Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України
У звіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільних організацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей на роботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн і провірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанські загони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирства або зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартири не відповідали своєму призначенню.
Однією з причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, що певна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму. Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною і антиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнав народ, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країні всеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися у соціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткої репресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладу посилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецьким вермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної маси військових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша реакція на заклики партійних органів включатися в партизанську боротьбу у населення викликав великий сумнів щодо можливості зупинити німецьку армаду силами партизанів, коли з цим не впоралась армія, оснащена новітньою технікою. У початковий період війни склалося враження, що СРСР не вистоїть, буде розгромлений. Не спрацювали ідеологічні штампи про те, що у випадку агресії радянські люди «всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини», про «згуртованість та дружбу між народама СРСР», «радянський патріотизм». Особливе становище склалося в західних регіонах республіки, які зазнали жахливої радянізації після їх включення до складу СРСР. Навіть після початку війни тут продовжувались репресії, тисячі неблагонадійних ворогів народу, що знаходились у в’язницях розстрілювались. У відповідь на заклики Сталіна залишати за собою мертву землю, спеціальні частини підривали промислові підприємства, залізниці, затоплювали шахти, знищували врожай. Найцінніше обладнання, техніка, сировина були вивезені до східних регіонів СРСР. Пояснення було єдине, щоб цим не скористались німецькі окупанти. До партизанів, як представників тоталітарної влади, які виступали на її захист населення, принаймі у перший період війни ставилося стримано, а то й вороже. Як свідчать джерела причиною цього були репресії, залякування, терор, розстріли жителів населених пунктів, які на погляд партизанських командирів, не досить лояльно ставились до них як представників радянської влади, не бажали вступати до загонів, або відмовлялись надавати допомогу.
Отже, як ми бачимо практичний досвід організації і тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські і матеріальні втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак ці перші кроки супроводжувались помилками, прогалинами в роботі.
2.2 Збройна боротьба партизанів та підпільників
Наявність великих лісових масивів у північних районах України, сприяла концентрації партизанських формувань, які розгорнули активну бойову і агітаційно-масову діяльність. Вигідні географічні умови Сумської області зробили її центром формування партизанських загонів. В вересні 1941 р. почали свою діяльність загони, якими керували С.А. Ковпак, С.В. Руднєв. В жовтні загони об'єднались. На стику Чернігівської, Сумської області діяв загін на чолі з А.Н. Сабуровим створений в основному з військовослужбовців. На території Сумської області також діяли загони Н. І. Воронова, С.М. Гнібіди, Ф.Е. Канавца, К. І. Погорілого. 15 грудня 1941 р. на території південного масиву Брянських лісів відбулася нарада командирів і комісарів. Створено штаб для вирішення питань взаємодії загонів. Навесні 1942 р. шляхом об'єднання розрізнених загонів діяло два великих з'єднання на чолі з О.М. Сабурова і С.А. Ковпака. Зимою-весною 1942 р. контролювали Середино-Будський, Хильчицький район.
Бурхливого розвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини, суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. У північних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласний партизанський загін під командуванням О.Ф. Федорова, який водночас був секретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р. в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського, Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецьких гарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціях противника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідували партизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловської області РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р. потім знову повернулись на Чернігівщину.
Свою діяльність розпочали невеликі партизанські загони в Носівському районі в жовтні 1941 р. Серед них загін на чолі з М. І. Стратилатом діяв в Бобровицькому, Любецькому, Гродненському районах
В Новобасанському районі розгорнули бойові дії загони під командуванням О. Є. Кривця. В Чорнобильському районі на Київщині, в суміжних районах Чернігівської і Комаринському районі Поліської області діяв загін Головача Ф.В.. На Київщині літом – осінню 1941 р. діяло більше 20 партизанських загонів, які нападали на обози, штаби тилових частин, невеликі гарнізон.
Швидка окупаці західних областей України не дала змоги обкомам партії завчасно створити партійне підпілля і партизанські загони. Не дотримувались правил конспірації, що вело до великих людських втрат. Крім того німецька адміністрація запровадила на цих територіх свій адміністративно-територіальний устрій. «Дистрикт Галичина» приєднувався до створеного на польській території Генерал-губернаторства. На окупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна», до складу якого входили шість генеральних округів: області Рівенська, Луцька, Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Запоріжська, Дніпропетровська. З центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області та територія Криму перебували під владою воєнних властей.
Специфічними були умови діяльності партизанських формувань у Харківській і Сталінських областях, які у зв’язку з стабілізацією фронту на довгий час стали прифронтовими. Тут партизани вели боротьбу на лінії фронту і в близькому тилу ворога в тісній тактичній взаємодії з частинами Червоної армії. В смузі оборони 6-ї армії на ділянці фронту діяли вздовж лівого берега Північного Дінця 29 загонів, загальною чисельністю 1000 чоловік. Завдання диверсійного і розвідувального характеру.
Недоліками взаємодії партизан з Червоною Армією було те, що штаби деяких частин армії не були підготовлені до взаємодії з партизанами у розв’язанні питання конкретних оперативно-тактичних завдань. Не було єдиного оперативного органу, який би керував діями партизанського руху, узгоджував дії партизан з операціями Червоної армії. Тому партизанські сили використовувалися мало, іноді виконували незначні завдання зазнаючи значних втрат. Відсутність технічних засобів зв’язку знецінювало розвідувальну діяльність партизанських загонів.
На Правобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частині Житомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В.В. Дружинського. Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу. В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група на чолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С.Ф. Набокою. В листопаді 1942 р. група на чолі з уповноваженим ЦК КП У С.Ф. Маликовим.
На територію Житомирської, Рівенської, Волинської та інших областей передислокувались восени 1942 р. загони С.А. Ковпака і О.М. Сабурова. В Рівненській області діяли загони під командуванням М.Й. Місюри, М.С. Корчева, Д.С. Попова. Два останні були об'єднані в квітні 1942 р. в один на чолі з Д.С. Поповим. Чимале вогнище партизанської боротьби виникло в районі Нікополя в Дніпропетровських плавнях наприкінці літа на початку осені 1941 р. Плавні стали базою Нікопольського, Криворіжського, Харківського, Апостолівського та інших партизанських загонів. Сюди прибув загін сформований військовою радою Південного фронту в складі 311 бійців. Загалом тут базувалося понад 700 партизанів. У вересні 1941 р. вони об'єднались, утворивши Раду командирів, яку очолив Ф.Т. Рижиков, А.Г. Рівзниченко. Для їх знищення німецьке командування направило 1 шу бригаду СС, 444 охоронну дивізію та частини 213-ї охоронної дивізії.
На Полтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, які намагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, та інших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком на чолі з С.Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом з Запоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна. У грудні 1941 р. на нараді в Миргородському лісі прийнято рішення про об'єднання всіх діючих загонів. Командиром загону став І. І. Копьонкін.
В південних областях не було великих лісових масивів та інших природніх сховок, що ускладнювало створення необхідних баз і пересування загонів. Тому загони розміщувались переважно в районі гір.
В листопаді 1941 р. в Кримських лісах діяли 27 партизанських загонів, чисельністю близько 4 тис. партизанів. Територія діяльності умовно була поділена на 5 районів на чолі кожного з них стояв партизанський штаб. Керівником партизанського руху в Криму було призначено О.В. Мокроусова, комісаром С.В. Мартинова.
Найбільш поширеною формою партизанських формувань був загін, який складався з декількох бойових підрозділів. Нараховував 30–40 чоловік в степових і більше в лісових районах.
Серед форм партизанської боротьби в тилу ворога найефективнішими були збройні партизанські дії, зокрема напади на ворожі гарнізони, поліцейські кущі, диверсії на комунікаціях, розвідувальні дії, підтримка наступальних операцій радянських військ.
Важливу роль в розгортанні партизанського руху в початковий період війни відігравали військовослужбовці, які не зуміли пробитися з оточення до лінії фронту, ті, що втекли з полону. Серед них: С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, А. Гробак, Д. Рванов, І. Федоров, М. Підкоритов… Військові вносили в ряди партизанів дисципліну, порядок, організованість, знання та володіння зброєю, військовою технікою, мінно-підривною справою. Сприяли підвищенню боєздатності партизанських формувань, займались підготовкою кадрів, навчанням цивільних бійців військовій справі, плануванням і здійсненням бойових операцій, диверсійною діяльністю.
За офіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35 тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942 року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24900 чоловік, 605 винищувальних груп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.
В Україні роботою з організації боротьби в тилу ворога керували члени Політбюро і секретарі ЦК КП У – М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, Д.С. Коротченко, М.С. Хрущов, М.С. Співак, Й.Г. Лисенко. Під їх керівництвом проведено наради секретарів обкомів, міськомів, райкомів, партії з питань перебудови роботи на воєнний лад та організації боротьби в тилу ворога. Первинними ланками підпілля були партійні організації, осередки та групи, які створювались в містах та селах і підпорядковувались міськкомам та райкомам. При підпільних організаціях створювались диверсійні та розвідувальні групи. Перед тим як фашиські війська вступили до Києва у місті залишилась розвідувальна група на чолі з І. Д. Кудрею. У Миколаєві діяла розвідувальна група на чолі з В.О. Легіним, в Одесі група на чолі з В.О. Молодцовим. Усього протягом 1941–1942 рр. було підготовлено і закинено на окуповану територію 84 такі групи, чисельністю 1189 чоловік. Послано 10908 розвідників одиночок.
Важливого значення надавалося добору і підготовці явочних квартир, зв'язкових через відсутність технічних засобів. Зокрема в Києві було підібрано 64 явочних квартир, у Харкові – 55, Сумській області – 100, Одеській – 104, Ворошиловградській – 120.
Ретельно підбирались зв'язківці, серед яких багато було молоді, дівчат, жінок. Серед них по Києву М.Я. Гурська, О.С. Козак, Н.Ф. Малиновська, М.С. Родіна. Дніпропетровській області – Н.О. Сарана, В.Я. Портенко, по Донбасу – П. І. Колодін, Сумській – П.Ю. Вікторов, по Полтавській – Л.О. Бугорська, Харківській – А.П. Коротун.
В Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях створено Дистрикт Галичина. Організованим групам, які засилалися КПУ в ці області важче було туди пробитись, бо крім лінії фронту доводилось проходити кордони дистрикту.
Однак на початок війни не було створено єдиного керівного центру, що приводило до доблювання і прорахунків. У молодих керівників не було досвіду роботи. З швидким просуванням ворога партійні комітети створювались поспіхом, без підготовки і інструктурування. Все це було однією з причин помилок, провалів і загибелі багатьох підпільників. Протягом 1941 р. роботу в тилу змогли наладити лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів партії, 4 обкоми комсомолу.
Найбільш успішно діяли підпільні обкоми створені на базі партизанських загонів. Чернігівський підпільний обком партії, який діяв на базі партизанського загону очолюваного М.М. Попудренком налагодили зв'язки з підпільними організаціями на півночі області. Під їх керівництвом почали роботу Холменський, Іваницький, Грем’яницький, Носівський райкоми партії.
Полтавський підпільний обком під керівництвом С.Ф. Кондратенка, Г.Ф. Яценка дислокувалися в розташуванні партизанських загонів в Гадяцькому лісі. Під їх керівництвом розпочали роботу Гадяцький, Лохвицький, Лубенський, Сенчанський, Миргородський, Зінківський підпільні райкоми партії та 25 партійних осередків. З перших днів окупації Полтави створено підпільну комсомольську організацію Лялею Убийвовк. Писала листівки до народу закликаючи до боротьби з ворогом. В одній з них писала: «Народе мій! 28 квітня на вулицях Гребінки німецькі варвари давили наших військовополонених. Кров батьків і братів наших кличе до помсти. Кров за кров! Смерть за смерть!». Внизу підпис: «Нескорена Полтавчанка».
Підпільниця згуртувала біля себе 20 товаришів-комсомольців. Встановила зв’язок з партизанським загоном Жарова, який діяв у диканських лісах. Протягом шість місяців систематично приймали повідомлення по радіо з Москви, друкували листівки і розповсюджували серед населення.
Підпільники дізнавшись, що в сараї під колючим дротом утримуються військовополонені налагодили зв’язок з лікарем і домовились про проведення агітаційної роботи. Передавали листівки лікареві, який читав їх хворим. Визволили з полону 18 радянських військовополонених.
У травні 1942 р. радянські війська в районі Харкова почали наступ. Підпільники озброївшись хотіли завдати удару фашистам з тилу, але були схоплені. В листах до рідних Ляля з в’язниці писала, що життя куплене ціною підлості, гірше від смерті. 26 травня 1942 р. підпільники були розстріляні.
Під керівництвом Кіровоградського обкому партії на чолі з П.К. Василиною та М.М. Скирдою вели роботу Новопразька, Світлопільська, Знам’янська, Єлизаветградська підпільні партійні організації.
Розгорнув роботу Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташиновим, Д.Г. Садовниченком, Харківський – І. І. Бакуліним. Сталінський – С.М. Щетиніним, Одеський – О.П. Петровським, С.С. Сухарєвим, Ворошиловградський – І. М. Яковенком, С.О. Стеценком, Сумський – О. І. Антоновим, Кам’янець-Подільський – І. К. Николюком. Не довго діяли Чернівецький, Станіславський, Ізмаїльський підпільні обкоми. Не змогли вийти в задані райони керівники Вінницького, Дрогобицького, Львівського, Ровенського, Тернопільського обкомів партії. Не закріпились в тилу ворога Запоріжський, Миколаївський, Волинський.
Під керівництвом партійних організацій розгорнула роботу сітка комсомольського підпілля. Розпочали роботу Харківський, Запоріжський, Київський, Сумський підпільні обкоми комсомолу. Київський міськком ЛКСМУ, Холминський райком ЛКСМУ, організував комсомольську організацію «Так починалось життя» під керівництвом М. Єременко.
Вироблено завдання:
* вести агітаційно-масову роботу серед населення, мобілізувати народ на боротьбу з ворогом;
* зривати заходи намічені німцями;
* допомагати партизанському загонові зброєю, продовольсьвом, надсилати поповнення.
Взяли на себе обслуговування партизанів – прали білизну, пекли хліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів. Підготували в партизани 400 чоловік. Налагодили друк листівок. За 5 місяців видрукували і поширили 16000 листівок і зведень Радянського Інформбюро. Розклеювали на стінах будинків, парканах, телефонних стовпах групами по 3–6 чоловік з балалайкою, гітарею, піснею.
2 березня 1942 р. почались арешти. Багато перевиховувались в лісі, однак були схоплені керівник Микола Яременко і активні члени О. Омельченко, Ф. Резиченко, Ф. Внукова. «Комсомольці не здаються. Помираємо за Батьківщину» – останні їх слова, написані на брудній тюремній стіні.
Важливе місце у діяльності підпілля займала масово-політична робота серед населення. Широко використовували пресу. На Україну перисилались газети «Правда», «Відомості», «Комсомольська правда», «Красная звезда», «Комуніст», «Советская Украина». Через кожних два дні тиражем 100 тис. примірників виходила газета «За Радянську Україну». Політорганами Південного фронту за період з 1 вересня до 5 грудня 1941 р. було розкидано над територією Південних областей України 20 млн. примірників листівок, 283 тис. газет, 8800 примірників газети «Правда». Однак багато література не доходило до місця призначення. Метою було налагодити видавництво в тилу ворога, що було важко в умовах конспірації, відсутності паперу, друкарських засобів, спеціалістів. У вересні 1941 р. вийшла в світ перша друкована листівка Чернігівського обкому партії. Видавали листівки Миргородський підпільний райком Полтавської області, Ямський – Сталінської області, Одеський приміський райком партії. Багато листівок писалось в ручну.
Листівки розповсюджувались на базарах, підприємствах, церквах, на дошках оголошеньпоряд з німецькими оголошеннями.
Сім разів на добу звучали радіопередачі центрального радіо. Вони включали інформацію Радінформбюро, інформацію ТАРС, матеріали про становище на фронтах і тилу, про героїв війни, розгортання партизансько-підпільної боротьби. Створено радіостанції імені Т.Г. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві.
В ідеологічній діяльності підпілля найпоширенішою формою була усна пропаганда і агітація, індивідуальні і групові бесіди, читка газет і листівок, організоване прослуховування радіопередач.
У селах проводились мітинги, збори, влаштовувались лекції і доповіді секретарів підпільних партійних комітетів, керівників партизанських формувань, агітаторів, концерти художньої самодіяльності, перегляд фільмів.
Особливо поширеними в містах і промислових центрах був саботаж економічних дій німців. Кваліфіковані робочі, інженери, техніки, службовці тікали в села приховуючи свої спеціальності, працювали сторожами, двірниками. Під керівництвом підпільників виводилось з ладу заводське устаткування, телефонна сітка, зрив виконання виробничих завдань. Де було введено в дію деякі мілкі чи окремі цехи, шахти робочі систематично зривали роботу.
Внаслідок саботажу робітників і службовців німці не змогли налагодити роботу великих промислових підприємств у Горлівці, Сталіно, Макіївці, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі. Під керівництвом підпільних організацій селяни зривали польові роботи, ремонти збиральних машин, поставки хліба та сільськогосподарських продуктів.
У вересні 1941 р. київські підпільники здійснили диверсії на станції Київ-Товарна, в цехах Київського паравозоремонтного заводу, залізничних майстернях, депо, водокачці, фабриках ім. О.М. Горького та ім. Рози Люксембург. Перешкоджали відбудові мостів через Дніпро, заводів «Більшовик», «Ленінська кузня». Восени 1941 р. диверсії на аеродромах Харкова і Чугуєва.
Підпільні організації перешкоджали вивозу населення на роботу до Німеччини, нападали на біржі праці, знищували документацію, виготовляля фальшиві документи звільнення з роботи за станом здоров’я.
Радянським партизанам значну допомогу надавали члени підпільних організацій в здійсненні диверсійних актів на комунікаціях, воєнних об’єктах, розгромі гарнізонів і поліцейських участків. Використовувалися в якості провідників при форсуванні водних перешкод під час рейдів, при здійсненні бойових дій в населених пунктах. Розвідники партизанських загонів широко використовували конспіративні та явочні квартири. Найважливіша допомога була в південних, мало лісових і степових районах України. Надавали інформацію не лише про місцезнаходження ворога, але і його дислокацію за межами контролюючих зон. На основі цих даних планувалась бойова і агітаційно-масова діяльність, зривались ідеологічні, політичні, економічні, воєнні заходи німців. Підпільники попереджали про каральні акції..
З метою покращення керівництва партизанським рухом за рішенням ГКО 30 травня 1942 р. при ставці Верховного Головнокомандувача був створений Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП У Білорусії П.К. Пономаренком, при воєнних радах фронтів штаби партизанського руху.
При Воєнній Раді Південно-Західного напряму створено Український Штаб партизанського руху. Начальником штабу призначено Т.А. Строкача, членами штабу М.С. Співак, А.Н. Зленко.
В перші дні роботи виникло ряд проблем:
* не мав в розпорядженні радіостанцій, авіатранспорту, озброєння, боєприпасів, медикаментів інших матеріальних засобів;
* постійна зміна місцезнаходження.
Літом 1942 р. УШПД розробив план бойових дій партизанських формувань на Україні.
5 вересня 1942 р. видано указ наркома оборони СРСР І. В. Сталіна «Про завдання партизанського руху». В ньому містились конкретні установи і директиви ЦК партії з наступного розвитку всіх форм народної боротьби і посилення бойових дій партизан, особливо по укріпленню партизанських формувань, створення бойових резервів.
2 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП розглянуло питання про розвиток партизанського руху на Україні, прийнято рішення про створення вузького не легального ЦК КП У з числа основного ЦК КП У і керівників великих партизанських формувань в складі 17 чоловік.
Державний комітет Оборони 11 жовтня 1942 р. прийняв спеціальну постанову про розвиток партизанського руху на Україні. Мова йшла про посилення руху в Правобережних областях, де проходили важливі залізнодорожні і шосейні магістралі.
Розроблено оперативний план на жовтень-листопад 1942 р. Передбачалось направити в німецький тил ряд нових оперативних груп і партизанських організаторів, перидослокацію загонів в інші регіони, провести рейди під проводом С.А. Ковпака, А.Н. Сабурова на Правобережжя.
Осінню 1942 р. на Україну направлено дві оперативні групи на чолі з Я. І Мельником в Сумську область, С.Ф. Маликовим в Житомирську. Для зв’язку з Чернігівським партизанським загоном до кінця жовтня 1942 р. десантована спеціальна група з представників УШПД, ЦК ВЛСМ, ЦКЛКСМУС.
Важливу роль в координації дій партизанських загонів і з’єднань відігравали також штаби областей створені в тилу ворога. Перший був організований осінню 1941 р. на Чернігівщині на чолі з А.Ф. Федоровим. На початку грудня 1942 р. два штаби в Київській і Житомирській областях на чолі з командирами з’єднань С.А. Ковпаком та А.Н. Сабуровим. В січні 1943 р. сформований штаб по Сумській області. В різний час його очолювали Я. І. Мельник, П.Ф. Куманек. Їх завдання було:
* виявлення скритих резервів і створення на їх базі загонів і диверсійних груп;
* поставка партизанськими загонами і групами завдань і організація їх взаємодії;
* підтримка зв’язку з всіма партизанськими загонами області;
* організація розвідки і передача одержаної інформації УШПР.
Весною 1943 р. створюються штаби партизанського руху по Вінницькій, Волинській, Кам’янець-Подільський, Рівенській областях. Начальником штабу в Чернігівській області став Н.Н. Попудренко.
Літом 1942 р. в загони були організовані спеціальні розвідгрупи. В центральному і республіканських штабах партизанської боротьби створювались розвідвідділи. Згідно з постановою ГКО 30 травня 1942 р. в їх функції входило:
* вивчати і висвітлювати політичне, економічне становище в тилу ворога;
* організовувати розвідку і одержання розвідданих: розташування, рух, склад військ і штабів, місцезнаходження аеродромів, складів, хімічних баз, техніки.
Отже, з створенням центральних органів керівництва партизанським рухом було переможено ряд недоліків його організації, характерних для початкового етапу, досягнута необхідна координація дій партизанських формувань різних типів, вирішено організаційні і технічні проблеми, забезпечена більш тісна і оперативна взаємодія з армійським керівництвом, досягнута необхідна територіальна крнцентрація партизанських сил.
2.3 Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби
Восени 1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ході наради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетом ВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді було виділено 5 загонів з з’єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7 загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з’єднання А.Н. Сабурова в кількості 1617 чол..
Про завдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..
26 жовтня 1942 р. з’єднання С.А. Ковпака і А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельними маршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з’єднання майже одночасно підійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопада з’єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської області БССР, з’єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромлені німецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло в село Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті Мальчиці Поліської області. За 14 днів обидва з’єднання пройшли більше 300 км., пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсували Дніпро. До кінця листопада 1942 р. з’єднання виконали поставлені завдання, вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час було форсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.
Вперше в історії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км. По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській, Житомирській.
12 листопада 1942 р. утверджено план на лютий-березень 1943 р. ЦК КП У. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області – загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської – Федорова, Сумської – Мельника, Щебетуна, Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській – Воронцова, Кіровоградської – Семенчука.
В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішення про формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської і Брянської областей з’єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко, харківський загін Н. І. Воронцова, кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари по залізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа, Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв’язок з підпільниками і партизанськими загонами.
Степовий рейд розпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов, проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє, Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5 залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне, Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградську область
До середини березня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеській області. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.
Успішні рейди на Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова, І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейд з Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною і літом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської області здійснило з'єднання Наумова М. І.. 12 червня 1943 року перед початком Курської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання – знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак це завдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино, Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..
З'єднання Я. І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд – зх Черкас за наказом керівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло в Житомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирської області, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області було створено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік. В другій половині жовтня підірвали шість залізно – дорожніх ешелонів, зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.
В липні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У 1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли Радянська Армія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанам вдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуацію німецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км. одноколійного залізничного шляху.
У 1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутних військ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стає нині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, з загонами встановлено постійний радіозв'язок кур’єрське сполучення, налагоджено постачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічується близько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діють у районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часом партизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільському господарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті. Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти них мусять оперативні відділи армій і фронтів».
Наслідком цього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, яке їх підтримувало.
Отже, як ми бачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійний зв’язок з військовим командуванням та московським керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пустити під укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрів залізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби. Втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.
На кінець 1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв’язок з партійним підпіллям і партизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партій діставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв’язкових.
На кінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені в тил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільних обкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.
В