Xreferat.com » Рефераты по истории » Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

час виникають перші молодіжні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянство прийшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з’явилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на ...цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр.. у Галичині вспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного об’єднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу – в ній розвинулося москвофільство найслабше.

На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, з’явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалості в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту кар’єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців і їх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над – жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося, тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].

Одним з найталановитих письменників України був Й. Федькович, який займав серед письменників перше місце, його називали “буковинський Шевченко”. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусили прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань “Просвіти”. Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство “Руська Бесіда”, але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано кафедру української мови й літератури, яку зайняв галицький народовець Гнат Онишкевич [8,309].

Суспільно-політичне і культурне життя України другої половини ХІХ ст.. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а, з другого – й саме дійова впливало на цей процес у сфері такої важливої і невід’ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.

Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.

Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцією Павла Чубинського.

У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.

В 40—80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьіт южнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (1835—1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням І Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова "могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII—початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843— 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності.

У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841—1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX—початку XX ст.

Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878—1882 рр.).

М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874—1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (1883—1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова [30,14].

У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.).

На думку М. Драгоманова, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна».

М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

У своїх публіцистичних статтях та історичних дослідженнях — «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної» [30,12].

Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не бачачи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи.

М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган — земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, Що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгомапову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813—1889 рр.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857—1873 рр.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.

Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826— 1874 рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і 1. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною і безсмертною є людина, що повністю залежить від Бога.

Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спірл, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював маса і любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», і В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842—1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840—1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840—1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 рр.), ТІ. Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М. Садовського, 1859—1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 рр.), О. Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р. н. невід.—1926 р.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 рр.; Соломія, 1872—1952 рр..).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884—1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер, 1897—1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897—1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (арх О Бернардацці, 1894—1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич, 1873—1877 рр.) та ін.

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849—1921 рр.) та П. Забіла (1830—1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий — в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т Г. Шевченка, пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині). Сере монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879—1888 рр.)

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко, що найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854— 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.

Ідеєю національного відродження була пройнята й музика тієї доби, яка розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813— 1873 рр.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський (1832—1887 рр.) — опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський (1832—1896 рр.) — музична картина «Вечорниці» до драми Т Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас (1852— 1909 рр.) — опера «Катерина»; О. Нижанківський (1863— 1919 рр.) — музичні твори на слова Т. Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М В. Лисенко (1842—1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.


Розділ III

Політичний період західноукраїнського національного відродження (1890 – 1914рр.)


Останнє десятиліття минулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.

В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.), «Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії.44

У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких представників української культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.

В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення.45

Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України.46 В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та "молодими" (В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895).

На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язували свої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі, проголосивши "нову еру" в польсько-українських відносинах.47 За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. "Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевого населення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і "Народна рада". "Нову еру" підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз (РУХС) — українську партію клерикального спрямування.48

У галицькі справи втрутився професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 – 1908рр.). Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою "Київською громадою" й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії.49

У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бакинським та Семеном Вітиком на чолі.50

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно національну автономію. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: