Історія України
Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.
Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому українські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.
Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України.
Додаткова інформація
До поняття соборності входило уявлення про територіальну цілісність, неподільність, незалежність і демократичність України. Ідея соборності веде свою історію від філософії Візантії, а також від політики єднання давньоруських земель навколо Київського князівського престолу.
У «Слові о полку Ігоревім» є заклик до єднання русичів. Ідея соборності знайшла своє відображення в релігійній думці (праці Й. Борецького і П. Могили). Ідею соборності втілювали українські гетьмани Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Дорошенко, П. Орлик.
У XIX — на початку XX ст. ідея соборності українських земель знайшла відображення в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах М. Драгоманова І В. Антоновича. Про самостійність і суверенність Соборної України йшлося в прогресивному документі Української народної партії на чолі з М. Міхновським.
Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Урядові програми мали демократичний характер, але були короткочасними й залишилися нереалізованими. День Соборності України 22 січня 1919 р. увійшов в історію нашої держави як національне свято. Соборність земель України була досягнута дуже дорогою ціною, однак це, за словами І. Крип'я-кевича, був «сонячний момент» нашої історії
До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр. призвели такі причини: низька національна та політична свідомість народних мас через багатовіковий національний та соціальний гніт; соціальна база революції виявилась занадто вузькою через недостатню структуризацію суспільства, особливо слабкими були позиції української революції у містах, де переважало неукраїнське населення; не сприяла перемозі відсутність чітких настанов у державному будівництві серед політичної еліти (ні Українська Центральна Рада, ні Директорія, ні Держава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливих соціально-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданнями національної політики); українські лідери не мали досвіду державного будівництва; невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім'я державної незалежності, жорстокі внутрішні міжусобиці між самими українцями різної політичної спрямованості; величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період в Україні (більшовики, білогвардійці тощо); поразка революції була також обумовлена несприятливою міжнародною обстановкою.
Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:
— керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;
— значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно подій, що відбувалися;
— соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і містах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка проведення аграрної реформи);
— віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;
— політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);
— нездатність керівників національно-визвольного руху повести за собою широкі народні маси.
Уроки Української національно-демократичної революції показали, що для побудови соборної незалежної держави необхідні такі умови:
1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;
2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;
3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство, виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;
5) дійовий механізм забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій в поліконфесійному просторі.
Українська національно-демократична революція завершилась поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на межі XX -XXI сторіч.
Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах керування народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.
Необхідність заміни політики воєнного комунізму новою економічною політикою була обумовлена станом у країні, що виявився:
— у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);
— внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання кронштадтських матросів навесні 1921 р.);
— кризі всередині керівної партії РКП(б).
Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм. Основні принципи непу:
— державна монополія у торгівлі;
— державна власність на великі та орендні підприємства;
— госпрозрахунок у промисловості;
— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:
— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства;
— селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;
— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.
Неп у промисловості виявлявся у такому:
— здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;
— проведення децентралізації керівництва промисловістю;
— переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;
— скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;
— перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;
— залучення іноземного капіталу у формі концесій.
Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:
— відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;
— появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;
— випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;
— різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.
В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промисловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.
Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.
Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних угруповань. У кінцевому підсумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
На удосконалення міжнаціональних відносин, національно-культурне відродження народів країни була спрямована політика коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації здійснювалася шляхом українізації та створення політичних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.
У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мовою навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовців, насамперед республіканських і особливо союзних відомств, які не володіли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.
І все ж на українську мову було переведено дві третини діловодства. Українська нова перетворювалася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу.
З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Української автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).
Створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди, хати-читальнІ, десятки клубів.
У здійсненні такої важливої, складної і делікатної справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й помилок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло перешкодити протидії українізації, яка проявлялася в традиційних звинуваченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і державного апарату, представників інтелігенції.
У 1922 р. розгорнулась дискусія щодо тіснішого об'єднання республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. В. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", який передбачав їх включення до Російської Федерації на правах автономних.
Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз "сам" + погтюз "закон" — самоврядування, незалежність) — самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національності, що компактно проживає в межах держави.
Цей проект викликав опір у республіках. Ленін в цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. І все-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим проектом і 26 вересня надіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська і Закавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ СОЮЗ — федерацію.
Федерація— форма державного устрою, за яким декілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу. Повноваження між федерацією і республіками, що в неї входять, розмежовуються єдиною конституцією.
Для республік ленінські пропозиції були більш прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.
Що ж являв собою СРСР? Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно й на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювались союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.
Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу, відбулося на II з'їзді Рад СРСР в січні 1924 р. З'їзд прийняв Конституцію, яка мала протиріччя. Вона закріпила право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу, встановила, що території не можуть бути змінені без їхньої згоди, але це було фікцією, бо ВКП(б) на це згоду ніколи б не дала. І незабаром союзні республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.
Набагато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики Центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.
Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але діяльність більшовиків у національному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедерацією і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперською державою.
Існують полярні оцінки актів 1922 - 1924 рр. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР — велике національне досягнення національної політики компартії, яке відповідало народу України, та інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, зараз також і в Україні, вважають цей акт трагедією українського народу. В той же час деякі намагаються уникнути крайніх суджень. Так, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання, підкреслює: "Неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого,вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII! ст.".
У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. па XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації.
Індустріалізація — система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.
Причини проведення індустріалізації:
— необхідність технічного переозброєння економіки;
— створення військово-промислового комплексу;
-— створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції;
— необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо);
— необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу.
Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей: вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи; розвиток отримали сировинні галузі; на території Правобережної України процеси індустріалізації не набули поширення.
Основні джерела індустріалізації:
— інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;
— примусові державні позики;
— збільшення випуску спиртних напоїв;
— продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цінами;
— продаж за кордон творів мистецтва;
— використання безкоштовної праці у вихіднідні (суботникя, недільники); —. широке використання праці в'язнів;
— режим економії.
Варто особливо підкреслити ще одне джерело ресурсів, яке важко пояснити нашим сучасникам,— народний ентузіазм — незвичайну за масштабами духовну енергію народу, що наочно виявилася в соціалістичному змаганні, масовій ударній праці та стаханівському русі. Додаткова інформація
У 1935 р. всю країну облетіло повідомлення: «У ніч на 31 серпня забійник донбаської шахти «Центральна—Ірміно» Олексій Стаханов установив рекорд: видобув за зміну 102 тонни вугілля за норми 7 тонн».
Щоб припинити здивовані питання: «Як йому це вдалося?» — партком шахти виніс грізне рішення: «...вказати й попередити всіх тих, хто спробує зводити наклеп на товариша Стаханова і його рекорд... вони будуть розцінені як найлютіші вороги, що виступають проти потреб людей шахти, нашої країни...»
Після цього в усіх галузях промисловості почали з'являтися «стаханівці». Завдяки розвиткові стаханівського руху стало можливим постійне підвищення трудових норм у промисловості.
Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.)на території України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азов-сталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші. Підсумки індустріалізації:
— країна (і Україна також) з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну;
— зміцнилась обороноздатність;
— відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;
— було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку);
— монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки;
— створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну.
Висновок. Унаслідок проведеної індустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промислової продукції. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн
Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був проголошений курс на кооперування сільського господарства.
Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Керівництву держави був потрібен механізм безперервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи и комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.
Націоналізація землі а 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу дозволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.
Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.
1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпочалася суцільна колективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).
Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильницького залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.
Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.
У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпочала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.
Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запровадження паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна.
Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голодомору в Україні були проведені поминальні заходи.
Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на
селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та
хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—
1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.
Командні методи часів громадянської війни переносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступово привласнював собі права й обов'язки державних органів І громадських організацій, згорталась внутрішньопартійна демократія, зростали репресивні функції адміністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якого протесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієї людини — Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політичний рівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішуче їх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використання командних методів управління і в умовах мирного часу.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні 20 - 30-х років свідчать такі тенденції та процеси:
1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р. було включено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.
5. Встановлення монопольного контролю збоку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.
Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР її основним стрижнем була "надзвичайна система" суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля.
Україною прокотилося три хвилі масових репресій; перша {1929 -1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932 - 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936 - 1938 рр.) — доба "Великого терору".
Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.
Невинними жертвами репресій ставали насамперед найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 39 письменників було знищено, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.
Небачені репресії, що набули у 20 - 30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомору, викриття "шкідницьких організацій" та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом безперервних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.
Реалізація договорів між СРСР та Німеччиною. Вступ Червоної армії на територію Західної України, Бессарабії і Буковини, з одного боку, відповідав прагненню значної частини населення цих земель до возз'єднання з радянською Україною. З другого — був тісно пов'язаний із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписаного Молотовим і Ріббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалоея розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР.
Підписання таємного протоколу було не тільки імперським проявом нехтування моральними критеріями в політиці. Воно становило прямий відступ від тих принципів зовнішньої політики, за яками не визнавалися таємні угоди поза спинами інших країн, особливо увирішенні питань, що стосувалися їхміх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.
Радянське-німецькнй договір мав негативні наслідки для СРСР. Одну з його цілей — відвернення загрози війни, що насувалася,— в кінцевому результаті так і не було досягнуто. Фашистська ж Німеччина від цього договору виграла для себе багато. Зміцшвши свої позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє розпорядження значні людські і матеріальні ресурси, в тому «гаслі й за рахунок регулярних поставок їй военіостратегічних матеріалів і сировини із СРСР, здебільшого з України. Усе це призвела до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на користь Гітлера.
Одні дослідники відзначають суперечливі наслідки договору і вважають, що він відображав недалекоглядність керівництва СРСР у питаннях захисту національних інтересів країн. Другі — схвалюють його, треті — не , виключають того, що без цього договору. Гітлер міг би й не ризикнути напасти на Польщу, бо це підняло б. проти нього, при відповідній домовленості, і Англію, і Францію, і Радянський Союз. Та договір було укладено. А 1 вересня, 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу. : Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Фракція оголосили війну Німеччині. Це був. початок другої світової війки
23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова— Ріббентропа). Додатково до цього договору було підписано таємний протокол. Також у вересні цього року було підписано радянсько-німецький «Договір про дружбу та державний кордон». .Ці документи визначали розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини в Європі. Так, до Радянського Союзу відходила польська частина західноукраїнських земель. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і вступила на територію Західної України. Фактично це був вступ Радянського Союзу в Другу світову війну. На Волині та в Галичині вели наступ війська Українського фронту (С. Тимошенко). 22 вересня до Львова ввійшли радянські війська, а згодом усі зазначені в таємному протоколі землі контролювалися Червоною армією.
Додаткова інформація
Наступного дня «Правда надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн «відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави ».
22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн і генерал X. Ґудеріан.
Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.
Було утворено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом Івано-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.
На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і державного апарату з УРСР.
Радянізація передбачала такі заходи.
— У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація попереднього адміністративного апарату.
— У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств І всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств,
— У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.
— У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.
Радяпізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.
Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).
Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування, які були складовими процесу радянізацїї.
Початок війни. На світанку 22 червня 1941 р. шквал артилерійського вогню, град бомб обрушилися на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і села Радянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацистська Німеччина приступила до здійснення давно виношуваних планів поневолення і часткового винищення населення СРСР, захоплення і колонізації його території. За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190