Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Загальні тенденції розвитку французької історіографії 70-80-ті рр., які відзначилися методологічними пошуками ряду відомих істориків (М.Ферро, Е. Лє Руа Ладюрі, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення у школі „Анналів” особливого руху, який за своїм маніфестом 1978 р. отримав назву «нова історія». Підкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядів з концепціями засновників „Анналів”, теоретики «нової історії» водночас наголошували, що не бажають обмежувати себе рамками ортодоксії і висловлювались за перегляд деяких міркувань класиків.
Для постулювання своїх поглядів, їх вербалізації та доведення представники третього покоління „Анналів” – «нові історики» потребували серйозних наукових зразків та методик. І ось саме тут досить символічне та прикметне значення має той спосіб, у який вони це робили. Окрім написання індивідуальних монографій, ці вченні широко практикують масштабні енциклопедичні видання, колективні дослідження та заснування науково-дослідних інститутів. Це свідчить, що новий тип історіописання настільки був прийнятий у свідомості науковців, що вже міг слугувати засобом пропагування певних поглядів та формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективні дослідження в історії завдяки школі „Анналів” досягають свого вивершеного вигляду, відпрацьовуючись та деталізуючись їх практиками серед представників „нової історії”.
Знаковим у цьому відношенні виглядає 1975 р. Тоді VІ секція Практичної школи вищих досліджень – цей оплот „Анналів” – набула самостійного статусу і отримала назву Школи вищих досліджень соціальних наук. Очолював Школу в ці роки Ж. Лє Гофф. Поряд з цим в 70-ті рр. посилюється і створення різноманітних науково-дослідницьких груп в межах Школи, що практикують спільні дослідження.
Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релігійної антропології за ініціативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослідники, які групуються навколо центру, вбачають в дослідженні релігії та релігійних практик у площині антропології, повсякденних народних звичаїв. Орієнтувалися вони переважно на європейський регіон модерного та сучасного періоду.
У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру історичних досліджень засновано нову групу – Лабораторію історичної демографії, що відображало загальне тяжіння у цей час французької історіографії до проблем життя, смерть, сім`ї, шлюбу, дітонародження тощо. Особливістю історичної демографії було те, що дослідниками цього напряму зазвичай ігнорувалося індивідуальне на користь масовому, при цьому використовувалися легко верифіковані статистичні джерела.
1977 р. на хвилі зацікавлення археологічними дослідженнями, особливо середземноморського регіону, виникає Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології. Основну свою увагу дослідники звертали на археологічні пошуки в районі Рони-Альп, а також всього Середземномор’я в цілому. Від самого початку центр виник як спільний проект Ліонського університету, Школи вищих досліджень соціальних наук та Національного центру наукових досліджень.
Мабуть, українським медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.
При повороті до історії ментальностей та історичної антропології закономірним є заснування Центру антропології 1979 р. на базі Тулузького університету. Однак дослідження, що проводилися тут, це дублюють теми пошуків попередніх груп. Основна проблематика центру лежала в царині доісторичного періоду та етнології. Група дослідників доісторичного періоду вивчали суспільства на межі між первісним ладом та аграрним суспільством, тобто від останніх общин мисливців-збирачів до перших суспільств з міськими та державницькими комплексами. Найбільше дослідники зосереджувалися на районі Середземного моря (Іспанія, Франція, Італія, Кіпр, Левант, Єгипет), водночас група все ширше долучала методики інших дисциплін, формуючи спеціалізовані напрямки досліджень – полеоекономіка, полеометалургія, палеоекологія, археозоологія.
Інша група – етнологи – своє завдання вбачали у вивченні перш за все антропології християнства, не обмежуючись територією його визнаного панування, але й розглядають це вірувань як маргінальне в певних суспільствах, зокрема індійському та японському.
Окрім створення нових дослідницьких установ, прихильники «нової історії» популяризували свої погляди на сторінках масштабних енциклопедичних видань: «Історія сьогодні» (1974), «Техніка історії» (1974), «Нова історія» (1978), «Словник історичних наук» (1986) тощо1.
Названі праці за змістом – спроба постулювання нового покоління школи „Анналів”, за формою – зразок для новітнього типу спільних колективних досліджень. Праці написані спільними зусиллями значної кількості істориків, що мали на меті систематизувати історичні знання в певні напрямки, виділити найперспективніші з них, окреслити поле дослідження для кожного.
В 1974 р. за редакцією Ж. Лє Гоффа і П’єра Нора була опублікована колективна праця „Техніка історії”. Її авторами стали переважно історики третіх „Анналів”. Мета монографії – проілюструвати по можливості нові напрямки в історії. Цей добре підготовлений видавничий проект не претендував на енциклопедизм, більше того, у передмові редактори писали, що за їх розумінням сьогодні область історії безкінечна, і навіть якщо якийсь напрямок сьогодні не розробляється, то його час обов’язково прийде в майбутньому. Збірник повинен був проілюструвати новий тип історії, а його редактори, з повагою згадуючи імена М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, відмовлялися обмежуватися будь-якою ортодоксією.
В трьох томах „Техніки історії” розглядалися такі традиційні предмети історичного дослідження, як релігія, наука, мистецтво, політика і економіка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися ті чи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше не досліджувані області: історія клімату, історія свят, історія тіла, історія кулінарії, історія книг, історія підсвідомого тощо. Мали місце і методологічні роздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес (М. де Серто) та інше2.
Тут же вперше була опублікована відома стаття Ж. Лє Гоффа „Ментальність: неоднозначна історія”, в якій він окреслював здобутки та перспективи цього напрямку досліджень. Виправдовуючи прихильність до історії ментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, – в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад” історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки1.
Власне саме в праці „Техніка історії” знову запроваджується поняття „нова історія”, дещо призабуте від часів А. Берра.
В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою – „Нова історія”, яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів”. Сам Ж. Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії”. На його думку, власне ця традиція почалася із заснуванням 1929 р. журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, і включення в редколегію Ф. Броделя в 1946 р. знаменувало відродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова історія” включає в себе все те, що не є традиційним для ХІХ ст., все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у віці ХХ ст.2.
Ж. Ревель дещо конкретизує той зміст, що вкладався в поняття „нова історія” третіми „Анналами”. Зокрема, він пише, що за задумом анналістів „нова історія” буде відкрита впливу багатьох напрямків та течій, навіть таких, що традиційно розглядалися, як чужі „Анналам”. Таке трактування перспектив історії призвела в майбутньому до відродження занедбаних політичної історії та історії подієвої. Попри певні еклектичні засади, в цілому програма мала позитивний вплив на урізноманітнення дослідницької тематики.
Сама праця „Нова історія” має той же принцип побудови, що й попередня „Техніка історії”. Розглядаються найрізноманітніші предмети та напрямки історичних досліджень – жінки (С. Дофін), образ (М. Ферро), соціальна історія (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали” (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо.
Нові історіографічні напрямки типу історії ментальностей чи історичної антропології для утвердження своїх позицій відшукують елементи своїх методик в попередніх історіографічних традиціях. Наприклад, Ф. Арьєс відзначав, що перші праці з історії ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Еліас, М. Блок, Л. Февр. Друге народження історії ментальностей відбувається в 60-ті рр. в зв’язку з кінцем „релігії прогресу”. На думку французького історика, цей історичний напрямок вивчає колективне несвідоме, а популярність його зумовлює прагнення суспільства відрефлексувати колективну пам’ять1.
Коріння історичної антропології А. Бюргьєр прагне віднайти у ХVІІІ – ХІХ ст. Вона схожа з історією приватного життя, але, на відміну від останньої, зосереджується не на описі зовнішніх змін, а на їх „резонансі” в моделях поведінки людини2.
Окрім власне праць теоретичного характеру, книги подібного штибу (як результат спільного дослідження) у 70-80-ті рр. виходять і з суто практичними результатами. Найбільш цікавими серед них видаються „Історія приватного життя” (1985-87), „Історія французького виховання” (1984-86, 4 томи, за редакцією Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середні віки” (1983, за редакцією Р. Фоссьє), „Історія селянської Франції” (1975-76, 4 томи), „Історія міської Франції” (1980-85, 5 томів), „Історія французького населення” (1988, за редакцією Ж. Дюпакьє) тощо.
„Історія приватного життя” за редакцією Ж. Дюбі та Ф. Арьєса побачила світ 5-томним виданням протягом 1985-87 рр3. В цій фундаментальній праці було вперше поставлено завдання глобального дослідження приватного життя (головним чином в Європі) протягом двох тисячоліть. Окрім загального керівництва проектом, фахові дослідники очолювали безпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому, присвяченому приватному життю від язичництва до Візантії, це робив П. Вейн, для другого – Ж. Дюбі, для третього – Р. Шартьє. Кожен том складався з певних розділів-статей колективу авторів. Не торкаючись змістового наповнення праць, ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з відмітних рис нового типу колективних досліджень. Оскільки автори кожен на своєму конкретному історичному матеріалі оперували поняттями „особисте життя”, „приватне”, „публічне”, то всі вони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен із них відповідно до своїх методологічних поглядів чи особливостей досліджуваної ним епохи вносив свої варіації, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя”. Редактори проекту не шукали простих шляхів – обрання з великої кількості пропонованих варіантів однієї концепції та припасування до неї всіх інших. Натомість було написано силу передмов (до проекту в цілому, до кожного тому зокрема, почасти до окремих розділів), а також післямов, епілогів, додаткових теоретичних розділів тощо. Звісно, робилися певні спроби звести всі роздуми до спільного знаменника, але ні в якому разі не йшлося про нівелювання „інакших” поглядів.
Таким чином на практиці був відпрацьований плюралізм вивчення історичних явищ, представлена палітра досліджень та поглядів, що попри свою різність, „вляглися” в спільне коло окремого видання.
Прагнення підсумувати дослідження соціальних структур протягом значного проміжку часу відзначаються такі колективні роботи, як «Історія селянської Франції», «Історія міської Франції», „Соціальна історія Франції”. Ці колективні праці засновувалися на просопографічних дослідженнях минулого періоду.
Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію в скалках».
Дискусія навколо „Анналів” була стимульована публікаціями редактора часопису «Рast and present» (Оксфорд) Лоуренса Стоуна та італійських дослідників Карло Гінзбурга та Карло Поні. Вони критикували претензії анналівської методології та наукову точність у вивченні минулого, підкреслюючи, що відмова від нарративу, яка здійснювалася у формі заперечення подієвої та політичної історії, допровадила до очевидної кризи довір’я з боку суспільності до історичного знання.
Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поні пропонували описувати конкретних акторів історичного процесу у нещоденних ситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не є винятком, і пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизації методів, притаманних точним наукам. Історія замість того, щоб вишукувати повторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять зосередитися на особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичного аналізу й більшої уваги історика до особистості. Це завдання потребувало, на їх погляд, радикального оновлення методів аналізу історичних джерел, передусім – відмови від захоплення вивчення так званих серійних джерел1.
Зростання хвилі критики у Франції на адресу школи „Анналів” було спричинене рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів. Серед них слід згадати передусім про невдалий експеримент із застосуванням репрезентованої „Анналами” історії у шкільній та вищій освіті. Викладаючи історію економічних і соціальних структур, колективної ментальності, транспорту тощо, педагоги зустрічались з перешкодами, які часто виявлялися нездоланними: запропонована учням сума знань не закріплювалася в їхній пам’яті, бо вони не могли зв’язати їх з певним місцем у часі і просторі (факторами-подіями). Очевидно була потреба внесення до викладання історії чіткої хронології, а це в свою чергу передбачало повернення до політичної історії. До цього спонукала й суспільна функція історії, бо йшлося про негайну потребу відновити в колективній свідомості французів зв’язком з минулим, який розчинився в «безособовій», «анналівській» історії. Реалізація цього завдання видавалася неможливою без історіографічного та дидактичного відродження історії «великих діянь» нації. Останньому сприяла тенденція до занепаду лівацьких настроїв у суспільно-політичному житті Франції після 1968 р. У 80-х рр. історики школи „Анналів”, більшість з яких були тією чи іншою мірою пов’язані з комуністичною партією, опинилися під систематичною критикою. Їх звинувачували в зневазі до індивідуальності людини, недооцінення її творчої ролі в історії, відтак – у абсолютизації соціально-економічних структур та „часу довгої тривалості”1.
Критика традиційних методологічних принципів «нової історичної науки» постмодерністами стала однією з головних причин кризи такого провідного напрямку школи „Анналів” як культурно-антропологічна історія. Культурна антропологія обґрунтовано критикувалася за зосередження на змодельованих дослідником середньостатистичних формах поведінки та соціальних нормах, явищах масового характеру, а не на поведінці та уявленнях конкретних акторів історичних процесів, а також за надмірну маргіналізацію сюжетів досліджень.
Проте виявлення недоліків культурно-антропологічної історії стало лише конкретизацією закидів на адресу всієї школи „Анналів”.
Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли і самі анналісти. Вони визнали необхідність докорінного перегляду деяких методологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризи її концептуальних засад. Цю «кризу росту» спричинив як загальний розвиток історичної думки, яка на сучасному етапі досягнула високого рівня індивідуалізації (руйнування вертикальних зв’язків спадкоємності в системі «вчитель-учень», натомність структурування зв’язків горизонтальних типу «дослідник-дослідник»), так і загальним станом суспільної кон’юнктури, що визначається підвищеним інтересом до біографічного, популярного, позитивістського історіописання і збайдужінням до історії структур, масових рухів та закономірностей1.
У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогла створити синтетичного бачення історії суспільства, що органічно поєднало б загальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в історіографії Франції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі., М. Ферро, Б. Лєпті, Ж. Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвячений переосмисленню методологічних віх „нової історичної науки”, констатували, що жодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційну гегемонію серед соціальних наук. Тим самим вони самі відмовились від лідерства.
Однак критики не враховують іншого моменту: криза методологічна 70-80-х рр. в анналівському історіописанні йшла поряд з розквітом нового типу організації досліджень – колективні пошуки. Анналісти, такі непередбачливі з методологічної точки зору, виявилися в цей час пророками щодо домінації зв’язків горизонтального типу між різними дослідниками. Практика таких зв’язків розпочалася у Франції відразу після Другої світової війни. Анналісти третього покоління відточили ці традиції до належного рівня.
Саме завершена система колективних досліджень у Франції і стала, на нашу думку, тією основою, на якій почало відроджуватися четверте покоління „Анналів”, тенденції до оформлення якого вже відмічаються деякими дослідниками.
Список використаних джерел та літератури
І. Джерела
Бродель Ф. Исторические и общественные науки. Историческая деятельность // Философия и методология истории. – М., 1977
Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ вв.: В 3 томах. – М., 1986-1992
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV – ХVІІІ ст.: В 3 томах. – К., 1995, 1996, 1998
Бродель Ф. Час світу: Уривки з книги // Всесвіт. – 1996. - № 4. – С. 163-175, № 5-6. – С. 142-159
Бродель Ф. Что такое Франция? Пространство и история: В 3 кн. – М., 1994
Бродель Ф. Цивилизация определяется в связи с различными науками о человеке // Социальные исследования. – 1989. - № 2
Бурдье П., Шартье Р. Люди с историями, люди без историй // НЛО. – 2003. - № 60
де Серто М. Разновидности письма, разновидности истории // wwwthenia
Дюби Ж. Европа в средние века. – Смоленск, 1994
Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №5-6. – С. 72-84
Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000
Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. – М., 1998
Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С. 385-397
ІІ. Література
Ададуров В. Історія Франції. – Львів, 2002
Акіншева І. Вивчення соціальної історії в школах європейських країн // Рідна школа. – 2004. - № 9. – С. 71-73
Александра М., Крижанівська В. Деякі роздуми щодо сутності формаційного та цивілізаційного підходу до розвитку історичного процесу та проблема періодизації загальної історії // Історія в школі. – 1999. - №3. – С. 6-12
Арзаканян М. Ц. Памяти проф. А. В. Адо. Современные исследования о Французской революции конца ХVІІІ в. // Вопросы истории. – 2004. - № 9. – С. 167-168
Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. – 1989. - № 3. – С. 18-34
Бессмертный Ю. Метод // Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 2000. – С. 16-28
Бессмертный Ю. Частная жизнь: стереотипное и индивидуальное. В поисках новых решений // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 11-19
Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 194-201
Гуревич А. Я. Историк конца ХХ в. в поисках метода // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 166-174
Гуревич А. Я. Культура и история // Новая и новейшая история. – 1991. - № 1. – С. 97-100
Жук С. І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. – 1994. - №1. – С. 45-53
Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999
Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К.-Львів, 2005. – С. 249-272
Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004
Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4
Мазурок О. Перспективи розвитку історичної думки в Україні в новому столітті // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 10-11
Методологические поиски в современной исторической науке // Новая и новейшая история. – 1996. - № 3. – С. 75-90
Могильницкий Б. Г. Историческое познание и историческая теория // Новая и новейшая история. – 1991. - № 6. – С. 3-9
Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ в. – Вып. 2. Становление «новой исторической науки». – Томск, 2003
Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu
Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34
Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192
Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-208
Юрганов А. Источниковедение культуры в контексте развития исторической науки // Россия ХХІ ст. – 2003. - №3
Яковенко Н. Паралельний світ. – К., 2002
Ящук Т. І. Філософія історії. – К., 2004
Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. 1. – К., 1992
1 www.ehess.fr
2 Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5
1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 62-63
1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 65-66
1 Деякі дослідники виділяють у Франції 40-60 рр. окрему школу соціально-економічних досліджень, засновану Ф. Сіміаном, і очолювану в цей час Е. Лябруссом (див. наприклад: ). Проте більшість схильна відносити Е. Лябрусса до анналівської традиції в силу задекларованих М. Блоком і Л. Февром пріоритетів соціальної та економічної історії.
1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. –С. 37; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 93
2 Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. – М., 2002
3 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 37
1 Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu
1 Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 68-69
1 Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 196-198
1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. - С. 38-41
1 Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 195
2 Уваров П. История, историки и историческая память во Франции // www.strana-oz
1 Якщо публікації в пресі на популярні історичні сюжети практикувалися і в минулі часи, то співпраця професійних істориків з кіно і телебаченням – явище, притаманне вже для другої половини ХХ ст., зокрема переважно починається саме з 60-70-х рр. В 1972 р. подібна пропозиція була зроблена Ф. Броделю щодо його праці про Середземномор’я. Так народився цикл з 12 50-хвилинних телепередач – плід творчих зусиль цілої групи режисерів, серед яких був Фолько Куілічі, з яким раніше Ф. Бродель робив фільм про Сієну. Цикл, який вийшов на екрани восени 1976 р., відразу завоював прихильність публіки (Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-194). Подібний проект був створений за книгою Ж. Дюбі «Час соборів». Він же був генеральним директором телеканалу «Ля Сет» до 1995 р. Свій власний цикл програм на телебаченні мав і Е. Лє Руа Ладюрі. Звичайно, в нашому повсякденні історичні документальні фільми стають звичною практикою.
1 Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №6. – С. 69-71
1 Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. С. 188
2 З думкою І. Олабаррі погоджуються й українські дослідники, зокрема В. Горобець в контексті розгляду «нової соціальної історії» як про одну з її серйозних методологічних проблем говорить про процеси поглиблення спеціалізації досліджень і дроблення соціальної історії на окремі субдисципліни і, у перспективі, - небезпека їх повної автономізації (Горобець В. „Нова соціальна історія”: можливі українські перспективи у світі європейських досягнень і проблем // Історія та історіографія в Європі. – К., 2003. – Вип. 1-2. – С. 143).
1 Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С. 186-187
1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. - С. 42-44
1Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. –С.44-45
1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 46
1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 47
2 Книга перекладена російською мовою: Ле Гофф Ж. «Другое средневековье: Время, труд культура Запада. - Екатеринбург, 2002»
1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 47-48
2 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 48-49, 112-115
1 Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В.