Історія України
Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Карпатських перевалах. Незважаючи на наполегливість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і північної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Ьобринського, мав запровадити «русские начала» в житті населення краю, Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане матеріальне постачання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».
Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно,, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).
Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.
Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупаційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-У'горська і Російська імперп.
Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М, Грушевський.
Основні напрямки політичної програми УЦР:
— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;
— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;
— співпраця з Тимчасовим урядом;
— захист прав національних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Піднесення національної самосвідомості українського народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР 10 червня 1917 р. проголосила / Універсал «До українського народу, в Україні й поза Україною сущого».
Основні положення І Універсалу були такими: , — автономія України в складі Росії;
— право законодавчої ініціативи;
— необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування до законодавчого органу — Всенародних українських зборів (сейму);
— відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;
— заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національностей, що мешкали в Україні.
Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.
Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був утворений український уряд — Генеральний Секретаріат.
Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на нелегкому шляху створення української держави.
Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії були сприйняті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, поразка російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок — утрата Галичини — чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.
II Універсал Центральної Рада Бездіяльність Тимчасового Уряду в соціально-економічній сфері та кого курс на війну до переможного кінця дедалі більше погіршували становище в країні. У такій ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою І Універсалу. Наприкінці червня в Київ прибула урядова делегація у складі трьох міністрів — О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою потребували обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських міністрів з президією Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди та порядок її реалізації. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.
Після цього Центральнії Рада затвердила текст // Універсалу і опублікувала його українською, російською, єврейською і польською мовами,
У ІІ Універсалі, датованому 3 (16) липня 1917 р., зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Поповнена Центральна Рада виділить із свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що буде представлений Тимчасовому урядові на затвердження як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. У згоді з національними меншинами Центральна Рада підготовлятиме закон про автономний устрій України " для винесення його на затвердження Установчими Зборами. До затвердження цього закону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономії України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії. Остаточне слово у даному випадку матиме військовий міністр.
Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату.
25 жовтня 1917 р. в Петрограді партія більшовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Корейського і захопила владу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогою військових частин УЦР встановила контроль над містом, ужила заходів для запобігання анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державні права українського народу. На засіданні Малої Ради М. Грушевський закликав не чекати перетворення Росії на федеративну республіку, а проголосити створення Української національної держави. 7 листопада 1917 р. було прийнято III Універсал УЦР, який проголошував Українську Народну Республіку (УНР) у складі дев'яти українських губерній.
ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:
— до скликання Установчих зборів уся влада належить УЦР і Генеральному Секретаріату України;
— ліквідація приватної власності на землю — вона передавалася трудовому народові без викупу;
— забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;
— встановлення 8-годиннрго робочого дня;
— скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи;
— надання національно-персональної автономії національним меншинам;
— Центральна Рада зобов'язувалася якнайшвидше підписати мир з Німеччиною та її союзниками.
Історичне значення Ш Універсалу: український народ проголосив про відновлення власної державності у формі УНР. Окреслені ним соціально-економічні перетворення не були реалізовані: здійснення аграрної реформи відкладалося до скликання Установчих Зборів.
Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не вдалося стабілізувати фінанси. Вирішення питання про мир також відкладалося. Невдалою була зовнішня політика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися підтримкою країн Антанти.
Висновок. Прийняття ПІ Універсалу було значною подією в національно-визвольній революції українського народу 1917—1921 рр. Проголошення УНР стало головним підсумком державної розбудови в Україні в 1917 р. УЦР, декларувавши створення УНР, на жаль, не проголосила її повної незалежності. Сприятливий політичний момент для державотворення було втрачено.
Проголошення УНР не відповідало цілям більшовиків — створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 грудня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграміу з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради. Відповідно до нього УНР визнавалася, а влада Центральної Ради — ні. УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:
1) відмовитися від створення Українського фронту;
2) не пропускати військові частини з фронту на Дон (до генерала Каледіна) та Урал;
3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;
4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.
Генеральний Секретаріат відмовився виконати ці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступу.
За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засіданнях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалежність України.
9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал.
Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності па землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персопальну автономію.
IV Універсал відіграв важливу роль в історії української державності. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголо-шенням незалежності вона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укласти Берестейський мирний договір з країнами Четверного союзу.
Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали «червоний терор».
Висновок. Війна радянської Росії з УНР негативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змогла згуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IV Універсалу ЦР стало визначною подією у розвитку української державності. Україна
Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього Історичного документа було опрацьовано на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шатювала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося:
«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».
Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію», У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди, однієї національності за бажанням могли об'єднуватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.
Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович. Новий прем'єр-міністр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримався у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.
На жаль цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний ний момент українського національного руху вже був пройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві. Одесі, Херс таі
Проти Центральної Ради повстали робітники столичного заводу "Арсенал". Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 січня 1918 р: радянські війська увійшли до столиці УНР. Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.
Втративши підтримку значної кількості українського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютної більшості населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на які сили спиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9 лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.
27 січня (9 лютого) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано. Це був перший мирний договір у світовій війні, що тривала. За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Делегація УНР уже дістала повідомлення про здобуття Києва радянськими військами, але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню договору.
Відповідно до Брестського договору країни Четверного союзу визнавали незалежність України і зобов'язувались надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками у обмін на економічне співробітництво.
Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради народних міністрів були спрямовані на опанування ситуації, що склалася в Україні, налагодження адміністративного державного апарату та поновлення демократичного курсу внутрішньої політики.
На заключному етапі своєї діяльності Центральна Рада прийняла низку важливих актів — земельний закон, закони про 8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а 29 квітня 1918 р. — Конституцію України, побудовану на демократичних принципах.
Та більшість з цих важливих документів залишилася нереалізованою. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадського, який репрезентував праві сили. В ніч на ЗО квітня 1918 р. прибічники гетьмана П. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з'явилось нове державне утворення — гетьманат "Українська держава".
Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбувся державний переворот. До влади пришов Павло Скоропадський.
Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повноваження були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій України», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.
П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.
У Києві було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов до влади Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Українську Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм.
Після ліквідації, в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю. Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушувала селян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Земельна реформа носила консервативний характер і була негативно сприйнята великими землевласниками.
У промисловості були відновлені права власників підприємств.
Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалися функції профспілок, заборонялися страйки.
Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу залізниць.
У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валюту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії тощо.
Метою військової реформи було створення національної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізька дивізія, організована на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перепороту галицький полк Січових стрільців та інші з'єднання.
Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу відновити :козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було сформовано.
Православна віра проголошувалася державною.
Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімназій, близько 50 нових українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафіедри української мови, літератури, культури, історії та права; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Українська Академія кедам на чолі з В. Вернадськиж, Українська національна бібліотека, Державшій український архів. Національна галерея мистецтв. Український театр драми та опери, Український історичний музей тощо.
Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабське і кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі.
В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман оголосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади.
13 травня 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Український Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УПР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні.
До складу Директорії увійшли О. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макарєнко, С. Петлюра, Ф. Швець.
26 грудня 1918 р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.
За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоропадським і набула диктаторських функцій У внутрішній політиці Директорія проголосила;
— поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;
— відновлення законів УНР;
— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;
— запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;
— поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;
— поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;
— новий закон про скликання трудового конгресу.
23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рішень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу.
У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.
У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.
Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вийти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити незалежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.
У рядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його політичні супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра).
Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.
Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном.
Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.
Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР І Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.
Висновок. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.
Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР). її очолив Євген Петрушевич.
УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заяву про утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися доскликання Установчих Зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костелі Левицьким. Уряд складався з Секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентом став Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого:
— новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);
— були визначені кордони держави;
— закріплювалася державна незалежність;
— визначалися державний устрій, прапор, герб.
5 листопада 1918 р. відбулися вибори до законодавчого органу влади (парламент) — Української Народної Ради, Уряд і президент прагнули вивести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів:
— монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;
— співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;
— початок відновлення роботи залізничного транспорту;
— уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;
— 14 квітня 1919 р. із прийняттям Закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, проведення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами.
Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і у повному обсязі реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, а також стосовно політичних партій.
Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, США та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак країни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР.
На Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Берте-лемі (для припинення війни з Польщею). Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановити демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький район повинні були залишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти таку пропозицію.
У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпаття чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині.
22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макарєнко та ін.; всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Вачинським, С. Вітви-цьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших