Марія Заньковецька

світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...

І останнє слово, останній крик смертельно поранено­го серця, стогін безнадійності:

— Прощай, Панасе...

Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.

Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеслав­леного, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.

Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» — остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.

Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачила «Грозу» декілька разів з та­кими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стрепе­това і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянти­нівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини нагаду­вав стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.

Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого царства».

Над цим багато думала Марія Костянтинівна, вино­шуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось ба­гато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко за­пала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні при­чини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.

Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».

Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.

І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща­стя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульпту­ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво­лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві­жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.

Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при­бутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство­рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.

Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».

І сталось щось несподіване, неповторне...

Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:

— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу...

Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем... Я затамував подих і завмер.

— Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зеле­ний горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.) Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зе­лений горбок і простогнала).

— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...

Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і розчарування — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.

Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю страшне «су-у-мно» стогнало, мов бу­ря... І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з «могилки».

— Радість моя-я-я!

І слова лунко звучали в пустині театру.

— Життя моє-є-є...

— Душа моя-я-я...

— Відкликнись!..

Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.

І стояла трепетна, стражденна.

— Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...

І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у»... Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярос­лавна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...

Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент пото­паючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.

Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:

— В могилу... В могилу... В могилі краще... — ту­жить, як мати над могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок ви­ведуть...

...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на дум­ку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність не­згладимого горя, цей справжній народний «плач» за­мість якої завгодно декламації — завжди фальшивої і театральної... Новий світ страждань відкривався пе­редо мною...

Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках пучечок трапи. По­хитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.

— Так... розцвітуть квіточки... (Перебирає травичку і паче кидає в ріку.) Жовтенькі... Червоненькі... Голубень­кі... Всякі... (Пучечок випав з рук.) Як тихо... Як хоро­ше... А про життя її думати не хочеться. Знову жити? (Підвелась трепетна, пройшла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не треба... Недобре... (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає спиною до берега) та повер­нуть додому силоміць... Пі. (Біля самої кручі знову змет­нула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято визволення з неволі):

— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!..

І дзвінка луна повторила: «а-а-й...»

Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі померкли, обличчя мокре від сліз... Підвела голову і зустрілась очима з Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па поро­зі, дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі сльоза проклала мокрий слід.

Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:

— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво... І з образою одвернулась, ховаючи обличчя, мокро від сліз.

— Ну-ну, не сердься... Не сердься...—сказав він трохи хрипким голосом, підійшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.

— Будеш грати Катерину... Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса збільшиться... Будемо грати. Там і мені робо­та знайдеться.

Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кру­чами Дніпра, в саду колишнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.

На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і незабаром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були зв'язані кращі роки життя і творчості.

Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини дихав справжнього народністю: бурхли­ва, непокірна стихія знайшла свій яскравий вияв у кож­ному пориві, в кожному прояві великих і глибоких пере­живань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла назустріч смерті в ім'я торжества жит­тя. Не для себе, то для інших, яким уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її про­щальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як заклик: хто хоче жити, борись, як боролась я...

Палаючі очі перед останньою миттю життя і були са­мо тим «променем світла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку багато яскравих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив... Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера, Мадонна на волзьких кручах. Втім і Волга нагадувала казкову Стікс - ріку, па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у пере­можний заклик до життя.

Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької страдниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили чудо перетворення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей». Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкри­тий трояндами і колючками.

А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато вистраждало серце.

Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи, був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя. Правда, це був не пер­ший відхід «па покій», але він був останнім.

І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до Галичини, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка», яка воскресила далекі дні юності/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року в тому ж Ніжині Заньковецька виступав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни Барильченко.

Місцевий рецензент писав:

«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх глядачів...»

Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».

— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений на­мір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було запи­сано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Ду­наєм»...

Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у воде­вілі «Ямщики» вона чудово зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого реєстру. По збирає­мось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.

Основними етапами мандрівного життя Марії Костян­тинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вва­жати :

Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антре­приза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), україн­ська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого життя!

— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою...

А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові...

Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянти­нівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:

«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»

Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...

Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна від творчості артистки.

Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем висту­пила перед озвірілою бандою погромників і голосно кину­ла їм виклик:

— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами, беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.

П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.

Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович Короленко виступив з рицарською смі­ливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив роз­початий погром.

В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля де­монстрацій протесту проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'яз­нена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жан­дармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.

На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик папе­ру, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спа­люю свої крилі. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай... В що хвилину більше ніж коли-небудь

твоя Маруся».

Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчи­телька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.

Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.

У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:

Ой не плач, моє серце, ой цить.

Нехай плачуть маленькі діти.

Нам не плакати треба — робить.

Краще зовсім на світі не жить,

Ніж рабами довічними жити*.

Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянти­нівна провідала славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко вважав ге­ніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику роль істинного таланту:

«Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати кого», і стомле­ний подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:

— А життя все-таки чудове. /. Ф.»

Ці рядки були списані мною з оригіналу, який збері­гався у Садовського на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки мені невідома.

У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни зберігався адрес від групи ніжин­ських робітників з дуже знаменного вказівкою:

«Від щирого серця дякуємо великій українській арти­стці за послугу, зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив нашій бідній та безталан­ній Україні».

Дата адреса — 1906 рік, 2 квітня.

А скільки таких «діл» зосталося без усякої реєстрації 1 Про це знала тільки вона.

Так гармонійно в житті Заньковецької поєднувались хвилюючі «слова», що потрясали серця слухачів із сце­ни театру, з благородними ділами, про які знали лише вона та ті люди чи групи людей, яких вони стосувались.

Все робилось тихо, без шуму, без найменшого натяку на яку-небудь рекламу, до котрої вона ніде й ніколи не вдавалася.

І хіба не образливо, коли називали її «наша Сара Бернар», яка була не тільки «королевою сцени», але й «царицею реклами»...

Напередодні приїзду Сари Бернар обов'язково у відповідній пресі з'являлися різні «сенсації», наприклад,, що «Сара Бернар «возить з собою прирученого тигра, який захищає її від надокучливих відвідувачів». Або: «Сара Бернар робить такі успіхи в живопису, що навіть має намір після гастролей залишити театр і віддатися виключно мистецтву фарб і пензля... її картини, вистав­лені в паризькому салоні, були розкуплені в одній день по дуже високій ціні»...

А картини писали безробітні паризькі художники, які з радістю ставили під своїми етюдами ім'я знамени­тої актриси. Звичайно, за певну, хоч і скромну суму...

Заньковецька була навіть проти того, щоб на афі­шах її прізвище друкувалося як-небудь особливим ве­ликим шрифтом.

Ії світле ім'я не потребувало реклами. Такою вона пройшла свій важкий тернистий шлях слави. Такою збе­рігають ЇЇ образ у своєму серці її сучасники... В ореолі цієї слави ім'я її живе в наших театрах, які свято шанують світлі заповіти геніальної артистки, благородної людини і полум'яної громадянки своєї батьківщини.


ВИСНОВОК

Дослідивши вплив Марії Костянти­нівни на театральне мистецтво, її особисте життя, драматургію, сценічний образ, я дійшла висновку, що тільки одного навчання у школах мистецтва не достатньо для досягнення таких високих успіхів. Треба мати талант, який би дав змогу розпоряджатися своїми почуттями, емоціями.

В кожній галузі мистецтва є свій гігант. Так в українській літературі Тарас Григорович Шевченко, в театральному житті таким гігантом є Марія Заньковецька.

Раніше я думала, що у акторів досить легке життя. Що у них ніколи не буває проблем. Та дослідивши життя та творчій шлях Марії Костянти­нівни зрозуміло, що це зовсім не так. За своє життя їй пришлюся знести велику кількість перепон, витримувати дуже багато образ, тим самим підірвавши своє здоров’я. Та все одно вона залишалась дуже доброю, чуйною людиною. Змалку вона дуже любила простий народ і ця любов залишилась у її серці до кінця життя.

Гадаю, що моя науково - дослідницька робота надасть змогу багатьом учням і вчителям детальніше дізнатися про „найкращу з кращих” - Марію Костянти­нівну Заньковецьку.

Нехай же в пам’яті нашого народу вічно живе спомин про цю акторку. З прапором боротьби за щастя свого народу вона виступила на подвиг у найжорстокіші часи царського свавілля.



Список використаної літератури.

  1. М.К.Заньковецька (1860-1934) К.-Х. 1937;

  2. Вінок спогадів про Заньковецьку.

  3. П’ять великих акторів української сцени. Париж 1955;

  4. Дурилі С. Марія Заньковецька, К. 1995;

  5. Чоговец В. „Життя і сцена”. К. 1956.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: