Xreferat.com » Рефераты по истории » Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу

Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу

була покинути однородців або вмерти. Та хоча б які суворі були родові норми, хоч як безжально підпорядковували вони інтереси окремої особи інтересам колективу, вони ніколи не давали будь-яких переваг одним однородцям перед іншими.

До якої категорії норм соціальної регуляції належали первісні норми? Вони не були правовими нормами, бо там, де ще немає держави, не може бути й визначеної нею сукупності обов'язкових норм, що називається правом. Але вони не були й звичайними моральними нормами, бо суспільство примушувало додержувати їх не менш жорстоко, ніж пізніше держава — додержувати норм права. По суті це були ще не диференційовані обов'язкові правила поведінки, які через це запропоновано називати мононормами, мо-нонорматикою.

Організація влади у родовій общині в принципі відрізнялася од посталого пізніше апарату класового примусу — держави, а родові монокорми — від узаконеної волі панівного класу— права. «У первісному суспільстві, коли люди жили невеликими родами, ще перебуваючи на найнижчих ступенях розвитку, у стані, близькому до дикунства; в епоху, від якої сучасне цивілізоване людство відділяють кілька тисячоліть,— у той час не видно ще ознак існування держави. Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалась іноді за жінками,— становище жінки тоді не було схоже на теперішнє безправне, пригноблене становище,— але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу...»


3. Суспільні відносини у пізньородовій общині


Зростання продуктивних сил, що виявилося, зокрема, в переході від привласнюючого господарства до виробляючого, сприяло дальшому розвиткові суспільно-родового ладу. На зміну ранньородовій общині мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.

Економічну основу суспільства, як і раніше, становила родова власність на землю. Поля та городи, мисливські, рибальські й збиральницькі вгіддя в одних випадках безпосередньо належали родові, в інших — розглядалися як належні племені, але були закріплені за окремими родами, що входили до нього. Інші засоби виробництва були і в колективній, і в індивідуальній власності, причому значення індивідуальної власності поступово зростало з появою відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого також ішла не на рівнозабезпечуючий, а на трудовий розподіл. Общинник, що зібрав добрий урожай або дістав приплід худоби, успішно полював або ловив рибу, мав змогу лишити собі частину продукту або ж поділитися ним тільки з тими, з ким хотів.

Розвиток індивідуальної власності, в свою чергу, покликав до життя новий вид економічних відносин, що його американська дослідниця К. Дю Буа назвала престижною економікою. Престижна економіка існувала лише в системі надлишкового продукту і виявлялася головним чином в обміні дарами. Цей звичай зародився ще наприкінці епохи ранньородової общини, але розвинувся лише в наступну епоху в зв'язку з появою надлишкового продукту й трудового розподілу. Обмін дарами відбувався переважно не всередині общини, де й далі переважав зрівняльний розподіл, а за її межами, зв'язуючи між собою багато сусідніх общин. Дарувальник здобував громадський престиж — тим більший, чим щедріший був його дар, і водночас нічого не втрачав, бо діяв принцип еквівалентності дачі і віддачі, так звана взаємність, або реципрокація '. Це стимулювало престижну економіку, що часто набувала, здавалося б, безглуздих форм. Б. Малиновський, який перший описав у меланезійців Тробріанських островів звичай «кули» — нескінченну циркуляцію двох видів високоцінованих черепашок, писав, що він являє собою перехід з рук до рук зовсім непотрібних речей, але на ділі дуже важливий для зміцнення уз споріднення, влади вождя, соціальної організації взагалі. Пізніше престижно-економічні відносини відіграли свою роль у поглибленні суспільної і майнової нерівності, і перші призвістки цих змін почали з'являтися вже за доби пізньородової общини.

Та поки ще престижна економіка не знищила переважання всередині родової общини колективної власності й зрівняльного розподілу. Навіть індивідуальна власність після смерті того, кому вона належала, мала лишатися в межах роду. Відносини власності й суспільні відносини, що ґрунтувалися на них, і далі в основному збігалися з родовими зв'язками, які цементували єдність виробничого колективу.

Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування й зростання населення родові общини, збільшуючись часто поділялися на великі колективи найближчих родичів по материнській лінії — так звані материнські домові общини, або материнські сім'ї. В ірокезів ці домові общини — «овачири» налічували кілька десятків, а іноді й більш як сотню однородців, що жили в одному «довгому будинку». Члени овачири разом користувалися виділеною їм родовою землею й провадили спільне господарство. Спільним було й споживання: за словами Моргана, здобич полювання і продукти землеробства передавалися для загального користування і все продовольство складалося в спільний запас. Такі самі материнські домові общини відомі в багатьох племен Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Важливо відзначити, що виділення їх у складі роду не підривало родової єдності. Вони лишалися зв'язаними між собою не лише суспільними та ідеологічними, а й тісними господарськими узами. В разі потреби родова община виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів вирубували й випалювали ліс звичайно спільними зусиллями однородців і лише наступні землеробські операції виконували окремі домові общини.

З розвитком родового ладу ще більше зросла господарська й громадська роль жінки. Встановлення сталої осілості, що вимагало заготівлі великої кількості харчових припасів, посуду для зберігання їх, палива тощо, істотно піднесло значення домашнього господарства, яке провадили жінки. Цьому сприяло й поширення мотичного землеробства, що становило також переважно жіночу галузь виробництва. «Без жінок,— говорили ірокези авторові однієї з місіонерських реляцій,— ми не жили б, а животіли, бо в нашій країні саме жінки сіють, садять, вирощують зерно та овочі й готують їжу для чоловіків і дітей». Збільшення господарської ролі жінки зумовило поширення матрилокального, або, точніше, уксорилокального ', шлюбного оселення, що, в свою чергу, стало важливим чинником посилення її впливу в родовій общині. Справді, при уксори-локальному оселенні саме жінки, брати й сини яких жили переважно в селищі своїх дружин, були реальними колективними власниками належних родові основних засобів виробництва, справжніми власниками родових земель, родових запасів, родових жител. За цих умов жінки почали займати вже не лише рівне з чоловіками, а й переважне становище.

В ірокезькій овачирі ця влада належала раді дорослих жінок-матерів, які обирали з-поміж себе досвідчених і поважаних правительок, що відали сільськогосподарськими й домашніми ро'ботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, що належало овачирі, розпоряджалися лише жінки, їхні однородцї-чоловіки були «відкраяною скибою», а мужі приходили з інших родів і не мали прав на власність овачири. Панування жінок, писав про ірокезів та їхніх сусідів гуронів Лафіто, грунтується на цілком реальній основі. В їхніх руках уся справжня влада: їм належать земля, поля і весь урожай. Чоловіки, навпаки, зовсім ізольовані й обмежені, їхні діти їм чужі, будинком володіє сама лише жінка. Описано залишки подібних порядків у деяких районах Меланезії, наприклад на о. Добу, де також в умовах матрилокального оселення жінки вважалися єдиними власниками й розпорядниками всієї родової землі.

Властиве розвинутій родовій общині певне переважання жінки часто називають матріархатом. Проте цей термін потребує застережень: у класичній первісності з її зрівняльними порядками ще не могло бути справжнього панування й всевладдя однієї частини суспільства над іншою. В сучасній радянській літературі термін «матріархат» або «пізній матріархат» звичайно застосовують до особливої, порівняно рідкісної форми розкладу первіснообщинного ладу, коли общинна нерівність розвивається із збереженням материнськородових інститутів і супроводиться більш-менш виявленим висуванням жінок на передній план. Мова про це буде далі.


4. Виникнення приватної власності, класів і держави


Хоч би які були форми розкладу родового суспільства, основним змістом епохи лишалося зародження приватної власності, класів і держави.

Раніше вже говорилося, що питання про походження приватної власності, класів і держави становить головне світоглядне питання первісної історії. В буржуазній науці ще є прихильники теорії «природного» походження цихінститутів класового суспільства, ніби властивих самій людській природі. Вони вбачають приватну власність в особистій власності членів родової общини на ручні знаряддя, одяг, прикраси, а державну владу — в органах родового самоврядування або ж, за патріархальною теорією, у владі глави родини. Таким чином, ця теорія суперечить марксистському положенню про те, що приватна власність, класи й держава зародилися лише в процесі розпаду первісного суспільства, а значить, мають історично зумовлений, обмежений у часі характер. Ще досить поширена й так звана «теорія насильства», творці й прихильники якої (австрійський історик права Гумплович, Каутський, Кунов, Р. Люксембург, а з сучасних зарубіжних дослідників Лінтон, Бернес та ін.) вважають, що класи й держава виникли із завоювання одного племені іншим, яке стало панівним класом і створило для закріплення свого панування органи державної влади. Ця теорія також хибна, бо в основі процесу становлення класів і держави лежали насамперед внутрішні соціально-економічні фактори, а такі зовнішні чинники, як завоювання, могли лише прискорити цей процес.


4.1 Виникнення приватної власності


Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва й появі додаткового продукту. Водночас зросла продуктивність праці і її суспільний поділ сприяли виробництву продуктів спеціально для обміну, товарному виробництву, створювали основи для регулярного обміну й відчуження. Так почала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, яка відрізнялася від особистої власності доби класичного родового ладу передусім тим, що відкривала дорогу відносинам експлуатації. В основі її лежить спеціалізація, що вже зароджується, суспільної праці і відчуження продуктів на ринку. Поки, наприклад, усі члени первісної індіанської общини виробляли спільно всі потрібні їм продукти, приватна власність була неможлива. А коли в общину проник поділ праці і члени її почали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразом цієї матеріальної відособленості товаровиробників став інститут приватної власності'.

Початок приватній власності було покладено нагромадженням окремими сім'ями лишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти й ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, а в народів, які знали скотарство, насамперед худоба. До найбільш ранніх видів приватної власності належали й раби, мова про яких буде далі. Природно, що ті, хто мав лишки, намагалися нагромаджувати їх не лише в натуральній формі, а й у перетвореній формі скарбів, загальновизнаних еквівалентів, предметних грошей.

Етнографічні дані свідчать, що багатства нагромаджувалися насамперед у сім'ях родових і племінних вождів. Це й зрозуміло: саме вожді були охоронцями й розпорядниками тих цінностей, які спочатку належали ще всій общині. Так, у північно-західних індіанців квакіутль родові скарби — мідні пластини — вважалися невідчужуваною власністю роду, але фактично були спадкоємною власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) вождь був охоронцем усіх общинних скарбів — черепашок, які він повинен був використовувати для громадських потреб, але використовував і для своїх цілей, позичаючи їх малозаможним. Тому ще до того, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, порядкування ними було важливою додатковою підоймою, за допомогою якої вожді посилювали свій вплив і примножували свої багатства. Власні скарби одного з вождів тих самих квакіутль складалися з 4 великих човнів, 4 рабів, 40 шкур морської видри і 120 ликових накидок; іншого — з 4 - великих човнів, 6 рабів, 60 хутряних ковдр і 200 ликових накидок.

Про нагромадження приватних багатств і зародження приватної власності посередньо свідчать і дані археології. Так, речі, які збереглися в похованнях додинастичного Єгипту, вже помічені знаками власності, безперечно не родовими, а сімейними, бо в сусідніх похованнях вони різні. Такими знаками власності, очевидно, були й так звані ґудзикуваті печатки, відомі з енеолітичних культур Передньої Азії та Греції. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи належать численні скарби металевих зливків, зброї, знарядь і прикрас, які відігравали роль цінностей і, напевно, грошей. Цікавий, зокрема, знайдений біля с. Бородина поблизу Білгород-Дністровського скарб багатої, мабуть церемоніальної, зброї вождя — срібний спис, срібний кинджал, позолочена срібна булава, нефритові сокири — все це, за певними аналогіями, не місцевого походження. Нарешті, до цієї самої археологічної епохи належать загальне зростання багатства в похованнях і, що дуже важливо, нерівномірний розподіл їх, зокрема поява, поряд із звичайними, складних своїм обладнанням і багатих інвентарем поховань родоплемінних вождів, наприклад, найдавніша пам'ятка цього типу на території СРСР — відомий Майкопський курган кінця 3 тисячоліття до н. е. В ньому на 11-метровій глибині, під балдахіном, підтримуваним шістьма метровими срібними трубками, був похований чоловік з великою кількістю прикрас із золота, лазуриту, бірюзи та сердоліка, карбованим золотим і срібним посудом, мідною зброєю та знаряддями. В двох менших і порівняно бідніших за супровідним інвентарем поховальних камерах кургану знайдено останки двох жінок — очевидно, вбитих рабинь. Схожі з Майкопським так звані «князівські» поховання бронзового й раннього залізного віку, які безперечно передували появі державних утворень; їх знайдено в багатьох місцях у нашій країні і в Західній Європі.

Становлення приватної власності йшло в гострій боротьбі з традиціями родового колективізму. Нагромадження окремими сім'ями лишків непотрібної їм продукції суперечило самому духові первіснообщинного ладу, й більш заможним доводилося ділитися з менш заможними. Людина, особливо вождь, розбагатівши, якщо вона не хотіла втратити свого авторитету, повинна була влаштовувати великі престижні учти, з тих самих престижних міркувань робити щедрі дарунки родичам, сусідам і гостям, допомагати нужденним тощо. В скупого багатія часто силоміць відбирали лишки майна: так, у деяких оленярських народів Сибіру в XVII—XVIII ст. окремі сім'ї не могли мати стада більшого за сто голів — решту оленів, якщо їх не роздавали добровільно, забирали родичі або сусіди. Бувало, що такого скнару вбивали: дослідник папуасів Л. Поспішіл розповідає про випадок, коли общинники змусили синів і братів багатія послати в нього першу стрілу зі словами: «Ти не повинен бути єдиною багатою людиною, ми всі маємо бути рівні, ти всього лишень рівний нам».

Запеклий опір давніх колективістичних традицій тенденціям нагромадження зумовив велике поширення в епоху розкладу первісного суспільства, своєрідних звичаїв масового роздавання і навіть знищення нагромадженого майна. В багатьох народів, ховаючи померлого, особливо вождя, його багатства знищували, ховали разом з ним, роздавали присутнім і лише частину їх передавали спадкоємцям. На деяких островах Меланезії заможні люди демонстративно знищували запаси мат, які вважалися одним з мірил багатства, а під час свят різали й роздавали своїх свиней. У північно-західних індіанців нагромаджені багатства спочатку знищували в день смерті їхнього власника, а пізніше почали роздавати на спеціальному святі «потлач». Потлач влаштовували з найрізноманітніших приводів: одержуючи нове ім'я, вступаючи в таємну спілку, справляючи весілля, під час похорону, поминок тощо. Людина, яка влаштовувала потлач, довгий час збирала багатства — хутра, човни, рабів, а потім виставляла їх для загального огляду і, пишаючись, роздавала гостям. Проте потлач, як і престижні учти та інші схожі на нього (так звані потлачоподібні) звичаї епохи, був не лише актом гордовитого саморозорення. Той, хто влаштовував потлач, своєю щедрістю усував суперників, забезпечував собі або своїм спадкоємцям високе суспільне становище, здобував авторитет і право займати громадські посади; крім цього, він ставав учасником потлачів, які влаштовувались на віддяку; на цих потлачах він діставав назад принаймні частину розданих багатств. Можливо, для потлача характерні були й деякі інші функції: радянський етнограф Ю.П. Аверкієва, виходячи з того, що на потлач запрошували членів не свого, а чужого роду або племені, вбачає в ньому своєрідний інститут розвитку обміну. Але так чи інакше очевидно, що діалектичне складні й суперечливі звичаї -епохи розкладу первісного суспільства, навіть і обмежуючи нагромадження приватної власності, кінець кінцем сприяли розвиткові приватновласницьких відносин.

Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю, яка була основною умовою й загальним засобом праці. Тоді як рухоме майно, в тому числі й знаряддя виробництва, вже стали приватною власністю окремих сімей, оброблювані землі, пасовища, сіножаті, мисливські та рибальські вгіддя лишалися колективною власністю родової общини, що розпадалася, або сусідської общини, яка саме формувалася. Ще більше, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність мала другорядний, підпорядкований характер, не могла набути переважного значення тому, що «приватна власність, як протилежність суспільній, колективній власності, існує лише там, де... зовнішні умови праці належать приватним особам». Індивідуалізація праці й розвиток приватновласницьких начал неминуче повинні були привести до появи приватної власності на землю. Вона зароджувалася в ще запеклішій боротьбі, ніж приватна власність на рухоме майно, й спочатку набирала своєрідних непрямих форм (право першопоселення, займанщина тощо). Орні землі, а особливо сіножаті та промислові вгіддя, ще довго вважалися невідчужуваною власністю общини, але окремі сім'ї, які користувалися общинними наділами, всім намагалися перешкодити переділам поступово закріплювали за собою право спадкоємно володіти й монопольно розпоряджатися своєю ділянкою землі. Такий перехідний стан ми спостерігаємо, наприклад, у Меланезії: йа більшості островів сім'ї володіють общинною землею лише доти, доки вони її обробляють, але на о. Нова Каледонія наділ уже зберігається за сім'єю навіть у тому разі, якщо її далі не обробляють. Особливо довго зберігалася функція колективної .власності на землю у кочовиків-скотарів, проте і в них монопольне розпоряджання вождів пасовиськами та степовими водоймищами здебільшого зумовило фактично приватну власність на землю. Все ж таки в остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, виникає лише в класовому суспільстві.

Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи — великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.

Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:

перший — виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;

другий — виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;

третій — виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.


4.2 Розвиток грабіжницьких воєн і військова демократія


Поява додаткового продукту сприяла розвиткові воєн. Міжплемінні сутички існували, звичайно, і раніше, виникаючи через порушення племінних меж, через убивство або образу, заподіяні одноплемінникові, і з інших приводів. Проте вони бували відносно рідко. Люди класичного родового суспільства не були заінтересовані у війнах і вдавалися до них лише як до крайнього засобу, звичайно намагаючись обмежитися «малою кров'ю», наприклад вирішивши конфлікт поєдинком однієї чи кількох пар супротивників або зрівнянням кількості поранень чи вбивств. Тепер, з появою багатств і жадобою наживи становище змінилося: військовий грабіж давав змогу швидко й легко збагатитися. Війну тепер почали провадити лише заради грабежу, вона стала постійним промислом. Переможці забирали з собою все, що становило цінність,— скарби, зброю, рабів, а потім, у зв'язку із зростанням населення, почали також загарбувати сусідні землі — ниви, кращі пасовища та промислові вгіддя. Почала змінюватися сама психологія людей первісного суспільства: грабіж стали вважати почесним заняттям, мирну працю — ганьбою для чоловіка-воїна.

Перетворення воєн на постійний промисел сприяло розвиткові військової техніки й військової організації. Саме в цей час з'явилося високоспеціалізоване, відмінне од мисливського, наступальне й оборонне озброєння — бойові списи та палиці, мечі, щити, шоломи, панцери. Навколо селищ скрізь виникали оборонні споруди: земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку в багатьох країнах Європи і Азії дуже поширилися спеціальні укріплення — фортеці, бойові вежі тощо, де «зселення рятувало своє життя і майно під час ворожих наскоків. Ускладнилися способи ведення бою, вдосконалилася тактика нападу і оборони, потрібним стало впорядкування провадження спільних воєнних дій. Племінна організація мала значну перевагу над родовою й почала перетворюватися на своєрідну військово-племшну організацію. Для війни і оборони племена скрізь почали об'єднуватися в союзи й конфедерації почасти споріднених, почасти неспоріднених між собою племен.

За цих умов великого значення набув військовий проводир, від уміння якого великою мірою залежала доля одноплемінників. Спочатку це був звичайний ватажок, але далі, як правило, з'являвся особливий військовий вождь племені або союзу племен, який відтісняв, принаймні у воєнний час, на задній план Інших старійшин. Військову силу племені або союзу племен становили всі боєздатні чоловіки, весь озброєний народ, але й серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у грабіжницьких походах і поступово групувалися навколо вождя як його дружина. Виникла специфічна організація влади, що її назвали військовою демократією. Це була ще демократія, бо ще збереглися всі первісні демократичні установи: народні збори, рада старійшин, племінний вождь. Але, з другого боку, це була вже інша, військова демократія, тому що народні збори були зборами лише озброєних воїнів, а військовий ватажок, оточений і підтримуваний своєю дружиною, здобував дедалі більше впливу І влади порівняно з іншими вождями. Система військової демократії ще передбачала рівність усіх воїнів: кожний учасник грабіжницького походу мав право на свою частку здобичі. Та водночас вона вже не знала фактичної рівності. Не лише військовий ватажок, а й його близькі та дружинники забирали собі більшу й кращу частину награбованого. Так, в алеутів, у яких в середині XVIII ст. почала створюватися система військової демократії, під час поділу здобичі вождь і привілейовані воїни забирали собі всіх полонених, тоді як інші мусили задовольнятися своєю часткою захопленої зброї та ужиткових речей. У племенах арабських кочовиків військові ватажки та їхні помічники забирали собі після наскоку всіх захоплених кобил або всіх бігових верблюдів тощо.

Більш або менш виявлена система військової демократії була властива більшості народів світу на стадії переходу від родового ладу до класового суспільства. Як свідчать історичні, археологічні й фольклорні джерела, військову демократію знали суспільства давніх греків, етрусків, римлян, скіфів, сарматів, кельтів, германців, норманів, доісламських арабів, героїв кавказького нартського епосу та ін. Етнографічно військова демократія добре відома в племен банту в Африці, а її початкові етапи — в ряду племен Північної Америки і Сибіру.

Грабіжницькі війни і вся система військової демократії, зумовлені появою багатств, у свою чергу стали важливим фактором розвитку приватної власності, зародження класів і держави.


4.3 Зародження експлуатації і суспільних класів


Неминучим наслідком появи регулярного додаткового продукту й приватної власності була соціально-економічна диференціація. Тоді як у родоплемінних старійшин, жерців і особливо військових ватажків з їхніми дружинниками скупчувалися багатства, інші общинники мали тільки незначні лишки або не мали їх зовсім. Та й рядові общинники з різних причин (умови господарської діяльності, чисельність і статево-віковий склад сімей) були в неоднакових умовах. Ця нерівність поглиблювалася тим, що престижні економічні відносини, в минулому в основному міжобщинні, почали дедалі ширше проникати в общину. У зв'язку з цим тут почав поширюватися й принцип еквівалентності дачі і віддачі, який витісняв попередній принцип безоплатного, зрівняльного розподілу. За одержану матеріальну допомогу однородцеві або однообщинникові тепер доводилося розплачуватися — спершу в тому самому, а потім і в більшому розмірі.

Фактором, який значною мірою посилив і прискорив майнове розшарування, стало рабство. В непорушеній родовій общині, що не мала надлишкового продукту, рабство було неможливе. Тому полонених чоловіків тут звичайно вбивали, а жінок та дітей усиновляли, вони ставали повноправними членами племені переможця. Іноді, особливо в тому разі, коли треба було компенсувати втрату вбитих у бою, усиновляли й чоловіків. Так, за одним з повідомлень XVII ст., в деяких племен північноамериканських індіанців військовополонених передавали тим сім'ям, які втратили близьких родичів. «Якщо полонених приймали, наставав край їхнім злигодням: їх одягали якнайкраще, вони були цілком вільні, хоч і не могли повернутися до своєї країни, й користуватися всіма правами того, Іна чиє місце їх прийняли. Але частіше ними нехтували, й вони гинули в муках».

Поява регулярного додаткового продукту відразу ж уможливила використання праці військовополонених, яких тепер почали обертати на рабів. Існує думка, що спочатку раби ставали власністю всієї общини. Рабський стан став спадкоємним. Становище рабів різко погіршало. Раби не володіли ніякою власністю й не могли одружуватися на свій розсуд. Шлюб їх не мав громадського значення і вважався простим співжиттям. Щоб відрізнятися од вільних, вони повинні були коротко стригти волосся. З рабами поводилися жорстоко; як і в стародавній Спарті, періодично вчинялися масові напади на їхні оселі, щоб викликати в них жах і запобігти повстанням. Широко практикувалося ритуальне умертвіння рабів — під час побудови нових жител і човнів, під час ініціацій і похорону. Це був пережиток більш архаїчного звичаю вбивати полонених, але й він набув нового змісту — допомагав тероризувати рабів. Отже, домашнє рабство поступово ставало рабством виробничим. З молодших домочадців раби перетворювалися на позбавлену засобів виробництва безправну групу населення, яка починала займати особливе місце в суспільному виробництві.

Проте виникнення рабства мало й інші наслідки: вже патріархальне рабоволодіння прискорило розшарування серед вільних общинників. Раби, як і інша військова здобич, ставали власністю насамперед племінної верхівки — вождів, дружинників, їхніх найближчих родичів. Експлуатуючи рабів, ті примножували свої багатства й збільшували свій громадський престиж. В умовах розвитку інституту приватної власності та обміну це спричинювалося до того, що в руках племінної верхівки опинялися більші й кращі стада худоби, орні землі, промислові вгіддя, запаси ремісничої продукції. Природно, що одночасно інша частина общинників бідніла, часто, цілком зубожівши, втрачала можливість вести самостійне господарство. Вдаючись до позичок, деякі з них потрапляли в боргову кабалу і їх продавали або вони самі себе продавали в рабство. У багатьох народів становище боргових рабів-одноплемінників спочатку відрізнялося від становища інших рабів: рабський стан їх був обмежений у часі, поводження з ними було лагідніше, їхні особисті права — ширші. Але так чи інакше попередні джерела рабства — захоплення на війні, народження в неволі, работоргівля — поповнилися принципово новим джерелом — борговим, або кабальним, рабством одноплемінників.

Інша частина зубожілих общинників зберігала своє невелике господарство, мала особисту свободу, але мусила час від часу вдаватися до натуральних або грошових позичок у багатих одноплемінників. На цій основі виникли такі форми експлуатації, як відробляння в господарстві позикодавця, лихварство і особливо здольна оренда засобів та знарядь виробництва, коли незаможний общинник, позичивши в багатія, приміром, зерно для посіву, тягловий запряг або кілька голів молочної" худоби, розплачувався з ним частиною-виробленого продукту. Здольщина в одних випадках теж кінець кінцем приводила до боргового рабства, в інших, навпаки, на довгий час консервувалася архаїчними традиціями, що надавало експлуатації вигляду родової або-сусідської взаємодопомоги. Такий порядок дістав, зокрема, універсальне поширення в пастуших і кочових скотарських суспільствах, де великі власники, наділяючи бідноту худобою «на доїння», «для стриження», «під з'їзд» тощо, одночасно забезпечувала собі й одержання додаткового продукту, і залежність «обдарованих ласкою» родичів та сусідів. Деякі радянські історики «ззивають цю форму експлуатації" кабальництвом і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: