Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Відтак основними дійовими особами дослідження Фернана Броделя стають не особи і навіть не колективи, а змодельовані форми їхньої діяльності – «структури». Структура, за Фернаном Броделем, це будь-яка змодельована істориками реальність минулого, яка протистоїть «часові довгої тривалості» й залишається, незважаючи на дію природних, біологічних, соціологічних факторів, незмінною у своїй основі продовж життя кількох поколінь1. Найвагомішою структурою, за Ф. Борделем, є сама цивілізація.
Саме з втілення історіографічних поглядів Фернана Броделя почався новий, характерний більше для наступного етапу, тип дослідження, втіленням якого слугують багатотомні видання певної тематики як результат спільної роботи кількох дослідників.
Вже в 60-х рр. розпочався проект серії монографій «Великі цивілізації», окремі частини якого писали учні Фернана Броделя. Наприклад, у 1964 р. з’явилася книга Жака Ле Гоффа, присвячена цивілізації середньовічного Заходу V – ХІV ст. У центрі уваги дослідника описали простір і час у сприйнятті та житті людей середньовіччя, їхнє матеріальне життя, соціальна система, колективна психологія. Однак головним об’єктом свого дослідження Ж. Ле Гофф вважав просторово-часові структури, які «утворюють кадр будь-якого суспільства і будь-якої культури».
Структуралізм Фернана Броделя, що виявився в досліджені стійких систем соціально-економічної історії, найяскравіше втілився у його «науковому заповіті» – «Ідентичності Франції». Автор планував написати чотири томи, з яких встиг написати лише два (цю роботу перервала смерть Фернана Броделя у 28 листопада 1985 р. в Кот д`Азур в Південній Франції). Тому цю його роботу було опубліковано вже після смерті автора – впродовж 1986-1990 рр. Об’єктом дослідження першого тому стала «іммобільна (нерухома) історія» взаємин людини з навколишнім середовищем. Фернан Бродель розглядає географічні і кліматичні умови Франції та вплив цього велетенського простору на антропологічну, лінгвістичну, економічну, політичну різноманітність її регіонів.
У широкому розумінні – це вивчення французької самобутності у «часі довгої тривалості» – стосунків між містами та селами, впливу на них ландшафтів, ролі Парижу у національному об’єднані, розвитку транспорту та професій тощо. У цьому дослідженні люди особливо сильно розчинені в середовищі, в обставинах. У зв’язку з цим Фернан Бродель наголошує, що не лише «люди творять історію, але й історія створює людей, вона нерідко формує їх долю – це анонімна, але глибока і часто мовчазна історія» в «часі довгої тривалості»1.
Попри всю продуктивність та новизну досліджень Фернана Броделя та Е. Лябрусса плин часу давався взнаки, і вже в кінці 60-х –на поч. 70-х рр. у французькій історичній науці народжуються інші течії, напрямки, історіографічні тенденції
В 1965 р. з Сорбони пішов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки із співробітниками «Анналів» покидає свою посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючись лише номінальним членом нового колективного керівництва журналу. Редакцію часопису очолив «тріумвірат» представників нової наукової генерації: медієвіст Ж. Ле Гофф, модерніст Е. Ле Руа Ладюрі та спеціаліст з історії новітнього часу М. Ферро.
Таким чином, 1969 р. можна вважати рубіжним в закінченні другого етапу школи «Анналів» та переходом до його третьої ланки еволюції.
50-60-і рр. для анналівської спільноти принесли визнання як в самій Франції, де приналежність до цієї течії стає запорукою успішної академічної кар’єри, так і далеко поза її межами – університети світу змагались за право називати Фернана Броделя чи Е. Лябрусса своїми професорами. Ідеї цих істориків щодо глобального чи тотального підходу до вивчення історії чи структуризації суспільного життя найкраще відповідали духові часу швидко змінного світу, що шукав для своїх змін надійної та тривкої основи. Дистанціювання від фактів-подій до структур в «часі довгої тривалості» дозволило якнайглибше оцінити загальні основи певної цивілізації, особливості в економіці, політиці, суспільному устрої та культурних началах. На жаль, такий макроісторичний підхід хибував іншою крайністю - втрачалася людина в історії, її обезличування та злиття з масою загрожувало кризою інтелектуального та духовного розвитку. Спроба змінити акценти – то вже справа третього покоління «Анналів», про що мова ще буде йти.
Тут же слід наголосити ще на одному важливому аспекті другого періоду: окрім загального визнання анналівських методичних прийомів писання історії, відбувається й установлення нових типів організації історичного дослідження та історичного писання. В 50-х – 60-х рр. в межах «Анналів» це відбувалося або традиційним шляхом творення Фернаном Броделем чи Е. Лябруссом власних дослідницьких шкіл, або заснуванням науково-дослідних центрів, установ чи навіть неформальних колективів з метою спільного дослідження, результат роботи яких найчастіше виявлявся у колективних монографіях чи багатотомних проектах. Саме останній – новітній шлях стане домінуючим вже для третього покоління «Анналів», які використовують його для усталення своїх методичних конструкцій. Як зазначає сучасний французький вчений Моріс Емар, 50-60 рр. були часом новаторства, коли дослідники вчилися співробітничати один з одним, не поступаючись власною незалежністю1. Колективні дослідження втратили свій виключний характер, перетворившись в таку ж норму, як й індивідуальні.
Розділ ІІ Зміна парадигми історіописання: від історії тотальної до «історії в скалках» (1969-1989 рр.)
На рубежі 60-70-х рр. в суспільному устрої Франції сталися значні зміни, що звичайно мали вплив і на загальне становище в історичній науці. Франція перестала бути колоніальною державою, стало очевидно, що вона покидає й клуб великих держав. Стрімко змінюється обличчя країни: села обезлюдніли за життя одного покоління, а студентська революція травня 1968 р. кинула виклик суспільству споживання і традиційним освітнім структурам2.
Все це вплинуло на становище істориків та історичної науки в цілому, в тому числі і в школі «Анналів». Як вже зазначалося, в 1969 р. відбулася зміна редколегії журналу, очолити яку довірили Ж. Лє Гоффу, Е. Лє Руа Ладюрі та Марку Ферро (з 1964 р. виконував обов’язки секретаря журналу).
Стаються досить глибокі зміни в академічному середовищі істориків. Ключові кафедри в Парижі і в провінції очолило покоління істориків, які здобули освіту відразу в повоєнне десятиліття. Цей процес був досить очевидним поряд з іншим явищем вражаючого зростання числа академічних посад в університетах після кризи 1968 р.: між 1967 та 1983 рр. кількість повних професорів, асистентів та старших асистентів подвоїлася. Історія, таким чином, була представлена набагато значніше, чим коли б то не було, особливо в університетах, де вона привертала багатьох студентів – їх кількість зростала ще швидше, ніж викладачів. Відповідно, зростала кількість академічних газет, статей та захищених дисертацій.
В 70-х рр. увага широкої аудиторії, навіть далеко за межами академічних кіл, звернулася до історії. Як умовна точка відліку цього інтересу можна вважати все ті ж події 1968 р. Соціальний рух, що розпочався в університетах, мав власні утопічні погляди на майбутнє, які розумілися ними як звільнення від соціального примусу. Ще через декілька років наступив світовий економічний спад. У Франції він знаменував собою кінець «славного тридцятиліття» і початок занепаду в економіці, що продовжувався з деякими коливаннями до кінця ХХ ст. Оптимізм післявоєнних років поступився місцем невпевненості стосовно змісту історичних процесів, який був очевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасне видавалося непевним, майбутнє – прихованим в мареві, зате минуле стало надійним місцем для інвестицій. В результаті намітилася широка зміна відношення суспільства до минулого і трансформація того, що можна було б назвати і «режимом історичності». В ті часи, якщо люди і бажали чогось від історії, то не уроків чи прецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, де вони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія стала екзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно з трансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою її аудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачів історії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія, історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічному середовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкому сеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для яких власне і створювалися праці вчених.
Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі1. Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.
Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор’я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. – видання англійською мовою “Середземномор’я” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.
Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них – Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої «Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов’язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.
Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов’язкове1.
Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням – постмодернізмом, – наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.
Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.
Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:
коли фрагментація об’єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;
коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування1.
Відповідно до цього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції: збільшується об’єм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, що загрожує втратою зв’язків між істориками, що працюють з різними країнами, епохами, і територіями;
впевненість багатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінювати негативно. З точки зору «філософії відмінностей» і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;
практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар’єр між окремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал «тотальної» історії все віддаляється2;
крім того, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаються попередні спільні установки, які об’єднували всі соціальні науки і які давали надію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;
як наслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходів до історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципі не визнають будь-яких “метанаративів“;
тенденція до все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот до визнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великий історичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії1.
Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірі виявилися у школі «Анналів» від самого початку, але беззаперечним є той факт, що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи два напрямки історичних досліджень 70–80 рр. привнесли в анналівську традицію величезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих її представників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію й популяризувати її серією монографій.
Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” для себе свої історичні корені – традиційне село.
За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік – культурної антропології та тотальної історії.
Монтайю – маленьке село горян-пастухів у Верхньому Ар’єжі, розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічним подіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актів докладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких не пропущено жодної таємниці Монтайю – ані інтимного життя, ані духовного світу, які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши в основу свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методів етнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але у всіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейних кланів) – до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способів самовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті). Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини від оточення – від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історії одного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життя гірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дуже довгої тривалості” – аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторською методикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів, завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх з доречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється, зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавим пересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” – це історія-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, які висвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему – становище селянства півдня Франції в модерну добу.
Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” – “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства. Це – кліматична залежність розвитку аргокультури, народжуваності, смертності, хвороб, освоєння ландшафтів, будівництва. Таке дослідження, на погляд Е. Ле Руа Ладюрі, є можливим тому, що «клімат є функцією часу: він змінний, піддається коливанням, є об’єктом історії». Але написання історії кліматичних умов є можливим лише тоді, коли дослідник згоджується на цілковите подолання “антропоцентричних забобонів” (зосередження на людині та суспільстві). Тому автора не цікавили такі явища, як окрема міграція чи випадок голоду, їхні внутрішні, профільтровані через людську чи індивідуальну та колективну свідомість спонуки, а лише об’єктивні процеси – коливання клімату, неврожаї тощо.
“Іммобільна історія” стала темою інавгураційного викладу Е. Лє Руа Ладюрі в Коллєж де Франс. У ньому він розвинув характерний для Ф. Броделя погляд, що суспільство змінюється без фундаментальних зламів, всупереч тому, що “твердять прихильники діалектичного підходу”. Революції в такому вимірі не мають історичного значення, як події, що відбуваються в “короткому часі”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрі, історія є одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням. В основі нерухомої історії лежать глибинні структури1.
В цьому погляді прослідковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрі надзвичайно модної у французькому інтелектуальному середовищі 60-70 рр. філософії структуралізму Клода Леві-Строса.
У 1971 р. вийшов спеціальний випуск “Анналів”, присвячений проблемі “Історія та структура”. Провідні методологи школи «Анналів» та структуралістської філософії задумали його як реальний крок до примирення: кожен із напрямків прагнув відмежувати власну сферу компетенції. Істориком вдалося відстояти методологічну незалежність своєї дисципліни, попри те, що вони погодилися з раціональним застосуванням структуралістського дискурсу для дослідження минулого. Філософський структуралізм не зміг підпорядкувати собі “Аннали” передусім через відсутність вже в ній єдиного “стандарту” та якісну різноманітність її внутрішніх течій1. Дослідники, які ототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною різноманітною палітрою проблем – від умов життя (географічних, кліматичних, біологічних, фізіологічних) – через вивчення продуктивних сил (економічних, аграрних циклів, торгівельного обміну, матеріального побуту), соціальних структур – до ідеології та психології соціальних груп. При цьому історики використовували найрізноманітніші методи – кількісні, структурні, антропологічні, географічні, археологічні, етнографічні, кліматологічні тощо.
Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об’єктів для вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з’ясувати ставлення суспільства до життєвих цінностей, а через призму останнього – пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв’язок, що існував між ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства. Дослідник вважає, що у зміні ставлення людини до смерті відображаються зрушення у її самосвідомості. Так, в період раннього середньовіччя люди ставилися до смерті як до звичайного явища природної необхідності, у суспільстві не існувало колективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму й не відчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїми помешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смерті „прирученою смертю”.
З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з’являється міф про третю частину потойбічного світу – чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення. Індивідуальне сприйняття смерті досягає апогею в епоху індустріального суспільства, коли люди поводять себе так, начебто ніколи не вмирають. Збільшення тривалості людського життя в наслідок прогресу науки і медицини, утвердження споживчого типу суспільства докорінним чином змінюють глибинну структуру людської свідомості, коли кожна людина сприймає загрозу власної смерті як глибоку трагедію, рівну «загибелі всього світу». Таким чином, за останнє тисячоліття колективна ментальність якісно перероджується й поступається в осмисленні реальності індивідуальному світосприйманню1.
На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар’єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології1.
Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше середньовіччя: Час, праця і культура Заходу» (1997р.)2. Тут автор вводить поняття «довгого середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ – ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.
Книга складається з 18 есе, об’єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.
Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.
Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.
В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі – колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов’язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.
Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII – XVIII ст. Це також історія народження, сім’ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сімейне життя за старого режиму» вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів” філософ-постструктураліст Мішель Фуко («Історія безумства» (Париж, 1961), «Наглядати і карати. Народження в’язниці» (Париж, 1975), «Народження клініки» (Париж, 1963), «Історія сексуальності в класичну добу» (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош «Культура видимості. Історія одягу, XVII – XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт «Зміст жестів на середньовічному Заході» (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер «Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI - XVIII ст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо «Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході» (Париж, 1989)) тощо.
Значне зростання числа цих об’єктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф «нової історії» Франсуа Досс сформулював твердження про «історію в уламках», яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від «нової історії науки» і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності «технікою мікроскопа», тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.
Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собою інші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділ між культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історії наголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтак духовна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вона визначає загальноприйняті в історично даному суспільстві моделі світосприйняття та реакції загалу й окремих індивіду на виклик щоденності1.
У другій половині 70-х рр. захоплення культурною антропологією серед представників школи „Анналів” стає всезагальним. Характерним прикладом є еволюція наукового світогляду Е. Лє Руа Ладюрі, який декларує свій розрив з тотальною історією і звертається до реконструкції колективної ментальності міського населення півдня Франції наприкінці XVI ст. У видатній 1979 р. монографії «Романський карнавал» дослідник, узявши за основу один із сюжетів своєї докторської дисертації про соціальний рух у місті Роман, спрямований проти засилля знатті, здійснив вражаюче своєю експресією, динамізмом, живим характером реконструкцію духу епохи релігійних воєн світосприйняття мешканцями Лангедоку свого часу і власного місця в ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, оповитого символами та ритуалами. У своїй антропологічній реконструкції Е. Лє Руа Ладюрі широко використовував етнологічні та психологічні методи дослідження, вміло поєднував їх із здійсненим ним раніше кількісним дослідженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й відновлення в праці