Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
Перша літописна згадка про Дубно (Дубен) датована 1100 роком. Історична забудова сформована у ХV-XVIII століттях. Сліди укріплень середньовічного міста добре проглядаються на рельєфі місцевості із заходу й півночі. Колишню дорогу з Луцька, що переходить із передмістя Забрама в нинішню вулицю Данила Галицького, перегороджувала в XVI столітті Луцька брама, яка в дещо перебудованому вигляді збереглася до наших днів.
Кордоном Дубна зі сходу був замок XV – XVIII століть, з оборонним ровом перед його західною куртиною, з двома бастіонами, зверненими до міста. Історична забудова XVII – ХІХ століть почала формуватися наприкінці XV століття після отримання права міського самоврядування. Із півночі місто захищалось монастирем кармеліток XVII – XVIII століть, з північного заходу – монастирем бернардинів XVII століття. Поруч міських укріплень розташовувались острівні поселення: Хрестово-Воздвиженський, Спасо-Преображенський, Підборецький і Страклівський монастирі. Колишні передмістя Забрама, Вигнанка, Сурмичі, Підборці, Скраклів нині злились з містом.
Висотними домінантами в забудові Дубна є культові споруди та замок, які входять до Державного історико-культурного заповідника м.Дубна, створеного постановою Кабінету Міністрів України у червні 1993 року. Вартими уваги є розгалужені підземні ходи, якими помережена центральна заповідна частина Дубна.
Археологічні дослідження в місті й на його околицях, головним чином, поки що носили розвідувальний характер. Виявлені поселення епохи ранньої й пізньої бронзи, черняхівської культури, культури кулястих амфор. На території Дубна знаходять римські монети ІІ століття нашої ери. Археологічні розкопки проводили вчені Ю.Шумовський, М.Островський, М.Смішко, В.Селедець, І.Свєшніков, В.Гупало.
1240 року Дубно руйнують орди хана Батия. З другої половини ХІІІ століття воно входить до Галицько-Волинського князівства. Згодом володарями міста стають князі Острозькі, Заславські, Любомирські, Сангушки.
Древнє Дубно – місто на перехрестях епох, на перехрестях подій. Жодна значна подія, яка торкалася Східної Європи, тією чи іншою мірою не оминула Дубна. Тут бували гетьмани України й імператори російські, польські королі й ватажки козацько-селянських повстань, італійські зодчі, славетні письменники Тарас Шевченко й Оноре де Бальзак, композитор Микола Лисенко й полководець Михайло Кутузов.
Наприкінці XVIII століття в Дубні проводились славнозвісні контрактові ярмарки. У палаці Любомирських, що входить до комплексу Дубенського замку, діяв польський театр під керівництвом Войцеха Богуславського, де головні ролі виконував знаменитий актор Казі меж Овсінський.
Окрасою міста є й такі пам’ятки архітектури, як середньовічна синагога та римо-католицький костел. Збереглися й світські будівлі (житлові та інші) XVIII – початку ХХ століть.
У середньовіччі Дубно було одним з найбільших культурних та економічних центрів Волині. Тут жили і працювали Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Іов Залізо (Почаївський). Тут ігумен Хресто-Воздвиженського монастиря отець Віталій – один з перших українських поетів – на початку XVII століття переклав з грецької мови книгу „Діоптра". У Дубні в 1539-1566 роках було створене відоме рукописне Четвероєвангеліє ієромонахом Арсенієм, яке зараз знаходиться у Російській Державній бібліотеці в Москві.
Завершення другого тисячоліття в історії Дубна ознаменувалося урочистим відзначенням 900-річчя міста та проведенням Міжнародної ювілейної науково-теоретичної конференції „Дубно і світ".
У нове, третє тисячоліття сиве Дубно увійшло зі споминами про героїчну минувшину, з вірою і надією про своє оновлення та про щасливе майбутнє.
2.5 Історія села Борове Зарічненського району Рівненської області
Територія Зарічненського району – 144203 га, з них площа лісів – 59958, 8 га, боліт – 18048,2 га, площа водяного дзеркала – 5373,2 га. В районі протікає понад сім річок: Стир, Прип’ять, Стохід, Веселуха, Стубла. На сході район межує з Дубровицьким, на півдні – з Володимирецьким районами, на заході – з Волинською областю, на півночі – з Білоруссю.
Віддаль до м.Рівне – 190 км 51 населений пункт району об’єднаний у 16 сільських та одну селищну територіальні громади.
Населення – 35, 9 тис. осіб, 6,9 тис. осіб – міського, 28,9 тис. осіб сільського населення.
В усіх сферах економічної діяльності зайнято 5,7 тис. осіб, у т.ч. у промисловості – 48 осіб, сільському господарстві – 2,1 тис. осіб, будівництві – 63 особи.
Історія села Борове сягає в глибоку давнину. Археологічні джерела свідчать, що на околиці села проживали племена зарубинецької культури. Перші письмові згадки про село відносяться до першої чверті ХVІІ ст. Саме до цього періоду відносяться польсько-литовські монети "боратинки", які по сьогоднішній день трапляються на території села та його околицях. Проте археологічні джерела свідчать, що північні райони рівненського Полісся ще в добу неоліту (ІV – VІІ тисячоліття до н.е.) були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду – наколів на відтисків гребінцевого штампу. Це лісове населення в основному займалося мисливством, рибальством, збиральництвом.
На околиці Борової, в урочищі Дробишин, в 60-х рр. ХХ ст. були виявлені сліди зруйнованого могильника зарубинецької культури.
В ІХ – Х ст. територія села входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. північна частина Рівненської області, в тому числі і Зарічненський район, перебували у складі Турово-Пінського князівства. Наприкінці 1240 на початку 1241 р. на Полісся вдерлися орди хана Батия. Місцеве населення мужньо захищало свою землю від завойовників, але не могло встояти перед численним ворогом. Побутує цікава, не позбавлена романтичного забарвлення легенда. На території сучасної Борової було слов’янське поселення Рахва. Під час монголо-татарської навали воно було цілком зруйноване. Багато людей загинуло. Уціліле населення вирішило не повертатися в рідні місця, а дрімучими лісами пішли шукати нове місце для поселення. І знайшли його. Поселилися люди на місці сучасної Рафалівки, що у Володимирецькому районі. Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має відношення до легендарної борівської Рахви. В письмових джерелах немає згадки про Рахву, але про існування слов’янського поселення на околиці сучасного села сумніву немає.
Внаслідок ослаблення монголо-татарського іга землі Турово-Пінського князівства захопила феодальна Литва, а з другої половини ХVІ ст. – Польща. Історична доля склалася так, що Борова майже з 1795 року залишалася під владою Речі Посполитої.
В 1795 році рівненське Полісся було приєднане до Російської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту Мінської губернії.
Дальший розвиток історії Борової є типовим для багатьох населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпосний гніт супроводили не одне покоління борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росії було скасоване кріпосне право, мало поліпшилось життя в Боровій, хоча реформа і надала борівчанам особисту волю. Більшість борівчан змушена була платити поміщикові. У списках землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872 рік згадується, що поміщик Людвіг Крашевський володів в селі Борова 10503 десятинами землі і в оселі Колодіях Волинської губернії.
В другій половині ХІХ ст. село Борова Кухотсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось 66 дворів з населенням 823 чоловіка. В центрі села поміщиком Антоном Крашевським у 1843 році було побудовано храм, який був освячений 19 грудня (за новим стилем) на Святого Миколая. Пізніше відрилась церковно-приходська школа. Завідував нею священик Косинський. 18 вересня (за старим стилем) в Борівську школу був призначений вчителем псаломщик Михайло Львович Годлевський, уродженець села Язвенки Пінського уїзду, який свого часу закінчив Мінську духовну семінарію. Вчителював деякий час борівчанин Йосип Каленикович, який здобув освіту у Кухотській Волі. Навчання проводилось у приватних хатах. Дітей приймали у перший клас із семи років. Тільки у 1903 році було збудоване спеціальне приміщення для школи
Столипінська аграрна реформа була спрямована на ломку общинного землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1906 році в Боровій нараховувалось 164 двори, в яких проживало 1263 чоловіка. З них 657 складали чоловіки, 606 – жінки. Письменних було серед чоловіків 94 і 92 жінки. Для порівняння: в селі Млинок в цей час нараховувалось 54 двори, в яких проживало 225 чоловіків і 180 осіб жіночої статі. Письменних було всього 43 чоловіка. Елементарної грамоти багато борів чан навчились дома, чоловіки, перебуваючи на службі в царські й армії. Проте основна маса із цієї категорії здобула освіту у церковно-приходській школі.
Про події 9 січня 1905 року ("кривава неділя") борівчани довідались від жителя Млинок Мельника, який жив і працював у Пінську, був членом РСДРП, в село привозив газету "Іскра". Саме цього року в селі були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасники російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрусь Демидович і Романцев Олександр Карпович. За революційну діяльність Романцева не раз заарештовувала поліція.
В Першу світову війну майже все чоловіче працездатне населення було мобілізоване. Мобілізації підлягала основна тяглова сила – коні. Борова залишилась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На його жителів була накладена контрибуція в сумі 75 тис. крб. Борівчани змушені були її сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розорив селянські господарства, цим самим до краю погіршив становище селян. З фронтів Першої світової війни не повернулось в село понад 30 односельчан.
Про лютневу революцію 1917 року борівчани довідались від солдат царської армії, які пройшли селом, несучи транспаранти із написами "Долой царя". В селі дислокувалась військова частина, яка брала участь у воєнних діях проти німців.
В першій половині грудня 1917 року північні райони були в руках військ Центральної Ради. Саме в цей період в селі діяв повстанський загін, який очолив Я.Д.Калюта. Активними бійцями цього загону були Петро Хвалько, Петро Мусійович Косинчик, Михайло Федорович Сидорчук та інші. Всього в загоні Я.Д.Калюти билось понад 40 жителів села. Згодом цей загін брав участь у Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці 1918 року він увійшов до складу І-го Дубровицького комуністичного повстанського полку.
В другій половині серпня 1919 року наступ польських легіонів почався із Малевич. Жителька Борової Олександра Ошурко, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким сповістив більшість жителів села, які знайшли тимчасове сховище у навколишніх лісах. А в селі почалася формуватися група самооборони, до складу якої ввійшли Андрось Демидович Дяденчук (учасник революції 1905 року), Іван Андрійович Дяденчук (учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр.) та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні, вони не могли відбити наступ поляків. Поляки спалили село. Згоріло до тла понад 70 селянських хат, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат в Глинищах (назви території села). Почалася смуга репресій. Влада стала польською.
У липні 1925 року Польський сейм прийняв закон про парцеляцію й посадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніх династій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалась ділянками по 26 га і продавалась селянам. Малоземельні і безземельні не мали за що купити землю. Обтяжені податками, недоїдками і боргами, вони втрачали навіть свою землю. Більшість парцелів купили багаті селяни, частину замлі одержали осадники. В Боровій парцелі були невеликими, вартість їх становила 10-13 злотих. Осадники, які на Тиражі (13 чоловік) отримали по 24 га відносно непоганої землі, якщо порівняти з парцелями, що виділяється місцевим селянам в основному на неугіддя . Решта земельних масивів разом з лісами і сінокосами належала польському поміщику Богурському, який жив у Варшаві, а господарство вів орендар Барановський, маєток якого був у Тиховижі. Працювали тут, в основному, поденники, збіднілі селяни з навколишніх сіл та хуторів. Заробітки були мізерними. Окремі селяни були змушені емігрувати за океан. Детально описала життя поліських селян видатна польська письменниця Ванда Василевська у повісті "Вогні на болотах". В 30-х рр. ХХ ст. В.Василевська бувала в селі Білому Сарненського повіту (тепер Володимирецький район). В Боровій працювала школа. Спочатку 2-класна, а згодом 4-класна. В 1935 році працювало три вчителі, окрім директора – керівника школи. Закон Божий викладав місцевий священик православної церкви. Шефство над школою взяв 24-й піхотний полк. Для відмінників навчання в 1935 році була організована екскурсія у Варшаву. На цій екскурсії побували Іван Григорович Романов, Михалко Хвалько та інші учні. В школі викладання велось на польській мові. Тут панувала сувора дисципліна. До учнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча в селі була школа, більшість дітей села освіту не здобували. Вони допомагали батькам вести господарство, пасти худобу, а то просто наймитували. За даними Пінського архіву в 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.
Ініціаторами антипольських виступів в Боровій були комуністи. За антиурядову пропаганду і агітацію Романов О.К. відбував покарання в концентраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій Андрійович був кинутий у каземати Сельуської тюрми під Варшавою. Активним борцем проти окупаційного режиму був Ситницький Василь Петрович. Польські власті його заарештовували в 1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив волі Косинчика Петра Максимовича. За антидержавну діяльність Польським судом був покараний Рудник Кирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило Адамович.
17 вересня 1939 року влада знову змінилася, в край вступили радянські війська. Селянський комітет було створено у Боровій. Відкрилась школа. У 1940 році був створений колгосп ім. 17 вересня, який очолив Павло Мусійович Ковенько.
З початком великої Вітчизняної війни 23 червня 1941 року в числі перших пішли на фронт жителі села Микола Павлович Ситницький, Яків Кирилович Хвалько, Леонтій Іванович Ошурко, Микола Адамович Хвалько, Петро Адамович Квачук, Андрій Мартинович Мельник, Петро Артемович Дяденчук та інші. Саме їм довелося прийняти перше бойове хрещення в боях за Київ. В цих боях загинули Павло Адамович Квачук і Петро Оверкович Пуха. Проте мобілізацію не вдалося здійснити до кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами. Одним із організаторів антифашистської боротьби був Хвалько Петро Андрійович. Кулеметник першої світової ві1ни, учасник Дубровицького збройного повстання, в період польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Борівські підпільники вивішували червоні прапорці у громадських місцях, перешкоджали відправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину, як з Борової так із навколишніх сіл.
На Дольських хуторах Морочнівського району весною 1942 року було створено партизанський загін під командуванням сержанта Червоної Армії Д.С. Попова. В квітні цього року група вже нараховувала в своїх рядах 25 озброєних партизанів і десятки зв’язківців та розвідників.
В загоні під командуванням М.С.Корчева билося багато відданих борівських месників.
За активну антифашистську боротьбу борівчан окупанти в квітні 1943 року спалили село. Попереджені про цю каральну акцію партизанами, люди врятували своє життя в навколишніх лісах. Втрата рідних домівок, наступні каральні акції викликали ще більший гнів і ненависть до окупаційного режиму. Чоловіче населення масово пішло в партизани.
Топоніміка с.Борове
Борове – місцевість, колись тут ріс хвойно-листяний ліс. За часів кріпосного права тут переховувались одинокі непокірні селяни від місцевої влади. Перебувши спокійно день, під вечір виходили на пагорб і молились Богові, простягаючи руки в сторону села (церкви).
Підварок – у ХІХ ст. тут був маєток (польський фільварок) – перекручено - підварок
Шпакова – квітучий луг, вікові вільхи (ольшина). Улюблене місце для гніздування шпаків.
Венделове – куток села, де жили люди хитрої вдачі, поміщик Крашевський називав їх Менделем (Мендель – євр.) (правильно – Менделеві).
Калічка – вулиця (куток села) тоді, після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. декілька хат, де жили інваліди цієї війни – каліки.
Ріжок – кінець села. (Рожок)
Вошива – невелика піскова вершина на околиці села, де й понині і зустрічаються сліди зарубинецької культури. У другій пол. ХVІІ ст. тут були побиті турецькі воїни. На трунах в обмундируванні місцеві жителі бачили масу паразитів (вошей).
Мамушова – на поч. ХХ ст. Було пару хат. Жили люди з різних сіл "Мішані люди".
Морги – від польського слова морі – міра, якою вимірювали поле – в Росії – десятиха.
Кляштор – місцевість, на якій у ХVІІІ ст. була каплиця, на свято Марії-Магдаліни з навколишніх сіл приїжджали люди католицького і греко-католицького віросповідування молитись Ісусу і його матері. Для борівчан вважалось свята місцевість.
Всі села Рівненщини мають спільну історію. Разом з тим їх вирізняє деяка специфіка: етнографічна, топонімічна, а також історичні події, долі людей.
Тому саме дослідження сіл дає основу для ґрунтовного вивчення історичного матеріалу.
2.6 Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
Рівненщина – батьківщина багатьох відомих діячів науки, освіти, культури.
Міцним фортифікаційним ансамблем у часи середньовіччя були замкові споруди князів Острозьких у м.Острозі. Цей український рід походив від турово-пінських удільних князів. У ХІV – на початку ХVІІ ст. Острозькі належали до найбільших землевласників на Україні.
Засновником роду вважають Данила острозького. У 1341 р. він брав участь у повстанні проти польського короля Казимира ІІІ Великого, який намагався захопити Волинь. Почав будівництво замку в Острозі.
Як полководець відомий Федір Острозький (1360-1446 рр.). У 1410 р. його загони брали участь у битві під Грюнвальдом проти Тевтонського ордену, а з 1422 р. по 1430 р. – у гуситських війнах на боці чеського народу проти німецького патриціату та Ватикану. Пізніше він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі. Після смерті визнаний святим.
Василь Федорович Острозький (Красний) відомий як будівничий. Ним збудовано Богоявленську церкву в Острозі, Германський монастир.
Костянтин Іванович Острозький (бл.1460-1530 рр.) відомий в історії як військовий діяч, перший литовський гетьман, переможець у багатьох битвах над татарами. Був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
Багато зробив для розвитку освіти, науки, друкарської справи в Україні, а також для зміцнення й охорони православ’я князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1529-1608 рр.). Народився він у м.Дубно. За його підтримки в Острозі діяли греко-слов’янська академія (бл.1576-1640 рр.) та науково-літературний гурток; була заснована друкарня (1578 р.), що працювала деякий час під керівництвом І.Федорова. Помер К.К.Острозький у Острозі.
В Острозі народився відомий український культурний діяч ХVІ - початку ХVІІ ст., грек за походженням, Кипріан, який навчався в академії і був членом її науково-літературного гуртка, а також український педагог та хормейстер Бігдаш-Бігдашев Полікарп Микитович (1877-1946 рр.).
Недалеко від Острога народився польський письменник Бреза Тадеуш (1905-1970 рр.).
У 1810 р. в с.Новомалин (нині Острозького району) народився відомий польський скульптор, професор Римської академії Св.Луки Сосновський Томаш-Оскар (1810-1888 рр.). Його роботи експонуються у багатьох музеях Європи, в т.ч. в Рівному, Острозі.
У Рівному 1869 року народився відомий український живописець Г.І.Цисс (1869-1934 рр.). З обласним центром краю пов’язані імена відомого графіка М.Я.Штаєрмана (1904-1983 рр.) та режисера В.О.Неллі (1895 р.), який у 1940-1965 рр. працював у Київському драматичному театрі ім..Л.Українки.
У Рівному пройшло дитинство і юність видатного письменника В.Г.Короленка (1853-1921 рр.), який у 1866-1871 рр. навчався у Рівненській чоловічій гімназії.
Представник "української школи" в польській літературі ХІХ ст., відомий польський письменник, публіцист, літературний критик Міхал Грабовський (1804-1863 рр.) народився в с.Золотіїв (нині у складі м.Рівного). У його творчому доробку є твори "Коліївщина і степи" та "Тай кури".
Український поет Степанович Олекса Коронатович (1899-1970 рр.) народився у с.Милятинці Острозького району. У 1914 р. він закінчив духовне училище в Клевані. Похований на українському кладовищі біля Нью-Йорка.
У с.Дерев’яне Рівненського району у 1910 р. народився відомий український мовознавець, автор багатьох праць з української діалектології Г.Ф.Шило.
Одна з найяскравіших постатей української прози ХХ ст. – Самчук Улас Олексійович (1905-1987 рр.) народився в с.Дермань Здолбунівського району. У 1917-1920 рр. навчався в місцевій вищій початковій школі. З серпня 1941 р. працював редактором часопису "Волинь" у Рівному. Автор відомих творів: трилогії "Волинь", романів "Марія", "На білому коні", "На коні вороному", "Чому не гоїть вогонь", "Юність Василя Шеремети" та багатьох інших. У 1982 р. письменник був висунутий на здобуття Нобелівської премії. Похований у Торонто в Канаді.
В Дермані народився відомий український письменник, поет, перекладач античних творів, вчений, педагог Хомичевський Микола Васильович (1897-1983 рр.), відомий під псевдонімом Борис Тен. Навчався у місцевій початковій школі та Клеванському духовному училищі. Автор збірки сонетів "Зоряні сади", перекладів багатьох творів класиків світової літератури.
У Дубні народився український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв Є.З.Григорович (1905-1978 рр.).
На Дубенщині, у с.Марковичі, пройшли дитячі роки українського природознавця, дослідника флори Волинської губернії А.Л.Андржейовського (1885-1868 рр.).
З Рівненщиною пов’язані життя на наукова діяльність відомого українського історика–археолога, доктора історичних наук Ігора Кириловича Свєшнікова (1915-1995 рр.). Дитячі роки майбутнього вченого пройшли в с.Хотин та м.Дубно, де він навчався в місцевій гімназії. Як науковець Свєшніков досліджував пам’ятки мідного та бронзового віку на території краю, а з 1970 р. очолював археологічну експедицію на місці Берестецької битви 1651 року На початку 90-х рр. був керівником археологічних досліджень на території Дубенської фортеці.
Визначний український вчений-флорист, ботанік-географ та систематик рослин, член-кореспондент АН СРСР (з 1928 р.) та президент АН УРСР (1922-1928 рр.) В.І.Липський (1863-1937 рр.) народився у с.Самостріли (нині Корецький район). На честь вченого ботаніки світу назвали близько 45 видів рослин.
У Корці народився український живописець, автор серії акварельних пейзажів Волині О.С.Якимчук (1899-1970 рр.).
У с.Свищів Млинівського району народився український поет, громадський діяч, борець за соціальне і національне визволення Данило Братковський (1643-1702 рр.).
На Млинівщині, у с.Більче, в 1897 р. народився відомий український письменник, поет, літературний критик В.Л.Поліщук (1897-1937 рр.).
Село Новосілки Демидівського району – батьківщина академіка НАНУ, директора інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, М.Г.Жулинського (1940 р.н.) У 1958 р. він закінчив Боремельську середню школу, а в 1960 р. – Дубенське педагогічне училище. Вчителював у Дубровицькому районі. Автор численних літературно-критичних публікацій.
У 1906 році в м.Сарни народився український письменник Б.Г.Швед (1906-1945 рр.). У 1938 р. написав повість "Поліщуки". Загинув у бою під Варшавою.
У 1924 р. в Дубровиці народився відомий сучасний фізик, член Французької академії наук, професор кафедри Жоліо Кюрі у Вищій школі фізики і хімії в Парижі, почесний доктор Женевського університету Григорій Шарпак. У 1992 р. йому була присуджена Нобелевська премія.
У с.Великий Житин Рівненського району в 1934 р. народився сучасний український політичний діяч, перший Президент України (1991-1994 рр.) Л.М.Кравчук. З 1949 р. по 1953 р. навчався у Рівненському кооперативному технікумі.
Більшість біографій видатних людей досліджено саме на краєзнавчих матеріалах (документах, спогадах, сімейних архівах).
3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
Волинське історичне краєзнавство пройшло тривалий та тернистий шлях свого становлення та розвитку, відображаючи крізь призму дослідження свого регіону всі події й трагічні сторінки життя свого народу, зазнаючи цензурних утисків, а його діячі - переслідувань і репресій від політичних режимів, що панували упродовж віків.
Краєзнавчий рух, як виразник українського національного відродження, започаткувався і розвинувся на Великій Волині ще у ХІХ столітті. В його складі сформувався важливий науково-дослідний напрям.
Становлення волинського краєзнавства відбулося у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть. Неоціненним є внесок у вивчення історії Волині представників історичної школи В.Б.Антоновича. Висвітлені окремі проблеми давньої історії Волині М.С.Грушевським. Участь у краєзнавчих дослідженнях Волині дав М.І.Теодорович. Культуру та побут населення Волині досліджував Чубинський.
Достойним є науковий доробок російських та польських дослідників, серед яких Батюшков, М.Орлович та інші.
Розвитку історичного краєзнавства на Волині у першій половині ХХ століття сприяли Товариство дослідників Волині та польські краєзнавчі осередки. Організатором краєзнавчої роботи в Рівному є Якуб Гофман.
В другій половині ХХ століття Всеукраїнська спілка краєзнавців стала координаційним центром краєзнавчої роботи в Україні. Відродився краєзнавчий рух на Волині, в тому числі й на Рівненщині.
У 90-ті рр. розширилась тематика з історичного краєзнавства. В наш час в умовах посиленої уваги до регіональної історії України розширились напрямки краєзнавчих досліджень, в тому числі Рівненщини.
Сучасні дослідники з історичного краєзнавства використовують загальнонаукові методи аналізу і синтезу історичного дослідження, спираючись на принципи науковості, об’єктивізму, всебічності. Однією із визначальних рис є використання пошуку першоджерел з історії краю.
3.2 Перспективи програми дослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
Почесний обов’язок – докласти всіх зусиль до видання багатотомної "Історії міст і сіл України". Ця оновлена величезна праця повинна красномовно засвідчити перед усім світом, що ми – велика нація, що, незважаючи на жорсткі удари долі впродовж багатьох тисячоліть, український народ зберіг свою ментальність, культуру, традиції, зробив вагомий внесок у світову цивілізацію. Багатовікова історія і культура України, як відомо, складалася і втілена в біографіях більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. У їх числі понад 800 міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свій тисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомної дати. 39 найстаровинніших українських міст рішенням уряду 1976 р. було взято під державну охорону. Крім того, в Україні близько 5000 сіл, якими теж понад 300 років, вік деяких становить тисячу та більше років. Саме історичні міста і села були колискою нашої державності, де формувалось козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, де розвивалася самобутня культура, національні традиції, створювалася неповторна історико-культурна спадщина.
Історія для багатьох старовинних міст та сіл не була милосердною. Впродовж віків із цілої низки причин багато історико-культурних надбань цих міст і сіл знищено й втрачено назавжди. Тільки у XX ст. зникло з карти України майже дві тисячі населених пунктів. Одні, як відомо, згоріли у полум’ї громадянської і Другої світової воєн, інші залишилися без мешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення із багатьох областей та Криму. Чимало сіл ліквідовано під час розбудови промислових зон, створення величезних штучних водоймищ, реалізації хибної "теорії безперспективності" поселень. Останнє велике відселення відбулося у зв'язку з Чорнобильською катастрофою. В Україні 1400 міст і селищ і понад 8 тис. сіл з цінною історико-архітектурною специфікою, 1120 парків, що мають значну культурну цінність. Понад 160 тис. пам’яток перебувають на державному обліку. 49 визначних ансамблів і комплексів оголошено державними історико-культурними заповідниками, восьми з них Указами Президента надано статус Національних. Ансамбль Софійського собору, Києво-Печерська лавра, забудова і пам’ятки історичного центру Львова занесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Все це наша історія, наша гордість, наша слава. І ми повинні її глибоко знати, пишатися нею, не залишатись байдужими до її дослідження. Ми повинні знати свою історію, розуміти минуле у всій його складності і неоднорідності. Жодна із славетних і трагічних сторінок нашої історії не повинна стиратися із пам’яті народу.
Прийдешні покоління нового тисячоліття повинні створити краєзнавчу фундаментальну наукову роботу, яка б з позиції правди, через дослідження і висвітлення історії міст і сіл України, їх наукову "біографію" від далекої минувшини до сьогодення всебічно, ґрунтовно показала велику, багатовікову, складну героїчну і трагічну історію багатостраждального, але нескореного українського народу, його величезний внесок у світову цивілізацію. Підготовка і видання багатотомної історії міст і сіл дасть могутній поштовх розвитку краєзнавства, його наукових і громадських форм, що