Xreferat.com » Рефераты по истории » Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

а народна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а „гражданкою”.

Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

„Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І. Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”.37

Академік Олександр Білецький визначив діяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а „Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”.38

База для національного самоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковини була дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтерес до писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .

Особливо яскравим свідченням етнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинських літераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першого відносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показували буковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думки і почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної само ідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.

Вагомий вплив на буковинських українців мали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан на Буковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичних діячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомлення в той час не відбувалось.39

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.40

До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їх впливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. він прийняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.41

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.42

У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.43

Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор — Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для них польсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (як Головна руська рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної руської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Розглядаючи цей період неможливо не відмітити ще один важливий чинник національно – культурного відродження – появу періодичних видань, а також публікацію наукових праць українських письменників та поетів – романтиків: Гребінки Є.П., Боровиковського Л.І., Костомарова М.І., Метлинського А.Л. та інших. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя – козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця – кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Є.П. Гребінка викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброті. Лише в 1841р. йому пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах „Ластівка”. На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах „Ластівка” став помітним явищем на ниві національно – культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Паростки національно – культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ганків, які набирали своєрідних українських прикмет. В 20-х – 30-х роках ХІХ ст. у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських. Львівська ратуша (1824 – 1835рр.), Народний дім (1851 – 1864рр.) та ряд житлових будинків. Українська скульптура кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. розвивалась під впливом класицизму.

Таким чином в часи найбільшого, як здавалось – останнього упадку українського життя в кінці XVIII ст. починали з'являтись перші парости нового життя. В західній Україні вони проявлялись на грунті церковнім.

Свого часу заведеннє унії дуже сильно приглушило станки українського життя. Через те, що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зісталась церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського життя і незадовго стала для західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. Коли австрійський уряд заволодівши Галичиною заходився коло того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, це мало чималий вплив на розбудження національного життя.

Отже, перший період західноукраїнського національно – культурного відродження пов'язаний з культурно – просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько – українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодові відповідала доба гегемонії греко – католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно – культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально – автономістичні тенденції. На грунті станових ворянських інтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступово формувалась українська національна ідея. Саме у першій чверті ХІХ ст. , коли серед української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний твір „Історія Русів” (1846р.).

„Історія Русів” – це найвизначніший твір української національно – політичної думки кінця XVIII – початку ХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. В цьому творі подається картина історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільність і власність.

Саме в цей час історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.


Розділ ІІ

Народницький період національно-культурного відродження


Народницький період національно-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: 1)керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.[46,335]

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.[28,225]

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В ЗО—50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа И. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.[34,10]

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вони заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодивське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко [26,148].

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії, їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до

перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства [8,280].

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50 років ХІХ століття. На їх думку. всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов’янської конфедерації.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом за поширюваними рукописними списками поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного і соціального гніту, який панував тоді в Україні [10,286].

Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати своїх задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів заарештовано. Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників – І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки-Основ’яненки, Т.Г. Шевченко, П.О. Куліша та ін. В Петербурзі у 1861— 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський [7,158].

На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив «окремішність української культури і світогляду». Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть; до сильної влади».[22,230]

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас... що Вас не стало, а натомість стало більше людей, готових стоять за все, що Ви казали...»[26,100]. Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти. Його найвидатніші діячі на завершальному етапі українського відродження у перші десятиріччя XX ст. цілком усвідомлювали себе спадкоємцями незавершеної справи кирило-мефодіївців, високо оцінювали їх громадянський подвиг.

Михайло Грушевський, ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани-кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство»[10,288]

В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову [2,312]. Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців».

Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе – народовцями.. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,~ «Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін.

Наприкінці 50-х—на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.

Народовецькій рух підтримували студентські учнівські організації, так звані громади.

Перша “Українська Громада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління» [30,10].

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.

Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».

Перша Громада на Західній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.

Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) —товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства.

Товариство поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху.

“Народники” одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючого ім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].

Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів — «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.

В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка, завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.

В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичної думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841—1908 рр.), Омелян Огоновський (1833—1894 рр.), Омелян Партацький (1840— 1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: