розвиток прогресу, культури, цивілізації, «французький народ, єдиний у всесвіті, бореться в ім'я загальної справи». Тому інтереси всіх народів збігаються з інтересами французького народу, і лише інтригами і віроломством удається зберегти стан боротьби між ними. Революція дала поштовх розвитку усього світу, і вона органічно ворожа всім навколишнім монархіям, але від цієї ворожості ще далеко «до небезпечного рішення оголосити війну французькому народу, особливо до дивовижного союзу скількох держав, власне кажучи глибоко різних по своїх інтересах».1 Застрільником цього союзу, підкреслював Робесп’єр, виступила Англія, як спробувала виснажити і роздрібнити Францію, намагаючись опанувати Тулоном, Дюнкерком, французькими колоніями. Гідними партнерами її були Австрія, що бажає опанувати Лотарингією, Ельзасом, французькою Фландрією; Іспанія, що заміряється на Наварру і Руссільон, а також Голландія, Пруссія й інші.

Народи Сполучених Штатів і Швейцарії знайшли в собі мужність надати підтримку революції. Щоб отруїти відносини з цими державами, Жені намагалися «направити американський уряд проти нас»; інші інсинуювали про нібито готуються захопленнях швейцарської території і т.п. Але для могутньої республіки «дипломатія полягає в щиросердості». Вороги Франції далеко не єдині і їх розділяють глибокі внутрішні протиріччя. Деякі з монархічних держав, як Данія і Швеція, захищаючи власні інтереси, дотримують мудрої політики нейтралітету. Пруссія, відвертаючи від політики, що відповідає інтересам Австрії, разом з Росією поділяє Польщу.

Ряд статей прийнятого декрету відносилися до Сполученим Штатам і Швейцарії, підтверджував вірність Французької республіки договорам, її повна повага до території всіх нейтральних і союзних націй, лояльність, повага до їхніх інтересів. Щоб остаточно покласти кінець ворожим інтригам, ареною яких стала Швейцарія, і перевірити діяльність французьких представників, у Швейцарію був посланий друг Робесп’єра Пєян, майбутній національний агент Паризької комуни. Місія Пєяна, що мала місце на початку грудня, сприяла випрямленню лінії поводження французьких агентів і зміцненню дружніх відносин між Швейцарією і Францією.

Кілька тижнів потому, протягом яких справа Ост-Індської компанії допомогло викрити велику змову іноземних і емігрантських агентів, зв'язаних із поруч депутатів Конвенту, Робесп’єр 5 грудня вдруге виступив з доповіддю про зовнішню політику республіки і запропонував прийняти відповідь на маніфести королів, що згуртувалися проти республіки. У цій відповіді, якою можна вважати синтезом зовнішньополітичних поглядів робеспьєристів, говорилися: «Народи, якщо У вас незмога внести вашу частку в загальне надбання, якщо вам не дано ще користатися тими правами, що ми вам повернули, остерігайтеся, принаймні, порушувати наші чи права обмовляти на нашу мужність. Французи зовсім не охоплені манією робити яку-небудь націю щасливої і вільний мимо її волі. Усі королі могли б по колишньому животіти або вмирати на своїх закривавлених тронах, якби вони вміли поважати самостійність французького народу». Розвиваючи положення якобінської Конституції, уряд республіки в період запеклої боротьби зовні й усередині країни декларували об свою послідовну політику захисту незалежності і волі й народу і підкреслювало, що йому далека як ідея насильницького звільнення інших народів, так і ідея підпорядкування їх своїй владі.”1

24 грудня Барер повідомляв Конвенту про повернення республіці Тулона: «Французька нація, незважаючи на стільки злочинних зрад зробила останнє зусилля проти безчесних тулонців. Отже, англійці сіли на мілину в Дюнкерку, в Сен-Мало, в Гранвілі, в Шербурзі, в Бресті, в Бордо, в Марселі й в Тулоні. Середземне море відвойоване! Шлях для французької комерційної навігації вільний! Грім переможних гармат, виставлених проти англійців і іспанців, грізно віддається вже в Дарданеллах і по всій Італії».2 Наступного дня з великою доповіддю про принципи революційного уряду виступив Робесп’єр, що знову приділив значне місце проблемам зовнішньої політики. Різко виступаючи проти пропаганди всесвітньої республіки, говорячи, що республіка має потребу у твердженні революційних принципів усередині країни, Робесп’єр доводив, що проповідь звільнення всіх народів те саме що плани контрреволюціонерів, що мріють про ослаблення революції і нескінченної воїні. Основна думка Робесп’єра полягала в тому, що небезпека для революції криється у не припиненні війни на справедливі і гідні революції умовах,— небезпека полягає як у прагненні закінчити війну гнилим компромісом, так і в спробі перетворити її в боротьбу за світову республіку, до чого прагнуть космополіти типу Анахарсиса Клоотса.


2.3 Зовнішньо політичні колізії весною – літом 1794р.. Спроби мирних переговорів


Перемоги революції робили усе більш реальними перспективи закінчення війни, до чого виразно прагнув Робесп’єр. Реагуючи на виступи Робесп’єра, ще в більшому ступені з огляду на сили французького народу, усе гостріше відчуваючи їхні протиріччя, що розколювали, держави коаліції одна за інший сталі виявляти цікавість до умов прийнятного для Франції світу.

На початку грудня, своєрідно знаменуючи підсумок осінньої кампанії 1793 р., іспанський посол у Копенгагені Мускіс, під час таємного побачення з французьким повіреним Грувілем, підняв питання про підготовку мирних переговорів за посередництвом датського міністра Бернсторфа.

Австрійські представники також намагалися прощупати ґрунт для можливих переговорів. У середовищі керівних кіл Австрії усе більше співчуття викликали нові проекти Тугута: надати Францію і її супротивників власній долі, відмовитися від проекту обміну Баварії на Бельгію, надати права захисту Бельгії англійцям і голландцям, повернутися на Схід, викликати нову російсько-турецьку війну і захопленням Сербії і Боснії компенсувати невдачу на Заході.

Пруссія байдуже дивилася на розвиток подій за Рейном, цілком віддаючи боротьбі за Віслу подальшу участь у війні вона відверто зв'язувала з одержанням англійської субсидії. У січні 1794р. Грув був сповіщений Бернсторфом про готовність Пруссії припинити війну і про необхідність найшвидших переговорів, тому що робляться енергійні зусилля зміцнити зв'язок Пруссії з коаліцією. Грізні слова маніфесту герцога Брауншвейгського поступилися місцем відвертому фінансовому розрахунку, і сам герцог був замінений на посаді головнокомандуючого прусської армією супротивником продовження війни генералом Меллендорфом.

Намагаючись скріпити готову розповзтися по усіх швах коаліцію, англійський уряд спішно відправило в Берлін спеціальну місію на чолі з лордом Мальмсберг. Знаючи, як його війська необхідні Англії, прусський уряд намагався шантажувати й англійців і австрійців проектом нейтралізації північної частини імперії під егідою Пруссії і слухами про переговори, що просунулися далеко вперед, із Францією.

Втім, підготовка до переговорів дійсно велася протягом тривалого періоду. Вже в доповіді Конвенту 11 липня 1793 р. Камбон згадав зустрічі прусських представників із французькими; ці зустрічі значно участилися восени 1793 р., а в січні 1794 м у Париж був відправлений спеціальний прусський уповноважений.

У доповіді Конвенту 22 січня Барер, що керував дипломатичними
справами після відсторонення Еро-де-Сешеля, заявив, що таємні
переговори небезпечні, тому що вони, у першу чергу, спрямовані зі сторони держав коаліції не до дійсного міцного миру, а до тому
щоб паралізувати військову силу республіканських армій. У мирі зацікавлені «Браушпвейг, Кобург, Яліць»,- затверджував у своєї промові
Барер. «Їм потрібно час, щоб відновити свої сили, висмоктати останні соки з народу, запасти продовольство, поповнити армію. Мир
потрібний монархіям, республіці потрібна войовнича енергія... Так, говорив він, — ні світу, ні переговорів, ні перемир'я з тиранами, що об'єдналися».1 Промова Барера правильно відбивала те самоочевидне, що недовершена перемога не може бути гарантією міцного миру, плоди якого, у першу чергу, дістануться ворогам революції.

Тому, вимагаючи остаточного розгрому коаліції Англії, Барер повторював: «Карфаген буде зруйнований».2

Барер не випадково згадав Пітта в числі прихильників світу. Прагнучи будь-що-будь виграти війну і задушити республіку, глава англійського уряду і натхненник міжнародного походу реакції на революцію усвідомлював слабість коаліції непоправності зроблених помилок, недостатності контрреволюційних сил. Крім того, знаходячись перед обличчям не тільки значної парламентської опозиції, але і демократичного руху усередині Англії, Пітт теж став схилятися до нетривалого мирного перепочинку. Очевидно, відбиваючи ці настрої

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: