Марія Заньковецька

не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони про­тягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!

Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.

Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця...

На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.

В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів» під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької» була виставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артист­ка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.

Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, су­перники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона го­ворила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.

Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, за­льотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?

За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Безталан­ної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконан­ні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сце­на проходить всього протягом півгодини — від пів на де­сяту до десятої години вечора. .1 якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.

Був такий випадок. Одного разу в приміщенні опер­ного театру я дивився «Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по моту­зяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Радість світилась в очах, радість світи­лася в усіх її рухах... Ось вона по-дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

— Гляди, щоб син був...

Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло, звучало, радувало...

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальо­вує піч... Уже перший голубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур другого — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної:

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який не­помітно підкрався й стояв, немов зачарований.

Це був дует, від якого завмирало дихання.

Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:

— Зупинися мить! Ти прекрасна!

Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайом­ства в Бендерах... Було тут наше, рідне, живе, з п'ян­ким запахом польових квітів, свіжого запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої україн­ської хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я міг залишити в спокої прекрасні вірші шекспірівських героїв і сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було за­хоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче зачарування, яке створювала на сцені наша не­зрівнянна, паша безсмертна Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!

Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої Котляревським і Основ'яненком, сюди входи­ли героїні майже всіх драматичних творів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них, працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької. Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато відпадало і залиша­лось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая», «Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).

З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до кожного слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль Галі з «Назара Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою рукою, як це було, на­приклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхи­леннями від оригіналу. І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівняння з образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні,— мені здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам'яті Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».

Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям арти­стки, яка в числі перших понесла в народ безсмертне сло­во поета.

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів. Взагалі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були зігріті величезним твор­чим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір, присвя­чений пам'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В. Лисенка, співаки виконували романси і пісні на слова поета, Садовський, як звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, треба сказати інакше: вона створила живу поему «Тополя».

А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який можна прочитати і на самоті, і перед на­родом.

Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготов­ляючи слухача, створюючи певний настрій. Вона вже ба­чила цю одиноку тополю, гнучку та високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ? Чому вона повинна загибати серед широкого степу ?'

Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:

Постривайте, все розкажу...

Слухайте, дівчата...

І попливли один за одним — в картинах, де слово тво­рить правду життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.

«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрила­ся і на сцені заговорили живі люди, створені єдиною могут­ньою сплою слова художниці - чарівниці.

Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знеси­лилась, виплакала своє горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:

Пала, стала, заплакала І... і заспівала...

Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особ­ливого, наспівного ритму... А мелодія народжувалась са­ма собою, як від квітучої лілеї тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!..

Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсо­тує наші думи, наші почуття, паші серця... Зачарування триває... .

А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя, скорботне оповідання про яку ми слухаємо.

І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально, похоронним передзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:

Отак тая чорноброва

Плакала, співала,

І на диво серед поля

Тополею стала.

Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням, мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії Костянтинів­ни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,

стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніаль­ному «батькові» від його геніальної дочки.

Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави, почуваєш, що багато чого зав'яло, за­сохло, як квітка, забута в старій: книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а іноді навіть лише окремі моменти.

Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в поста­новці театру ім. Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж встро­мився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про знеславлену дівочу честь, про ганьбу, рів­нозначну смертному вирокові... Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й любов, обернулося в «покритку». Так розуміла актриса цю обра­зу і такими барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним переконанням від­чув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як етюд «По ревізії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка насмішить тебе гострим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом; ніби сонячним променем відгонить смуток, і гля­дач, паче після склянки пінистого вина, виходить з теат­ру бадьорим і життєрадісним. І Пріська примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її неповторний гострий крик.

Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами. Особливо в фі­налах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і показовим, як і для всякого майстра обра­зотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів» Ібсена. Вій ство­рював клінічну картину: в нього погасали очі, перекошу­валося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його мож­на уявити, порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з «Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспів­ним шепотом, з останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна бачити і Із старо­винних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті» зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях, друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік, і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по ду­мала про то, щоб її героїня і після смерті зоставалася «кра­сивою». Вона «умирала» відповідно до обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму, прий­нятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі, права ру­ка відкинена кудись уперед... Пальці стиснуті. Ба облич­чі відбиток спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати після важкого життя...

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам сповістили про її смерть...

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх квітів, які вона так любила... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репер­туарі Заньковецької ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з Андрієм, який повинен був надовго зали­шити свою любиму дружину, щоб вибитися з боргів... Зрад­ництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзве­нить на зубах. За нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує день своєї загибелі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла, змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона, п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзве­нять по шпиці пляшки... І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпе­ніння глядачів, навіть після завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний талант! Які ще перспекти­ви у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилин­ного просвітління і знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і со­вість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість мерзенного «павука» мигне образ Анд­рія... Ходять чутки, що хтось його бачив, що він повер­тається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... По­ліно пригорнула до грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є... Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жах­нувся... Обман розкривається. Та пізно: серце по витри­мує, і Олена падає на землю мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене поки­даєш на цім холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і вве­дено багато зайвих розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний тягар... Полегшити наполовину. Стало б ба­гато краще. Але те, що зроблено, говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до кін­ця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний... Я б сказав — істинно народний».

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає арти­стка, можна загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:

«Яка це Пула б чудова Офелія...»

А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.

Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту, на якому Марія Костянтинівна так дивовиж­но драматизувала «Тополю» свого любимого поета.

За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього «нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській драматургії. Але дехто висловлю­вав думку про необхідність перейти до нових драматургіч­них мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в твор­чу діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія Костянтинівна».

Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па волю...

Я не можу передати дослівно всього, що вона ска­зала в цей вечір. Це не була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті.

— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не ­нами видумане, а народилося від нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права ви­ходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приді­ляв стільки уваги простому народові, як паш театр... І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша лю­бима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасли­ве кохання» — йдіть в оперетку. Там усі лиха кінчають­ся капканом. Нам з вами не по дорозі...

Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,

— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звер­нув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі!

«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою щирістю, якусь глибоку правду, що стоя­ла так близько біля нас, та ми ніби не помічали її.

Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах по­казала Марія Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні па­м'ятники нашого театрального мистецтва.

Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу мрію, яку Марія Костянтинівна бе­регла протягом багатьох років. Ми маємо па увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».

Як і коли народилась ця мрія?

Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі Тобілевича «Наймичка» у великі її дра­матичній ролі Харитини. Можна було дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки ово­лодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких деталях, які доступні лише великому й досвідче­ному майстрові сцени. Вона не тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй трагічний шлях Харитини.

Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної, безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних ру­ках шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:

— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...

І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна віри в його добрі наміри.

В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І цй стогін:

— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою душу...

Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність дівчини серед чужих, ворожих і підступ­них людей.

Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зро­зумів ні її любові, ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в лице підлого спо­кусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.

— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не треба...

Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...

Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.

— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки...

Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне «нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглуми­лося над сиротою...

Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:

— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не вто­пила?.. Прилинь же до мене з того

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: