Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України
Поряд з військовою вертикаллю підпільної польської держави, свій адміністративний і виконавчий комітет у 51 повіті мали Окружні делегатури уряду на Волині та у Львові. Вони тісно співпрацювали з ЗВЗ-АК і політичними угрупуваннями СЛ, СН, ППС.
Основними завданнями Командування львівського обшару і волинського округу була підготовка до загального повстання. Згідно розроблених оперативних звітів №54 і №154 львівський обшар і волинський округ, що були висунені назовні повстанської бази, готувалися до того, щоб у зоні прикриття провести посилену диверсійну операцію і виступити проти українських зазіхань захопити Волинь і Східну Малопольщу зі Львовом. Додатково утворено райони і диверсійні центри для дій у час повстання. У 1943–1944 роках проведено понад 100 акцій на ешелони, залізничні рейки і мости.
Вершиною діяльності Армії Крайової стала операція «Буря». Спочатку вона планувалася, як посилена диверсійна операція проти відступаючих німецьких відділів. В дійсності перетворилася на збройне повстання, яке розвивалося поетапно зі сходу на захід. Його мета – заявити про прагнення боротися з німцями та самооборона у випадку нищення населення відступаючими силами ворога. Щодо Червоної Армії було заборонено вдаватись до збройних дій, за винятком самооборонного характеру. Політичне завдання «Бурі» – це представити радянській владі загони АК, як законних господарів даної території, як представника підпільної польської держави та польського уряду в екзині.
У січні 1944 року, округ Волинь першим з-поміж східних округів приступив до здійснення операції «Буря». Відділи АК спільно діючи з радянськими частинами у січні та лютому взяли участь у боях за Клесів, Сташів, Рівне.
Основний тягар акції взяла на себе 27 ма Волинська дивізія піхоти АК під командуванням підполковника «Оліви», яка налічувала близько 7 тис. чоловік. Маючи у своєму розпорядженні полкові з'єднання «Громада» майора Яна Шатковського «Коваля» під Ковелем та «Основа» капітана Казімєжа Жняка «Гарди» під Володимиром-Волинським, захопила територію приблизно 430 кв. км. Між залізничною лінією Ковель – Холм і шосе Луцьк – Водимир – Волинський, її західним кордоном був Буг, східним – спершу лінія Стир – Стохід, згодом річка Турія.
У другій половині березня дивізія встановила контакти з Червоною Армією і уклала попередню військову угоду. Отримала наказ розгорнути свої дії в районі Туриська, Олеська, Любомля та Володимира-Волинського, з метою відволікти радянські відділи, які тоді наступали на Ковель. Провела ряд агресивних дій, зокрема, наступ на Голоби, брала участь у здобутті Туриська і вела бої за захоплення мостів у Туропині і під Капітулкою.
З перших днів квітня 27 ма дивізія безперервно знаходилася на передовій лінії фронту. З'єднання «Громада» захищало ділянку фронту по лінії Замлиння – Штунд – Чмикос – Пустинка – Ставочки – Ставки – Оволочин.
Після того, як одиниці німецької армії перейшли до контрнаступу, становище дивізії погіршало. Невдачею закінчилися спроби з'єднання групи «Основа» та 56 го полку кінної піхоти захопити Володимир-Волинський та наступ «Громади» та 54 го полку кінної піхоти на Олесько, Ставочки, Овлочин. За цих обставин дивізія зайняла нові бойові позиції на північному краю Мосурських лісів і на півдні від Стенжариць до Лісок. В середині квітня рішучий наступ німецьких бронетанкових дивізій та піхоти призвели до того, що вона опинилася поза лінією фронту. Оточена з усіх сторін вела важкі бої, у ході яких загинув командир дивізії. Під час пробивання під Ягодином через залізничну лінію Холм – Любельський – Ковель, дивізія зазнала великих втрат і була частково розпорошена. Перебуваючи у Шацьких лісах вела боротьбу з угорцями та німцями. 21 травня вирвавшись з кільця вирішили перейти фронт на Прип’яті. 27 травня на радянську сторону пробилося з'єднання «Гарди», втративши 120 чоловік. За період від січня до червня 27 ма Дивізія провела понад 100 боїв, різних за масштабом.
На початку березня 1944 року був наказ розпочати операцію «Буря» в інспекторатах: Тернопіль, Золочів, Бережани тернопільського округу, інспектораті Коломия Станиславівського округу, які опинилися в прифронтовій зоні. 7–9 березня проведено координовану диверсійну операцію на шляхах Тернопіль – Красне, Тернопіль – Потутори, Броди – Красне, під Теребовлею. Виведено з дії 16 поїздів. У Тернополі зупинено 5 евакуаційних ешелонів. Здійснено ряд засідок на дорогах і руйнування телекомунікаційної мережі. Проведено бої у Тернополі і Микулинцях, надана допомога радянським відділам у боях за Броди. У квітні фронт зупинився на річці Стрий. Дії по здійсненню операції «Буря» призупинились до липня.
В окроєному львівському обшарі, поділеному на три підокруги, підготовка до відновлення «Бурі» тривала декілька місяців. Головне завдання – захоплення Львова. 14 липня розпочався контрнаступ Українського фронту.
Тернопільський підокруг відбудовував 12 ту дивізію піхоти. В районі Бережан, Підгайців, Монастириськ було сформовано 51 з’єднання пп. пор. Антонія Фандеровського «Ванна», в районі Золочева, Зборова, Буська 52 з'єднання пор. Міхала Хорвата «Кміціца». В обводі Бережани приєдналась 51 компанія пп. пор. Зігфрида Шинальського «Трика». 52 з'єднання пп. кап. Мечислава Ліпи «Міхури» вивело з рейок чотири поїзди, зірвало три мости, захопило велику кількість полонених. Вело бої в селах Вороняки, Білий Камінь, а на шосе Зарваниця – Фільварки розбило транспортну колону, захопило залізничну станцію Золочів. Спільно з відділами 3 Броньової армії брало участь в оточенні німців в районі місцевостей Підгірці, Сасів, Ушня, Князі, Ламкі, Гологори.
Станиславівський округ організував 11 дивізію піхоти, поділену на три полкові з'єднання: відділи 48 пп. в районі Станіславова і Лукова, відділи 49 пп. в районі Надвірної-Біткова, відділи 53 пп. в районі Дашави – Моршина, Стрия, Стебника. «Буря» почалася на початку серпня. Було виведено щонайменше 5 німецьких залізничних транспортів, в Калуші розброєно німців, в районі Борислава, Дрогобича забезпечено технічне устаткування свердловин. Поблизу Борислава, Дрогобича, Стрия, Самбора дійшло до спільних дій з Червоною Армією. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Найбільші сили зосередилися у львівському під окрузі. Перша рота 40 пп. капітана Фридерика Стауба «Проха» наступала на відступаючі німецькі транспортні колони, спільно з радянськими військами захищала Свиж і захопила Бібку. У Старому Селі владу перебрали польські загони майора Анатоля Савицького «Млота», де вони зорганізували оборону і допомагали радянським військовим частинам. 17 липня забезпечували праве крило 29 моторизованої бригади 4 Броньової армії, яка вела важкі бої з оточеними німецькими відділами в районі Винників. Впродовж чотирьох днів перебувала на передовій лінії фронту в районі Пасіки-Коп'ятинь. 26 компанія пп. пор. Яна Адамовського «Британа» вела бої в районі Кулиголови – Коморово. Здобуті в німців схеми мінних полів над Дністром передали радянській стороні. Рота 26 пп. полковника Зенона Кучерського «Лєха» діяла вздовж шосе Львів – Перемишль. 26 липня вступила до Мостиськ, де залишилась до прибуття радянського війська. Декілька диверсійних актів здійснено на залізниці Львів – Перемишль.
Завершальним актом діяльності відділів АК у операції «Буря» стали спільні дії з радянськими підрозділами у боях за Львів 26–27 липня. Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командуючого обшару полковника В. Філіпковського, щоб він своїм наказом розформував загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатись до армії генерала З. Берліна.
З визволенням Радянською Армією Західної України польське підпілля тут в основному було знищено.
Отож, Польський Рух Опору був представлений великим розмаїттям підпільних організацій, об’єднаних спільною метою – відновлення незалежності польської держави в довоєнних кордонах.
4.2 Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України
Позиція українських політичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНР в екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника в ймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свого представника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежних позиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками, вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіваннях на відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемогла Польщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.
Крім того окремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію Західної України, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежної Української держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реалії сталінської репресивної системи.
Не зважаючи на різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними мали місце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями, покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польського підпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким у квітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмови не мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представники польського так і українського підпілля.
Відбувалися зустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичними діячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі – М. Рудницьким, В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися в період з серпня по жовтень 1941 року.
Під час перших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціатива таких переговорів у 1941–42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторона була представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком, розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. З українського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний. У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла, М. Степняк.
В ході переговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців, ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створення спільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого не домовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українським народом на руку німцям.
У переговорах з польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН, якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Ці розмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Та попри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським та польським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.
Найголовнішими причинами були наступні:
Поляки вважали українців – вихідців з Західної України польськими громадянами, які мали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українці прагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергу представники польського підпілля не хотіли миритися з втратою «східних кресів» і визнавати права українців на власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнських земель.
Ще однією перепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збоку поляків.
Підпілля ОУН не хотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможуть відновити українську державу.
З 1943 р. на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польської державності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.
Покладаючи певні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори з українськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулися польсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І. Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська – командиром львівської округи АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали і українсько-польське протистояння продовжувалось.
Враховуючи безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН в роки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньої державницької приналежності Західної України, постали реальні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.
Дещо інакше розвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору. В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльності збоку Москви.
Одним з яскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів є допомога збоку Польської Партії Робітничої – українській підпільній комуністичній організації «Народна гвардія імені І. Франка», центр якої розташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчить телеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитрову від 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: «Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханням організувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв’язку з КП У і що в цей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польські організації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, що до встановлення ними зв’язку з КП У ми організуємо боротьбу українських і польських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільної Радянської України».
Представники польського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликали українських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога – Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало в підпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі на Львівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібніших організаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один з польських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р. під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік. Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.
Отож, як ми бачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коли вона розглядається крізь призму національної ідеї.
Складнішим постає питання співпраці польського національного підпілля з радянськими силами.
На початковому етапі війни ставлення польського національного підпілля до радянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВС розгромили основні сили польського підпілля у 1940–41 роках на території Західної України.
Одним з перших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянським урядом, стала угода «Про союз з СРСР», підписана головою польського емігрантського уряду Сікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.
Крім того радянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, але серйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червоними партизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленості про тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.
Факт співпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі «Люди з чистою совістю» учасник «Карпатського рейду» П.П. Вершигора. Він подає фрагмент розмови польського священика з монахом: «Вацек! Ти зараз поїдеш до Бучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив то для війська польського» П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польських залізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині та поляків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.
З другої половини 1943 року ситуація змінюється, коли польський еміграційний уряд в Лондоні зрозумів, що Радянська армія швидко вступить на територію Речі Посполитої, то почалися розмови про можливість співпраці польського національного підпілля з радянським рухом опору.
14 квітня 1943 року у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, окружної комендатури БХ і АК було вирішено надати допомогу радянським партизанам і налагодити з ними співпрацю.
Така співпраця стала тіснішою у першій половині 1944 року, коли радянські війська вели бої за звільнення території Західної України від нациських окупантів.
28 лютого 1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанських підрозділів Коротченко та Бурим домовились з польським командиром «Соколом» про взаємодію польських загонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами, накази партизанів і польських загонів, оперативно-тактичні дії мають бути узгодженими.
Польське підпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди. Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом з радянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття міста радянське військове командування попросило командуючого полковника Тіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що було зроблено.
Отож, не дивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польське націоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів на території Західної України заарештовано.
В співпраці українського та польського прокомуністичного антинациського підпілля панувало взаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала одна ідеологія – комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру – Москви.
Суперечливою була співпраця польського національного підпілля з українськими прокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другої світової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 по перший квартал 1943 – мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. А з першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались як тісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля з радянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно з червоними партизанами боролися проти загонів УПА.
Отже, польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою, комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, на будь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причини безуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.
Висновки
Партизанський рух у 1941–1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта. Якщо в 1941–1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії стали організованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступово налагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії, підпільниками.
На тлі відомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений був визнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москві не достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.
Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їх мобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941–1942 років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв’язати низку організаційних, кадрових та матеріально – технічних проблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалося пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії і Росії.
Можна припустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність в західних регіонах.
Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового і матеріально – технічного забезпечення учасників боротьби, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.
Ведучи мову про антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід до антинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевого українського населення і представників українського політикуму. Другим чинником виступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відіграла конкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українським національним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.
В цей період керівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшою було розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які вели антинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.
Порівнюючи форми і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення в Третій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела оборонні бої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці, комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшого поза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об’єкти з метою захоплення зброї і спорядження.
Щодо польського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що воно не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережа Армії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, але завжди антиупівською.
Список використаних джерел
1. Новітня історія України: підручник // Слісаренко А.Г., Гусєв В. І., Дрожжин В.П.. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
2. Супруненко Н. І. З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів // Наукові записки Інституту історії Уфа, 1943
3. Нариси історії України. – Уфа, 1942
4. Герои Краснодона: Материалы и документы о работе в тылу врага подпольной комсомольськой организации «Молодая гвардия». – М.: Молодая гвардия, 1943
5. Ковпак С.А. Похід у Карпати. – КХ Укрдержвидав, 1944
6. Кузовков Г.В. Партизанський Рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. – К.: Товариство для поширення політичних і наукових знань УРСР, 1951
7. Бедзик Д. І. Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1949
8. Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.
9. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. – Кн 1. – М.: Воениздат, 1949
10. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует.-Кн 2. – М.: Воениздат, 1949
11. Сабуров А.Н. За линией фронта: партызанские записки. – М.: Воениздат, 1953. – 271 с.
12. Сабуров О.М. За лінією фронту. – Львів.: Книжково-журнальне видання, 1954. – 271.
13. Вершигора П.П. Люди з чистою совістю. – К.: Радянський письменник, 1946. – 744 с.
14. Наумов М. І. Хинельські походи. – К.: Радянський письменник, 1953
15. Медведев Д.Н. Это было под Ровно. – М.: Детиздат, 1948. – 380 с.
16. Медведев Д.Н. Сильные духом. – М.: Воениздат, 1951. – 472 с.
17. Шиян А. І. Партизанський край. – К.: Укрдержвидав, 1946. – 382 с.
18. Шеремет М.С. В партизанських загонах. – К.: Укрполітвидав, 1947
19. Гнідаш Т.З. З партизанами Федорова. – К.: Радянський письменник, 1948
20. Андросов М.В. Хоробрі серця. – К.: Молодь, 1950
21. Бакрадзе Д.И. Кровь’ю героев: записки участника партизанского движения, соединения Ковпака. – Тбилиси.: Госиздат Грузии, 1953. – 530 с.
22. Руднєв С.В. Щоденник про Карпатський рейд. – К.: Укрполітвидав, 1948. – 84 с.
23. Попудренко М. Щоденник. – К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.
24. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг..-Т. 1–6. – М.: Воениздат, 1960–1965
25. Клоков В., Кулик І., Слинько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Ви-во АН УРСР, 1957. – 130 с.
26. Тронько П.Т. Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1957. – 87 с.
27. Дем’янчук І. Я. Підпільна преса України. – К.: Ви-во Київського університету, 1956. – 130 с.
28. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3 х т. – Т. 1. – Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашиської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому у війні. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. – 544 с.
29. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського союзу 1941–1945 рр.. – в 3 х т.. – Т. 2 Радянська Україна в період корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 520 с.
30. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3 х т. – Т. 3 Радянська Україна в завершальний період Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1969. – 455 с.
31. Тронько П.Т. В боях за Вітчизну. – К.: Молодь, 1959–1960. – 380 с.
32. Тронько П.Т. Подвиг твоїх батьків: з історії боротьби комсомольців і молоді Радянської України проти німецько-фашиських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Молодь, 1969. – 429 с.
33. Яценко В.Д. Комсомольці України в партизанських лавах. – Х.: Ви-во ХДУ, 1969
34. Стафійчук І. П. Все для перемоги: подвиг трудящих України в Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. – М.: Мысль, 1968. – 108 с.
35. Слинько І. І. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р.. – К.: Наукова думка, 1970. – 171 с.
36. Листівки партійного підпілля і партизанських загонів України у роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Політвидав України, 1969. – 339 с.
37. Кизя Л.Е. Народні месники: з історії партизанського руху на Ровенщині.-Львів.: Каменяр, 1960. – 171 с.
38. Степанов Л.С. До історії антифашиської боротьби на Ровенщині. – Львів.: Каменяр, 1966. – 220 с.
39. Міщенко Г.П., Матвійчук М.М. Виховані партією. Комсомол і молодь Житомирщини у Великій Вітчизняній війні. – К.: Видавництво Київського університету, 1960. – 290 с.
40. Егоров В.Ф., Зотов Н.И. 907 дней в тылу врага. – Одесса.: Маяк, 1969
41. Варягін В.Д., Вакуленко Г.С. Народна гвардія імені Івана Франка: сторінки героїчної боротьби підпільної, партизанської організації західних областей України 1942–1944 рр.. – Львів.: Каменяр, 1967. – 229 с.
42. Замлинський В.О. Караюча земля: про комуністичне підпілля і партизанський Рух на Волині в роки Великої Вітчизняної війни. – Львів.: Каменяр, 1965. – 259 с.
43. Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: Прапор, 1965. – 190 с.
44. Історія Української РСР. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1977. – 534 с. История Украинской ССР. – Т. 8. – К.: Наукова думка, 1984. – 640 с.
45. Замлинський В.О. З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1945 рр.. – К.: Вища школа, 1976. – 430 с.
46. Комарницький С. І. Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Наукова думка, 1979. – 320 с.
47. Клоков В.Н. Действия партизан на железно – дорожных коммуникациях в тылу фашистких войск 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1984. – 168 с.
48. Коваль М.В. Боротьба населення України проти фашиського рабства. – К.: Наукова думка, 1979. – 135 с.
49. Кучер В. І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Наукова думка, 1974. – 142 с.
50. Кучер В. І. Бойова діяльність антифашиського підпілля на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Наукова думка, 1989. – 255 с.
51. Зинченко Ю.М. Боевое взаэмодействие партизан с частями Красной Армии на Украине 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1982. – 187 с.
52. Немятий В.Н. В боротьбі за зрив грабіжницьких планів фашистської Німеччини. – К.: Политиздат України, 1982. – 56 с.
53. Немятий В.Н. Комуністична партія – організатор всенародної боротьби проти загарбницької політики німецького імперіалізму на окупованій території України. – К.: Политиздат Украины,