Горчаков О.М. – останній канцлер Російської імперії
Отже, О.М. Горчаков зробив величезну роль у дипломатичному вирішенні польського питання. Воно було вирішено як всередині держави, так і ззовні. Вмілі дії Горчакова показали, що Російська імперія після Кримської війни не стала слабкою державою як у зовнішньополітичному становищі, так і внутрішній політиці.
3.2 Роль О.М. Горчакова у скасуванні нейтралізації Чорного моря
Війна, яка почалася 17 червня 1866 р., традиційно іменована австро-прусською, насправді була загальногерманською: на стороні Берліна виступили 17 дрібних держав плюс Італія, Відень підтримали 12 членів Німецького союзу, серед них Баварія, Вюртемберг, Баден, Саксонія, Гессен-Дармштадт, Ганновер. Вже 3 липня австрійці програли вирішальне битву при Садовій в Чехії.
Петербург відразу після початку війни проголосив нейтралітет 23 серпня 1866 г.: Австрію була видворено з Німеччини і передала всі права на Шлезвіг-Гольштейн Пруссії. Остання, вже без санкції Відня, приєднала Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау і місто Франкфурт-на-Майне. А Горчаков мучився над питанням, – як би надалі не допустити в Європі «територіальних змін, зміни рівноваги сил або впливу, які завдали б великого збитку нашим інтересам або нашому політичному впливу».
Від післякримської обстановки не залишилося і сліду: «Австрія ослаблена, Пруссія розширилася, Франція ізольована, Англія замкнулася в своїх егоїстичних інтересах».
Горчаков вже роздумував: «Всі сили кинуті на захід… Цю обстановку треба використовувати для наших життєвих інтересів на сході… В територіальних потрясіннях теперішнього часу я не втрачаю надії зняти клеймо договору 1856 року»..
Війна 1870–1871 рр. традиційно іменується франко-пруською. Насправді проти армії Наполеона билася вся Німеччина, беручи одну перемогу за іншою. 2 вересня здалася фортеця Седан із стотисячним військом і самим імператором на додаток, через день повстання в Парижі змело бонапартистський режим. Під акомпанемент дружніх виявлень Пруссія нав'язала Франції принизливий мир. Ніхто не зажадав представлення його умов на обговорення конгресу.
Зазнав поразку тріумфатор Кримської війни. Ідея відмови від принизливих умов 1856 р. витала в повітрі, Горчаков в нагадуваннях не мав потреби. 15 жовтня 1870 р. в Царському Селі відбулося засідання Ради міністрів. Відкрив його Олександр II. що поставив питання про відміну горезвісних пунктів.
І вже 19 жовтня Горчаков виступив із знаменитою циркулярною депешею. Від імені імператора в ній заявлялося, що Росія не вважає себе більше зв'язаної статтями горезвісного договору, що забороняють їй містити на Чорному морі флот, оскільки вони обмежували її верховні права. Ті ж права поверталися, султану. Разом з тим мовилося, що Росія не має наміру піднімати східне питання і висувати територіальні вимоги. Горчаков виражав готовність зібратися на конференцію, щоб підтвердити інші умови Паризького миру або замінити його «справедливою домовленістю», щоб забезпечити спокій Сходу. Державам траплялася нагода зібратися, поговорити і вийти «з честю» з положення. Але відміні рішення імператора не підлягало.
Свій циркуляр Горчаков забезпечив повчаннями, кожному послу окремо – що говорити при врученні ноти Форин-офісу канцлер завірив, що охоплюємо прагненням продовжити існування імперії Османа, для чого абсолютно необхідна відміна неприйнятних для Росії статі, що заважає її гармонійним відносинам з Туреччиною. У Відні послу Е.П. Новікову було слід нагадати канцлеру Бейсту, що той сам раніше визнавав неприйнятність для Росії горезвісних умов, і натякнути, що залежно від реакції відомства на Балльхауз-пляц надалі будуть будується відносини між двома країнами. Посланник у Флоренції заявив італійцям, що їх двір, сповнений свідомості власної гідності, повинен підходити з тією ж міркою до дій Росії, направлених на відновлення її прав. Повірений в справах в Константинополі зачитав реіс-эффенді декларацію, в якій мовилося: «Аномальне положення, створене між Росією і Туреччиною договором, не тільки складає камінь спотикання між ними, але є також постійним збудженням для тих, хто свої розрахунки або інтереси засновує на розриві обох держав. Рішення, прийняте нашим найяснішим государем, направлено до того, щоб мирним способом усунути цей постійний спосіб до розбрату». Найрізкіші формулювання Горчаков вжив в обігу до французького уряду, що поселив в Турі. Причину бід Франції він звів до Кримської війни і злощасного договору, що поклав початок потрясінням, що прийняли катастрофічний характер. Французам тому належить сприяти викорінюванню зла, породженого Паризькою системою.
