Основи історії України
Основні версії походження козацтва такі. Польсько-литовський хроніст XVI ст. М. Стрийковський виводив козаків от якогось стародавнього ватажка «Козака». Польські історики XVII ст. П. П'ясецький і В. Коховський виводили назву козаків від слова «коза», бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Граб'янка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар. Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.
Польський історик XVI ст. М. Бельський, французький інженер Боплав (автор відомого «Опису України», 1640 р.) і козацький літописець Самійло Величко з початку XVIII ст., вважали козаків за місцевий стан, хоч теж, як Величко, називали його сарматами або козаками.
Українська історіографія початку XIX ст. виводила козаків от черкасів, або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося аж геть пізніше. В 1863 р. В. Антонович висловив погляд: козацькі громади – це ті ж самі вічові громади старої Русі, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням в кінці XV ст. і виступають лиш під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами.
П. Куліш у своїх творах підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва
Більшість дослідників стояла на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, різнячись тільки щодо думок про те, який це був стан і де саме шукати його коріння у старій Україні-Русі.
На початку XX ст. М. Грушевський дав синтез тих поглядів, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя, і розвинув та углибив ці погляди. Грушевський зазначав, що козаччина була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лише в XVI ст. й остаточно приймає певні вироблені форми на порозі XVI та XVII ст.
Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Полісся. Так, у верхів'ях Південного Буга, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева – Черкас, а також на лівому березі Дніпра – на Трубежі, Сулі, Пслі – виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Поступово козацтво набуває певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва – Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобувало правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х років XVI ст. почали використовувати його для несення прикордонної служби.
Заснування першої Запорізької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького («Байди», 1516–1563) – одного із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів. Під його керівництвом в 1552–1556 рр. на о. Мала Хортиця і була побудована фортеця, яка стала осередком згуртування запорозького козацтва.
Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. На Раді обирали уряд Січі – військову старшину, а також паланкову та полкову старшину, яка мала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, фінансами, репрезентувала Січ на міжнародній арені. У Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом».
Визначально, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму своїх звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися.
Запоріжжя мало і свою територію «Землі Війська Запорозького» (території Дніпропетровської, Запорізької, часткового Херсонської. Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей). Запорізька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.
14. Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу середини XVII ст.
Посилення польсько-шляхетського гніту на Україні в першій половиш XVII ст. викликало у відповідь піднесення антифеодальної боротьби, тісно переплетеної з національно-визвольним рухом. На середину XVII ст. у різних сферах українського суспільства визріли гострі суперечності.
У політичній сфері: оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої, народ України був позбавлений можливості незалежного державного розвитку. Інтереси політичного розвитку України приходили з суперечність з інтересами Польщі.
Загострилися суперечності у національно-релігійній сфері Стосовно українців в Речі Посполитій проводився курс на усунення їх від участі у міському самоврядуванні, обмежувався їх вступ до цехів ремісників, православні єпископи не мали права засідати в сенаті. Впроваджувалися католицтво та уніатство, переслідувалися українська мова та культура.
У соціально-економічній сфері: оскільки в цей період Польща стає одним з головних експортерів хліба, спостерігається орієнтація поміщицьких господарств не на задоволення власних потреб, а на внутрішній і зовнішній ринок. Це призвело до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості України.
Важливою передумовою війни було формування козацького стану. Козацтво на той час ставало виразником національних інтересів і носієм ідеї української державності, Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану викликав його збройний опір.
На початку 1648 р. спалахнула національно-визвольна війна українського народу. Поневолене селянство, козацтво, міщани були головною рушійною силою війни. Найважливішу роль відігравало козацтво, яке становило кістяк армії. Очолила війну передова українська шляхта та козацька старшина. Б. Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького (лютий 1648 р.).
Боротьба, що охопила всю Україну, була спрямована проти національно-релігійного та соціального гноблення з боку Польщі. Повстанці також чинили опір спробам Росії, Туреччини і Кримського Ханства підпорядкувати козацьку Україну своїм інтересам. Таким чином, боротьба носила національно-визвольний та соціальний характер. Й головні завдання полягали в тому, щоб створити незалежну українську державу та закласти передумови соціально-економічного розвитку України на якісно новій, більш прогресивній основі.
Щодо типології боротьби, що розпочалася у 1648 р., то в літературі використовуються терміни: «повстання», «війна» і навіть «революція» – тобто це питання залишається в історичній літературі відкритим. Найбільш розповсюдженим і сьогодні є термін «війна», хоча деякі дослідники вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, наслідками ця подія становила собою революцію.
Відкритим залишається питання і про хронологічні межі цієї події. Найчастіше кінцевою датою називають 1654 р., хоча зустрічаються і 1657 р., і навіть 1676 р.
Таким чином, до повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу, призвело різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні, посилення національного, релігійного гніту наприкінці 40-х рр. XVII ст.
15. Оцінка Переяславської угоди 1654 року. Березневі статті
Переяславська угода 1654 року – вирішальний, переламний момент в долі українського народу. Для вірного розуміння суті цього договору слід взяти до уваги такі моменти:
а) обставини, за яких його було укладено,
б) зміст договору.
а) обставини.
Незважаючи на підйом Визвольної війни, Україна протягом кількох років не змогла нанести рішучої поразки Польщі. Ставало очевидним, що Україні був потрібний сильний союзник, покровитель. Альтернативні варіанти Б. Хмельницький перелічив на козацькій раді у січні 1654 року.
1. Покровитель – польський король (це було неприйнятно, бо точилася боротьба проти поляків).
2. Кримський хан (виявився ненадійним союзником).
3. Турецький султан (але союз з «бусурманами» був ненависним для українців).
4. Московський цар (на думку Хмельницького, ця кандидатура була найбільш прийнятною).
б) зміст угоди.
В березні 1654 року російський цар затвердив так звані «Березневі статті», які визначали статус України у складі Росії.
Які права мала козацька Україна за цією угодою?
Договір передбачав цілковите збереження за Україною своєрідних форм правління, наявність власної державної території, судочинства, армії чисельністю 60 тис. реєстрових козаків, фінансової системи, своєрідного адміністративно-територіального поділу. Суверенітет України був частково обмежений у сфері зовнішньої політики: дипломатичні зносини дозволялося здійснювати під контролем Москви. Крім того, Москві сплачувалася данина.
Таким чином, Україна за Переяславською угодою зберігала широку автономію у складі Росії. Укладення її відповідало на той час вимогам моменту і тому може оцінюватися як вірний крок гетьмана.
Серед істориків і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславської угоди 1654 року. Науковці по-різному трактують цей договір: одні вбачають в ньому унію двох держав, інші – угоду про васальну залежність України від Росії, треті – військовий союз. Ситуація ускладнюється тим, що оригінал документу до нас не дійшов: текст був підроблений царськими писарями. Одне цілком очевидно: кожна сторона бачила в ньому засіб для реалізації власних планів. Москва намагалася часткову залежність України від Росії перетворити на цілковиту; Україна сподівалася за допомогою Росії вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої.
Укладення договору 1654 року суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні.
16. Роль Б. Хмельницького в історії України
Богдан Хмельницький – видатний політичний і державний діяч середини XVII ст., роль якого в історії України важко переоцінити. Не випадково деякі дослідники порівнюють його з Олівером Кромвелем в Англії.
Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 року в Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Богдан одержав освіту в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов. Через трагічні особисті обставини Хмельницький став на чолі визвольної боротьби українського народу проти польського панування. Він справив великий вплив на перебіг подій української історії завдяки своєму таланту – таланту організатора, полководця, державного діяча. Найбільшою заслугою Б. Хмельницького була напружена, послідовна праця по створенню української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність гетьмана.
Таким чином, Б. Хмельницький, по-перше очолив боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського панування, об'єднавши для цього зусилля різних класів і верств населення. В результаті була знижена гострота соціальних суперечностей, усунена можливість переростання їх у громадянську війну.
По-друге, Б. Хмельницький – перший з політичних діячів не тільки висунув завдання створення незалежної української держави, але й зробив усе можливе для її втілення. Його зусиллям фактично була створена молода українська держава, яка спиралася на традиції козацького самоврядування.
По-третє, Б. Хмельницький, який здійснював активну дипломатичну діяльність під час Визвольної війни, вивів Україну на міжнародну арену.
І лише вкрай несприятливі обставини того часу призвели до втрати українцями можливості національного самовизначення. Водночас слід зауважити, що особа Б. Хмельницького не піддається однозначній оцінці.
По-різному оцінюють вчені І політики передусім такий вирішальний крок, як укладення Переяславської угоди 1654 року.
Слід однак визначити, що гетьман діяв як мудрий політик і обрав найбільш оптимальний на той час варіант. Безперечно, Б. Хмельницький – одна з найбільш видатних фігур в історії України.
17. Причини політичної нестабільності української о суспільства після смерті Б. Хмельницького (період Руїни)
Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) події розвивалися у вкрай несприятливому для України напрямі. Настали часи розбрату серед українців, іноземної інтервенції і спустошення краю. Цей майже 25-річний період одержав в історії назву «Руїни». Україна розділилася на два гетьманства – Лівобережжя та Правобережжя. Останнє згодом все більше перетворювалося на справжню руїну.
Гетьмани змінюють один одного; при цьому Лівобережжя обирає свого гетьмана, Правобережжя – свого, іноді між ними відбуваються збройні сутички.
Після гетьманства Юрія Хмельницького, Івана Виговського Україна розділяється на Лівобережну і Правобережну. На Правобережжі гетьманами були П. Тетеря, П. Дорошенко, знов Ю. Хмельницький.
На Лівобережжі – І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович. Розколом серед українців скористалися сусідні держави, і за Андрусівським миром 1667 р. Україна була поділена: Правобережжя відійшло до Польщі, Лівобережжя – до Росії. Згодом був укладений договір Москви з Туреччиною (Бахчисарайський мир 1681 р.) і знов з Польщею (1686 р.). В результаті на кінець XVII ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами.
Серед причин, подібного розвитку подій назвемо такі обставини:
1. Вкрай несприятливі зовнішньополітичні умови – жорстка централізаторська політика російського царизму, втручання іноземних держав, які претендували на українські землі.
2. Внутрішня боротьба за владу між окремими гетьманами та угрупуваннями.
3. Загострилися болючі соціально-економічні проблеми, оскільки козацька старшина поступово займала місце шляхти. Політична ситуація в цей період загострюється через народні повстання.
4. Мали місце розходження в поглядах щодо зовнішньополітичного курсу, а саме: якої орієнтації слід дотримуватися – пропольської чи промосковської.
Всі ці несприятливі обставини ускладнювали процес державного будівництва. Події розвивалися неоднаково в Правобережній та Лівобережній Україні.
Таким чином, ціла низка обставин призвела до політичної нестабільності українського суспільства після смерті Б. Хмельницького внаслідок чого було втрачено сприятливі можливості для політичного самовизначення українців.
18. Наступ російського царизму на українську автономію
Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла де Російської держави на правах автономії. Про автономність України свідчили наявність власної території, своєрідного політико-адміністративного устрою, української адміністрації з числа козацької старшини. Збройні сили України виступали як самостійні, Україна вела активну дипломатію на міжнародній арені, визнавалася багатьма державами.
Але політична автономія України існувала історично недовгий час. В ХVІІ-ХVІІІ ст. українському народу не вдалося утвердити свою молоду державність. Чому так сталося?
З 1654 р., тобто з моменту укладення Переяславської угоди, Москва намагалася ввести на Україні пряме правління, поступово, але неухильно обмежуючи її автономні права. Договір 1654 р. визнавав за Україною самоврядування, наявність місцевих органів управління, очолюваних гетьманом. Він був підписаний як «вічний», але після смерті Б. Хмельницького під час обрання кожного нового гетьмана укладалася нова угода, де права України поступово обмежувалися, а привілеї Москви поширювались (див., наприклад, Переяславські статті 1659 р., Московські 1665 р., Батуринські 1663 р. та інші).
Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра І та Катерини II. Тенденція до обмеження суверенних прав України повною мірою знайшла вияв у першій чверті XVIII ст., період правління Петра І – ідеолога і практика імперської доктрини. Політичний курс, спрямований на ліквідацію української автономії, втілювався у різних сферах життя. Однак найбільш показовим слід вважати ставлення царського уряду до інституту гетьманства в України.
Події 1707–1708 рр., а саме перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові, Після Полтавської битви з 1709 р. при українських гетьманах постійно перебувають царські резиденти – бригадири.
Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.
Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра П, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734).
Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.
За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750–1764).
Правління Катерини П – заключна сторінка в історії існування інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.
Таким чином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольної війни 1648–54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний та адміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народне представництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі, зумовила республіканський, демократичний характер української козацької держави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIII ст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішні ознаки держави.
19. Суспільно-політичний та економічний розвиток Гетьманщини (XVIII ст.)
Після розподілу українських земель сусідніми державами Правобережжя, що входило до складу Польщі, поступово занепадало. Водночас все більшого значення набував політичний центр на Лівобережжі, який згодом одержав назву Гетьманщини.
Гетьманщина – це українська держава, що склалася в ході національно-визвольної війни 1648 – 4654 рр. і увійшла до складу Російської імперії на договірних умовах. Ці умови визначали автономний політичний, військовий, фінансовий, адміністративний статус України. Саме на території Гетьманщини, незважаючи на всі політичні обмеження, набули свого розвитку самобутні органи українського державного управління.
Політичний устрій Гетьманщини виглядав таким чином. Ядро української території складали козацькі полки, чисельність яких могла змінюватися (6, 10, 16). Головними ланками управління були генеральний, полковий та сотенний уряди.
Вищим законодавчим органом місцевого управління залишались козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Ради обирали й скидали гетьманів, козацьку старшину. Однак ради скликалися дедалі рідше, і найважливіші питання гетьман вирішував у вузькому колі козацької старшини. На радах були присутні представники царського уряду.
Обраний козацькою радою воєначальник козацького війська – гетьман – здійснював вищу військову, політичну, адміністративну, фінансову та судову владу, був головним розпорядником українських земель, затверджував на посадах полкову та сотенну старшину. Згодом кандидатура гетьмана стала призначатися заздалегідь царським урядом. Резиденції гетьманів у різний час розташовувались у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові.
Наступна ланка управління – генеральна старшина, що у XVIII ст. складалася з дев'яти осіб. Вони здійснювали керівну політику у різних галузях управління: очолювали збройні сили, відали фінансами, судочинством, становили верхівку адміністративного апарату. Посади ці вважалися виборними, але з кінця XVII ст. виборність стала номінальною. Кандидатури висувалися у вузькому колі старшини і затверджувалися гетьманом і царським урядом.
Найвищим судовим органом був Генеральний військовий суд.
Наступна ланка управління – полковники і полкова старшина у складі 5 чоловік, які здійснювали і функції цивільної адміністрації на території полку. У XVIII ст. нерідкою вже була спадковість цих посад.
Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками і сотенною старшиною (З чоловіки). Посада сотника нерідко була спадковою; сотенну старшину призначали сотники і полковники.
Козаки, що мешкали в селах, входили до куреня, влада в якому належала курінному отаманові. Він підпорядковувався сотенному управлінню.
Своєрідний політичний устрій склався на Слобожанщині.
Міста в Україні другої половини XVII–XVIII ст. поділялися на «магістратські» (на магдебурзькому праві) і ратушні, що значною мірою підлягали полковій адміністрації.
Запорозька Січ зберігала давні традиції політичної організації та адміністративного устрою.
Основою економіки Гетьманщини було сільське господарство.
У цей період відбувається процес концентрації значної земельної власності в руках лівобережної старшини. Тогочасне старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій (тобто незалежній від службового становища) і тимчасово-умовній (коли землі видавалися за службу на певний строк). В 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини перебували у приватній власності. В період правління Д. Апостола фактично зникла межа між спадковими і тимчасово-умовними володіннями. Зростає велике землеволодіння в Україні російських поміщиків. В цілому розвиток аграрного сектору наприкінці XVII–XVIII ст. характеризувався наявністю рутинної техніки і екстенсивного методу господарювання.
В цей період розвивається також промисловість, базовими підвалинами якої були ремесло та промисли. Провідними промислами в українських землях були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово формується мануфактура в своїх початкових формах.
20. Причини знищення Гетьманщини у другій половині XVIII століття
Після укладення Переяславської угоди в 1654 р. в Україні протягом тривалого часу зберігалася автономія, існували органи самоуправління. Тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вільностей, посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації цілеспрямованим розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
За гетьманування Кирила Розумовського (1750–1764) були відновлені головні атрибути української автономії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут Катерина II примусила Розумовського подати у відставку. 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу», де говорилося про звільнення К. Розумовського і нічого не згадувалося про вибори нового гетьмана. Вся повнота влади України зосередилися в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим.
Слід назвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.
1. Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.
2. Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України.
3. Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.
За таких обставин ліквідація автономії України була на той час явищем невідворотним.
Запорожжя відігравало помітну роль в політичному житті України у XVIII ст. Воно зберігало свою автономію у складі Гетьманщини. Коли гетьман І. Мазепа перейшов на бік шведів, Запорозька Січ (Чортомлицька) за наказом царя Петра І була зруйнована (1709 р.). Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькій території Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вони заснували так звану Нову Січ.
Вдруге і остаточно Запорозька Січ була зруйнована у 1775 р. за наказом цариці Катерини II.
Серед причин її зруйнування слід назвати такі;
1. Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запорожжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір.
2. Запорожжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запорожжі загострилися внутрішні протиріччя.
3. Після перемоги Росії у війні проти Туреччини (1768–1774) цариця Катерина II вважала, що Запорожжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою.
4. Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорожжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.
Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому. сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану. Наслідки зруйнування Січі:
• було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва;
• були остаточно знищені ознаки української державності;
• ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.
21. Соціально-економічне та політичне становище України в складі Російської імперії у І пол. XIX ст.
Характерними рисами соціально-економічного та політичного розвитку України в першій половині XIX ст. були територіальні, адміністративні і суспільні зміни.
Так, на початку XIX ст. український народ у складі Російської імперії остаточно втратив свою самостійність. На місці автономно-самоврядних українських регіонів – Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії. Внаслідок розподілу Польщі – 1772, 1775 та 1795 рр. до Росії відійшла Правобережна Україна. В ній були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії. Возз'єднання Лівобережжя та Правобережжя мало велике значення для українського народу. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австрійської імперії.
Розпочалася інтенсивна колонізація українським народом колишніх земель Кримського ханства і запорозьких земель. Внаслідок перемог російської армії над Туреччиною в останній третині XIX ст. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подією не тільки для України, а і для всієї Східної Європи. Нові землі, названі Новоросією, нарешті стали придатними для сільського господарювання. Почалася сільськогосподарська колонізація Півдня сучасної України. Російський уряд роздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну переселенську політику на південні землі, заохочував селян до переселення різними пільгами. Це були – пільговий проїзд, надання позичок на обзаведення домашнього вжитку, звільнення на 2–3 роки від податків та від призову на військову службу. З 1782 р. по 1858 р. на Півдні розселилось більш 903 тис. чоловік. Серед переселенців українці складали в середньому біля 60%, біля 30–35% – складали росіяни. Крім українців та росіян участь у засвоєнні нових південних земель приймали греки, вірмени, німці, сербохорвати та інші народності. Таким чином, населення Новоросії формувалось як багатонаціональне. На цій території Російської імперії на початку XX ст. були утворені Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії.
Особливістю політичного розвитку українських земель було формування в них російського адміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах і станах. Він був покликаний охороняти владу царизму. Поліцейсько-державні форми управління Російської імперії в національних регіонах прийняли вигляд генерал-губернаторств. На середину XIX ст. українські губернії входили до складу Малоросійського, Київського і Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. На початку XX ст. для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення. Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництва мали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважали росту його політичної і національної самосвідомості.
Характерною рисою економічного розвитку Росії в першій половині XIX ст. була глибока криза економічних відносин. Етнічні українські землі в І пол. XIX ст. були, в основному, аграрними районами. 75% населення знаходились у феодальній залежності від поміщиків або держави. В руках великих землевласників була основна маса земель Правобережної України, тисячами десятин володіли Браницькі, Потоцькі та інші магнати польського походження. Дворянство Правобережжя на 60% складалось з поляків.
На Лівобережжі та Слобожанщині великі землевласники були українського походження, спадкоємці козацької старшини. Більше половини земель належали поміщикам, дворянам.
Збереження феодальних відносин в Україні стримувало розвиток економіки. Криза кріпосного господарства посилювалась з самого початку XIX ст. Більшість поміщиків зменшувала селянські наділи та збільшувала барську запашку, вводила урочну систему, яка дозволяла землевласникам встановлювати норми роботи селян на день. Деколи поміщики вводили так звану «місячину», внаслідок чого селяни втрачали свій земельний наділ і працювали на землі пана за місячну «пайку». Після повстань селян у 1830–31 рр. царська влада провела інвентарну реформу (1847 р.), щоб зменшити селянські повинності. Але норму панщини мав визначати сам поміщик, тому кріпосницькі повинності залишались майже незмінними. Посилення експлуатації селян, занепад поміщицьких маєтків, панування екстенсивних методів господарювання стримувало розвиток капіталістичних відносин.
Формування капіталістичних відносин в економіці України було повільним. Основою життя населення України було сільське господарство, вирощування пшениці, яка була головною товарною культурою. Вирощувалися і технічні культури – буряк, лен, конопля, тютюн, картопля. Скотарство було розвинуто на півдні України. На початку 30-х рр. XIX ст. існували кінні заводи, вівчарство. Промисловість була розвинена слабо і орієнтована на переробку сільського господарства. Це були мануфактури, фабрики, різні селянські промисли. Підприємства, засновані купцями, міщанами або багатими селянами, швидко розвивались, тому що в них працювали вільнонаймані. Поміщицькі та державні підприємства використовували кріпацьку працю, малопродуктивну і тому програвали купецьким підприємствам. До середини XIX ст. купці-промисловці були власниками майже 90% заводів. Таким чином, в І пол. XIX ст. йшов процес формування місцевої буржуазії, зародження капіталістичних відносин.
У своїй сукупності становище України поєднувало суперечливі, але взаємно пов'язані суспільні явища: кризу, занепад, певне домінування старих феодальних відносин і зародження, становлення і формування капіталістичних відносин.
22. Причини, хід та особливості промислового перевороту в Україні у II пол. XIX ст.
Буржуазні реформи 60-х рр. XIX ст. в Росії створили умови для модернізації господарства України, Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобто перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного. Індустріалізація відбувалась саме на нових землях імперії – в Новоросії. Це були південно-східні регіони сучасної України – Донбас, Криворіжжя, Харківщина, де виросли нові промислові міста – Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка, Маріуполь та ін.
Модернізація економіки Росії вимагала прискорення темпів об'єднання всеросійського ринку, будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпечення російської армії пушками, ядрами, рушницями необхідним було підвищення видобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям нові південно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробах важкої промисловості.
Хід промислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси – слабкість внутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку.
Першим на Україні розвинулось залізничне будівництво. У 1866–1871 рр. між Одесою та