Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу
Поступово кількість рабів зростала, їхня праця починала набувати більшого значення й виходити за межі домашнього господарства. В північно-західних індіанців рабів використовували вже не тільки для домашньої роботи, а й при створенні рибальських загат, побудові жител і човнів, виготовленні різного начиння, вилові й заготівлі про запас риби, збиранні корисних рослин, як веслярів тощо. Порівняно мало застосовували працю рабів лише на роботах, які вважалися почесними, наприклад під час полювання і в китобійному промислі. Відповідно до такого широкого використання праці рабів кількість їх у північно-західних індіанців досягала 15—20, а в деяких племен навіть 30% населення. До початкового джерела рабства—захоплення військовополонених, тут уже додаму господарстві, а в господарстві експлуататора. Проте це положення дуже спірне: кабальництво, що сполучає в нерозчленованому вигляді різні зародкові форми експлуатації, ледве чи можна вважати самостійним способом виробництва.
Об'єктом визиску поступово ставали й цілком економічно самостійні общинники. Раніше вже зазначалося, що до того ще, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, право розпоряджатися ними давало їм змогу примножувати своє майно і зміцнювати свій вплив. З посиленням влади старійшин, військових ватажків, жерців посилювався контроль їх над господарським життям колективу, а разом з тим зростали і їхні можливості одержувати відносно більшу частку в сукупному продукті общини, племені, союзу племен. Витрати суспільства на утримання осіб, що провадили організаторську діяльність, дедалі більше перевищували безпосередні потреби їх і з форми поділу праці між працівниками й організаторами перетворювалися на форму експлуатації перших другими. Зарубіжні і багато радянських дослідників застосовують для цього перерозподілу продукту по вертикалі термін «редистрибуція». Така експлуатація могла бути більш або менш завуальованою — від традиційних відрахувань на потреби общини або племені до дарунків безпосередньо вождям. Але в кожному разі відчуження керівною верхівкою, яка уособлювала владу общини над землею і людьми, додаткового продукту в економічно самостійних общинників, що мали всі засоби виробництва, по суті було вже прафеодальною, або примітивно-феодальною, експлуатацією. Звідси починався розвиток до власне феодальних форм, пов'язаний з привласненням вождями безпосередніх прав на землю і людей на ній. Увесь цей процес порівняно добре видно, наприклад, на океанійському етнографічному матеріалі, який відображає послідовні етапи визрівання прафеодальних відносин і феодалізації. В меланезійців вожді, як правило, не діставали ніяких дарунків, але, відаючи багатствами общини, широко використовували їх для власного збагачення. У маорі Нової Зеландії вожді одержували від рядових общинників посильні дари, земельні наділи їх були більші від наділів інших общинників,, однак вони ще не зазіхали на общинні землі. На Фіджі вожді вже намагалися претендувати на земельну власність общин. На островах Тонга всю землю розглядали як власність вождів,, а прості общинники під загрозою смерті не могли змінювати своїх вождів-землевласників і виконували на їхню користь обов'язкові, хоч і не зафіксовані точно, повинності. На Таїті цей процес пішов ще далі: податі було зафіксовано. Деякі дослідники розглядають такі прафеодальні форми як особливий, так званий азіатський спосіб виробництва.
Ще один вид експлуатації породжували грабіжницькі війни. Щоб запобігти грабежам, слабші общини й племена нерідко погоджувалися сплачувати своїм сильнішим сусідам, фактична їхнім вождям, спочатку одноразову контрибуцію, а потім і більш або менш постійну данину. Так виникло данництво — форма експлуатації, що полягала в регулярному відчужуванні переможцями додаткового продукту в колективів, яких було переможено, але які не втратили своєї попередньої економічної і соціально-потестарної структури. Данники мали власні засоби виробництва, що не належали одержувачам данини, і експлуатувалися за допомогою позаекономічного примусу, який поширювався не на окремих осіб, а на весь колектив. Як і грабіжницькі війни або контрибуції, данництво було особливим примітивним способом експлуатації, але не являло собою самостійного способу виробництва. Водночас по суті (виробництво додаткового продукту у власному господарстві працівників, позаекономічний примус) воно найближче до феодалізму, в який здебільшого й переростало під час свого дальшого розвитку. Так стояла справа, наприклад, у ранньосередньовічних слов'ян, кельтів, германців, норманнів, арабів, японців, у яких одним з джерел феодалізації було данництво. В інших випадках данництво було одним з джерел формування рабоволодіння, проте в таких його своєрідних напіврабовласницьких — напівкріпосницьких формах, які найкраще відомі на прикладі спартанської ілотії.
Примітивне рабоволодіння, зародки феодалізму, кабальництво, данництво виникли дуже рано. Етнографія зафіксувала їх у приблизно однакових рівнем свого соціально-економічного розвитку суспільствах Меланезії, Тропічної Африки, Південної і Північної Америки, які стояли на початкових ступенях розкладу первіснообщинного ладу. Тому питання про історичний пріоритет різних форм експлуатації лишається спірним: одні дослідники вважають початковою формою рабство (С.П. толстое, Ю.І. Семенов), інші — експлуатацію рядових общинників (І.М. Дьяконов, В.Р. Кабо), деякі — данництво (С.О. Токарев). Це питання ще потребує додаткового вивчення, проте наявні факти дають підставу для висновку, що, хоч у різних суспільствах могли спочатку утворюватися різні форми експлуатації, вони визрівали часто паралельно й розвивалися поряд доти, доки одна з них не ставала панівною.
Важливіше інше — різні форми експлуатації мали різні потенційні можливості. Примітивні данництво й кабальництво, хоч би як поширювалися вони під час розпаду первісного суспільства, не становили історично самостійних способів виробництва і згодом завжди перетворювалися на побічні й другорядні методи відчуження додаткового продукту. Навпаки, зародки рабоволодіння і феодалізму в своєму розвитку переростали в класичні рабовласницький і феодальний способи виробництва антагоністичного класового суспільства.
Із зростанням соціально-економічної нерівності й розвитком форм експлуатації в суспільстві почалася поляризація груп, що різнилися своїм місцем у системі виробництва й відношенням до засобів виробництва, тобто суспільних класів. Поява класів була тією межею, яка відокремлювала первіснообщинну формацію від рабовласницької або феодальної, але зароджувалися вони ще під час розпаду первісного суспільства, коли суспільство поступово розколювалося на рабовласників і рабів або феодалів і феодально залежних селян. Водночас класова диференціація поступово набувала суспільного й ідеологічного оформлення, входила в традицію, інституціювалася. Наприкінці доби розкладу первісного суспільства свобода і рабство часто вже такою мірою протистояли одне одному, що в принципі непорівнянними вважалися статуси не лише вільного і раба, а й вільнонародженого і невільнонародженого. Подібна протилежність виникала і серед вільних. Багата й впливова верхівка відособлювалася в спадкоємну знать, що претендувала на незмінну зверхність, благородство походження, особливо почесне становище, специфічні відзнаки та інші привілеї. Біднота, рядові общинники протистояли їй як безрідні, простолюд, чернь. Виникали й складніші системи, генетично пов'язані з підпорядкуванням старших і молодших ліній споріднення, родів, племен, замкнених професійних груп — каст, але кінець кінцем усі вони зводилися до протилежності між багатою спадкоємною знаттю і більш або менш залежною від неї простою біднотою.
4.4 Становлення держави
Соціальне розшарування породжувало соціальні суперечності. Багатства й привілеї знаті потребували охорони від замахів бідняків і рабів. Традиційні родоплемінні органи, пройняті дулом первісного народовладдя, були для цього непридатні. Вони мали поступитися місцем новим формам організації влади.
Першими зародками такої організації були таємні спілки. В багатьох племен таємні спілки перетворювалися в своєму розвитку на спілки переважно багатих людей, бо для вступу до них потрібно було робити великі натуральні або грошові внески, влаштовувати учти тощо. За гроші купували й громадські ранги в спілці, а іноді, як, наприклад, подекуди в Меланезії, навіть посаду її глави. Зате таємні спілки виривали своїх членів з-під влади родової общини, захищали їхню власність ї впливове становище, тероризували всіх невдоволених. Подекуди, наприклад у країнах Західної Африки, таємні спілки майже цілком узурпували прерогативи родоплемінних органів і перетворилися на могутні міжродові й міжплемінні організації, взявши на себе функції охорони громадського порядку, суду, вирішення питань війни і миру. Значення їх тут було таке велике, що вони збереглися навіть "у ранньокласових суспільствах, становлячи один з найважливіших елементів політичної організації, яка постала вже в цих суспільствах.
Розвиток грабіжницьких воєн, що вимагав згуртування племен для наскоків і оборони, знову посилив значення племінних органів влади, але в уже відомій нам специфічній формі військової демократії, яка містить у собі зародок класової диктатури. В характері влади військового вождя на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність, багатство, панування над рабами, бідняками, залежними общинниками, сила військової дружини. Його дружина, до якої поряд з однородцями й одноплемінниками могли входити особисто віддані йому чужинці, навіть дібрані раби, була приватним об'єднанням, згуртованим не родоплемінними зв'язками, а лише спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму ватажкові. Спираючись на неї, вождь мав можливість порушувати звичаї племені й накидати йому свою волю. Поволі родоплемінній верхівці доводилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам вождя. Заінтересована в надійному захисті своєї власності, вона чинила не дуже рішучий опір новим тенденціям.
В міру переходу верховної влади від зборів озброєних воїнів до зборів воєначальників і від зборів воєначальників до верховного військового вождя з його найближчими родичами та прибічниками військова демократія переростала у військово-ієрархічне правління, позбавлене останніх залишків первісного народовладдя.
У деяких суспільствах, наприклад на багатьох островах Полінезії, військова демократія і військова ієрархія, що виросла з неї, не набули помітного розвитку. Тут давня родоплемінна знать зберегла своє панівне становище й сама зосередила в своїх руках усю владу, поступово відібравши її у народу. В інших суспільствах, наприклад подекуди в Мезоамериці, влада могла зосередитися в руках жрецької верхівки, набути теократичних рис. Отже, конкретні механізми становлення державності могли бути різні, але за будь-яких конкретних умов суть цього процесу полягала в тому, що органи влади дедалі більше відривалися од родоплемінної організації і ставали самостійними органами панування і гноблення, спрямованими проти власного народу.
З виникненням відкритої класової диктатури завершилося становлення державного, або політичного, устрою. Його важливою ознакою була поява особливої, що не збігається безпосередньо з населенням, відокремленої від нього суспільної, або публічної, влади, яка має апарат примусу. Найчастіше це були докорінно трансформовані органи військової олігархії. Вождь, військовий ватажок або жрець великого союзу племен перетворювався на правителя — князя, короля, царя тощо, його близькі ставали радниками й намісниками. Дружина перетворювалася на військо, з допомогою якого держава здійснювала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення воєн. Особливим органом державної влади ставав суд з його неминучим придатком — в'язницями; судочинство провадили і сам правитель, і його помічники та намісники. Ще одну підойму державної влади, призначену для ідеологічного впливу на маси, становили органи класове трансформованого релігійного культу.
Іншою важливою ознакою державного устрою був поділ населення не за родоплемінним, а за територіальним принципом. Виникли округи, волості і т. д., які не збігалися з колишніми родоплемінними одиницями, хоча ще іноді й зберігали їхні назви. Це було кінцевим результатом і оформленням давнього процесу переходу від кровноспоріднених зв'язків до сусідських. Разом з тим запровадження територіального поділу ослабляло залишки родоплемінної солідарності і впливу родоплемінної знаті. Щоправда, спершу поділ населення за територіальною ознакою був неповний і непослідовний: так, згідно з ранньосередньовічними «варварськими» узаконеннями, кожну людину судили за її племінним правом. У деяких суспільствах, переважно в Тропічній Африці, і після появи держави в основному зберігся родоплемінний поділ підданих. Та в цілому політичний і територіальний устрій такою мірою взаємопов'язані, що багато дослідників розглядають територіальний поділ як критерій виникнення державності.
Висновки
Виникнення держави було результатом непримиренних класових суперечностей і кінцевим актом становлення класового суспільства.
Виникнення держави було й тією межею, яка відокремлювала первісну сусідську, або протоселянську, общину від власне сусідської, або селянської. Перша, хоч і входила в плем'я або в союз племен, але ще тією чи іншою мірою лишалася соціальним організмом, тобто відносно самостійною одиницею соціального розвитку. З виникненням держави таким соціальним організмом стала сама держава, а община перетворилася на суборганізм, що мав самоврядування під егідою верховної політичної влади. Первісна сусідська і сусідська общини відрізнялися й економічно: для однієї характерна групова, для другої — приватна власність домогосподарства. Проте переростання однієї форми власності в іншу зовні було менш помітне, ніж перетворення потестарної організації на політичну, і це збільшує значення виникнення держави як критерію суспільного розвитку.
У процесі становлення держави йшло розщеплення первісної мононорматики на право, тобто сукупність норм, які виражають волю панівного класу й забезпечені примусовою силою держави, і мораль, тобто сукупність норм, забезпечених лише силою громадської думки. Право, навіть і в процесі становлення, в кожному суспільстві єдине; мораль різна в різних суспільних верствах або класах.
У процесі поділу суспільства на класи панівна верхівка відібрала найвигідніші для неї норми і, видозмінивши ці норми відповідно до своїх потреб, забезпечила їх силою державного примусу. Це були насамперед норми, що захищали власність та привілеї знаті.
Так, якщо раніше в разі крадіжки велике значення надавалося тому, хто вчинив злочин — однородець чи чужинець, і однородця звичайно лише примушували повернути вкрадене, то тепер будь-який замах на власність тягнув за собою покарання, а замах на власність знаті карали особливо жорстоко. За нього брали багаторазове відшкодування, калічили, вбивали, обертали в рабство. Найтяжчий у минулому злочин — порушення екзогамних заборон — перестав бути злочином, натомість порушення станово-кастових шлюбних заборон тепер іноді суворо каралося. У разі побиття, скалічення, вбивства першорядного значення тепер набувало питання не про родоплемінну, а про соціальну належність сторін.
Початкове право складалося переважно з санкціонованих державою мононорм, або звичаїв епохи розпаду первісного суспільства. Тому воно дістало назву звичаєвого права. Іноді звичаєвим правом називають і самі звичаї цієї епохи або навіть ще ширше — соціальні норми первісного суспільства взагалі, але це неточно, бо права в точному розумінні цього слова не могло бути там, де ще не було держави. В інших випадках звичаєвим правом називають уже санкціоноване державою, але ще не записане, не кодифіковане, так зване неписане право. Це також не зовсім точно, бо визначальною ознакою є не форма існування, а класове зумовлений і державно-примусовий характер права.
Література
Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави.— Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21.
Аверкиева Ю.П. Разложение родовой общины и формирование раннеклассовых отношений - М., 1961.
Возникновение человеческого общества.Л., 1977.
Ефименко П.П. Первобытное общество. К. 1973.
Маркарян Э.С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.
Массон В.М. Экономика и социальный строй древних обществ. Л., 1976.
Морган Л.Г. Древнее общество. Пер. с англ. Л., 1974.
Первобытная периферия классовых обществ до начала Великих географических открытий. Проблемы исторических контактов. М., 1978.
Первобытное общество. Основные проблемы развития. М., 1974.
Становление классов и государства. М., 1976.
Толстое С.Я. Военная демократия и проблема «генетической революции».-М.1975
Чайлд Г.У истоков европейской цивилизации. Пер
с англ. М., 1972.
Размещено на /