Xreferat.com » Рефераты по истории » Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А.Я. Гуревича і Ле Гоффа

Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А.Я. Гуревича і Ле Гоффа

наближенням 70-річного ювілею журналу "Аннали" серед істориків анналістів розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четверте покоління (А.Буро, Р.Шарт’є та ін.), яке в 1990-ті рр. висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі "глобальної історії" Ф.Броделя.

Підсумовуючи вище сказане, хотілось би відмітити одну характерну особливість істориків-анналістів, яка, на нашу думку пояснює постійну еволюцію "школи", – це прагнення до нового, нового практично в усьому як в історіософських поглядах, так і в методології, водночас час не цураючись тих теоретичних основ, що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А. Я. Гуревич, це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності, мабуть, і полягає її сенс. Із виникнення школи "Анналів" розпочалась велика дискусія, по-перше, із представниками інших течій та шкіл, а по-друге всередині самої школи. Як наслідок цього, за більш ніж 80 річну історію відбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів як на концепцію історії, так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Таким чином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориків та особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності мали послідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах, розроблених засновниками школи.


Розділ ІІ. Історіографічний огляд джерел та літератури


Основою для написання даної роботи є аналіз праць двох істориків-мідієвістів – Жака Ле Гоффа та Арона Яковича Гуревича. Оскільки виключно їх праці є історіографічним джерелом дослідження, то ми не виділяємо їх окремо за якимось критерієм, адже усі вони є однаково важливим та цінним матеріалом, незалежно від того, чи стали вони всесвітньо відомими, чи є невеликими нарисами з певної проблеми. Тому у даному розділі подано коротку характеристику тематично-змістового характеру використаних робіт, та об’єктів їх дослідження.

Велику кількість праць Жака Ле Гоффа було перекладено російською мовою, на жаль українською з’явилась тільки одна, тому користуватись ми будемо в основному російськомовними перекладами його робіт.

Всесвітнє визнання Ж. Ле Гоффу принесла "Цивілізація середньовічного Заходу" – безумовно, ревоюційна праця, що докорінно змінила погляд на Середньовіччя. Вперше вона побачила світ в середині 60-х років, і до сьогодні не втратила свого значення і популярності, про що говорить велика кількість перекладів різними мовами та кількість перевидань. У цій праці Ж, Ле Гофф вперше поглянув на минуле не "ззовні", а "зсередини". З допомогою великої і різноманітної кількості джерел автор створив цілісний образ людей Середньовічного світу. Книга побудована за хронологічним принципом що дає можливість простежити зміни досліджуваних ним категорій: ставлення людей до часу, релігії, праці, права та інших об’ктів, що спричиняють вплив на ментальності. Автор не тільки наводить динаміку змін певних категорій, а й намагається зрозуміти їх причини та з’ясувати наслідки.

Ж. Ле Гофф вважає, що ставлення до праці і часу – це основні структурні і функціональні аспекти суспільства і їх вивчення – найкращий спосіб пізнання історії суспільства. Тому цій проблематиці він присвятив велику кількість статей, які були опубліковані одним збірником. У цих статтях, написаних у різний період, автор простежив еволюцію в розумінні праці від біблійної праці-кари в Ранньому Середньовіччі до праці-виправдання, яка в результаті приводить до спасіння. Щодо часу то Ж. Ле Гофф перш за все простежив, хто і як змінював його і володів його новими формами в Західному Середньовічному суспільстві. Поява баштових годинників, потім кишенькових, поділ доби на 24 години, все це почало все більше поєднувати час і працю, яка ним регламентувалась. Ці та інші зміни відбувались протягом всього Середньовіччя, і саме простеження еволюції певних категорій протягом певного часу є основним у статтях зібраних у цьому збірнику.

Над книгою про Людовіка ІХ Святого Ж. Ле Гофф працював 15 років. Ця праця є свого роду новацією, адже він не створював класичної біографічної роботи про життя однієї людини, а також відмовився від створення образу епохи в рамках біографічного дослідження. Ця праця є викликом традиційним принципам зображення загального через дослідження індивідуальної біографії. Автор доводить, що така людина, як Людовік надає можливість для "глобалізації" історичного дослідження навіть в рамках біографії. Герой стикається з різноманітними сторонами соціального життя і його діяльність виражає найважливіші соціальні і культурні особливості того часу. У даній праці Ж. Ле Гофф зміг не тільки розширити рамки біографічного дослідження, а і по-новому підійшов до завдань історико-біографічних досліджень.

На велику увагу також заслуговує збірка "Середньовічна уява", до якої увійшли нариси з проблем чудесного, у розумінні людей, уявлення про Чистилище, ставлення до простору і часу, до тілесного і духовного та ін. Але найбільша кількість нарисів у цьому збірнику присвячена образно-уявному відображенню дійсності, проблемі символів, сновидінням. Теми деяких нарисів у збірнику згодом стали темами великих праць історика, але основна маса є просто невеликими дослідженнями та роздумами автора над різноманітними проблемами.

Однією із досліджуваних ним тем стала історія інтелектуалів, яких він досить різко вирізняє від науковців та учених. Інтелектуали, незалежно від того чим займались, завжди привертали увагу суспільства тому їх історію можна досить чітко простежити, але їх не можна об’єднати у спільну групу. Саме різноманіття інтелектуалів і ідей намагався простежити у своїй праці Ж. Ле Гофф.

Чи не вперше в історичній науці Жак Ле Гофф звернувся до дослідження тіла. Ставлення людини до тіла змінювалось протягом усієї історії, і воно не було однаковим у різних суспільствах, також різною була його роль в соціумі. Саме розуміння представниками різних станів Середньовічних людей тілесного є об’єктом дослідження, і це є частиною того глобального образу людини який прагнув створити історик.

Як бачимо майже усі згадані роботи Ж. Ле Гоффа вирізняються своєю революційністю та новизною тематики, не є винятком і дослідження феномена Чистилища. Ця тематика є досить нелегкою, адже простежити розвиток якого небудь вірування досить важко, особливо його витоки: водночас, Чистилище є досить важливим елементом католицизму, тому випускати його з поля зору є великою помилкою. Еволюція Чистилища змінювала просторові і часові уявлення людей, що формувало образ мислення тогочасного суспільства.

Усі без винятку роботи Ж. Ле Гоффа охоплюють тривалі часові рамки, в межах яких змінюються ті чи інші категорії. Однією із досліджуваних ним категорій стали людські цінності, що формувались у середньовічних людей на основі християнської релігії, хоча вона не була винятковим фактором. У роботі про еволюцію цінностей автор протиставляє релігійні цінності "земним" та аналізує міру впливу їх на людину, значення та роль у формуванні світогляду.

Якщо говорити про тематику робіт Ж. Ле Гоффа, то основна маса їх присвячена проблемам часу і простору, ідеям, уявленням, образам, сновидінням, тобто тому, чому не надавали великого значення інші історики, зосереджуючись на матеріальних речах чи матеріальних проявах людської ментальності. Ле Гоффа можна назвати одним із найбільших новаторів у плані проблематики та об’єктів дослідження.

Не менш резонансний характер, не тільки у радянській та російській, а й у світові історіографії, мають праці Арона Яковича Гуревича. "Якби потрібно було знайти спільну назву для цілої серії усіх моїх монографій, написаних в різні роки, то, мабуть, жодна не підійшла б краще ніж "До нового розуміння Середньовіччя"", такими словами А. Я. Гуревич розпочинає передмову до однієї зі своїх праць, і ці слова як найкраще характеризують усю діяльність автора у галузі дослідження середньовічної історії та культури. Його роботи стали дійсно новаторством у радянській історіографії.

На відміну від Ж. Ле Гоффа А. Я. Гуревич більшу увагу приділяв матеріальній стороні історії, що було пов’язано з ідеологічними рамками, у які були поставлені тогочасні радянські історики. Але А. Я. Гуревич починав свою діяльність у період "відлиги" і був прихильником шістидесятників це вплинуло на його світогляд, і за це йому довилось поплатитись власною кар’єрою.

У той час медієвісти були обмежені у виборі тем, і з того, про що можна було писати, А. Я. Гуревич вибрав об’єктом дослідження історію англійського селянства VII – початку XI ст., яка стала темою його дисертації.

Першою великою монографією А. Я. Гуревича є "Проблеми генези феодалізму в Західній Європі", що була написана в середині 60-х років і вперше вийшла друком 1970 р. Цій роботі передував ряд статей на подібну тематику, але саме вона стала першою великою працею, в якій автор розглядав історію з нових позицій – позицій Школи "Анналів".

А. Я. Гуревич є також одним із найкращих у російській історіографії дослідників середньовічної історії скандинавських країн, ця тематика характерна для його ранніх робіт.

Радянські історики 30-60 рр. ХХ ст. зосереджували свою увагу переважно на соціально-економічній і частково на політичній історії. Що до духовної сфери, то вона немов би поглиналась культурою Ренесансу, склався стереотип про "темне" Середньовіччя, добу постійних воєн і релігійної нетерпимості. Тому спроба А. Я. Гуревича більш детально дослідити особливості середньовічної культури не могли не суперечити пануючій традиції. Втім його спроба увінчалась успіхом і книга "Категорії середньовічної культури" стала досягненням не тільки радянської, а і світової історіографії. У ній автор дослід питання часу і простору, права, звичаї, відмінності у психології людей різних станів, ставлення до праці. Ця робота стала основою його подальшої діяльності, ідеї, закладені в ній, автор розвивав у наступних працях. "Низові" пласти середньовічної культури і релігійності послугували предметом аналізу у наступній його монографії "Проблеми середньовічної народної культури". Цей же рівень народної свідомості було розглянуто, у контексті всієї середньовічної епохи в наступній монографії "Середньовічний світ: культура мовчазної більшості". Як ми уже згадували у попередньому підрозділі, А. Я. Гуревич велику увагу надавав проповідям особливо проповідям Бертольда Регенсбурзького, яким присвячена велика кількість статей та окремий розділ монографії.

У згаданих книгах, і у окремо присвячених певним темам статях А. Я. Гуревича, були, зокрема, обговорені такі істотні аспекти релігійності середніх віків, як сприйняття віруючими святих і творених ними чудес; уявлення про смерть, розуміння Страшного; "хронотоп" – специфічне поєднання простору і часу у сприйнятті індивіда; середньовічний гротеск, що змішував страх зі сміхом, не менш парадоксальна взаємодія образів вічності і часу, земного і потойбічного світів, що знайшло вираження в exempla; змінюється протягом середньовіччя розуміння відовства, яке до кінця цієї епохи вилилося у велику полювання на відьом – величезної громадської значимості соціально-психологічний і релігійний феномен, і інші сторони світобачення та поведінки середньовічних людей.

Велику увагу А. Я. Гуревич приділяв не тільки масовій свідомості і феодальним відносинам, а і досліджував стосунки у малих колективах, становище індивідів у суспільстві та повсякденне життя окремих людей.

Пізніше, говорячи про перші свої роботи, А. Я. Гуревич не заперечує того, що в них написано і як це виражено, його погляди протягом життя хоча і зазнали трансформації, але все ж таки вони змінювались у руслі "анналістської" історіософії. Проблематика досліджень А. Я. Гуревича є досить широкою охоплюючи як матеріальну, так і духовну сфери людського життя. Сферою його досліджень є вікінги, давні германці, життя яких він дослідив чи не найкраще у радянській історіографії, і, звичайно – західноєвропейське населення. Саме широка тематика його робіт дозволила створити своєрідне розуміння середньовічної європейської культури та цілісний образ тогочасної людини.


Розділ IІІ. Просторово-часові уявлення у Середньовіччі


Час і простір – визначальні параметри існування світу і є одними із основних форми людського досвіду. Ми часом не усвідомлюємо, що простір і час не лише існують об’єктивно, але і суб’єктивно переживаються і усвідомлюються людьми, причому у різних цивілізаціях і суспільствах, на різних стадіях суспільного розвитку, в різних прошарках одного і того ж суспільства і навіть окремими індивідами ці категорії сприймаються і застосовуються неоднаково. Тому, для того щоб зрозуміти людину Середньовіччя, її психологію, потрібно зважати на зовнішнє середовище, на її уявлення про Всесвіт, на що впливала велика кількість чинників.

Найбільше значення на формування людини середньовіччя мало оточуюче середовище, Християнська релігія та залишки язичницьких вірувань і забобонів. Тогочасна Європа являла собою величезний покрив лісів і ланд з розкиданими по ньому обробленими родючими прогалинами – такий зовнішній вигляд християнського світу. Ле Гофф порівнює його з негативним відбитком мусульманського Сходу – світу оазисів посеред пустель. Там, на Сході, ліс – рідкість, тут його удосталь; дерева там – ознака цивілізації, тут – варварства. Релігія, народжена на Сході під покровом пальм, розцвіла на Заході, завдавши шкоди притулку язичницьких духів – деревам, які безжально вирубувалися ченцями, святими і місіонерами. Будь-який прогрес на середньовічному Заході був розчищенням, боротьбою і перемогою над чагарниками кущами.

Для селян і взагалі дрібного працюючого населення ліс був джерелом доходів. Туди виганяли пастися стада, там набирали восени жир свині – головне багатство бідного селянина, який після "відгодівлі на жолудях" забивав свою свиню, і це давало йому на зиму якщо не щедру їжу, то засіб для існування. Там рубали ліс, такий необхідний для економіки, яка протягом тривалого часу відчувала потребу в камені, залізі і кам’яному вугіллі. Удома, знаряддя праці, вогнища, печі, ковальські горни існували і діяли тільки завдяки дереву і деревному вугіллю. У лісі збирали дикорослі плоди, які були основним доповненням в примітивному раціоні сільського жителя, а під час голоду давали йому шанс вижити. Там же заготовляли дубову кору для дублення шкір, золу – для вибілювання або забарвлення тканин, але особливо – смолянисті речовини для факелів і свічок, а також мед диких бджіл, такий бажаний для світу, який довгий час був позбавлений цукру. Але всі люди, що жили за рахунок лісу, подались туди, перш за все, для того щоб маргіналізуватись, щоб поводитись там, як люди природи, поза світом культури в усіх розуміннях цього слова.

Розчищення лісів під ріллю і осушення боліт під пасовища були справою майбутнього, населені пункти часто-густо були розкидані серед лісів рідкісними оазисами, далеко один від іншого. Переважали невеликі села з обмеженим числом дворів або відособлені хутори. Більші селища зрідка зустрічалися в найбільш сприятливих місцевостях: в долинах річок, на берегах морів, у родючих районах Південної Європи.

Але з лісу виходила і загроза – він був осередком вигаданих або справжніх небезпек, тривожним горизонтом середньовічного світу. Ліс обступав цей світ, ізолював його і душив. З його страшного "мороку" несподівано з’являлися голодні вовки, розбійники, лицарі-грабіжники. З цих ненажерливих вовків уява середньовічної людини, спираючись на фольклорні образи незапам’ятних часів, легко робила чудовиськ.

Проте, якщо для більшості людей середньовічного Заходу горизонт обмежувався часом усе їх життя смужкою лісу, то зовсім не слід було б уявляти собі середньовічне суспільство як світ нерухомих домосідів, прив’язаних до свого оточеного лісом клаптика землі. Навпаки, дивує надзвичайна мобільність середньовічних людей.

Зв’язки між населеними пунктами були обмежені і зводилися до нерегулярних і досить поверхневих контактів. Натуральне господарство характеризувалось тенденцією до самозадоволення основних потреб. До того ж, шляхи сполучення практично були майже відсутні або знаходилися в абсолютно незадовільному стані. Старі римські дороги в тих районах, де вони були, поступово стали непридатними, нові шляхи розчищалися рідко, і підтримка їх була пов’язана з великими труднощами. Турботи державної влади про засоби сполучення не виходили за межі урядових потреб, дуже обмежених. Проте і ці потреби задовольнити було нелегко. Надаючи судові і податкові імунітети церковним установам та служивим людям і даючи їм широку владу над селянами, англо-сакські королі, наприклад, залишали за собою право вимагати від населення участі в спорудженні укріплень і ремонті доріг. Прокладення доріг і зведення мостів вважалися Богоугодною справою. Подорож в період раннього середньовіччя була небезпечною і тривалою справою. Небезпечною – бо розбійники були майже невід’ємною ознакою великої дороги, тривалою – бо засоби пересування були не у кращому стані, ніж шляхи. За добу можна було подолати найбільше декілька десятків кілометрів, часом дороги були настільки занедбаними, що подорожні рухалися ще повільніше.

Про те, з якою швидкістю передавалися відомості про важливі події свідчать такі факти: звістка про смерть Фрідріха Барбаросси в Малій Азії досягла Німеччини через чотири місяця; англійці дізналися про те, що їх король Річард Левине Серце потрапив у полон в Австрії, через чотири тижні.

Переміщувались в основному рицарі, хрестоносці та інші члени суспільства які жили не за рахунок землі і фактично не мали батьківщини. Селянин, поля якого були більш менш оборотною концесією з боку сеньйора і часто перерозподілялися сільською громадою, згідно з правилами сівозміни і ротації полів, був прив’язаний до своєї землі тільки волею сеньйора, від якого він охоче вислизав спочатку втечею, а пізніше шляхом правової емансипації. Індивідуальна або колективна селянська еміграція була одним з великих феноменів середньовічної демографії і суспільства.

Жоден матеріальний інтерес не утримає більшість з них удома, але самий дух християнської релігії виштовхує на дороги. Людина – лише вічний мандрівник на цій землі вигнання – таке вчення церкви, яка навряд чи потребувала того, щоб повторювати слова Христа: "Залиште усе і йдіть за мною".

Жалюгідна дійсність паломництва – доходила до трагічних випадків з хрестоносцями, померлими в дорозі з голоду або винищеними сарацинами. Швидшим був шлях по морю. При попутному вітрі корабель міг пройти до 300 км на добу. Але небезпеки тут були ще більшими, ніж на землі. Досягнута волею випадку швидкість просування могла бути зведена нанівець безнадійними штилями, зустрічними вітрами і течіями.

Кораблебудування було слабо розвинене в тогочасній Європі, судна були мало пристосовані до плавання у відкритому морі і трималися переважно шляхів, що йшли вздовж узбережжя. Виняток становили вікінги – сміливі мореплавці, кораблі яких побували у всіх морях Європи, від Чорного і Середземного до Північного і Білого, і навіть перетинали Північну Атлантику. Але залишилося невідомим, скільки швидкохідних суден загинуло в штормах і якою дорогою ціною були сплачені їх морські експедиції в Біле море або до берегів Гренландії і Америки. Та і нормани по можливості намагались не віддалятися далеко від берегів або островів: засоби орієнтування у відкритому морі були дуже примітивні.

Розмах усіх цих рухів, міграцій, подорожей був насправді вкрай невеликий, особливо у християнському світі. Географічний горизонт був одночасно і духовним горизонтом християнського світу. Вражає неточність учених в космографії: зазвичай допускали, що Земля є диском, нерухома і знаходиться в центрі всесвіту; потім уявили, услід за Аристотелем, систему концентричних сфер, а починаючи з XIII ст. – складнішу і ближчу до дійсності систему руху планет за Птоломеєм. Але ще більш вражаючою є фантазія середньовічної географії за межами Європи і Середземноморського басейну. Особливо примітною була та теологічна концепція, яка надихала до XIII ст. християнську географію і картографію. Як правило, розташування Землі визначалося віруванням, що її "пупом" є Єрусалим і що схід, який найчастіше поміщали на картах вгорі, на місці Північного полюса, має своєю вищою точкою гору Такт-і-Сюлейман в Азербайджані, де знаходиться земний рай і звідки витікають Тигр, Євфрат, Фісон (зазвичай ототожнюваний з Гангом) і Геон, тобто Ніл. Нечіткі відомості, які могли мати християни про ці річки, викликали певні труднощі. Їх легко повертали в інший бік. Пояснювали, що відомі витоки Тигра і Євфрата не є їх дійсними витоками, які розташовані на схилах райської гори Едем, а води цих річок надовго втрачаються в пісках пустелі, перш ніж знову вийти на поверхню.

У реальному житті панував християнський світогляд. Християнство було вагомою частиною історичної еволюції. Саме стосовно нього середньовічний християнин визначав усю решту і людства, і свого місця по відношенню до інших. І передусім, на думку Ле Гоффа, стосовно візантійця. З 1054 р. візантієць вважався єретиком. Проте, якщо звинувачення в розколі, відступництві і було найважливішим, західні люди не доходили до того, щоб його визначити – в усякому разі, назвати. Навіть для тих людей Заходу, які не споглядали її чудес, Візантія була в середні віки джерелом майже усіх багатств, бо звідти йшли найцінніші товари її власного або чужоземного виробництва. Звідти йшли розкішні тканини – шовк, секрет якого вона дізналась у Китаю в VI ст., звідти йшла повноцінна до кінця XI ст. золота монета, яку на заході називали попросту "безантом", цей "долар Середньовіччя". Скільки спокус пробуджували такі багатства!

Якщо ворожість середньовічних християн до візантійців, з якими вони знаходилися в постійних контактах, не обходилася без докорів сумління, то по відношенню до мусульман тут, мабуть, не було проблеми. Магомет був одним з гірших страховищ середньовічного християнства. Він невідступно переслідував уяву християн в апокаліптичному баченні. Він не згадувався інакше як у зв’язку з Антихристом.

В той же час історія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань і відтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманами Палестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувався апокаліпсичний образ ісламу.

Усе змінилося в XI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християн до прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестові походи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які, здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт, тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельні обміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів в мусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальні обміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом в інший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнським ученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обіг мусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу, в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.

Більш того, у Святій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман, швидко встановилися стосунки мирного співіснування.

Щодо навколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором, предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системі космічних уявлень людей середньовіччя. "В дворі землероба містилась модель Всесвіту".

Той світ поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ, що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучасний погляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків він виступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуються його фізичної природи, існувало ще і інше знання – знання його символічного сенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, і кожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити за його зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символів був невичерпний.

Здавалося б, християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідею хрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу. Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати до себе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначався справжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критерієм цінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов’язком, коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнському середовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цей строкатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало поза своїми межами, існували усередині нього, будучи об’єктом виключення із загального правила.

Поряд із забобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі, закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бік неба. Всесвіт став системою концентричних сфер – така була загальна концепція; думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення про небесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земного суспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискало смертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажу земних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів і престолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтях диявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі, і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лише уявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те, що обоє вони складають єдине ціле – щось заплутане, що заманює людей в тенета надприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собі покровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написане його ім’я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювала земне життя від небесного.

Цьому змішанню простору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучала небо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час – лише момент вічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигоду вважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку – крадіжкою. Людина не володіла часом бо час – власність бога.

Цей божественний час безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і учених греко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсь час, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюваний циклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагато сприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким, що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води, і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічній ментальності.

Час для кліриків Середньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певний напрям. Проте він

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: