Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Еволюція сфери гостинності міста Києва другої половини XIX - початку XX століття в контексті розвитку українського туризму

Еволюція сфери гостинності міста Києва другої половини XIX - початку XX століття в контексті розвитку українського туризму

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ


ВИШНЕВСЬКА Галина Георгіївна


Еволюція сфери гостинності міста Києва другої половини XIX - початку XX століття в контексті розвитку українського туризму


26.00.06 – прикладна культурологія.

Культурні практики


АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології


КИЇВ – 2008


Дисертацією є рукопис.


Робота виконана на кафедрі культурології Київського національного університету культури і мистецтв, Міністерство культури і туризму України, м. Київ.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Поплавський Михайло Михайлович,

Київський національний університет культури і мистецтв, ректор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Любовець Олена Миколаївна,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник відділу соціально-політичної історії кандидат географічних наук, доцент.

Стафійчук Валентин Іванович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри країнознавства і туризму.

Захист відбудеться "01" липня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв за адресою 01601, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв за адресою 01601, м. Київ, вул. Щорса, 36.

Автореферат розісланий 30.05.2008 р.


Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради. Л.Г. Петрова


Загальна характеристика роботи


Актуальність дослідження. Згідно з „Державною програмою розвитку туризму в Україні на 2002–2010 роки” туризм є одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки і культури. Визначивши таку важливість туризму, український уряд, постановою якого було затверджено цю програму, надав першочергового значення і науковим розробкам у цій сфері. На це ж зорієнтовує наукову громадськість і Указ Президента України №136/2007 від 21.02.2007 року „Про заходи щодо туризму і курортів в Україні”, згідно з яким 2008 рік оголошено „Роком туризму і курортів в Україні”. В світлі зазначених чинників постає незаперечною актуальність звернень науковців до всебічного дослідження й вивчення різних аспектів такої соціокультурної практики, як туризм.

Саме з цієї причини досить актуальним у науковому плані є і дослідження інфраструктури туризму, зокрема, готельного господарства, яке складає частину сфери гостинності конкретного міста або туристського регіону поряд з іншими об’єктами, які забезпечують їх туристичну привабливість. Досі в системі міждисциплінарних досліджень проблем розвитку туризму культурологічним аспектам не приділялося належної уваги. Тому низький рівень використання потужного туристського потенціалу України пояснюється не лише недоліками державної політики, а й недостатньою теоретичною обґрунтованістю соціально-економічної стратегії його освоєння як на національному, так і на регіональному рівнях. Ці міркування стосуються і міста Києва як однієї з найвідоміших і найпотужніших туристичних атракцій України. Мало дослідженою науковцями залишається і сфера гостинності міста, у тому числі з точки зору її формування та етапів розвитку. Особливо актуальним це уявляється у зв’язку з роллю Києва, яку він відігравав як в контексті традиційних видів масового подорожування, так і в контексті становлення та розвитку у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. нової соціокультурної практики в Україні – туризму.

Цим і зумовлений вибір теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене за планами науково-дослідної роботи кафедри культурології і цільової комплексної програми наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв „Трансформаційні процеси в культурі та мистецтвах України” (Державний реєстраційний № 0107U009539).

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі залучення нових архівних документів, використання інших джерел з’ясувати особливості еволюції сфери гостинності міста Києва другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в контексті становлення і розвитку туризму в Україні.

У відповідності до поставленої мети визначені такі завдання:

- проаналізувати історіографію проблеми та визначити стан наукової розробки останньої;

- виявити джерельну базу дослідження;

- визначити теоретичні та методологічні засади дослідження;

- уточнити основні поняття, за допомогою яких здійснюватиметься аналіз сфери гостинності Києва, зокрема, „заклади гостинності”, „церковно-монастирські заклади гостинності”, „світські заклади гостинності”;

- з’ясувати роль Києва як духовного і релігійного центру православного паломництва;

- виявити роль Києва у становленні і розвитку туризму як нової соціо-культурної практики в Україні наприкінці ХІХ століття.

Об'єкт дослідження – становлення і розвиток туризму як соціокультурної практики в Україні.

Предмет дослідження – еволюція сфери гостинності Києва у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. в контексті розвитку туризму в Україні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період українського культурно-національного відродження, що відбувалося в умовах інтенсивного розвитку капіталізму в Україні, проявом чого стало поширення як суто ділових подорожей, так і подорожей, що набули організаційних форм краєзнавчого туризму внаслідок пробудження інтересу до власної історії і культури. Ці процеси суттєво вплинули на розвиток сфери гостинності Києва як одного з провідних культурних, релігійних, торгово-фінансових та промислових центрів України.

Методи дослідження зумовлені специфікою предмету, ґрунтуються на засадах сучасної методології соціально-гуманітарного пізнання і спираються на принципи історизму, об'єктивності і системності. Використовувалися загально-наукові методи аналізу і синтезу, метод класифікації. Застосовувалися проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та описовий методи, які дають змогу розкрити історичну сутність досліджуваного явища та його специфіку в контексті соціальних зв’язків.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше у вітчизняній культурології здійснено комплексний аналіз еволюції сфери гостинності Києва під впливом православного паломництва, а також ділового і культурно-історичного туризму, становлення яких було викликано соціокультурними процесами національно-культурного відродження України в період другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Дослідження здійснено на матеріалах Державного архіву м. Києва, дореволюційної періодики і видань, що відображують еволюцію сфери гостинності міста в зазначений період.

Введення в науковий обіг значної кількості архівних джерел дозволило по-новому поглянути на процес становлення та розвитку сфери гостинності Києва, а також глибше осмислити окремі сторінки історії української культури і туризму.

В дисертації уточнено поняття: „гостинність”, „сфера гостинності”, „заклади гостинності”, „релігійна гостинність”, „світська гостинність”.

Охарактеризовано особливості релігійної гостинності і діяльності церковно-монастирських закладів гостинності.

Визначено особливості становлення і функціонування світських закладів гостинності Києва.

Досліджено динаміку розвитку світських закладів гостинності Києва; визначено характер цієї динаміки і чинники, що впливали на неї.

Виявлений вплив ділового туризму на сферу гостинності міста.

Визначений соціальний склад суб’єктів, що займалися підприємницькою діяльністю в сфері гостинності Києва.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів, положень та результатів при викладанні загальних і спеціальних курсів та укладанні їх програм, зокрема, „Теорія і історія культури”, „Історія української культури”, „Історія туризму в Україні”, „Історія міжнародного туризму”, „Історія гостинності в Україні”, „Історія готельно-ресторанної справи в Україні”. Результати дисертації можуть бути використані для подальших наукових досліджень з проблем історії української культури, історії туризму в Україні, історії гостинності в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження оприлюднювалися автором у вигляді доповідей та повідомлень на конференціях: Другій Міжнародній науково-практичній конференції „Туризм на порозі ІІІ тисячоліття” (м. Ялта, 2001 р.), Третій Міжнародній науково-практичній конференції „Туризм на порозі ІІІ тисячоліття” (м. Ялта, 2002 р.), Науково-практичній конференції „Мистецька освіта в Україні в умовах інтеграції в європейський художній простір” (м. Київ, 2004 р.), Четвертій Міжнародній науково-практичній конференції „Гуманізація вищої освіти: філософські виміри” (м. Суми – м. Бердянськ, 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Духовна культура як домінанта українського життєтворення” (м. Київ, 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Україна – Світ: від культурної своєрідності до спорідненості культур” (м. Київ, 2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми трансформації у Польщі і в Україні” (м. Варшава – м. Київ, 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Художньо-освітній простір України в контексті новітньої історії” (м. Київ, 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції Y Культурологічні читання пам’яті Володимира Подкопаєва „Культурологічний дискурс сучасного світу: від національної ідеї до глобалізаційної цивілізації” (м. Київ, 2007 р.), "Дні науки" Київського національного університету культури і мистецтв (м. Київ, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 рр.).

Результати дисертаційного дослідження апробовані при обговоренні дисертації на засіданні кафедри культурології Київського національного університету культури і мистецтв. Матеріали та висновки дисертації використовувалися автором у навчальному процесі.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені у 7 одноосібних публікаціях, 4 з яких – у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 173 сторінок, у тому числі: список використаних джерел – 22 сторінки.


Основний зміст роботи


У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання, охарактеризовано хронологічні межі та джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення здобутих результатів.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” викладаються результати аналізу наукових розробок з історії мандрівництва і туризму в Україні, української гостинності і готельної справи, Києва як соціокультурної атракції, а також подається характеристика джерельної бази.

У підрозділі 1.1. „Історіографія і джерельна база дослідження” охарактеризовано ступінь наукової розробки проблеми. Історіографія гостинності може бути охарактеризована як така, що з хронологічної точки зору випереджає історіографію, власне, туризму, що пов’язане з менш тривалим існуванням останнього як соціокультурної практики в цілому, і в Україні зокрема.

Перші згадки про українську гостинність зафіксовано в записах іноземців: Ж.-Б. Шерера, Д.П. Де ля Фліза, С. Де Боплана. Так, Ж.-Б. Шерер, якому належить „Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії”, відмічав: „Гостинність так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи не потребує робити витрати на ночівлю та харчування”. Де ля Фліз дає таку характеристику українцям: „Селяни Київської губернії загалом мирні за вдачею, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники; дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки... Вони, зрештою, набожні, не люблять неладу, гостинні; у них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонуються кожному гостеві”.

Вивчення гостинності в Україні розпочинається вітчизняними істориками ще у дорадянський період. Так, дослідження деяких історичних форм гостинності здійснено в роботі М.І. Костомарова „Домашнє життя і нрави великоруського народу в ХVІ і ХVІІ століттях”.

Гостинності як феномену побутової культури українців присвячено кілька статей В.А. Русавської, а гостинність як соціокультурний інститут постає на сторінках робіт Г.А. Гарбар.

Окремі аспекти історії розвитку сфери гостинності в м. Києві розкриті в дисертації З.П. Сапєлкіної, зокрема, вона розглядає Києво-Печерську Лавру як потужний центр гостинності.

Одна з перших спроб здійснити класифікацію київських готелів і охарактеризувати деякі з них реалізована В. Федорченком і Т. Дьоровою у дослідженні „Історія туризму в Україні”.

Спробу розкрити значення Києва як екскурсійного центру наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. здійснено С.В. Грибановою.

Роль Києва в розвитку українського туризму в кінці ХІХ – початку ХХ ст. виявляє С.І. Попович, зокрема, в становленні ділового туризму.

В інших роботах з історії туризму в Україні: О.М. Костюкової, С.І. Поповича, Я.В. Луцького, С.В. Гаврилюка, М. Стріхи, О.М. Любовець, В.А. Зінченка, І.Ю. Бондарчук-Чугіної питання розвитку Києва як туристичного міста та аналіз його закладів гостинності не порушується.

В історіографії Києва першим „біографом” Києва вважається М. Берлінський, який 1820 року видав „Стислий опис Києва” і підготував рукопис „Історія міста Києва від заснування й до нашого часу”. М. Берлінський вперше систематизував усі відомі на той час дані з історичної топографії Києва, описав його пам’ятки, визначив його територію, локалізував історичні райони й конкретні пам’ятки давньоруської монументальної архітектури.

Історії Києва та його пам’яток присвячені наукові роботи відомих дореволюційних істориків: М.В. Закревського, М. Максимовича, В.Б. Антоновича, М.Ю. Брайчевського, Я.Д. Ісаєвича, І.П. Крип'якевича, A.І. Барановича та інших.

За радянських часів історію Києва досліджували Ф. Ернст, В. Голобуцький, Ю. Кондуфор, Г. Логвин. Проте вони, як і попередні науковці, не виокремлювали в якості предмета своєї уваги розвиток сфери гостинності міста.

В роки незалежності України активізується інтерес до дослідження історії Києва. Працею, присвяченою періоду історії Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст., є робота О. Анісімова „Киев и киевляне”, який, торкаючись топонімії, долі пам’яток культури, описує економічне, культурне і світське життя міста на межі століть; дослідження М. Рибакова „Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва” охоплює досить різноманітну тематику – від адміністративного устрою міста до його культурно-громадського життя ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. У праці „Нариси з історії Києва” міститься інформація про вулиці й площі міста, про найзначніші будівлі й події, що відбувалися в них, про видатних киян, їхні звичаї та свята. В ній розміщено карти, що відбивають етапи розвитку міста від 1240 р. до 2002 р. Д. Малаков в роботі „Особняки Києва” досліджує історію будівництва прибуткових будинків. Ю. Івашко в наукових працях „Будинки Києва з елементами готики", „Дерев'яне церковне зодчество Київщини" висвітлює історію будівництва та архітектури житлових будинків, побудованих в Києві в кінці XIX – на початку XX століть.

Л. Кудрявцев в роботі „История губернаторства в Киеве и Украине" подає політичний, економічний і соціальний огляд історії України за період з 1700 по 1919 роки.

Дослідження Д. Лаврова "Святий Київ наш великий" присвячене аналізу розвитку Києва як осередку паломництва видатних діячів української та російської культури, а також представників різних європейських країн.

В праці В. Ковалинського „Меценати Києва” міститься інформація стосовно добродійної і меценатської діяльності братів Миколи і Федора Терещенків, Григорія Галагана, Михайла Дегтерьова, братів Лазаря і Льва Бродських, подружжя Попових, Богдана Ханенка, Семена Могильовцева і інших киян.

Спробу узагальнити відомості про пам’ятки Києва в контексті туристичного краєзнавства здійснено Є.В. Панковою.

Разом із тим, таке питання, як роль Києва в розвитку вітчизняного туризму і вплив останнього на розвиток сфери гостинності міста, у тому числі у визначений історичний період, залишається майже не дослідженим.

Джерельну базу дослідження даної теми становлять документи різнопланового характеру за своїм походженням і інформаційною насиченістю.

Основу дослідження склали документи Державного архіву м. Києва, у тому числі, які зберігаються у фондах: Київської міської думи (ф. 17), Київської міської управи (ф. 163), Київської міської поліції (ф. 237).

Серед опублікованих джерел окрему групу складають правові акти Російської імперії та постанови Міської думи Києва.

Важливим джерелом інформації про розвиток інфраструктури міста є довідник “Весь Киев”, який видавався у 80-х – 90-х рр. ХІХ ст. та на початку ХХ ст.

Інформацію стосовно промисловості та фінансового життя Києва містять каталоги та путівники, у тому числі випущені до першої та другої всеросійських ярмарок, які відбулися у Києві у 1897 та 1913 рр. Важливим джерелом для написання дисертації послужили київські періодичні видання зазначеного періоду, які надають інформацію про події в сфері гостинності міста: відкриття ресторанів, готелів, дають уявлення про характер їх діяльності, містять повідомлення про заходи, що проводились в цих закладах тощо.

У підрозділі 1.2. „Понятійний апарат та методологія дисертаційного дослідження” визначено понятійний апарат, за допомогою якого вирішуються поставлені завдання. Терміни „туризм” і „екскурсійна діяльність” використовуються в тексті дисертації згідно з визначенням, що наводиться в Законі України „Про туризм”, а термін „український туризм” вживається у значенні „туризм, що здійснювався на території України”, або як сукупність основних видів туризму: внутрішнього, іноземного і зарубіжного.

Поняття гостинності в науковій літературі вживається в двох значеннях: як соціокультурний феномен і як соціокультурний інститут. Перша точка зору належить В. Русавській, яка вживає поняття гостинності в кількох сенсах: як форму народного буття, що безпосередньо пов’язана з побутом, тобто сферою невиробничого соціального життя та як загальну духовну налаштованість на сприйняття іншої людини, групи людей, народу, нації, обумовлену звичаями, моральними традиціями, суспільними установками.

Гостинність розглядається як повсякденна і святкова, а також як селянська, громадська, міська, родинна, дворянська, світська і церковно-монастирська. В цілому поділяючи запропоновану класифікацію, вважаємо, що коректніше вести мову не про церковно-монастирську, а про релігійну гостинність, враховуючи, що гостинність в цьому дискурсі постає як феномен, тобто функціонує, насамперед, на рівні суспільної та індивідуальної свідомості. Це пояснюється тим, що на відміну від світської гостинності, в якій „ритуал приймання гостя перетворюється на формальну процедуру” (В. Русавська), релігійна гостинність ґрунтується на християнських заповідях і наповнена важливим духовним змістом, зокрема, співчуття і допомоги ближньому. Ці два різновиди гостинності: релігійна і світська, об’єктивуючись, на нашу думку, формують складові сфери гостинності, зокрема, заклади гостинності, що відповідно входять до монастирсько-церковної інфраструктури чи то до інфраструктури міського господарства.

Інший підхід до вивчення гостинності представлений в роботах Г. Гарбар, яка розглядає гостинність не як феномен української побутової культури, а як соціокультурний інститут. Вона розрізняє приватну і публічну гостинність, „аматорську” і професійну, розрізняє індустрію гостинності або гостинності як спеціалізованого виду професійної діяльності від гостинності як явища; а гостинність як соціокультурний інститут визначає як „сукупність конституйованих установ та закладів, що здійснюють на професійній основі діяльність з надання послуг людям, які тимчасово залишили місце свого постійного проживання з будь-яких причин, за виключенням завойовницьких”.

Поділяючи в цілому таку точку зору, дисертант вважає необхідним розрізняти поняття сфери гостинності і закладів гостинності, адже до сфери гостинності можна віднести всі суб’єкти діяльності, які надають послуги подорожуючим і туристам, а закладами гостинності варто вважати лише ті, які надають основні послуги: тимчасового притулку та харчування.

Гостинність як різновид соціальної діяльності в контексті туризму складається навколо відносин, що виникають у процесі надання-отримання послуг подорожуючим. При цьому подорожуючий завжди виступає як споживач цих послуг, а стороною, що надає ці послуги, є суб’єкт або суб’єкти, котрі перебувають в середовищі свого постійного існування. Але дисертант вважає, що послугами закладів тимчасового розміщення, таких, як готелі, тим більше – закладів харчування, (ресторани, кафе тощо) можуть користуватися і мешканці тих же міст, де розташовані ці заклади. Це ускладнює дослідження взаємозв’язку туризму і сфери гостинності.

У Висновках до розділу зазначається що, незважаючи на існуючі дослідження української гостинності, науковий доробок стосовно з’ясування питання розвитку сфери гостинності саме Києва, зокрема, у зв’язку зі становленням і розвитком туризму в Україні, не можна вважати достатнім. Виправлення цього становища у вітчизняній науці вбачається за кількома напрямами, одним з яких є культурологічний.

У розділі другому –„Православне паломництво та релігійна гостинність в Україні” з’ясовуються особливості релігійної гостинності і визначається роль, яку відігравав Київ в становленні паломництва в Україні.

У підрозділі 2.1. „Київ як центр православного паломництва в Україні” зазначається, що серед найбільш поширених форм подорожування особливе місце в українській історії посідає паломництво. Паломництво є специфічною формою подорожей, які здійснюють віруючі до релігійних святинь. Особливістю прочанства в Україні є те, що воно становило складову частину східноєвропейського руху паломників до святих місць на Близькому Сході. Київ був важливим пунктом на цьому маршруті завдяки комплексу своїх релігійних пам’яток, в першу чергу, Києво-Печерської Лаври.

Значення Києва як центру православного паломництва посилилось з середини ХУ ст., коли внаслідок турецьких завоювань майже всі тодішні центри паломництва християн опинилися на території Османської імперії, що зробило подорожування до святих місць вкрай важким і небезпечним. За таких умов потік паломників почав переорієнтовуватися на святині, що знаходилися в межах слов’янської православної ойкумени. І Київ як місто, в якому східне слов’янство прийняло хрещення, став головним духовним і релігійним осередком паломництва.

Значення Києва в православному світі ще більш зросло з ХУІІІ ст., коли внаслідок реформ Петра І, місто почало відігравати роль постачальника кадрів для церковних інституцій всієї Російської Імперії. Впродовж першої половини ХУІІІ ст. українці зайняли ключові місця в церковній ієрархії: очолили більшість архієрейських кафедр, стали настоятелями найвпливовіших монастирів і соборів Москви та Санкт-Петербурга, митрополитами і архімандритами; з них формувалося придворне, військове, морське і посольське духовенство, майже весь викладацький склад системи духовної освіти. Українець Стефан Яворський був призначений місцеблюстителем патріаршого престолу, а згодом став першим і єдиним президентом Синоду, віце-президентами якого були Феодосій Яновський і Феофан Прокопович, колишній ректор Києво-Могилянської академії. Все це сприяло зростанню значення Києва як центра православ’я, популяризації його святинь.

У підрозділі 2.2. „Монастирські і церковні „странноприйомні” заклади як складова сфери гостинності Києва” здійснено аналіз особливостей закладів гостинності в Києві, що надавали послуги прочанам. Велика кількість паломників, що відвідувала щорічно Київ, потребувала розміщення й харчування, наслідком чого стало формування навколо релігійних атракцій (особливо Києво-Печерської Лаври) сфери гостинності, яка складалася з засобів тимчасового притулку і харчування, а також закладів, що надавали невідкладну медичну допомогу. Особливе місце посідав Лаврський готель, який приймав паломників. Прочан приймали також готелі при Троїцькому монастирі, Китаєвській та Феофанівській пустинях.

У ХІ ст. в Києві було засновано лаврську „странноприйомницю”, яка на середину ХІХ ст. перетворилася на справжній комплекс з прийому паломників, що отримав назву Лаврського готелю. У Лаврському готелі було 200 номерів і 20 загальних кімнат, якими можна було користуватися безоплатно протягом 2 тижнів. За свідченнями сучасників, готель був здатний прийняти до 25 тис. прочан. Один корпус готелю був відведений під лікарню, в якому в разі необхідності також безкоштовно надавалася медична допомога. (Щодо цього, релігійна гостинність в Україні відбиває загальні риси християнського паломництва. Але слід зауважити, що на відміну від православ’я, частину учасників паломницького руху в західноєвропейській культурі середніх віків становили лицарі – пілігрими).

Безкоштовним було і харчування для бідних прочан в їдальні Лаври. Для інших категорій паломників страви також коштували недорого. Харчування паломників, що зупинялися в Лаврі, забезпечувалось частково власним виробництвом, а цукор, сіль, солона риба, крупи, борошно, олія, вино купувались у постачальників. Харчування було в основному пісне, але досить різноманітним: готувалися страви з овочів, картоплі, грибів, випікався хліб, пиріжки. В якості напоїв подавали чай і квас.

Безкоштовно годували мандрівників і в Троїцькому монастирі, в Китаєвській і Феофанівській пустинях.

Функціонування готелів при монастирях і в Лаврі забезпечувалося в основному силами послушників і ченців. Суттєву допомогу складали благодійні пожертвування заможних віруючих. Частина монастирів мала власні підсобні господарства, сільськогосподарська продукція яких потрапляла до столу не тільки монастирської братії, а й „странноприйомних” закладів.

На відміну від деяких світських закладів гостинності церковно-монастирські відрізнялися не тільки доступністю послуг для прочан, але й доволі високим санітарно-гігієнічним рівнем, чистотою, охайністю. Тим, хто зупинявся в церковно-монастирських готелях, видавалася чиста білизна. Підтримувався чіткий розпорядок дня.

У Висновках до розділу зазначається, що прийом паломників в Києві здійснювався у специфічній формі гостинності, яку можна визначити як релігійну, тобто засновану на духовних цінностях, що їх сповідує християнство і які проявляються у співчутті, допомозі і передбачають максимально позбавлене комерціалізації надання послуг гостинності: тимчасового притулку, харчування, а в разі необхідності – медичної допомоги. Церковно-монастирські готелі і їдальні становили потужну і водночас автономну складову сфери гостинності Києва і характеризувалися доволі високим організаційно-управлінським рівнем.

Розділ третій „Становлення ділового і історико-культурного туризму в Україні та еволюція світської гостинності у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.” присвячений дослідженню розвитку складових сфери гостинності міста Києва, що відбувався під впливом формування нових видів масових подорожей світського характеру, які набувають ознак туристичних.

У підрозділі 3.1. „Вплив Києва як ділового і культурного центру на формування ділового і історико-культурного туризму в Україні” зазначається, що Київ був центром не тільки релігійної, але й світської культури, ділового життя. Сприяло цьому перетворення його на губернське місто і центр Київського генерал-губернаторства, адже цей статус спонукав до розвитку всієї інфраструктури міста, у тому числі й таких її складових, що складали сферу гостинності. Потужний поштовх розвитку закладів гостинності надало переведення у 1797 році Контрактового ярмарку з Дубна до Києва, який і став в подальшому постійним містом проведення цього заходу. У другій половині XІХ століття в зв'язку з розвитком промисловості ріст міста продовжувався. Цьому, зокрема, сприяло будівництво промислових підприємств. З поміж фабрик і заводів, що обробляли продукти рослинного походження, перше місце належало цукрово-рафінадному заводу Київського Товариства, заснованого 1868 року в Деміївці. Завод виробляв щорічно до 900.000 пудів рафінаду. В місті розташовувалися численні мукомельні заводи, тютюнові фабрики, дріжджові заводи. Останні забезпечували дріжджами весь південь Росії. Так, з Києва Південно-західними залізницями щодня відправлялося від 250 до 300 і навіть до 400 пудів дріжджів. Потужним споживачем цієї ж продукції було пивоварне виробництво, яке бурхливими темпами розвивалося наприкінці ХІХ ст. Серед пивоварних заводів вирізнявся завод, що належав Південноросійському акціонерному товариству, організованому в січні 1896 року. Товариству належали три пивоварні заводи в Києві, Одесі і Миколаєві, для придбання яких була витрачена значна частка основного капіталу товариства в 1.000.000 руб. На той час заводи варили до 500000 відер пива на рік. У місті та його околицях налічувалося 43 цегляних заводів з обігом понад 500.000 руб. Швидкими темпами розвивалося машинобудівне виробництво, тісно пов’язане з буряково-цукровою промисловістю. Обробкою продуктів тваринного походження займалися шкіряні заводи (яких нараховувалося сім). У 1896 році у Києві налічувалося понад 150 фабрик і заводів.

Потужний поштовх розвитку міста та його інфраструктури дало відкриття регулярного залізничного сполучення. Це прискорило вантажообіг між підприємствами Києва і регіонами не тільки України, а й всієї Російської Імперії (так, Україна, була фактично „цукровою житницєю” Імперії), а також сприяло інтенсифікації ділових поїздок тогочасних бізнесменів у професійних справах.

Всі ці процеси позитивно вплинули і на розвиток сфери гостинності Києва. Так, наприклад, під час Контрактового ярмарку, який щорічно проводився в Києві у лютому, міські готелі вдвічі підвищували плату за послуги, що ними надавалися. Це було пов’язано з великим напливом гостей міста, внаслідок чого попит на тимчасове житло різко збільшувався. Були повністю завантажені не тільки готелі, але й так звані мебльовані кімнати. Піднімали ціни на свої послуги і інші заклади, що могли надавати послуги з тимчасового розміщення. Звісно, послугами закладів розміщення такого рівня користувалися не стільки ділові люди, які могли дозволити собі зупинитися у престижних готелях, а й численні гості міста, що прагнули непогано провести час у Києві, адже протягом проведення Контрактового ярмарку користувалися підвищеним попитом і послуги розважальних закладів.

Після реформи 1861 року, що скасувала кріпосне право, відбулися зміни й у культурному житті Києва. У наступні 40 років кількість навчальних закладів зросла з 38 до 152, число студентів і учнів у них збільшилося з 5 тис. 460 чоловік до 22 тисяч. В цей час у Києві були створені кілька наукових товариств природничого і гуманітарного профілю: Товариство натуралістів (1869 рік), Історичне суспільство Нестора-літописця (1873 рік). У 1863 році було організовано Київське відділення Російського музичного суспільства, відкрилися Російська опера (1867 рік), Музичне училище (1868 рік), Художня школа М.І. Мурашко (1875 рік). У 70-х роках розпочався потужний український театральний рух, чому сприяв дозвіл давати українські вистави у Києві приватним гурткам.

Багата культурна, у тому числі, архітектурно-історична спадщина Києва у зв’язку з інтересом до власної історії приваблювала багатьох представників української інтелігенції та спонукала до відвідування міста. Важливим чинником перетворення Києва на привабливий центр туристичних відвідувань став розвиток освіти і мережі освітянських закладів. Цей чинник сприяв зацікавленості широких верств учнів і педагогічної інтелігенції вітчизняною історією, природою, культурою і навіть розвитком промисловості. Подорожі з подібною метою оформилися у так званий „краєзнавчий туризм”, який став третім після паломництва і ділового туризму видом туризму, що інституалізувався в Україні наприкінці ХІХ ст. Цей вид туризму виростає з екскурсій з пізнавальною метою, коли виходить за певні часові та просторові рамки (туризмом вважається подорож в оздоровчих, пізна-вальних або професійно-ділових цілях, яка триває понад 24 години) і становить прообраз сучасного історико-культурного туризму.

У підрозділі 3.2. ”Мережа світських закладів гостинності як складова сфери гостинності Києва” розглянуто типи закладів, які надавали притулок прибулим до Києва та відстежено зміни їх кількісних та якісних характеристик. Однією з поширених на початок 60-років ХІХ ст. форм світських закладів тимчасового розміщення в Україні були гостинні, або постоялі чи заїжджі двори. Вони вели свій родовід ще з часів Київської Русі. Щодо готелів міста, то їх розвиток прискорився з відкриттям регулярних залізничних рейсів. Так, 1880 року у Києві нараховувалося 15 готелів, а на початку ХХ ст. вже 64. Виділялися суперзіркові готелі, готелі другого класу, мебльовані кімнати. Серед найбільш престижних були: готель „Європейський”, „Гранд-отель”, „Hotel de France”, „Континенталь” та ін. Ці заклади були одними з перших, в яких впроваджувалися технічні новинки: електрика, телефони, гаряче водопостачання, що давало можливість приймати ванни. На жаль, більшість готелів Києва не збереглися після Жовтневої революції: вони були перепрофільовані або ж зруйновані. Під час роботи з архівними матеріалами, дисертантом виявлено імена власників деяких готелів, досліджено цінову політику готельних закладів, асортимент послуг, що ними надавалися, а також вимоги до якості послуг і кадровий склад обслуговуючого персоналу.

Окрему групи складали так звані „доходні будинки”, кімнати в яких здавалися в оренду. І хоча знімати їх могли й місцеві мешканці, вони також залучалися до надання тимчасових послуг прибулим до міста. Після революції всі вони були конфісковані і вилучені зі сфери гостинності, оскільки їх було передано до житлового фонду міста або просто зруйновано.

У підрозділі також розглядаються заклади харчування як складова сфери гостинності Києва, виділяються такі установи, як

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: