Xreferat.com » Рефераты по истории » Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А.Я. Гуревича і Ле Гоффа

Людина середньовіччя: компаративний аналіз за працями А.Я. Гуревича і Ле Гоффа

що датується приблизно 800 р., проте нова упряжка поширилася тільки в XI-XII ст.

Економіка середньовічного Заходу мала на меті забезпечити людям засоби існування. Далі цього вона не йшла. Якщо здається, що вона переступає межу задоволення мінімальних потреби, то це тому, що "існування" є, звичайно ж, поняття соціально-економічне, а не суто матеріальне. Воно варіюється в залежності від соціальних шарів. Для маси достатньо коштів існування в прямому сенсі слова, тобто того, з чого жити фізично: перш за все їжі, потім одягу і житла. Середньовічна економіка носить головним чином аграрний характер; отже, вона заснована на землі, яка надає все необхідне. Це вимога забезпечити засоби існування є до такої міри основою середньовічної економіки, що в Раннє Середньовіччя, коли вона тільки складалася, робилися спроби посадити кожну селянську родину, соціально-економічну одиницю, на однакову ділянку землі, яка має забезпечити нормальне життя.

Для вищих верств поняття "існування" передбачало задоволення набагато більших потреб; воно повинно було дозволити їм зберегти свій статус, не опускатися нижче певного рангу. Засоби існування забезпечував їм в меншій мірі імпорт з-за кордону, а з іншої сторони – праця народної маси.

Ця праця не мала на меті ні економічний прогрес, ні індивідуальний, ні колективний. Вона припускала, крім релігійних і моральних прагнень (уникнути ледарства, що прямісінько веде до диявола; спокутувати, працюючи в поті чола, первородний гріх; упокорити плоть), як економічну ціль забезпечити як своє власне існування, так і підтримати тих, що нездатні самі подбати про себе.

Економічна мета середньовічного Заходу – створювати необхідне. Це виправдовувало діяльність і тягло за собою навіть відступ від деяких релігійних правил. У разі необхідності, була дозволена зазвичай заборонена робота в неділю, дозволялося працювати священикам, яким були заборонені багато ремесел. А деякі фахівці з канонічного права виправдовували необхідністю навіть злодійства. Але прагнути роздобути собі більше – це гріх гордині, один з найтяжчих різновидів гріха. Економічний ідеал, встановлений в каролінгську епоху Теодульфом, залишався значущим для всього середньовіччя. На його думку, слід було нагадати "тим, хто займається негоціями і торгівлею, що вони не повинні бажати земних вигод більше, ніж життя вічного. Справді, Бог дав кожному його ремесло, щоб він мав, з чого жити, і кожен повинен витягувати зі свого ремесла не тільки все необхідне для тіла, але також й для опори душі, що ще більш необхідно".

Безумовно, людині властиво відчуття голоду. Воно, як сказано в "Світильнику", є спокутою за первородний гріх: "Голод – одна з кар за первородний гріх. Людина була створена, щоб жити, не працюючи, коли б вона це побажала. Але після гріхопадіння вона могла спокутувати свій гріх лише працею ... Бог, отже, покарав її почуттям голоду, щоб вона працювала під примусом цієї необхідності і знову звернулася таким шляхом до речей вічних ".

Ця похмура літанія тривала навіть у XIII ст., Коли великий голод став, здається, приходити рідше. 1221-1222 рр..: "У Польщі три роки поспіль лили проливні дощі і відбувалися повені, результатом чого став дворічний голод, і багато хто помер". 1223: "Були сильні заморозки, які погубили посіви, від чого стався великий голод в усій Франції". У тому ж році: "Дуже жорстокий голод в Лівонії – настільки, що люди поїдали один одного і викрадали з шибениць трупи злодіїв, щоб пожерти їх". 1263: "Дуже сильний голод в Моравії і Австрії; багато хто помер, їли коріння і кору дерев". 1277: "В Австрії, Іллірії і Каринтії був такий сильний голод, що люди їли кішок, собак, коней і трупи". 1280: "Великий брак всіх продуктів: хліба, м’яса, риби, сиру, яєць. Справа дійшла до того, що в Празі за гріш насилу можна було купити два курячих яйця – тоді як раніше стільки коштувало півсотні. У той рік не можна було сіяти озимі, крім як у далеких від Праги краях, та й там сіяли дуже мало, і сильний голод вдарив по біднякам, і багато їх від цього померло".

З розвитком господарства почала розвиватись і торгівля, але в сільських місцевостях грошові відносини ще не зовсім утвердились, а мінова торгівля грала дуже слабку роль у середньовічних обмінах. Основою сільського життя було натуральне господарство. Під натуральним господарством на середньовічному Заході слід розуміти господарство, де всі обміни були зведені до крайнього мінімуму. Натуральне господарство, є майже синонімом замкнутого господарства. Сеньйор і селянин задовольняли свої економічні потреби в рамках вотчини, а селянин головним чином у рамках свого двору: він харчувався за рахунок присадибного саду-городу і тієї частини врожаю зі свого тримання, яка йому залишалася після сплати сеньйоріальних поборів і церковної десятини; одяг виготовляли в дома жінки, був у сім’ї і основний інвентар – ручний млин, гончарний круг, верстак.

Якщо в текстах вказуються грошові оброки, це ще не означає, що вони дійсно були сплачені дзвінкою монетою. Грошове числення не було жорстко пов’язано з грошовим платежем. Гроші були лише ставленням, "вони служили мірою вартості", були оцінкою податку. Тим більше не слід приймати "за чисту монету" згадки про монету в середньовічних текстах: в християнській середньовічній літературі зберігалися язичницькі вирази. Просто-напросто, оскільки церква не билася проти грошових числень з тим же завзяттям, як з виразами, що нагадували про язичництво, вони краще збереглися.

Ясно, нарешті, що гроші на середньовічному Заході ніколи не зникали з ужитку. Не тільки церква і сеньйори мали у своєму розпорядженні весь час певну суму для престижних витрат, але і сам селянин не міг повністю обійтися без грошових покупок: він повинен був, наприклад, купувати сіль, яку йому рідко вдавалося обміняти на інший продукт. Можливо, що селяни, та й взагалі бідняки, добували кілька потрібних їм монет швидше милостинею, ніж продажем своїх продуктів. Під час голоду, коли особливо жорстоко відчувалася відсутність у бідняків дзвінкої монети, розподіл продовольства супроводжувалося роздачею грошей.

Справді, Карл Великий продав, здається, частину своїх найбільш дорогоцінних рукописів, щоб допомогти біднякам. Але ця форма тезаврації, яка відступає тільки перед злиднями, свідчить про слабкість і негнучкість грошового обігу.

Слід зауважити, що сфера грошового господарства була набагато більшою, ніж це здається на перший погляд, якщо взяти до уваги два вельми поширені на середньовічному Заході явища: використання скарбів, предметів розкоші і ювелірних виробів як грошових резервів і існування інших грошей, крім металевих.

Явне так само й існування неметалевих грошей (бик або корова, шматок тканини і особливо перець) є безсумнівною ознакою архаїзму, проявом економіки, яка важко переходить від натуральної до грошової стадії. Втім, і природа металевої монети сама тривалий час залишалася архаїчною. Насправді, монета оцінювалася за вартістю не як знак, а як товар; вона коштувала не стільки, яка була її теоретична вартість, написана на лицьовій або зворотній стороні (на останній взагалі нічого не пишуть), але стільки, яка була реальна вартість вміщеного в ній дорогоцінного металу. Щоб дізнатися про це, її зважували. Лише в самому кінці XIII в. французькі легісти насилу почали розрізняти її дійсну вартість (вага в золоті) і номінальну, тобто її трансформацію в грошовий знак, інструмент обміну.

У Раннє Середньовіччя збільшилося число монетних дворів. Багато населених пунктів, зниклі нині (особливо в вестготській Іспанії), які, поза сумнівом, були лише містечками, мали майстерню, де чеканили монету.

Купець на початку XIV ст. – це завжди головним чином продавець особливих, рідкісних, розкішних і екзотичних товарів, зростаючий попит на які з боку вищих суспільних категорій спричиняв збільшення чисельності і значення комерсантів. Вони були якимось доповненням, привносили ту малу частину необхідного надлишку, яку не могла виробити місцева економіка. І в тій мірі, в якій вони були "побічним елементом" і не зазіхали на основи економічної та соціальної структури, тямущі клірики їх вибачали і виправдовували.

По правді кажучи, купці були маргіналами. Основним предметом їх операцій служили дорогі, але малооб’ємні товари: прянощі, розкішні тканини, шовк. Це найбільш вірно по відношенню до першопрохідців торгівлі – італійців. Їх головна вправність полягала, мабуть, всього-на-всього в тому, що, знаючи стабільні ціни на Сході, вони могли заздалегідь розрахувати свій прибуток.

Сама природа величезних купецьких прибутків від торгівлі предметами розкоші показує, що ці операції здійснювалися на "узбіччі" основної економіки. Про це ж говорить і структура торгових компаній: більшість купецьких асоціацій, крім міцних спільнот сімейного типу, створювалося лише для однієї угоди, ділової поїздки або на термін від 3 до 5 років. Не було ні справжньої безперервності в їхніх підприємствах, ні довгострокових інвестицій – якщо, звичайно, не брати в розрахунок звичай що довго зберігався, розтрачувати значну, а іноді й основну частину своїх статків у посмертних даруваннях.

Чого ж домагалися купці і особливо міські патриції? Це або землеволодіння, яке не тільки захищало їх від голоду, але і залучало до більш високої категорії земельного власника, а за сприятливого випадку, придбавши маєток, вони могли навіть піднятися до рангу сеньйора. Або це були дохідні землі та нерухомість усередині міських стін або позики сеньйорам і князям, а іноді і зовсім скромним дебіторам. Але передусім це були вічні ренти.

Згадаймо окреслену вище економічну і соціальну еволюцію. Вищі шари, сеньйори, внаслідок розвитку феодальної ренти все більше перетворювалися на "земельних рантьє", і все менше займалися безпосереднім веденням господарства. Гроші, які вони при цьому могли витягти, не вкладалися в тій же мірі в економічний прогрес.

Як би там не було, незаперечні успіхи розвитку грошового господарства мали важливі соціальні наслідки. Поширення найманої праці починало помітно змінювати статус різних класів – перш за все в місті, але також все більше і на селі. Збільшувалася відстань між класами, а точніше, між соціальними категоріями всередині класу. Це видно на прикладі сільських класів: сеньйорів і селян. Але це ще більш справедливо відносно міських класів. Вищий шар відривався від середнього і дрібного люду ремісників і робітників.

Але якщо дуже часто основою їх відмінностей були гроші, то відтепер соціальна ієрархія ще в більшій мірі визначалася іншою, нової цінністю – працею. Дійсно, міські класи завойовували собі місце завдяки важливості їх економічної функції. Сеньоріальному ідеалу, заснованому на експлуатації селянської праці, вони протиставили систему цінностей, в основі якої лежала своя власна праця, яка зробила їх могутніми. У міському середовищі новий вододіл ізолював категорію "людей ручної праці", ремісників і поки що нечисленних найманих робітників. Був момент, коли інтелектуали з університетських кіл намагалися визначити себе як працівників розумової праці, зайнятих з іншими ремісниками на "будівельному майданчику" міста. Вони поспішили пов’язати поняття еліти з поняттям власноручної праці.

Показово, що протягом тривалого часу за індивідом взагалі не визнавалося право на існування в його одиничній неповторності. Ні в літературі, ні в мистецтві не зображувався людина в її приватні властивості. Кожен зводився до певного фізичного типу відповідно до своєї соціальної категорії і свого рангу.

Благородні мали біле або руде волосся, а також золоте, кольору льону, часто кучеряве; блакитні "правдиві" очі – важко не угледіти в цьому вторгнення північних воїнів в канони середньовічної краси. І якщо великий діяч випадково не вкладався в загальноприйняті умовності фізичної характеристики, то його особа все одно повністю залишалася похованою під купою загальних ознак. Біографи наділяли королів повним набором поглядів та якостей, необхідних особам їх рангу.

Індивід у середні віки, в першу чергу, належав родині. Великій родині, патріархальній або племінній. Під керівництвом свого глави вона тиснула на індивіда, нав’язувала йому і власність, і відповідальність, і колективні дії.

Важко зрозуміти, яке в точності місце займали жінка і дитина в сім’ї як первинній спільноті. Без сумніву, жінка була на підлеглому становищі. Вона не була шанована в цьому чоловічому, військовому суспільстві, чиє існування постійно було під загрозою і де, отже, плодючість розглядалася скоріше як прокляття, ніж як благо. Християнство зробило дуже мало для поліпшення її матеріального і морального статусу. Адже на ній лежала основна провина за первородний гріх. З усіх видів диявольської спокуси саме жінка була найгіршим втіленням зла.

Роль жінок у середньовічних єретичних або параєретичних рухах була знаком незадоволеності відведеним їм місцем. Втім, констатація презирства по відношенню до жінки потребує уточнень. Хоча жінка і не вважалася настільки ж корисною в середньовічному суспільстві, як чоловік, але тим не менше вона відігравала важливу роль в економічному житті і крім своєї функції дітонародження. У класі селян в роботі вона була майже тотожною, якщо не рівною чоловікові. Заняття жінок вищого класу були хоча і більш "благородними", але не менш важливими. Вони стояли на чолі гінекеїв, де виготовляли предмети розкоші, дорогі тканини, вишивки, що забезпечувало більшу частину потреб в одязі сеньйора і його людей.

Хоча народження дівчаток в середні віки і не викликало особливої радості, все ж таки немає підстав підозрювати цю епоху в дітовбивстві, як у інших суспільствах де була незначна суспільна роль жінки. Пенітенціарії, що перераховували довгий список жорстоких і варварських звичаїв, як правило, мовчать з цього приводу.

З іншого боку, жінки з вищих прошарків суспільства завжди користувалися певною повагою.

Часто стверджувалося, що хрестові походи залишали жінок Заходу на самоті, що призвело до зростання їх влади і прав. Поезія трубадурів, здавалося, відображала це підвищення ролі покинутих дружин. Втім, при читанні трубадурів, м’яко кажучи, не виникає враження, що світ куртуазної поезії був світом самотніх жінок. Юридичні акти показують, що, в усякому разі, в питаннях управління спільним майном подружжя становище жінок погіршувалося з XII по XIII ст.

З дітьми було дещо інакше. Та й чи були діти на середньовічному Заході? Якщо вдивитися в твори мистецтва, то їх там не виявиться. Пізніше ангели часто будуть зображатися у вигляді дітей і навіть у вигляді грайливих хлопчиків – путті, напівнгелочків, напіверосів. Але в середні віки ангели обох статей зображувалися тільки дорослими. І коли скульптура Діви Марії вже набула рис м’якої жіночності, явно запозичених у конкретної моделі і дорогої для художника, який вирішив їх обезсмертити, то немовля Ісуса залишалось страхітливим, це не цікавило ні художника, ні замовників, ні публіку. І лише наприкінці Середньовіччя поширюється іконографічна тема, що відображала новий інтерес до дитини. В умовах найвищої дитячої смертності інтерес цей був втілений в почутті тривоги: тема "Побиття немовлят" відбилася в розповсюдженні свята Невинновбитих. Під їх патронатом перебували притулки для підкинутих дітей, але вони з’явилися не раніше XV ст. Прагматичне Середньовіччя ледь помічало дитину, не маючи часу ні розчулюватися, ні захоплюватися нею. Та й дитина часто не мала дідуся – настільки звичного для традиційних суспільств вихователя. Занадто мала була тривалість життя в середні віки. Ледве вийшовши з-під опіки жінок, люди не ставилися серйозно до дитячої сутності, дитина опинялася викинутою у виснажливу сільську працю або в навчання ратної справи. Дитина потрапляє в поле зору лише з виникненням сім’ї, яка характеризується спільним проживанням тісної групи прямих нащадків і предків, яка з’явилася і набула поширення з розвитком міста і класу бюргерства. Дитина була породженням міста і бюргерства, що придушило і скувало самостійність жінки. Вона була поневолена домашнім вогнищем, тоді як діти, емансиповані, заполонили будинки, школу, вулицю.

Жінки знаходилися в центрі ще одного конфлікту, зовні не настільки драматичного. Вони були об’єктом суперництва чоловіків різних соціальних класів. Ці люб’язні ігри статей були відчутним виразом боротьби класів. Презирство жінок до чоловіків певної соціальної категорії відчувалося останніми як самий болючий удар з усіх отриманих ними.

У повсякденному житті народна маса мала великі центри спілкування. На селі цю роль грали млини. Селяни звозили туди зерно, повинні були чекати в черзі. Можна припустити, що там обговорювалися сільськогосподарські нововведення, саме звідти вони починали своє розповсюдження, там же, на млинах, визрівали селянські повстання. Значення млинів як вогнища селянського спілкування доводять нам два факти. Статути чернечих орденів XII ст. наказували ченцям збирати там пожертви. Повії настільки часто відвідували околиці млинів, що св. Бернар, завжди готовий ставити інтереси моралі вище інтересів економічних, спонукав ченців зруйнувати ці осередки пороку.

У місті і на селі важливим соціальним центром була таверна. Сеньйори всіляко заохочували її відвідування, оскільки найчастіше мова йшла про таверну "баналітетну", що належала сеньйору, де розливали його вино і пиво, з якого він же утримував акцизний збір. Навпаки, парафіяльного священика ображав цей центр пороку, де процвітали пияцтво та азартні ігри, в ньому вбачали суперника приходу з його проповідями і церковними службами. Таверна збирала не тільки людей одного села або кварталу (квартали, до речі, були ще однією коміркою міської солідарності, що грала важливу роль у пізньому Середньовіччі, як і вулиця, на якій групувалися вихідці з однієї місцевості або представники одного ремесла); таверна в особі господаря грала роль кредитної каси, вона приймала також і чужинців, оскільки була і готелем. Там поширювалися новини, чутки та легенди. Бесіди формували там менталітет, а оскільки випивка розпалювало уми, таверни сприяли тому, що середньовічне суспільство знаходило свою збуджену тональність. Це п’янке почуття вселяло в Середньовіччі бродіння, небезпечне спалахами насильства.

Як бачимо, були причини говорити про Середньовіччя як про темні, варварські часи, що сповнені гріха. Середньовічну культуру здебільшого вписують в одні рамки, виділяють для усієї доби єдині канони, але Середньовіччя, навіть під контролем церкви не було статичним, у ньому вирувало життя. Почали пробуджуватись, головним чином серед бюргерства, нові потреби в різних виробах, що підштовхнуло до пошуку нових способів їх виготовлення і, можливо, до виходу на серійне виробництво (в інтелектуальній сфері це дозволила зробити друкарня), яке відповідало, за виготовлення продукції ще вельми гідної якості, зростанню рівня життя нових верств населення і більш широкому поширенню добробуту та гарного смаку. Середньовіччя підготувало грунт для суспільств епохи Відродження та Нового часу, більш відкритих і для багатьох більш щасливіших, ніж задушливе феодальне суспільство.


Висновки


Проаналізувавши картину середньовічного світу, відтворену нам Ж. Ле Гоффом та А. Я. Гуревичем відповідно до поставленої мети та завдань ми можемо зробити узагальнений висновок.

Вчені основою світогляду людини вважають уявлення про час та простір. Час – не просто один з аспектів ментальності, він був знаряддям соціального контролю. Цей контроль передусім належав церкві. Частини дня відзначалися дзвонами; церква встановлювала дні праці і дні свят, в які працювати було заборонено; вона диктувала, в які дні потрібно було дотримуватись посту і коли не можна було вести статеве життя. Отже, за допомогою своєї монополії на час духовенство контролювало виробничу і сімейне життя віруючих.

Тим часом, у середньовічному європейському суспільстві зріла нова сила, яка зазіхнула на церковну монополію на час – це підприємці, купці. Піднесення міст, розвиток торгівлі і ремесла супроводжувалися глибокою переорієнтацією інтересів і поглядів міського населення, яке інакше, на відміну від сільського населення, сприймало природу та її цикли. Купець і ремісничий майстер не можуть не дорожити часом, розумне використання якого дає їм дохід та можливість більш ефективно розпоряджатися робочою силою. На рубежі XIII і XIV ст. на баштах соборів і міських ратуш у великих містах Заходу встановлюються механічні годинники. Відтепер хід часу відбивають не церковні дзвони, а механізми, що символізують самостійність міста і його населення. "Час купця" протиставлений "часу церкви".

Церква у Середньовіччі намагалась поширити свою владу на всі сфери життя. Разом із внутрішньою експансією християнства відбувалась і зовнішня, яка стимулювала рух населення по всьому світі. Ще однією особливістю релігійного життя була гнучкість догм, правил і поглядів що змінювались протягом часу в залежності від умов.

Втім духовна церковна влада не була тотальною. У ранньому Середньовіччі велику роль у житті відігравали залишки язичницьких вірувань, що переросли у звичаї, забобони, пізніше мрії церкви про гармонійне суспільство наражалися на жорстоку реальність протиріч і боротьби класів. Особливо це проявилось із зростанням ролі міст. Але все ж церква могла дозволити собі підняти населення на захист християнства. Людина – природна істота і їй властиво боротись за виживання тому у Середні віки, особливо у період голоду, а це було часте явище, церква, даючи людям надію, мала досить сильну владу над ними.

Ставлення до праці в середні віки було різним. Панівний клас, природно, був далекий від виробничої діяльності і, оскільки вона цілком покладалася на плечі непривілейованих, нижчих верств населення, дивився на неї зневажливо. З точки зору дворянства, благородними заняттями вважалися війна, лицарські подвиги і забави. Неробство, добування ж матеріальних благ, брудні та важкі турботи про хліб насущний були справою грубої черні.

Праця мала не тільки економічний зміст – вона могла бути джерелом морального задоволення. Майстер, що виготовляє ремісничий шедевр, стверджуючи своє право на членство в цеху, разом з тим стверджував і свою особисту гідність, суспільне становище, приналежність до корпорації. Саме в якості члена групи він міг визначитися у ролі правового індивіда: і потати як людська особистість.

Так у середньовіччі переосмислювалось значення праці в житті. З прокляття, що тяжіє над родом людським, праця перетворювала на покликання. Усвідомлення гідності трудової діяльності було складовою частиною загального процесу зростання людського самосвідомості. Однак це підвищення громадської оцінки праці до кінця середніх віків залишалося все ж таки не більш як тенденцією. Отримати повну реабілітацію у феодальних умовах праця не могла.

Соціальна структура феодального суспільства в Західній Європі характеризувалася двома взаємно суперечливими, але функціонально між собою пов’язаними принципами організації: відносинами панування і підпорядкування та відносинами корпоративними. І господарі, й підлеглі, залежали від них, люди, входили в корпоративні групи, які захищали їхні права та гарантували збереження ними певного суспільного та юридичного статусу. Заперечуючи вільний розвиток людської особистості, корпорація одночасно створювала умови для її існування в певних рамках, в тих межах, які не суперечили інтересам і цілям колективу.

Середньовічне право відобразило цю подвійність: відкидаючи нововведення як негожі і навіть злочинні, воно захищало статус людини, яким вона користувалася як член соціальної групи. Корпорація була школою виховання почуття власної гідності об’єднуваних нею індивідів. Спираючись на підтримку своїх побратимів по групі і відчуваючи себе рівною їм, людина навчалася поважати саму себе і собі подібних. Не лише страх і шанування перед вище стоячими, а товариське почуття і взаємна повага емоційно пов’язували людей в групи.

Загалом світогляд людини Середньовіччя був породжений християнською, релігією що лягла на грунт язичницьких вірувань. Людина повністю залежала від навколишнього середовища, відчуваючи єдність із ним. І все ж, вона була людиною з усіма її недоліками та бажаннями, які намагалась реалізувати по мірі можливостей і у відповідності до тогочасних уявлень.


Список використаних джерел та літератури


Публікації джерел:

Гуревич А. Я. "Exempla" — литературный жанр и стиль мышления // Монтаж: Литература, искусство, театр, кино. М., 1988. – С. 196-125.

Гуревич А. Я. Английское крестьянство в X — начале XI в. // Там же. 1957. Вып. 9. – С. 69-131.

Гуревич А. Я. Большая семья в Северо-Западной Норвегии в раннее средневековье // Средние века. М, 1956. Вып. 8. – С. 50-96..

Гуревич А. Я. Вопросы культуры в изучении исторической поэтики // Историческая поэтика. М., 1986. – С. 229-246.

Гуревич А. Я. Время как проблема истории культуры // Вопр. Философии. – 1969. – № 3. – С. 74-97.

Гуревич А. Я. Из истории имущественного расслоения общинников в процессе феодального развития Англии // Средние века. М, 1955. Вып. 7. – С. 27-47.

Гуревич А. Я. Из истории народной культуры и ереси: "Лжепророки" и церковь // Средние века. М., 1975. Вып. 38. – С. 36– 55.

Гуревич А. Я. Индивид и общество в варварских государствах // Проблемы истории докапиталистических обществ. М., 1968. – С. 246-267.

Гуревич А. Я. История и сага. О произвидении Снори Стурлусона "Хеймскрингла" – М., 1972. – 198 с.

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984. – 350 с.

Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. М., 1989. – 366 с.

Гуревич А. Я. Мировая культура и современность // Иностр. лит. – 1976. – № 1. – С. 56-73.

Гуревич А. Я . Многозначная повседневность средневекового человека // Там само. – С. 64-88.

Гуревич А. Я. Норвежские бонды в XI–XII вв. // Средние века. М., 1963. Вып. 24. – С. 64– 87.

Гуревич А. Я. О соотношении народной и ученой традиции в средневековой культуре // Французский ежегодник, 1984. – М., 1985. – С. 178-213.

Гуревич А. Я. Основные этапы социально-экономической истории норвежского крестьянства в XIII–XVII вв. // Средние века. М., 1959. Вып. 16.– С. 56-82.

Гуревич А. Я. Повседневная жизнь в средние века // Искусство кино. 1990. № 6. – С. 12– 25.

Гуревич А. Я. Популярное богословие и народная религиозность средних веков // Из истории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976. – С. 65-91.

Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: