Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського
Утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки. Для тих же, хто вірить в життєздатність українського народу, для кого відродження його, се - “святая святих”, для тих утворення Академії наук має величезну вагу, являється національною потребою і черговим питанням” [43, с.164].
Список перших дійсних членів УАН було затверджено наказом Гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918р. (див. Додаток Б).
26 листопада було опубліковано “Статут Української Академії Наук у Києві", а 27 листопада “відбулося перше Спільне зібрання Академії, на якому одноголосно обрано (9-ма голосами) академіка Володимира Івановича Вернадського на Голову-президента Академії, акад. Агатангела Єфимовича Кримського на Неодмінного секретаря" (з листа акад. Ореста Левицького, що головував на засіданні, до нового міністра Народної освіти та мистецтва Української держави В.П. Науменка) [36, с.185]. Через два дні Наказом Гетьмана було затверджено академіка В.І. Вернадського Головою-президентом УАН (див. Додаток Б).
В цей же день (тобто 30 листопада) Спільне зібрання УАН надіслало подячного листа М.П. Василенку за його внесок до справи заснування УАН.
10 грудня 1918р. Гетьман підписав ледь чи не останній свій документ, щодо новоствореної Академії: за його наказом академіка Д.І. Багалія було затверджено на посаді голови першого відділу УАН [43, с.166].
Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій - "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.
Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України [24, 47].
Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень.
Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини. Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той грунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, Д. Загул та ін.
Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні кларнети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Головка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.
Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом - "Творити революційне мистецтво!" У 1919-1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов [37].
До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр - це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.
У Києві в 1918 р. було відкрито три театри - Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси українських та зарубіжних драматургів.
Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гаупт-мана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка [47].
У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романицький, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.
Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка - Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь - М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели.
До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.
Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету"; згодом почали виходити "Вісті Української Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, українською мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля"; відновилося видання "Літературного наукового вісника" за редакцією М. Грушевського та історичного журналу "Україна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", студентський орган "Стерно". Для учнів середніх шкіл видавався "Каменяр", для молоді - "Юнак", для жінок - "Жіночий вісник", для військових - "Українська військова справа". Названа періодика переважно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. українською мовою виходило 63 періодичних видання [24,37].
До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати:
значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути;
надання імпульсу театральному життю України, сворено Державний народний театр, Державний драмтеатр, молодіжний драмтеатр, залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси;
суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури внесло створення Музично-драматичного інституту імені М.В. Лисенка, Першої народної опери в м. Харкові, першої дитячої опери, першого українського національного хору, Державного симфонічного оркестру ім. М.В. Личенка, Державної капели бандуристів, музичного пед. інституту, Київське концертне бюро;
засновано бібліотечні та музейні заклади - Національна бібліотека, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковно-історичної та археологічної громади;
ухвалення статуту Державного видавництва. Взагалі за цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік „надовго може бути незрівнянним, недосяжним по кількості видань і накладів".
Отже, саме за перiод гетьманату полiтика українiзацiї проводилась найбiльше. Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами.
За невеликий строк, що історія відвела гетьманату, були зроблені значні кроки у галузі культури: здійснено українізацію школи, відкрито Українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському, засновано Державний український архів, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Було засновано Національну академію наук, Українську військову академію. Скоропадський підтримує кроки в напрямку створення Української православної автокефальної церкви.
Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному доти числі примірників; країна вкрилася сіттю українських книгарень - писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно тяжких умовах протягом семи з половиною місяців 1918 року.
У “Спогадах" Павла Скоропадського можна знайти опис усього того, що було зроблено за Гетьманату в царині мистецтва, науки, освіти, у справі книговидавничій, бібліотечній тощо [41].
Вважаючи, що розвиток української культури - одна з найнагальніших потреб у розбудові української держави, він уживав усіляких заходів для того, аби підняти культурний рівень і зміцнити національну свідомість простого народу. Та й, зрештою, “Спогади” Скоропадського красномовно свідчать, що робив він це з великим задоволенням.
Гетьман мав побоювання, що культурний сепаратизм може призвести до провінціалізму серед українців, хоча він, звичайно, добре знав, що Санкт-Петербург - тодішня столиця Росії - постійно намагався нехтувати українською культурою, не визнаючи її автентичності. А той факт, що чимало українських митців їхали до Росії, щоб здобути там визнання, свідчить, тільки, про те, що на той час в Україні не існувало достатніх можливостей для подальшого розвитку їхніх талантів. [41,c.15]
Що ж до України, то Павло Скоропадський твердо стояв на тому, що до розвою її культури можуть прислужитися й усі ті митці, рідною мовою яких не була українська.
2.3 Зовнішня політика, дипломатичні відносини з іншими країнами
Першочергове значення приділялося зміцненню міжнародного становища Української держави. Відновлюючи її цілісність, гетьман ввів війська в Мозирський і Пінський уїзди Мінської губернії, Гомельський уїзд Могилевської губернії, повністю в Стародубщину, українські уїзди Курської і Воронезької губерній, повернув Україні Холмщину.
Були заключні договори з Грузією і Радянською Росією, при чому Росія визнала незалежність України і її нові державні кордони. Уряд Скоропадського підписав 12 червня з Радянською Росією договір, де Україна визнавалася суверенною державою. Було відкрито 2 генеральних консульства (у Москві та Петрограді) та 19 консульств у інших містах Росії.
Були встановлені політичні союзи з Доном і Кубанню. Румунія була вимушена визнати факт приєднання до України південної Бессарабії. Всього за невеликий термін Українську державу офіційно визнали 30 держав, 10 із яких відкрили у Києві дипломатичні представництва, сама України мала послів і дипломатичні місії в 23-х країнах. Тільки країни Антанти не побажали визнати незалежну Українську державу - тільки незадовго від зречення гетьмана від влади Україна назначила послів до Англії, Франції і США, однак до роботи приступити вони вже не встигли.
Саме в той час до гетьмана приїжджали делегації з різних земель, що до цього часу не вважалися українськими, і просили його включити їх до Української держави, наприклад з Могилівщини, Пінщини, Куртини, Вороніжчини, Кубані. Гетьман був за прийняття нащадків завзятих козаків, що переселились на Кубань, це дуже скріпило б позицію України в басейні Чорного моря, бо німці, зайнявши Крим, думали надовго бути в ньому.
До виконання обов’язків керуючого Міністерством закордонних справ приступив Дорошенко. Ним був сформований штат міністерства, виряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон.
Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав на той час "визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що - використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території". Цього можна було досягнути, як писав він, лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил. [28, c.318]
Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це "фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів... ". [28, c.320]
Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернути Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, "щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму", асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет "Степової України".
Іншою складною справою було питання про Холмщину і таємну угоду з Австро-Угорщиною з приводу поділу Галичини та Буковини і створення в їхніх східних частинах Української зони Коронного краю.
Дорошенку доводилося дуже багато працювати. Він ніде не бував, навіть не писав листів в особистих справах, жив у приміщенні Міністерства, не виїздив з Києва. Це були часи "страшенного напруження всіх... фізичних і духовних сил - і нервів у тому числі". [28, c.321]
Дмитро Іванович рішуче виступив за українізацію гетьманського уряду, щоб примирити національні кола з гетьманом і тим зміцнити внутрішню ситуацію. Для цього довелося переконувати не лише гетьмана, але й самих українців. Дорошенко протегував на посаду голови Кабінету міністрів три кандидатури - Д.І. Багалія, І.Л. Шрага та П.Я. Дорошенка, але всі вони відмовилися від прем’єрства. Ішли переговори з Винниченком та очолюваним ним Українським національним союзом.
У листі до посла у Відні В. Липинського Дорошенко 23 липня 1918 р. писав, що "не почуває під собою грунту у внутрішньому становищі краю". Він пропонував ввести до Кабінету ще кількох українців (Стебницького, Лотоцького, Багалія), негайно провести земельну реформу, амністію, зміну місцевої адміністрації, "зміцнення національного курсу не на словах, але на ділі". "Жду цього всього нетерпляче, - писав Дорошенко, - бо як цього не буде з який тиждень-два, то готовий тратити віру в будь-який смисл власної роботи в сім правительстві" [32].
22 жовтня 1918 р.Д. Дорошенко виїхав із дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув у Берлін у період назрівання кризи і став свідком революції в Німеччині. Затим Дорошенко з великими труднощами переїхав до Швейцарії, де в Берні мав вести переговори з представниками Антанти. Однак переговори не відбулися через повстання і державний переворот на Україні. Дорошенко був позбавлений посади міністра, звинувачений у "зраді" і відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Коли Дорошенко перетинав німецько-український окупаційний кордон на Волині, до нього дійшла звістка про зречення гетьмана та встановлення влади Директорії. Дорошенко вирішив все ж повернутися у Київ, скласти звіт і "зайнятися своїми власними справами вже як звичайний громадянин". [28, c.326]
Перше місце серед європейських держав належало Німеччині, адже саме з цією країною була укладена угода, що передбачала допомогу Україні військово в обмін за харчування. Це була торговельну угода на постачання 35% сировини, потрібної для Німеччини, а Німеччина, в свою чергу, зобов’язалася надати промислове обладнання, сільгосптехніку, друкувати книги і журнали, а також українську валюту. Українська держава була у великій залежності від німецько-австрійської військової адміністрації. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ - 17. IX 1918р) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. [28, c.387]
Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський договір, анулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східної Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.
Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами - Швейцарією, Еспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти - Францією та Англією.
Німецьким послом у Києві був барон А. Мумм фон Шварценштайн. Німці мали також свої консульства в Харкові, Одесі, Катеринославі й Миколаєві. Німеччина ратифікувала договір з Україною 24 липня 1918 року, його підписав в Німеччині князь Штольберг-Вернігероде, а від України - В’ячеслав Липинський.
Українським послом у Туреччині був призначений Олекса Кістяковський, але він не обійняв цього поста.29 жовтня гетьман Скоропадський послав туди Михайла Суковкина, колишнього голову земств у Києві.
Гетьман Скоропадський, намагаючись вивести Україну на міжнародну арену, послав доктора Є. Лукасевича до Берна в Швейцарії із завданням налагодити контакти з представниками Антанти. Подібне завдання одержав від гетьмана український посол в Скандинавії І. Коростовець, наступником якого був К. Лоський. Вони повинні були знайти зв'язки з англосакськими державами. Одначе тоді Англія й Америка ще не мали ясного уявлення про українську проблему. Після віддання Східної Галичини під польську окупацію обидві англосакські великі держави пішли за політичною концепцією Жоржа Клемансо і прийняли його концепцію "єдиної неділимої Росії", тому тримали зв'язки з царськими емігрантами, яких вважали спадкоємцями територій колишнього царства. В Англії українським послом був Стаховський, а згодом А. Марголін, в США репрезентував Україну Ю. Бачинський.
Українська держава мала своїх представників ще в Фінляндії - К. Лоський і М. Залізняк, а в Києві був фон Гумерус. Фінляндія мала своє консульство в Одесі.
В Києві були представники від Грузії-В. Тевзля, від Азербайджану - Д. Садиков, Греція мала свої місії в Києві, Харкові й Одесі; кубанським послом у Києві був В. Ткачов. Іспанія мала свої місії в Києві й Одесі. В Києві були посли Данії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Персії, Білорусії та ін.
Отже, в цілому міністерство закордонних справ уряду Ф. Лизогуба протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав.
Наприклад стосунки були налагоджені з Німеччиною, Австо-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Румунією, Польщею, Грузією, Доном, Росією, Доном, Туреччиною, Доном, Кубанню.
Не визнали Україну країни Антанти.
Проблемними питаннями були - Крим, Бессарабія, Холмщина, Буковина, Галичина.
До позитивних моментів зовнішньої політики можна віднести:
визнання суверенітету Української Держави іншими країнами;
підписання мирного договору з Радянською Росією, яка офіційно визнала Українську Державу;
ведення переговорів стосовно Криму та Бессарабії;
створення широкої мережі посольств Української Держави, генеральних консульств та консульських агентств.
До прорахунків можна віднести:
орієнтація лише на держави німецького блоку, невдача спроб зав’язати відносини з країнами Антанти;
підписання „Акту про федерацію з не більшовицькою Росією”, державою, якої фактичної не існувало.
Розділ 3. Падіння гетьманату та його історичне значення
3.1 Діяльність опозиційних партій проти гетьманату. Кінець гетьманської влади
Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.
На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло - боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніальної Земської Управи був С. Петлюра. [25, c.389]
З літа 1918 р., за дорученням Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: "Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі сформування національно-демократичного кабінету", [25, c.395] тобто хотів якомога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерських портфелів, щоб приспати пильність уряду.25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили - 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів - А. В'язлов О. Лотоцький, П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так - сформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сейм, скликання якого намічено на січень 1919 року. Але коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В. Винниченка із заявою, що гетьманський уряд є незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і члени його - С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський - висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу. [25, c.395]
У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася.29-го вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на "Союз Держав". У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з радянською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів, які були в складі Російської імперії. Україна вимушена була шукати інші шляхи та зв'язки перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північно-східню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Рад, що завдання Червоної армії - скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.
В Україні зростало число прихильників нової орієнтації - на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку весь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками. Цю орієнтацію підтримав "Протофіс". [25, c.397]
Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн: Швейцарії, Скандинавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було.
У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс відправлено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявляв, що Україна створена німцями, а Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути ліквідовано.
Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що "Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти". [25, c.398]
Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації.
Такі ж ворожі до незалежності України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України.
Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежності України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією.
Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії.
У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. "Фактично підготовка повстання провадилася вже від кінця вересня", писав його учасник. В. Винниченко [44, c.48]
Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заангажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою. [37, c.398]
Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.
Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляйполя, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати "ніякої іншої влади"; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.
Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.
„На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшовики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська”. [25, c.404]
„У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже”, - констатував В. Андріївський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві.