Основи історії України
Літописи повідомляють, що в ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст, в XI ст. згадується ще 32 міста Напередодні монгольської навали на Русі налічували понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У містах зосереджувалося соціально-економічне, політичне і культурне життя.
9. Оцінка соціального розвитку Київської Русі
Давньоруська держава виникла в дофеодальний період і власність на землю довгий час залишалася колективною. Земля належала панівному класу в цілому – князю з дружиною, боярам, які в більшості своїй входили де складу дружини. В перший період – (IX–X ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами – общинниками-смердами. V ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр значне місце займав збір данини.
Так, Олег та його наступники на київському столі опікувалися насамперед збиранням данини з підвладних племен. Княгиня Ольга визначала розмір данини із залежного населення, встановлюючи «устави і уроки, погости і данини». Данину звичайно платили натурою, насамперед хутром, медом, воском. Данина збиралася двома засобами: або підвладні племена привозили її в Київ, або князі з дружиною самі їздили за нею. Перший спосіб називався повозом, а другий – полюддям. На селян-общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували і будували шляхи, мости, замки, укріплення.
Якщо в ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр велике місце займало збирання данини, то з часом основним джерелом стають прибутки від власного феодального господарства. Починає рости велике землеволодіння – княже, боярське, церковне. Ольга мала свої села – Ольжичі, Будутине, місто Вишегородськ. Володимир – село Берестове і град Бєлгород. Росло і землеволодіння бояр. Ними в першу чергу ставали княжі дружинники, які за свою службу отримували землі і стали осідати на них. Церкви і монастирі також швидко ставали великими землевласниками. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. «Руська Правда», складена за Ярослава Мудрого близько 1037 р., ще не знає такого способу власності, а «Правда Ярославичів» 1072 р. вже свідчить про наявність особистого землеволодіння, але поки що князівського. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське – починається з XII ст. Таким чином, із розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів, який складався із князів, бояр і церковної верхівки.
Основною категорією населення, зайнятого в господарстві феодалів, були смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. Іншою категорією підневільного населення була дворова челядь, або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів – колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором – «рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позичені гроші – «купу» (звідси закупи).
Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, маючи за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і величезну територію, що обіймала 300 тис. км.
На протязі ГХ – ХШ ст. влада переживала складну трансформацію. Держава виникла в дофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма державності. Давньоруські володарі – Олег, Ігор, Ольга, Святослав були типовими дружинними князями. На базі дружини був створений примітивний апарат управління та збирання данини.
У добу піднесення Київської Русі формується раннєсередньовічна держава у формі монархії. На чолі держави стояв великий київський князь, який був головою держави і верховним власником усієї території. Він зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Під його рукою були «світлі князі і великі бояри», які володіли окремими князівствами і містами. Спочатку це були племінні князі, а в кінці X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи, стали призначатися великим київським князем представники великокняжого роду. Князі і великі бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збиралася з підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі і перетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеличкі міста і села. Управління невеличкими містами здійснювали також намісники великого князя – тисяцькі та посадники. Великий київський князь для прийняття важливих державних рішень скликав раду з князів і бояр боярську думу. Пізніше місце в думі отримала верхівка священнослужителів. Рішення думи не були обов'язковими для князя. Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь керував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри, мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни. У період феодальної роздробленості одноосібна монархія переростає у федеративну монархію, коли долю Русі вирішував не великий князь, а група впливових князів. Створюється дуумвірат (Всеволод і Володимир), триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), що шукали компромісних рішень на княжих з'їздах. Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».
10. Причини занепаду Київської Русі у XII ст.
Велика держава середньовіччя – Київська Русь не була, між тим, монолітом ні в етнічному плані, ні за формою організації влади, здійснюваної з Києва. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив державу між своїми синами. У Київській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше форма правління, яку історики назвали триумвіратом Ярославичів. Усі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочовиків (торків і половців) тощо. Але здебільшого триумвіри дбали про збільшення власних володінь. Після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті триумвірат розпався. Так скінчився майже 20-літній триумвірат Ярославичів.
Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби залагодити справи миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусив володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кожен да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.
Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і його син Мстислав (1125–1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але припинити роздроблення Київської Русі не змогли.
Роздробленість, що охопила Русь у ХП-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Роздроблення Київської Русі було зумовлено закономірністю соціально-економічного процесу: подальшим розвитком продуктивних сил (насамперед у містах), зростанням феодальної власності, посиленням місцевої землевласницької знаті, економічним і політичним зміцненням і відособленням окремих князівств, які прагнули вийти з-під влади великого князя київського. В умовах зростання антифеодального протесту селянства феодали зміцнювали державний апарат на місцях,
Феодальна експлуатація викликала загострення класової боротьби, яка багато разів переростала у відкриті повстання селян і «міських чорних людей». У літописах збереглися свідчення про антифеодальні рухи цього періоду в Київській, Галицькій, Володимиро-Суздальській, Новгородській та інших давньоруських землях. Запекла міжусобна боротьба князів за землі і міста, в тому числі і за Київ, що супроводжувалась пограбуванням народних мас, посилювала незадоволення серед населення,
Протягом ЗО-50-х років XII ст. від Києва відокремилися всі значні феодальні князівства. Відособлення цих князівств, що здавна сплачували Києву данину, призвело до занепаду його колишньої економічної і політичної могутності, хоча він і залишався одним із найбагатших міст і зберігав славу про минулу зверхність.
На економічному становищі Києва і київської землі згубно позначилися також руйнівні князівські усобиці і напади половців. Використовуючи феодальні міжусобиці на Русі, половці посилили натиск на руські землі і особливо на Придніпров'я. З 1061 по 1210 рр. вони вчинили 46 набігів на руські землі; з них найбільша кількість припала на Переяславщину і Київщину. Негативний вплив справило також переміщення європейських торгівельних шляхів, чому дуже сприяли хрестові походи. Після захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. київсько-візантійська торгівля була остаточно підірвана. З цього часу старовинний торгівельний шлях «із варяг в греки», який і без того страждав від частих набігів половців на Придніпров'я, зовсім занепав.
У другій половині XII ст. Київ остаточно втратив своє значення столиці Русі.
Київська держава роздробилася на ряд великих самостійних феодальних земель-князівств, найважливішими з яких були: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Галицька, Володимиро-Волинська, Полоцька Турово-Пінська, Ростово-Суздальська, Новгородська, Смоленська. У кожній з цих земель був свій політичний центр – найбільше місто, яким володів старший князь землі, що титулувався, як і київський, «великий».
Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, внаслідок тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові, боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, а в Галицько-Волинській великий вплив на політичне і соціально-економічне життя справило боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя. У середині – другій половині XII ст. у державних рамках Давньої Русі виділилося півтора десятка князівств і земель, які незабаром почали об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладало підвалини формування території трьох східнослов'янських народностей.
У Північно-Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися між Володимиро-Суздальською та Муромо-Рязанською землями. У Південній Русі то були Галицька і Волинська землі, що після їх об'єднання тяжіли до землі Київської. Ці процеси розвивалися далі наприкінці XII – на початку XIII ст.
Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. А на середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осереддя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південно-руських земель. За середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», як синонім поняття «країна», тобто край, рідна земля (для зрівняння: Сербія по сербохорватські – «сербська крайна»). Термін «Україна» вперше зустрічаємо в Київському літописі під 1187 р. в розумінні край, країна. Під 1189 р, той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Отже, вже наприкінці XII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» поширилася на всі етнічні українські землі.
Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке і Волинське. Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше ніж інші землі, – після Любецького з'їзду князів (1097 р.). Найвищого розквіту, як самостійне князівство, Галицька земля досягла за князювання Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр). Літописець високо цінує особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний і шанований у всіх землях, славний полками і тим, що він «розстріл землю свою». За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й із Візантією, священною Римською імперією.
Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич.
Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки. Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити галицькі і волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у князівство.
У 1199 р. Роману Мстиславовичу, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе й золотоверхий Київ. За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини, в Польщі втручався у феодальні усобиці.
Після загибелі князя Романа у 1205 р. (його сини тоді були малолітніми: Данилові було 3 роки, а Василькові – один рік) почалися численні усобиці й феодальні війни, що тривали понад 30 років. Галицькі бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади.
У результаті тривалої боротьби, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данила Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 р. Данило зайняв Галич, в тому ж році він розгромив тевтонських лицарів Добжинськогс ордену. У 1240 р. Данило зайняв Київ і поставив там свого воєводу Дмитра. Столицею князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівнича діяльність Данила та його брата Василька. За їх наказом були споруджені міста – замки Данилів, Крем'янець. Угровеськ та інші.
Отже, у першій половині ХПІ ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів. Але подальше його зміцнення було перервано навалою Батия.
Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана, але на початку 1246 р. він поїхав до Золотої Орди і дістав від хана ярлик на князювання, визнавши залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і укріплював старі. Було побудовано в 1250-х рр. місто, назване на честь сина Данила Львовом, зміцнено Холм.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками. Ця перемога надовго зупинила експансію угорського королівства на північ Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки. які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією. Але спроба організувати спільний союз проти ординців не вдалася. Поступово Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254–1255 р. війська Данила, його брата Василька і сина Льва здобули міста по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а загін хана Куремси відтіснили в свої кочовища. Однак після приходу в 1258 р. величезного війська Бурундая, Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони «мирники» Орди.
Данило проводив активну зовнішню політику. Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Однак папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти Орди галицько-волинському князеві, що не пустив католицьких місіонерів до своєї країни і твердо дотримувався православ'я. Тому зв'язки Данила з Римом перервалися.
Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Данилович короткий час володів не лише Галицьким князівством, а й Литвою. В цей час князівство розпалось на чотири частини, якими володіли сини Данила.
На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя – Юрія Львовича, онука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинська держава змогла на деякий час пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.
У 1308–1323 рр. в Галицько-Волинській державі правили сини Юрія – Лев П і Андрій. На міжнародній арені вони орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визначити формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.
Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340 рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.
Галицько-Волинське князівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державного утворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.
11. Хід та наслідки татаро-монгольської навали на землі Київської Русі у XIII ст.
Наприкінці XII – поч. ХШ ст. у степах Монголії склалася могутня протодержава. Об'єднання монгольських союзів очолив Темучин, якого в 1206 р. обрали Чингізханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідніх країн, У 1223 р. в битві на р. Калці 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе і Судебеєм розгромило дружини південно-руських князів. Через півтора десятиліття онук Чингізхана Батий почав завоювання князівств Київської Русі. На протязі 1237–1238 рр. монголи підкорили Північно-Східну Русь. У 1239–1240 рр. Батий захопив Південно-Західну Русь: Переяслав, Чернігів і оточив Київ. Єдиний раз для штурму руського міста Батиеві довелося зосередити всі свої сили. 74 дні кияни захищали своє місто. Останні захисники сховалися в Десятинній церкві і загинули під її уламками. Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє місто. Після взяття Києва монголо-татари заволоділи Галицькою і Волинською землями. В 1241–1242 рр. війська Батия пішли в Західну Європу (були пограбовані землі Польщі, Угорщини, Чехії, Молдавії, Сербії, Хорватії, Боснії). Батий дійшов до Адріатичного моря і повернув у Пониззя Волги – тут монголи заснували свою державу – Орду (в історичній літературі її називають Золотою Ордою). Давньоруська держава перестала існувати.
Руські землі потрапили в васальну залежність від золотоординських ханів. Князі повинні були їхати до хана на поклон і отримувати від нього ярлик (грамоту) на княжіння. Хан залишав князів і бояр на їх місцях, за це вони повинні були сплачувати данину, підносити багаті дари і за його наказом виступати в похід зі своїм військом.
Князівства Середнього Подніпров'я – Київське, Чернігівське і Переяславське під час навали Батия понесли великі втрати. З середини ХШ ст. Києвом правили князі – безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центра Русі. Митрополит із Києва переїхав до Володимира на Клязьмі, а потім у Москву. Переяславське князівство після навали Батия перестає згадуватись в історичних документах. Галицько-Волинське князівство внаслідок нашестя було розорено, але залишилось найсильнішим із південно-західних князівств. Тут не було постійних баскаків і фіскальних переписів населення.
Наслідки монголо-татарської навали по різному висвітлюються в історичній літературі. З точки зору Гумільова Л.М. – золотоординського іга не було, а був союз Русі з Ордою, тому що руські князі використовували Золоту Орду в боротьбі за владу і кожний князь був відносно незалежним. мав свою дружину, карбував монети.
З точки зору інших дослідників – наслідки іга були надзвичайно важкими, тому що набагато скоротилось населення країни, були знищені і пограбовані міста – всього 49 з 74, в 14 із них життя не відновилось, занепало ремесло. Послабленням обороноздатності Русі скористалися польські, угорські та німецькі феодали, посиливши натиск на руські землі. Навала монголів загальмувала, але не зупинила розвиток слов'янських земель.
12. Політика Литви в українських землях у XIV-1 пол. XVI ст.
Терміни «Україна», «український» у контексті XIV–XVII ст. є умовними. Тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож правомірним для означення цих територій є термін «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь».
У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Але у ХПІ ст. склалося нове державне утворення – Литовське князівство.
Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлено занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя.
Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1380 р., коли литовці закнязювали на Волині й Галичині, Ці землі після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшли до Польщі. Потім впродовж одного – двох десятиліть під контроль Вільно перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля.
У другій половині XIII ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією, населенням, так і за рівнем соціально-економічного, культурного та політичного розвитку. Причина успіхів Литви на цих землях полягала головне в тому, що литовські князі не порушували місцевого складу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи. Замість місцевого руського князя було садовлено якогось родича Великого князя Литовського, і його становлення до великого князя не змінювалось. Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона мала дати князя. Тому залишилася на місці вся попередня управа. Руські бояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада в Литві не мала органів управи областями. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до Великого князя. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Військова справа, будування фортець, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичалось у Русі. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т.д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра – так звалося на Литві спочатку християнство – мала вже в XIII ст. своїх прихильників серед литовців. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Столиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. В складі цієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес Західної й Південної Русі знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Києві і в Галичині.
З початком XV віку майже всі українські землі (за винятком Закарпаття, та Буковини, що була під молдавськими господарями) були поділені між Польщею та Литвою. Тому, що політичне й громадське життя в литовській державі дуже скоро засвоювало собі форми польського ладу, то українське життя в обох державах, сполучених спільною династією й цілим рядом уній, розвивалось більш-менш в однакових умовах. В Західний Україні (Галичині й Холмщині) полонізація, введена зразу з великім натиском, досягла скоро тих успіхів, що верхні кола українського громадянства, потомки колишнього боярства й старших дружинників, спольщились і покатоличились. Край було поділено на воєводства. Землю роздав король польським панам і місцевім спольщеним. На цій землі заводились кріпацькі порядки, які вже існували в Польщі. Селяни губили право самостійно розпоряджатись своїм майном.
Ще за галицьких князів по великих містах Галичини оселилось багато чужоземних купців та ремісників: німців, поляків, євреїв, вірмен. Тепер за польського панування число їх ще збільшилося і вони захопили в свої руки усю торгівлю й промисли. Польські королі завели по містах самоврядування на німецький зразок, так зване «магдебурзьке право» з виборним магістратом і «лавою» суддів. Але до цього самоврядування, як і до всякої державної або громадської служби, допущено було тільки католиків. Православні міщани-українці були тим самим обмежені в громадських правах: навіть жити їм дозволялось тільки в окремих дільницях, як це було, наприклад, у Львові.
В Галичині та Холмщині, як і в самій Польщі, тільки шляхта брала участь у керуванні державними справами, посилаючи від кожного воєводства своїх послів на сейм. Та ще католицьке духовенство мало таке право, православне ж до того не допускалось. Тим самим український народ у польській державі втратив всі політичні права.
Спочатку польські королі думали просто навернути православних українців на католицтво тим, що хотіли на місце православних владик посадити католицьких. Але це їм не вдалося, бо всі верстви українського громадянства гостро тому спротивилися. Тоді вони залишили православну ієрархію, але на кожному кроці старались її обмежити, а на місце єпископів настановляли людей податливих, які не дуже енергійно чинили опір заходам польського уряду. Це все привело до того, що в XV ст. православна церква в межах литовсько-польської держави дуже занепала. Та простий народ і міщанство твердо держалися своєї віри, і поляки не могли тут нічого зробити. З другої половини XVI століття серед українського міщанства пішов рух до організації братств і підтримки православної релігії освітою та культурою.
Скасувавши автономію українських земель під князями, Литва поділила їх на воєводства й староства і завела свою адміністрацію. Не вважаючи на те. що литовська династія була спольщена й окатоличена, так само як і литовські пани, українське й білоруське панство зберігало в державі свій вплив і своє значення, хоч усе частіше траплялось, що багато їх переходило на католицтво. Головну масу земельної аристократії в Литовській державі складали нащадки українських і білоруських княжих та боярських родів. З них призначались представники вищої адміністрації, вони ж засідали в «Раді панів» коло князя. Католицький фанатизм з половини XVI століття дуже підупав, коли на Литві почало ширитись протестантство, яке знайшло собі багато прихильників серед магнатів (великих панів) та шляхти.
Вищим класом українського громадянства зробились нащадки княжих і боярських родів, які звалися загально панами і були земельною аристократією, яка мала великий вплив на політику великих литовських князів. Деякі нащадки удільних князів, як, наприклад, князі Острозькі, зберегли в своїх руках величезні маєтки й жили, як справжні удільні володарі. Шляхта володіла дрібними маєтками й здобула собі великі політичні права лише після об'єднання Литви з Польщею. Селяни, хоч юридично й зберігали особисто свою волю, але під впливом польського ладу позбулись права на землю, що вважалась княжою або панською. Через те вони були позбавлені права вільного переходу і були приковані до маєтку свого пана. Але й цей процес відбувався поволі в міру заведення на Литві польського права й польських порядків.
13. Причини виникнення українського козацтва та основні версії його походження
У XV–XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII–XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Поддніпров'я і Побужж'я, що грала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Однак тут на випадок татарських «наїздів» потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду, Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси, не гребувати нападами на послів, купців тощо. «Козакування» перетворювалося на