На адресатів красномовство канцлера враження не призвело, реакція на демарш послідувала різко негативна. Британський посол довго і нудно тлумачив Горчакову щодо непорушності трактатів. Віденське відомство заявило, що зроблена акція компрометує саму ідею міжнародних договорів. У відповідь на нагадування про його колишній демарш Бейст сказав: «Ми пропонували розкрити перед вами двері, а ви ломитеся у вікно, що зовсім не те ж саме». Італійці повчально помітили, що звільнити Росію від зобов'язання можуть лише п'ять держав по взаємній згоді.
Король Вільгельм визнав російську ініціативу украй неприємною, бо війну було слід завершити без «європейських ускладнень», і навіть подумував заявити протест. Навпаки, Горчаков з повною підставою вважав, що «поки йде війна, ми з більшою упевненістю могли розраховувати на доброзичливість Пруссії». Бісмарк був зв'язаний даними раніше і повтореними в 1870 р. зобов'язаннями і розумів, що «стомільйонному народу не можна надовго заборонити здійснювати природні права суверенітету над побережжям», що належить йому, і піддавати його «нестерпним приниженням». Тому «доброзичливість мимоволі» була проявлена. Коли в німецький табір під обложеним Парижем приїхав британський дипломат Одо Рассел для «категоричних поясненні», Бісмарк приголомшив його заявою, що росіяни, на його думку, діють дуже м'яко, їм було б слід розірвати Паризький договір, а потім, у вигляді поблажливості, згодитися з відновленням деяких його умов. Продовжуючи натиск, він рекомендував провести конференцію в Петербурзі. У Форин-офісі зраділи, коли Горчаков, не бажаючи загострювати обстановку, запропонував скликати її в Лондоні.
Британська дипломатія розуміла, що шансів на те, щоб примусити росіян відступити – ніяких, заганяти ситуацію в довгий ящик – безглуздо; значить треба маневрувати. Пікантність положення полягала в тому, що всю операцію по відміні заборони на вміст флоту в Чорному морі було слід провести без посилання на той, що став вже знаменитим циркуляр, який визнала одна Прусія.
17 січня 1871 р. делегати зібралися в Лондоні. Порожніло лише крісло представника Франції, його про усяк випадок затримали на пруських аванпостах і пропустили лише для того, щоб поставити підпис під готовим рішенням. Остаточний акт відмінив статті Паризького трактату, що забороняли Росії і Туреччині містити військовий флот на Чорному морі, зберігав принцип закриття Босфору і Дарданелл для проходів кораблів з наданням султану права «відкривати вказані протоки для військових судів дружніх і союзних держав» у разі виникнення загрози безпеки імперії.
Країна торжествувала, Горчакова вінчали лаврами тріумфатора. Олександр II подарував йому титул найсвітлішого князя. Друк віддавав належне його зовнішньополітичному курсу: встановлений кінець беззахисності південних рубежів, здійснилося бажання всієї громадськості.
Отже, головна мета зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова була досягнута: статті Паризького трактату 1856 р. відносно нейтралізації Чорного моря були скасовані. Це найсуттєвіша перемога дипломатії Горчакова. Після цього Російська імперія знов встала у один ряд з європейськими країнами та активно впливала на європейську політику.
3.3 Вирішення «східного питання» у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст.
У 1875 р. прозвучали перші гуркоти великої балканської бурі, що розтягнулася на три роки. Повстали жителі Боснії і Герцеговини. В квітні 1876 р. спалахнуло широке повстання в Болгарії, центром якого стали її південні райони.
Горчаков, не схильний до зваблювань і поривів почуттів, не розділяв оптимізму співвітчизників, і його песимістичні передчуття виправдалися. Здолати регулярну армію Османа повстанці Боснії, Герцеговини і Болгарії, нещодавно створені, не пройшли належної виучки, без досвідченого командного і штабного складу озброєні сили Сербії і Чорногорії не змогли. Сербська армія зазнала поразку, і турецьке настання на Белград зупинив вручений Ігнатьєвим 18 жовтня 1876 р. Високої Порту ультиматум. Під загрозою розриву відносин з Росією турки пішли на перемир'я, потім Сербія вийшла з боротьби.
Синдром Кримської війни був достатній і над Олександром ІІ, і над Горчаковим. Вони боялися її повторення і вважали своїм обов'язком це запобігти або, в крайньому випадку, локалізувати конфлікт до протиборства з імперією Османа. До великої війни Росія все ще не була готова, реформа озброєних сил далеко не завершена, лише в 1874 р.
Мережа залізниць залишалася рідкісною, до румунського кордону вела одна лише гілка, одноколійна і з малою пропускною спроможністю. З фінансової ями «після Криму» Росія вибиралася 15 років. У разі нового катаклізму глава казначейства Рейтерн передрікав повний дефолт.
Олександр Михайлович усвідомлював, що лідери балканської буржуазії після звільнення обернуть свої погляди не до самодержавства, а у бік Заходу з його спокусливим ринком, передовим ладом, конституційними порядками і цивільними свободами, і позиції офіційної Росії в регіоні не окріпнуть, а ослабнуть.
Горчаков не був би самим собою, якби не вичерпав до кінця можливості мирного врегулювання кризи. Його відомство без втоми виробляло проекти реформ, які проціджувалися крізь австрійське сито і поступали на розправу до Лондона, де від них мало що залишалося. Не те, щоб проінформований сент-джемський кабінет був проти перетворень у принципі. Але імперія Османа розглядалася як вартовий Чорноморських проток і оплот проти самодержавства. Тому міністри її величності виступали проти всякого тиску на Високу Порту і вимагали обмежитися домовленостями.
У листопаді-грудні 1876 р. промайнув останній промінь надії на благополучний результат тривалої переговорної одіссеї: в Константинополі зібралися під головуванням Ігнатьєва представники держав та домовилися про програму реформ, що була, в очах Горчакова, допустимим мінімумом: передбачалося об'єднання Боснії і Герцеговини; Болгарія розділялася на Східну і Західну із столицями в Тирново і Софії. Їм гарантувалася місцева адміністрація, свобода віросповідання, рівність прав християн і мусульман. В становищі південних слов'ян намічалось реальне зрушення.
23 грудня 1876 р., тільки конференція відкрилася офіційно прозвучав гарматний салют, і Савфет-паша сповістив, що його величність султан тільки що облагодіяв підданих конституцією, в якій надав їм незалежно від віри широкі права і, отже, ні в якому особливому піклуванні болгари, боснійці і герцеговинці не мають потреби. Ніхто ні в Туреччині, ні за її межами не вірив в здійснення обіцяних заходів.
Весною 1877 р. стала очевидною безплідність подальшої тяганини. Утримувати нескінченно півмільйонну армію, зосереджену в Бессарабії, приготовану для кидка на Балкани, Росія не могла. 12 квітня Олександр II підписав маніфест про війну.
Канцлер Горчаков, побоюючись стороннього в неї втручання і будучи зв'язаний конвенцією з Австро-Угорщиною, прагнув локалізувати її масштаби. Він сподівався, що не буде потрібно перетинати Балканський хребет. Умови миру малювалися йому так: Болгарія – до гряди гір – автономне князівство, турецькі фортеці повинні бути зірвані, війська – евакуйовані, урядовці – видалені. Південна Болгарія, Боснія і Герцеговина отримує установи, визнані державами відповідаючими їх потребам. Сербія, Чорногорія і Румунія отримують територіальні прирости, останньої, можливо, вдасться надати незалежність. Росія повертає собі Південну Бессарабію і придбає порт Батум на Чорному морі. Вона не стане опиратися «винагороді Австро-Угорщини Боснією і Герцеговіной''. Умови він повідомив до Берліна, Відня і Лондона.
Генерали дотримувалися абсолютно іншої концепції. Автор стратегічного плану війни Н.Н. Обручев вважав, що без заняття Константинополя почесного миру не добитися. Головнокомандуючий, великий князь Микола Миколайович, вважав, що «дипломатія взагалі втручається в справи, що не стосуються до неї».
На нараді у імператора 30 травня Горчакова по суті справи усунули від керма зовнішньої політики. Він продовжував розробляти варіанти мирного врегулювання і клопотати в Лондоні і Відні про пом'якшення обстановки. На перший план висувалася трійка у складі Д.А.Мілютіна, Н.П. Ігнатьєва і завідувача дипканцелярії при головнокомандуючому А.І. Нелідова. На долю Горчакова випала важка і невдячна задача – запобігти війни з Великобританією і Австро-Угорщиною, бо граф Андраші поводився так, ніби Будапештської конвенції не існувало, і перебував в постійному контакті з лондонським кабінетом на предмет протидії Росії.
Уайт-холлу Горчаков дав цілком конкретні обіцянки, навіть зобов'язання. В депеші від 18 травня про Константинополь мовилося, що «захоплення цієї столиці не входить в плани» Росії, а питання про Чорноморські протоки «для збереження миру і загального спокою» повинен бути «врегульовано із загальної згоди на справедливих і дієво гарантованих початках».
19 січня 1878 р. наступило перемир'я. Форін-офіс і відомство на Балльхауз-пляц зустріли звістку про нього бурхливими протестами, готовність Горчакова обговорити питання, що мають загальноєвропейське значення, відкидалася як недостатня. 13 лютого ескадра її величності, у волаючій суперечності з нормами міжнародного права, пройшла Дарданелли і кораблі кинули якір в Мармуровому морі. Форін-офіс пояснив пересування флоту необхідністю захищати життя і майно підданих корони.
На нараді біля Олександра II було вирішено дати гідну відповідь і ввести до Стамбулу війська з тією ж метою захисту, правда, підданих всіх держав, і залишатися там, поки британські броненосці не покинуть Дарданелли. «Історія учить нас, що слабкість континенту підстібає нахабство Англії», – роз'яснював Горчаков в телеграмі Шувалову.
19 лютого 1878 р. Ігнатьєв підписав в Сан-Стефано прелімінарний мирний договір. Він передбачав корінні зміни в становищі балканських народів і рішуче змінював співвідношення сил на півострові. Туреччина визнавала державну незалежність Румунії, Сербії і Чорногорії, що з'явилося віхою історичного значення в розвитку цих країн. Передбачалося їх значне територіальне розширення. Болгарія відроджувалася як «самоврядне, платить дань князівство з християнським урядом» в широких межах, від Чорного до Егейського морів; залежність її від Порти обмежувалася виплатою дані. Росія повертали собі Південну Бессарабію, до неї відходили на Кавказі Батум, Карі і Ардаган.
1 червня в Берліні відкрився конгрес, що продовжувався рівно місяць. Горчакову, що очолив делегацію, «довелося догравати партію в наперед програшній позиції», за словами самого князя, він зіткнувся «із злою волею майже всієї Європи». Спогади сучасників зберегли безліч тверджень про його дряхлість і неміч. Розібратися, що в них істина, а що вигадка і плітки, скрутно. В роботі конгресу він брав участь мало, постійно нездужав, по неуважності допускав помилки; так, він вручив британському прем'єру Б. Дізраелі карту генерального штабу з позначенням можливих територіальних поступок при розмежуванні в Закавказзі. Основна тяжкість праць випалу на долю другого уповноваженого, Шувалова. Все вирішувалось на зустрічах у складі уповноважених Росії, Англії і Австро-Угорщині. «Чесний маклер», Бісмарк, звів свою роль до того, що ставив питання на обговорення і віддалявся, залишаючи Шувалова на розправу лорда Солсбері і графа Андраші.
1 липня уповноважені підписали акт конгресу. Берлінський трактат проголосив незалежність трьох князівств. Румунського, Сербського і Чорногорського, і затвердив їх територіальне розширення. Болгарія, навпаки, була значно урізана в своїх межах і не одержала виходу до Егейському морю. Єдину країну розділили по лінії Балканського хребта. Лише північна її частина, до якої приєднали район Софії в Забалканьє, перетворилася на автономне князівство з широкими правами, південна, під назвою Східна Румелія, користувалося лише місцевим самоврядуванням на чолі з губернатором-християнином. Боснію і Герцеговину передали під австрійську окупацію. Південна Бессарабія поверталася Росії. Оскільки вона входила до складу Румунії, останню винагородили більш населеною і економічно перспективною Північною Добруджею. Бухарестський уряд, підтриманий громадськістю, хотів зберегти і Бессарабію, і отримати Добруджу, і у нього виник гострий конфлікт з російською владою. На Кавказі до Росії відійшли Каре, Ардаган і порт Батум.
Дізнавшись результатів врегулювання, в Росії занурилися в траур, не офіційний, а душевний. Горчаков важко переживав невдачу: «Берлінський конгрес є найчорнішою сторінкою в моїй службовій кар'єрі», – із сумом писав він царю.
Кар'єрі Горчакова прийшов кінець. Його, правда, не видалили у відставку, він перебував міністром до 1882 г.; але тільки перебував, а обов'язки виконував Н.К. Гірс. Завершився важливий етап російської історії.
Отже, «східне питання» було найголовнішим питанням зовнішнього курсу О.М. Горчакова. він намагався зробити усе можливе для забезпечення контролю над Балканами, але антиросійська коаліція європейських країн в цьому питанні завадила Горчакову і звела нанівець усі здобутки російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Це призвело до поразки зовнішньополітичного курсу Горчакова та поставило крапку на його кар’єрі.
Таким чином, зовнішня політика в період канцлерства О.М. Горчакова мала як позитивні так і негативні наслідки. Горчаков вирішив польське питання, скасував статті Паризького трактату 1856 р., намагався вирішити «східне питання», незважаючи на протидію західних держав. Його канцлерство принесло найбільше користі ніж діяльність його попередників чи наступників.
Висновки
О.М. Горчаков – це одна з найпомітніших та визначних осіб історії Росії другої половини ХІХ ст. почавши дипломатичну кар’єру у 1817 р. він вже у 1856 р. займав найвищу посаду у зовнішній політиці та керував зовнішньою політикою до 1878 р. Це видатний політик та дипломат, який зумів вивести Російську імперію з тяжких наслідків Кримської війни та зробити з неї впливову державу в світовій політиці.
Дуже цікавою є геостратегічна концепція Горчакова, яка будувалася на принципах стриманості, обережності, намагання вирішувати конфлікти мирним шляхом, наслідки якої були позитивними для Російської імперії. Отже, тактика вирішення конфліктів за допомогою конфліктів була несприйнятна для Горчакова.
Головними цілями зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова були: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бессарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені.
В часи Горчакова Росія виступає гарантом миру в Європі, займає нейтралітет у австро-прусській та франко-прусській війнах, сприяє погашенню локальних конфліктів в Європі, виступає на захист слов’янських народів.
О.М. Горчаков зумів подолати натиск західних держав під час польського повстання, показавши в цьому свій талант врегулювання не тільки зовнішніх, але й внутрішніх проблем держави.
Тріумфом політики Горчакова є ліквідація нейтралізації Чорного моря, яка була встановлена Паризьким трактатом 1856 р. Знайшовши благоприємний момент та використовуючи слабкість країн-переможниць у Кримській війні О.М. Горчаков вирішує найголовнішу проблему російської зовнішньої політики, отримуючи при цьому усі лаври переможника.
Однак вирішити повністю «східне питання» О.М. Горчакову не вдалось. Отримавши перемогу над Туреччиною у війні 1877–1878 рр., Росія зазнала поразки у дипломатичній боротьбі. Берлінський трактат 1878 р. позбавляв Росію всіх здобутків у війні і був поразкою дипломатичного курсу О.М. Горчакова. Але виною тому була не дипломатична діяльність Горчакова, а антиросійська коаліція західних держав у цьому питанні.
Отже, в свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду суперечностей в міжнародних справах. Неабиякою мірою його зусиллями вдалося змінити в найкращу для Росії сторону систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р.
За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший.
Список використаної літератури
Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877–1878 гг. и освобождение Болгарии. – М.: Мысль, 1978. – 285 с.
Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. – М.: Наука, 1991. – 460 с.
Виноградов В.Н. Князь А.М. Горчаков – министр и вице-канцлер. Новая и новейшая история. – 2003. – №2. – С. 172–191.
Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков: триумф в Лондоне и черные дни в Берлине. Новая и новейшая история. – 2003. – №3. – С. 123–153.
Виноградов К.Б. Мировая политика 60–80-х гг. ХІХ в.: события и люди. – Л.: ЛГУ, 1991. – 165 с.
Восточный вопрос во внешней политике России: кон. XVIII – нач. XX вв. Под ред. А.А. Громыко. – М.: Наука, 1984. – 422 с.
Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика. Вопросы истории. – 2001. – №6. – С. 3–25.
История дипломатии. – В 2 тт. – Т.2: Дипломатия в новое время. Под ред. Проф. А.Ф. Дворниченко и проф. В.И. Измазина. – М.: Гардарики, 2003. – 530 с.
История России ХІХ – начала ХХ вв. с. История. – 1995. – №34. – С. 1–5.
Нарочинская Л.Н. Россия и национально-освободительное движение на Балканах 1875–1878 гг. – М.: Наука, 1979. – 143 с.
Нарочинская Л.Н. Россия и отмена нейтрализации Черного моря 1856–1871 гг. – М.: Наука, 1989. – 224 с.