Xreferat.com » Рефераты по истории » Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

розвитку жіночої освіти. Слухачки курсів поділялися на дійсних і вільних. Першим по закінченні курсів (теоретичних і практичних занять) видавалося свідчення про освіту.

Одним з активних організаторів і діячів цих курсів був великий педагог Росії Д.И. Тихомиров, тому їм було привласнено його ім'я (на будівлю будинку курсів Д.И. Тихомиров пожертвував 200 тис. руб.). Курси були платними. Для проведення практичних занять вони мали свою початкову школу, а потім і дитячий сад.

У 1912 р. Московські жіночі курси мали наступні відділення: по підготовці вчительок навчальних предметів у молодших класах середніх шкіл (2 роки навчання), по підготовці керівниць дитячих садів (1 рік навчання), спеціально-педагогічні (1 рік навчання), по підготовці керівників фізвиховання (до 1 року навчання).

У своїй еволюції вища жіноча школа минала кілька етапів. Початок першому (1872–1886) було покладено відкриттям «у виді досвіду» Московських вищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Потім відкрилися аналогічні курси в Казані (1876), Петербурзі і Києві (1878). У 1886 р. в умовах політичної реакції вони закрилися.

Історичну місію першого в Росії вищого жіночого навчального закладу виконали Московські вищі жіночі курси, створені в 1872 р. Ведучу роль у їхній організації зіграла прогресивна інтелігенція Москви, і насамперед передова частина професури Московського університету. Ініціатором, безпосереднім організатором і першим директором курсів був професор історії В.И. Герьє.[2.10; 103]

На початку своєї діяльності курси були приватними, а потім стали «напівдержавним» навчальним закладом. Основним джерелом їхнього фінансування була плата за навчання. Стаття надходження від слухачок і індивідуальних пожертвувань перевищувала 9/10 усіх фондів. З початку 900-х рр. незначні кошти на курси виділяли міністерство народної освіти (3–4% від загального кошторису), Московська міська дума, Московське губернське земство, купецька управа.

Тривалий час курси не мали власного приміщення. Спочатку вони розміщалися в будинку 1-й чоловічої гімназії на Волхонці та у приватному будинку на Пречистенці, потім перейшли в будинок Політехнічного музею, приватний будинок Гірша та інші орендовані приміщення, нарешті, у навчальні будинки, побудовані на Дівочому полі. Власних гуртожитків курси не мали. Слухачки курсів в основному були вихідцями з заможних родин дворян, купецтва, духівництва, чиновників. Так, за даними за 1885/86 навчальний рік, з 227 курсисток 128 були дворянського походження, 34 – купецького, 15 – духовного, 21 – чиновничого люду, 28 – міщанського і тільки 1 походила із селян.

У 900-і рр. число представниць нижчих шарів суспільства трохи зросло. З 2936 курсисток було дочок селян – 116, міщан – 479; інші, як і раніш, були дітьми дворян, військових, купців, служителів церкви і різночинної інтелігенції. Приблизно половину слухачок курсів складали іногородні.

З перших років існування Московські вищі жіночі курси являли собою навчальний заклад університетського типу.

Курси спочатку були з дворічним, а потім із трирічним і чотирирічним терміном навчання. Навчальний план і програми курсів були побудовані по університетському зразку.

Плани, програми, організація навчального процесу на курсах неодноразово мінялися й удосконалювалися. На першому етапі курси мали два факультети: історико-філологічних і фізико-математичний, що готували вчительок для середніх навчальних закладів.

З 1906/07 навчального року на курсах була введена предметно-циклова система викладання, що надала курсисткам можливість спеціалізуватися не на останньому курсі, а протягом ряду років навчання. Так, на історико-філологічному відділенні спеціальностями стали історія, філософія, література, а усередині цих трьох циклів можна було придбати більш вузьку спеціалізацію: в істориків – по загальній історії, російській історії й історії мистецтв, у літераторів – по загальній літературі і російській літературі, у філософів – по історії філософії і логіку з психологією і педагогікою. Кількість циклів на фізико-математичному факультеті, що мав два відділення – математичних наук і природничих наук, у 1912 р. досягло 12. У 1916 р. на курсах була введена система навчання, що майже цілком збігає з університетської. У цьому ж році на фізико-математичному факультеті було створено хіміко-фармацевтичне відділення.[2.10; 104]

Психолого-педагогічна освіта на Московських вищих жіночих курсах, як і в університетах, завжди складала слабке місце. В останні роки на курсах викладалися приватні методики. Стала вводитися педагогічна практика.

На Московських вищих жіночих курсах працював кваліфікований склад професорів і викладачів. Це були по перевазі великі вчені-педагоги університету й інших вищих навчальних закладів Москви. Великий внесок у роботу курсів внесли Ф.А. Бредихін, А.Н. Веселовський, В.И. Вернадський, Р.Ю. Випнер, Н.Д. Зелінський, В.О. Ключевський, В.К. Млодзиєвський, Д.Н. Прянишніков, И.М. Сєченов, Н.И. Стороженко, К.А. Тімірязєв, М.С. Тихомиров, П.К. Штернберг, Г.И. Челпанов, А.А. Ейхенвальд.

Тривалий час душею курсів був С.А. Чаплигін, другому й останній по рахунку директор курсів, що обирався на цю посаду в 1905–1918 р. Деканами курсів були відомі учені професори В.М. Хвостів, Д.М. Петрушковський, В.Ф. Давидовський.

Курси нерідко піддавалися гонінням з боку царського уряду і міністерства народної освіти, тому що багато курсисток брали участь у революційно-демократичному русі. За викладачами і слухачками курсів був установлений нагляд поліції і жандармерії. У 1886 р. був заборонений прийом на курси. Тому був період, коли курси працювали усього лише як колективні уроки Суспільства виховательок і вчительок. Офіційно курси знову відновили свою діяльність по «высочайше» затвердженому рішенню Державної Ради в 1900 р.

Багато курсисток піддавалися арештам. Значна частина їх через переслідування і тяжке положення змушена була кидати навчання, не одержавши відповідного документа про освіту.

Незважаючи на це, Московські вищі жіночі курси підготували великий загін вчительської інтелігенції. Через курси за всі роки їхнього існування пройшло понад 20 тис. чоловік.

Після Великої Жовтневої революції на базі Московських вищих жіночих курсів був створений 2-й Московський державний університет, потім перетворений у Московський державний педагогічний інститут ім. В.И. Леніна.

У Москві існували й інші жіночі курси: однорічні вечірні Лубянські (1869–1889), названі так по місцю занять – у будинку 3-й гімназії на Б. Лубянці; історико-філологічні і юридичні вищі жіночі курси Полторацького; вечірні колективні уроки по історії і літературі; різні приватні жіночі курси.[2.10; 105]

У 1878 р. у Петербурзі відкриваються вищі жіночі Бестужевські курси, засновані кружком передових інтелігентів у. главі з професором А.Н. Бекетовим, що одержали назву «бестужевських» по імені першого голови педагогічної ради курсів професори історії К.Н. Бестужева-Рюміна. У цьому ж році виникло суспільство для доставляння кошт вищим жіночим курсам, що знайшло для них приміщення на Сергієвській вулиці столиці, а потім побудувало на власні гроші будинок на 10-й лінії Васильївського острова.

У 1886 р. Бестужевські курси й інші вищі жіночі навчальні заклади були закриті і знову відновлені тільки в 1890 р.

У рік установи на Бестужевських курсах навчалося 254 слухачки, у 1885 р. їх стало 785, у 1909 р. – понад 5 тис. чоловік. За 34 роки своєї роботи (1878–1912) Бестужевські курси закінчили майже 4 тис. чоловік; 2/3 з них стали педагогами.

Випускниці вищих жіночих курсів у 1904 р. одержали право викладати в старших класах жіночих середніх навчальних закладів предмети словесно-історичного і фізико-математичного циклів.

У 1906 р. міністерство народної освіти надало бестужевкам право викладати в окремих класах чоловічих навчальних закладів. У 1910 р. Державна рада офіційно визнала Бестужевські курси вищим навчальним закладом, рівним університетові.

На Бестужевських курсах працювали кращі професори і викладачі Петербурзького університету й інших вузів столиці. Рівень знань бестужевок був, як правило, досить високим, наближаючи до рівня університетського утворення.

Петербурзькі Бестужевські вищі жіночі курси проіснували до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Наступний етап (1889–1905) почався поновленням прийому слухачок на Петербурзькі вищі жіночі курси. У 90-х рр. XIX ст. проблема розвитку вищої жіночої освіти знову придбала загальноросійське звучання завдяки публічно-просвітительським акціям професорів і викладачів Московського, Новоросійського (в Одесі), Харківського університетів. Відомими стали так називані колективні уроки при Московському суспільстві виховательок і вчительок. Вони складалися з публічних лекцій, семінарів, лабораторних занять і, власне кажучи, продовжили справу закритих Вищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Їх проводили И.М. Сєченов, К.А.Тімірязєв, Р.Ю. Виппер, В.И. Вернадський, С.А. Чаплигін, Д.Н. Прянишніков і інші. До 1899 р. число слухачок «уроків» досягло 800 чоловік. У 1900 р. міністр освіти Н.П. Боголепов настояв на відтворенні замість них Московських вищих жіночих курсів під «обов'язковим контролем Міністерства народної освіти».[2.3; 134]

Серед інших вищих жіночих курсів у дореволюційний період у Петербурзі діяли: курси М.А. Лохвицькой – Скалон (з 1895 р. курси готували викладачів нових мов, а з 1903 р. – і вчителів географії); курси виховательок і керівниць фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (з 1896 р.); природничонаукові курси для підготовки вчительок географії і природознавства (з 1903 р.); курси Н.П. Раєва в складі двох відділень – юридичні й історико-літературного (з 1906 р.); курси И.В. Дмитрієва з трьома факультетами: історико-філологічні, фізико-математичні і юридичним; юридичні курси Песковської та інші.[2.10; 100]

У 1903 р. у Петербурзі на базі жіночих педагогічних курсів при жіночій гімназії був організований жіночий педагогічний інститут, у який приймалися дівчини, що закінчили гімназії й інститути шляхетних дівиць. Інститут належав відомству установ імператриці Марії. Царський уряд планував зробити з випускниць цього інституту деяку вірнопіддану «противагу» ліберально, а часом і революційно настроїним бестужевкам.

Петербурзький жіночий педагогічний інститут мав два факультети: словесно-історичний і фізико-математичний. Термін навчання в інституті – 4 роки. Словесно-історичний факультет поділявся на три розряди: історія, російська мова і література, іноземні мови. Фізико-математичний факультет мав два розряди: математика і фізика, природничі науки і географія. Практичні заняття в інституті проводилися на четвертому курсі. Загальні дисципліни для всіх слухачок – богослов'я, російська мова, педагогіка, психологія, філософія, логіка, іноземні мови. Випускниці інституту спрямовувалися на роботу в жіночі навчальні заклади – жіночі гімназії, жіночі інститути, ставали домашніми наставницями.

У 1913 р. у жіночому інституті навчалося 1030 чоловік. Директором інституту в цей час був професор російської історії С.Ф. Платонов. Інститут проіснував до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.[2.10; 101]

У 1903 р. в Одесі були відкриті трирічні жіночі педагогічні курси, надалі перетворені у вищі жіночі курси. Вищі жіночі курси були також у Казані, Києві, Тифлісі, Дерпті (Тарту), Томську, Харкові, Новочеркаську.

Про спеціалізацію вищих жіночих курсів говорять наступні дані: наприкінці XIX в. 57,5% слухачок курсів навчалися на історико-філологічних відділеннях, 13,5%-на природничо-наукових і 29% – на педагогічних відділеннях.

Початок підготовці педагогів – вихователів дітей дошкільного віку поклали Фребелевські курси, що випускали виховательок для заможних родин і дитячих садів (так званих дитячих садівниць). Уперше Фребелевські курси з річним терміном навчання відкрилися в Петербурзі в 1872 р. Потім вони стали дворічними і трирічними. Курси готували також учителів початкових шкіл.

У 1907 р. міністерство народної освіти затвердило новий статут курсів. Термін навчання на них був встановлений у 3 роки. Ціль курсів полягала в тому, щоб підготувати до педагогічної діяльності людей, що мали загальну середню освіту. На курси приймалися особи обох статей. Плата за навчання – 100 руб. у рік. Навчальний план курсів включав наступні предмети: анатомію, фізіологію, гігієну, психологію, історію педагогіки, школознавство, теорію занять по системі Фребеля, методики російської мови, арифметики і малювання, історію мистецтва, історію філософії, російську літературу, фізику, хімію, мінералогію, ботаніку, зоологію, землезнавство, огляд народної і дитячої літератури. На курсах проводилися також заняття по виразному читанню, ліпленню, співові, ручній праці.

Третій етап (1905–1917) характеризувався швидким ростом числа суспільних і приватних жіночих навчальних закладів університетського типу. Крім Петербурзьких (Бестужевських) і Московських вони виникли у Варшаві, Казані, Києві, Одесі, Томську, Харкові, Юр'єву. Це були суспільні навчальні заклади, створені в значній мірі з ініціативи професури. Їх високий науковий рівень відкрив російській жінці шлях до юридично повноправного вищої освіти.

Приватні Фребелевські курси діяли в ряді міст: Петербурзі, Тифлісі, Харкові.

У Києві в 1908 р. був створений Фребелевський жіночий інститут із трирічним терміном навчання. При цьому інституті функціонували дитячий сад, притулок і початкова школа.

Курси по дошкільному вихованню працювали також при Московському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського. В університеті працювали С.Т. Шацький, В.Н. Шацька, Л.К. Шлегер і інші видні педагоги.

Законом 19 грудня 1911 р. «Про іспити осіб жіночий статі в знанні курсу навчальних закладів і про порядок придбання ними учених ступенів і звання вчительок» курси, програми яких відомством освіти визнавалися «рівними університетським», одержували статус вищих навчальних закладів, а їхні випускниці допускалися до остаточних іспитів у державних іспитових комісіях «для осіб чоловічої статі».[2.3; 134]

Утворена в липні 1912 р. при Ученому комітеті відомства освіти Комісія «по питанню про застосування закону 19 грудня 1911 р.» віднесла до розряду «університетських» усі перераховані вищі жіночі курси. Такий же статус одержали і деякі приватні вищі жіночі курси: Природничо-наукові М.А. Лохвицкой-Скалон; Історико-літературні і юридичні Н.П. Раева; при Біологічній лабораторії П.Ф. Лесгафта (Петербург); Історико-філологічні і юридичні В.А. Полторацкой (Москва); Загальноосвітні вечірні А.В. Жикуліної (Київ).

Самими багатолюдними по числу слухачок відділеннями вищих жіночих курсів були історико-філологічне і фізико-математичне. Більшість випускниць вступили на вчительське поприще. У традиційно-університетську структуру відділень деяких з курсів уводилися нові професійні спеціалізації. Так, природничо-наукові курси М.А. Лохвицкой-Скалон готували зокрема, не тільки вчителів хімії, але і лаборантів для промислових підприємств; на Одеських вищих курсах з 1914 р. діяло хіміко-фармацевтичне відділення тощо.

Другий по чисельності групою вищих навчальних закладів університетського типу були медичні жіночі курси й інститути в Москві і Харкові (1909), Одесі (1910), Саратові (1915), Києві і Москві, Ростову-на-Дону (1916). Вони діяли по програмі університетів і компенсували відсутність у більшості вищих жіночих курсів відповідних факультетів.[2.3; 134]

У складі неурядових навчальних закладів, що діяли по університетській програмі, минулого і закладу для «спільного» навчання чоловіків і жінок. Найвідомішим серед них був Психоневрологічний інститут, заснований великим психіатром В.М. Бехтерєвим у 1907 р. Навчання в ньому було двоцикловим. На основному, загальноосвітньому, циклі студенти I і ІІ курсів поглиблювали придбані в середній школі гуманітарним і природничонаукові (з акцентом на анатомію, фізіологію нервової діяльності людини) знання. Спеціальний цикл освоювався студентами III–V курсів на факультетах, що охоплював науки, «маючі тісне зіткнення з психікою людини», – педагогічному (з історико-філологічним і природним відділеннями), юридичному і медичному (з 1912 р.), що готовили лікарів-психоневрологів. На усіх факультетах продовжувалося викладання анатомії, фізіології людини й особливо психології.

У 1916 р. інститут був перетворений у приватний петроградський університет. У ньому викладала плеяда блискучих учених: В.М. Бехтерєв, Н.Е. Введенский, П.Ф. Лесгафт (медицина); М.Н. Гернет, Н.А. Гредескул, Н.И. Кареєв, Е.В. Тарле (історія); Ф.Д. Батюшков, С.А. Венгеров, И.А. Бодуен де Куртене, С.К. Булич (філологія); М.А. Рейснер, М.П. Чубинський (державознавство); Д.Н. Овсянико-Куликовский, В.А. Вагнер, Э.Л. Радлов (психологія); В.Н. Сперанский, Н.О. Лосський (філософія) і ін.

Цікавими по організаційних формах вищими навчальними закладами університетського класу були однофакультетні приватні університетські курси природних і медичних наук у Юр'єву (1908); Новоросійський (в Одесі) вищий міжнародний інститут (1914); Московський юридичний інститут (1915), Петроградські вищі географічні курси при Докучаєвськом ґрунтовому комітеті (1916).

Новаторським типом навчального закладу, що відкривали шлях до освоєння університетської програми, були народні університети: у Москві – ім. А.Л. Шанявского (1908), у Томську – ім. П.Й. Макушина (1915), у Нижньому Новгороді (1916). Це були просвітительські комплекси, що поєднували в єдину структуру вищу («академічне відділення»), загальноосвітню середню («науково-популярне відділення») і багатогалузевого професійну (для удосконалення і перепідготовки «людей практики») школи.[2.3; 135]

«Академічні відділення» підрозділялися на групи (цикли) предметів, що загалом відповідали навчальним програмам факультетів державних університетів. Курс навчання в Московському і Томськом народних університетах був трирічним, у Нижегородському – дворічним. Слухачами відділень були чоловіка і жінки, у більшості ті, шо отримали середньоосвітну підготовку в «науково-популярному відділенні». Оскільки вони сполучали навчання з роботою, заняття проводилися у вечірній час. Викладали їм професори і приват-доценти місцевих вищих і середніх навчальних закладів.

Специфічне положення в групі неурядових вищих навчальних закладів університетського типу займали археологічні інститути в Петербурзі (1877) і в Москві (1907), що сполучили в собі якості вищої школи, науково-дослідного інституту і наукового суспільства. В інститутах готували «фахівців з російської старовини» – архівістів, археографів, археологів для роботи в архівах, музеях і бібліотеках. У слухачі інститутів приймалися чоловіки і жінки, що закінчили вищі навчальні заклади. Не володіли таким цензом зараховувалися «вільний слухачами». По проходженні трирічного курсу наук і після захисту дисертації слухачі одержували звання «вчений-археограф», а в Московському інституті ще і «вчений-архівіст» і нараховувалися в «дійсні члени» інститутів. Як науково-дослідні установи і наукові суспільства, археологічні інститути поєднували найбільших істориків, філологів, мистецтвознавців – фахівців з «російських стародавностей».

У складі недержавної вищої школи мався і педагогічний сектор навчальних закладів, яким належав пріоритет у розробці і викладанні теоретичних і прикладних проблем шкільної і дошкільної педагогіки.

У 1913/14 навчальному році в неурядових вищих навчальних закладах університетського типу і педагогічних навчалося більш 33 тис. чоловік.

Під егідою громадських організацій знаходилася вища музична і театральна освіта. До складу Російського музичного суспільства входили консерваторії у Петербурзі (1862), Москві (1866), Києві (1912), Одесі (1913), Саратові (1912). Вони були «вищими спеціальними музично-навчальними установами, що мали на меті навчати оркестрових виконавців, віртуозів на інструментах, концертних співаків, драматичних і оперних артистів, капельмейстерів, композиторів і вчителів музики». У складі Московського філармонічного суспільства було Музично-драматичне училище (1878), що складалося з музичного і драматичного відділень. З 1903 р. при ньому діяли загальноосвітні класи з програмою семикласної жіночої гімназії.

Підготовкою мистецтвознавців був зайнятий Інститут історії мистецтв (1916) у Петрограді з трирічним курсом навчання. Жінки, що училися в ньому, і чоловіки з вищою і середньою освітою спеціалізувалися на відділеннях російського і візантійського мистецтва, давнього мистецтва, західноєвропейського мистецтва, історії і теорії музики.

У 1913/14 навчальному році в неурядових навчальних закладах, що готували діячів мистецтва, числилося більш 7 тис. студентів.

Російська «вільна» вища школа мала і народногосподарський сектор, що готував кадри для торгівлі, промисловості, сільського господарства. У 1900–1917 р. у нього входило 27 навчальних закладів, 16 з них діяли до листопаду 1917 р.

Найбільш представницької по чисельності була група комерційних вищих навчальних закладів. У 1905–1912 р. їх нараховувалося 15. Однак до лютого-жовтня 1917 р. «дожили» тільки в Москві, Києві, Харкові, Петербурзі. Вони були створені на гроші купецтва і користувалися постійною фінансовою дотацією купецьких суспільств. Це був новий тип спеціального економічного навчального закладу, студенти якого за 4 роки підготовлялися до торгово-промислової, банковсько-страхової, кооперативної, суспільної, адміністративної, муніципальною-муніципальній-комунально-муніципальної, зовнішньоторговельної (консульської), педагогічної діяльності.

До категорії комерційних відносилася Практична східна академія Суспільства сходознавства (1910), що готувала за 3 роки фахівців із практичним знанням східних мов і країн для адміністративної, консульської і торгово-промислової служби і діяльності… у східних окраїнах і суміжних з ними країн.

Важливу по дієздатності групу народногосподарських неурядових вищих навчальних закладів складали сільськогосподарські. У 1917 р. їх нараховувалося 5– у Петербурзі, Москві, Новочеркаську, Саратові, Харкові. За винятком призначених для навчання чоловіків і жінок Петербурзьких сільськогосподарських курсів (1905) і Вищих сільськогосподарських курсів у Саратові (1913), вони були жіночими. Найбільш привабливими для жінок, що бажали стати агрономами, були організовані в 1904 р. видатним ученим професором И.А. Стебутом Жіночі сільськогосподарські курси Суспільства сприяння жіночій сільськогосподарській освіті (Стебутівські) у Петербурзі і Вищі жіночі сільськогосподарські курси при жіночій гімназії С.К. Голіциній (Голицинські) у Москві (1908). Перші діяли по чотирирічній програмі Московського сільськогосподарського інституту, другі фактично були філією останнього.[2.3; 136]

У 1917 р. у системі «вільної» вищої школи діяли 5 інженерних навчальних закладів (4 жіночих і 1 для спільного навчання). Усеросійською популярністю користувалися засновані в 1906 р. Вищі жіночі політехнічні курси в Петербурзі (у 1915 р. перейменовані в Політехнічний інститут). Їх ціль зводилася до того, щоб «дати вищу технічну освіту жінкам у тих галузях техніки, де за родом діяльності застосування жіночої праці уявляється найбільш бажаним». Випускали інженерів (механіків, хіміків, електротехніків, будівельників, архітекторів). На курсах (в інституті) працювали в основному ведучого професора і викладачі петербурзьких інститутів – технологічного і шляхів сполучення.

Аналогічний інститут у складі інженерно-будівельного й архітектурного факультетів у 1916 р. діяв у Москві. У 1917 р. у Катеринославі відкрився Політехнічний інститут для чоловіків і жінок «іудейського сповідання». Складався з електротехнічного і механічного факультетів.[2.3; 137]

По програмі архітектурного відділення Академії мистецтв діяли приватні чотирирічні Курси архітектурних знань Е.Ф. Багаевой і Л.П. Молас.

У 1913/14 навчальному році в неурядовій вищій народногосподарській школі складалося більш 4 тис. слухачок і слухачів.

Отже, наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вища школа сформувалася в профессионально-диференціьовану, динамічну систему, яка по темпах розвитку обігнала державну. Вона підсилювала найбільш слабкі професійні ланки останньої (педагогічне, медичне, економічне, сільськогосподарське), заповнювала що були відсутні (музичного мистецтва), була більш сприйнятливої до організаційних і методичних новацій, заповнювала соціальні порожнечі в складі учнів державної вищої школи, штучно створені самодержавством. У цьому головна заслуга «вільної» вищої школи. Наявність 30 жіночих, 29 з «спільним» навчанням жінок і чоловіків вищих навчальних закладів було відповіддю на дискримінаційний у відношенні жінок курс академічної політики царату. Неурядова вища школа в першу чергу існувала в ім'я жіночої освіти.

В міру наростання економічної і політичної кризи самодержавства позиції «вільної» вищої школи зміцнилися. Царат під тиском об'єктивних потреб у кадрах вимушено мирився з її діяльністю, визнавав юридичну повноправність з державними деяких її професійних секторів.

Наприкінці XIX – початку XX в. велику актуальність для академічної громадськості придбала проблема корінної реорганізації навчального процесу. Детальному обговоренню вона піддалася на офіційних нарадах професорів у 1902, 1905, 1906 р. при Міністерстві народної освіти, присвячених реформі вищої школи і розробці основ нового університетського статуту. Вони прийшли до висновку про необхідність заміни пануючої з початку XIX в. у вищих навчальних закладах «курсової системи» викладання, побудованої на строго послідовному проходженні наукових дисциплін за допомогою обов'язкових лекцій і семінарів по непорушній програмі, з піврічними і річними іспитами в жорстко встановлений час, «предметної». Прихильники останньої бачили порочність «курсової системи» у «примусовості», що нівелює студентів, що ігнорує їхньої схильності. У противагу курсовій, «система предметна» не суперечила принципові індивідуалізації навчання, оскільки вона була присвячена не до курсів, а до навчальних планів, що складались під керівництвом викладачів самими студентами, згідно їх похилостям і науковим інтересам. Конкретний план являв собою творчо індивідуалізовану конфігурацію навчальних дисциплін, підлеглу задачі заглибленого вивчення головного предмета.[2.3; 138]

Студент повинний був самостійно організовувати свої заняття, складати іспити по мері готовності до них і за узгодженням з викладачами, міг відвідувати тільки ті лекції, що вважав необхідними для ефективного освоєння індивідуального предметного плану. Найважливішу роль здобували практичні заняття (просеминарії і семінарії), індивідуальні консультації викладачів. У такій учбово-методичній ситуації професор ставав як би старшим науковим колегою студента.

У поточне життя російської вищої школи «предметна система» почала входити з 1906 р. Фактично відразу вона «завоювала» народногосподарські інститути і неурядову вищу школу. Більш обачно до неї підійшла університетська професура, узявши на себе працю складання навчальних планів, у значній мірі однотипних у різних університетах. Для студентів установлені були обов'язкові, незалежні від індивідуальних планів заліки й іспити, уведені графіки занять і ін. Досить незабаром цьому прикладові пішли технічні інститути, що відчули не тільки переваги, але і витрати «предметної системи» у виді різкого збільшення термінів навчання багатьох студентів, що не могли самостійно адаптуватися до абсолютно вільного навчального режиму.

Якісно нові умови педагогічної діяльності виявилися непосильними і для багатьох викладачів, оскільки вимагали таланта особливого складу.

У найтіснішому зв'язку з проблемою перебудови системи викладання знаходилося питання про методичне оснащення навчального процесу. Розрив між розвитком науки і методами викладання, особливо в університетах, став надзвичайно відчутний наприкінці XIX – початку XX в. Гостро ставилося питання про модернізацію методичного інструментарію навчального процесу, у якому абсолютну перевагу одержала лекція-монолог. Академічна громадськість розбилася на абсолютних супротивників лекцій і тих, хто в тім або іншому ступені виступав за збереження їх у методиці університетського викладання. Супротивники лекцій затверджували, що «лекційна система, привчаючи до пасивного, некритичного сприйняття чужих думок, діє на розумові здібності слухачів образом, що притупляє, убиває в них прагнення до самостійної праці і мислення».[2.3; 139]

Що ж пропонували супротивники лекційної системи замість? Вони бачили вихід з положення в спільній роботі професорів і студентів над визначеними науковими проблемами. Професор В.М. Симоненко, наприклад, покладав великі надії на бесіди професорів по найважливіших питаннях, з якими студенти знайомилися по попередньо рекомендованій літературі. Досить доцільними він знаходив письмові курсові роботи з питань, що складають одну велику проблему курсу. Така система, на його думку, дозволила б професорові при розборі визначеного питання теми мати співрозмовниками не слухачів, що встигли лише ознайомитися з абеткою науки по тому або іншому керівництву, але з цілком підготовленими людьми, що мають свою сформовану думку.

Таким чином, мова йшла про активізації навчального процесу в університеті коштами лабораторних занять, семінарів, письмових робіт. У цій частині точка зору супротивників лекційного викладання стулялася з точкою зору тих, хто ратував за сполучення різних методів, включаючи і лекційний.

Поділяючі цю позицію професора намагалися переоцінити роль лекції, знайти її місце в ряді методичних прийомів викладання. Багато хто з них не схильні були розглядати лекцію як пасивний метод навчання. Професор Н.И. Кареєв, наприклад, указував, що лекція вимагає сильної напруги розуму, тому що слухачеві необхідно стежити за ниткою викладу в тім ритмі і порядку, що пропонує професор, що, у свою чергу, сприяє розвиткові здатності в студента активно мислити. Він підкреслював високу інформаційну мобільність лекції. Наука, писав Н.И. Кареєв, знаходиться в постійному русі і від цього руху друковані видання поступово відстають. Тому лекції є самою зручною формою ознайомлення студентів з останніми результатами науки. Багато учасників дискусії порушували питання про необхідність розумно використовувати лекційний метод, не зловживати їм.

До першої російської революції дискусія не дала відчутних результатів. У методиці викладання лекція, погоджена з твердою міністерською програмою, продовжувала займати пануюче положення. Правда, на початку XX ст. у міністерстві Боголепова дозволялися семінари і практичні заняття. Уряд пішов на це, розуміючи, що навчальний процес вимагає визначеної перебудови. І все-таки надмірна регламентація навчального процесу з боку міністерства стримувала самостійність професорів і студентів.

Пануюче положення лекції було істотно похитнуте введенням «предметної системи» викладання. Однак корективи, незабаром внесені в неї багато в чому повернули лекційному викладанню колишню значимість. На це, зокрема, указує наступна заява професора А.Ф. Фортунатова, зроблене їм у 1916 р.: «Ми рішуче відмовляємося визнати реальне значення за тим достатком лекцій, що на папері прикрашає наші розклади і на ділі так слабко відвідується студентами».[2.3; 139]


3. Студентство та вищі навчальні заклади України кінця ХІХ – початку ХХ ст.


На рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм у Росії вступив у свою вищу стадію – імперіалізм. Розвиток промислового і сільськогосподарського виробництва, ускладнення функцій державного керування викликали всезростаючу потребу в кваліфікованих кадрах – фахівцях різних галузей економіки, науки і культури, службовців бюрократичного апарата.

Потреби економічного, політичного і культурного розвитку країни вступали в протиріччя з охоронною політикою самодержавства в області вищої освіти. Однак усупереч прагненню царату штучно стримувати освіту мас, кількість вищих навчальних закладів у країні і студентів, що навчаються в них, неухильно росло. Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52 вузу, в яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н. р. у 105 вузах навчалося 127 433 чоловік.

Великим регіоном розвитку вищої освіти в країні була Україна. Наявність тут багатих природних ресурсів, подальший ріст промислового і сільськогосподарського виробництва поряд з підвищенням культурних запитів населення – усе це змушувало урядові кола миритися з відкриттям нових вузів. За десятиліття (1905–1914 р.) число вищих навчальних закладів на Україні (без її західних областей) і студентів, що навчалися в них, зросло більш ніж у 2 рази, досягши в 1914 р. 19 (більш 26,5 тис. студентів), а в 1917 р. – 26 вузів (див. табл. 1). Всі вони були зосереджені у великих містах, що були адміністративно – культурними центрами таких розвитих економічних районів, як Правобережжя і Донецько-Криворіжський басейн. Так. у 1917 р. у Києві було 10 вузів, Харкові – 8, Одесі – 4, Катеринославі -3 і в Ніжині – 1. Мережа вищих навчальних закладів на Україні складала 21,2% від усієї російської вищої школи.

Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко зросла на початку XX ст.

У досліджуваний період мережа вищої школи України включала вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети (Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533 чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-ти до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: