Археологія Закарпаття
Криниця має свою легенду. Кажуть, що попри всі зусилля вода в ній з’явилась лише за посередництвом чорта, що запропонував володареві свої послуги в обмін на мішок золота. Князь вирішив скористатись тим, що чорт не вказав, якого розміру має бути мішок. Тому після появи води йому видали кілька монет. З люті та сорому чорт стрибнув у криницю і з того часу страшить з її глибини чудернацькими звуками всіх, хто хоче напитись води.
Князь Ф. Корятович не залишив по собі нащадків, тому після його смерти у 1414 р. замок повернувся у власність держави. У 1445 р. Мукачево отримало маґдебурзьке право. Наступні правителі проводили реконструкцію твердині. Більшість робіт завершено у 1569 р. На початку XVI ст. на теренах Угорщини вибухнуло повстання під керівництвом хороброго офіцера прикордонного замку Дьордя Дожа. Охопило воно і Мукачівщину. Після розгрому повстання феодали в жахливий спосіб стратили Дьордя. Його живцем спалили на розпеченому троні.[11,с.28-30]
У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували і навіть віддавали під заставу. У 1629 р. відновлювальними роботами керував капітан замку Іоан Баллінг. Врешті, у 1633 р. за 200 тисяч форинтів її придбав трансільванський князь Дьордь I Ракоці. У 1648 р. справу реконструкції продовжила дружина князя Жужанна Лорантфі. Два герби, вирізьблені у камені, що є над входом до башти верхнього замку та у приміщенні музею, належать їй і зображають поєднані герби Трансільванії і герб роду Лорантфі. Фортеця упродовж багатьох років залишалась власністю родини. Почергово її успадковували син князя Дьордь II Ракоці і внук Ференц I. Князь був активним учасником анти-австрійського повстання. Коли воно зазнало поразки, багатьох змовників стратили. Ференц I відкупився від влади за 400 тисяч форинтів. Його помилували, він відійшов від політичної діяльности і з часом помер. Влітку 1676 р. його вдова, дочка хорватського бана (королівського намісника) Ілона Зріні опинилась перед загрозою втрати маєтку, яка виходила з боку лідера курців графа Імре Текелі. Врятувало становище володарки її одруження з графом у 1682 р. Однак, довго втішатись спокійним сімейним життям І. Текелі не довелось. У 1686 році великий візир Кара Мустафа на чолі багатотисячного турецького війська спробував оволодіти Віднем. З цього вирішив скористатись і князь, який також виступив проти австрійського монарха. Але турецька кампанія провалилась. Розлючені турки спочатку ув’язнили, а потім інтернували князя. Тим часом, Мукачівський замок взяла в облогу дванадцятитисячна австрійська армія генерала Енеаса Капрари. Оборонців твердині було небагато. Попри пропозиції здати замок, Ілона Зріні відмовилася, і на знак того, що боротиметься до кінця, наказала вивісити на кожному куті замку стяги. Ілона була справжнім прикладом хоробрости і самопожертви. Із десятирічним сином – майбутнім керівником наступного повстання Ференцем ІІ Ракоці, вона часто з’являлася на бастіонах під час артилерійських бомбардувань, доглядала за пораненими вояками. Австрійський імператор Леопольд І, незадоволений ходом облоги, призначив новим командувачем генерала Антоніо Караффа. Однак, це не змінило ситуації. Коли австрійські війська тимчасово відступили, Ілона направила своїх людей в сусідню Галичину і продала там власні коштовності для фінансування подальшої оборони. Загалом боротьба тривала три роки. Щоб запобігти подальшим жертвам, у 1688 р. було підписано акт про капітуляцію. Після її підписання І. Зріні мало не закінчила своє життя у жіночому монастирі, куди її насильно спровадили австрійці. Лише у 1693 р. її обміняли на генерала Зіґберта Гайстера, котрий потрапив у куруцький полон. Ілона дожила віку на вигнанні, біля свого чоловіка. Тим часом, австрійський імператор Леопольд I наказав зруйнувати частину укріплень Мукачівського замку. У такому переробленому вигляді він і зберігся до наших часів.
Традиційно сильні анти-австрійські настрої, що панували серед місцевої угорського аристократії, швидко розрослися у чергове повстання. Його керівником став Ференц II Ракоці. Національний герой угорців народився 27 березня 1676 р. Після смерти своєї бабки Жофії Баторі у 1680 р., чотирирічний Ференц мало не позбувся родинного спадку, котрий «добра бабця» заповіла ордену єзуїтів. Ілона Зріні, мати Ференца, за допомогою вірних їй людей зуміла таки відстояти спадщину сина. Після відомої оборони мукачівського замку австрійці розділили Ференца і його сестру з матір’ю і намагались виховувати їх у прихильності до імперії. Однак, спроба провалилась. Потрапивши під вплив Міклоша Берчені, Ференц ІІ Ракоці розпочав активну боротьбу проти австрійської влади. В обмін на підтримку він пообіцяв селянам, у випадку перемоги, звільнити їх від кріпацтва. З карпатських теренів Галичини Ференц запросив п’ятсот верховинців, що приєднались до повстанців. Саме з цих українців сформували особисту охорону князя, котру він з гордістю називав Gens fidelissima – «найвірніший народ». Мукачівський замок знову став центром боротьби. Підтримка повстання вимагало значних коштів, тому проблему частково вирішили за рахунок продажу в Европі солі, видобутої з шахт у Солотвино. Під захистом мукачівських мурів і 75-тисячної армії куруців у 1705 р. князь навіть заснував власний монетний двір. Саме у той час для зміцнення і перебудови твердині запросили французького інженера Демюссе.
Аби знайти союзників у боротьбі проти Австрії, Ференц ІІ Ракоці провадив активну дипломатичну політику. Його представники діяли на теренах Франції, Росії, Швеції і Туреччини. У 1707 р. Ракоці уклав таємний договір із російським царем Петром І. Держава куруців проіснувала аж до часу, коли угорські феодали відкинули питання ліквідації панщини. Це одразу викликало розчарування селян-повстанців. Більшість із них залишили свого керівника. Цим одразу ж скористались австрійці. У фатальній битві під Тренчийном повстанців розбили. А у 1711 р., після недовгої облоги, війська здобули Мукачівський замок. За Сатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантували повну амністію і право володіння маєтками у випадку відмови від політичних переконань. Та князь визнав таку пропозицію ганебною і закінчив своє життя у 1735 р. на вигнанні. Його останки спочивають в кафедральному соборі міста Кошіце, що у Словаччині.
Після поразки угорської партії австрійський цісар Карл ІV у 1728 р. передав замок і місто у власність Лотара Франца фон Шьонборна. Замок до 1787 р. перетворили на в’язницю. За нею закріпилась лиха слава. Инколи в’язницю називали австрійською Бастилією. Одного разу у в’язниці спалахнув бунт. Окрім важких умов утримування, певний період часу в’язнів годували лише морквою, тому згодом виступ назвали «морквяним». Лише терміново задіяні для придушення повстання двісті солдат змогли заспокоїти ситуацію.
Серед инших знаних персон, в різні часи тут утримували угорського просвітителя Ф. Казінці, російського революціонера і філософа М. Бакуніна, борця за грецьку незалежність О. Іпсіланті, французького посла Каміла Турно. Цікаві, але гнітючі спогади після відвідин замку 12 липня 1847 р. залишив угорський поет Ш. Петефі. В’язнів звільнили повстанці угорської революції 1848-49 рр. На знак цього на схилах гори посадили липу – «дерево свободи», яка росла до часу сильного урагану 1960 р.
У 1896 р., на честь тисячолітнього переходу угорських племен у Середньо-Дунайську низовину, в’язницю у замку офіційно закрили. За час її існування через ці каземати пройшли понад вісім тисяч в’язнів. Міністерство юстиції Угорщини передало Мукачівський замок у розпорядження Міністерства фінансів. Через втрату єдиного господаря він почав руйнуватись. У XX столітті фортецю пристосовували для потреб чехословацької та угорської армій. У 40-50-х роках певний час тут перебували органи НКВС, а потім її перетворили на школу механізаторів, курси голів колгоспів і профтехучилище. З 1993 р. це Краєзнавчий музей.[36,с.38-42]
ТАЄМНИЦЯ КОРОНИ СВЯТОГО СТЕФАНА
У ХІХ ст. Мукачівський замок став місцем, де впродовж трьох місяців зберігали найбільшу святиню Угорської держави – Корону Святого Стефана. Цю реліквію инколи називають символом минулого і сьогодення об’єднаної Европи. Корона складається з двох частин. Одна з них – це подарунок для угорських королів від Папи римського Сильвестра ІІ, а друга – підтвердження влади від візантійського імператора. Корона пережила багато різних пригод. Під час наполеонівських воєн виникла загроза захоплення міста Буда. Тому у 1805 р. корону під охороною загону капітана Йожефа Шплені вивезли і до березня 1806 р. зберігали у мукачівському замку. В ХХ ст. реліквія знову залишила Угорщину і лише у 1978 р. повернулась на визначене їй місце у приміщенні Угорського національного музею, а з 2000 корона перебуває у парламенті.
Більшість пам’яток Мукачевого розташовані уздовж мальовничого і охайного Бульвару Миру. На його початку кілька років тому встановили пам’ятник св. Кирилу і Мефодію (ск. О. Андялоші), що має символізувати 1100 річницю заснування Мукачевого. Місцеві жителі вже встигли скласти про пам’ятник шерег анекдотів переважно політичного характеру.
Міська Ратуша побудована в 1906 р. за проєктом архітектора Пала Тоасо у стилі модерн. За свідченням місцевих краєзнавців, у час закладання наріжного каменю у спеціальній капсулі замурували лист, який повідомляв, що на той час у місті мешкали понад чотирнадцять тисяч людей і було 1553 будинки. На горішній вежі ратуші є годинник майстра Йосифа Шовінського. Завдяки складному механізмові менший дзвін оголошує про відлік часу через кожні 15 хвилин, великий сповіщає про години. Нещодавно у приміщенні ратуші з’явився ще один «монумент». Це пам’ятник «Невідомому бандитові», який є свідченням непростого шляху політичного становлення сучасної України. Одразу поряд з будівлею Ратуші стоїть пам’ятник совєтським воїнам і партизанам (авт. П. Юсов). Обеліск встановлено у 1945 р. Його історія має свою таємницю. Перед війною у місті діяла фабрика, котра виробляла знамениті спортивні лижі. Власником був знаний майстер Дюла Чокнаді. Совєтська влада конфіскувала підприємство. Однак робітники відмовились виходити на роботу без свого «експлуататора». Влада поступилась, але змусила майстра перерахувати усі зароблені від військового замовлення гроші на спорудження монументу визволителям.
З проспекту Миру через гарну браму можна потрапити на подвір’я перед «Білим Будинком», знаного також як кам’яниця родини Ракоці. Палац зазнав найбільших перебудов і пристосувань для потреб родинної резиденції у середині XVII ст. Особливо до цього приклався Дьордь І Ракоці після того, як у 1633 р. став управителем мукачівського замку. З 1726 р. ці маєтності відійшли у власність роду Шьонборнів. Сьогодні будівля є результатом поєднання стилів ренесансу і бароко. На своєму початку вона мала розмір 26х19 метрів і її оточувала відкрита галерея. Свою назву «Білий будинок» отримав через білі зовнішні стіни з елементами червоних прикрас на кутах. Пізніші вдосконалення на замовлення графа Ервіна Шьонборна запровадив австрійський архітектор Балтазар Ньюмен і вони щасливо дотривали до нашого часу. Особливо ефектно виглядає бароковий портал і відкриті сходи, що провадять до центрального входу.
Поряд, на Площі Світу встановлено пам’ятник видатному живописцю, засновнику реалістичної школи угорського живопису ХIХ ст. Міхаєві Мункачі (1844-1900) Особу цього художника відносять до найважливіших постатей угорського мистецтва. На жаль, щоб досягти яскравости, більшість картин він ґрунтував бітуменом – темно коричневою фарбою. Час її нищить. Попри те, що найцінніші полотна маляра зберігають у спеціальних сховищах, може трапитись так, що за півстоліття більшість творів просто «згорять».
Майже наприкінці проспекту стоїть римо-католицький Костел св. Мартина, споруджений у 1904 р. на місці готичної будівлі. Це одна з найголовніших святинь міста, хоча б з того огляду, що св. Мартин є покровителем міста.
На внутрішньому подвір’ї, ліворуч від входу збереглась стара каплиця. На початку існування первинної будівлі храму вона слугувала його вівтарною частиною. Найбільшу мистецьку цінність становлять фраґменти розписів і кам’яної пластики, які збереглись до наших часів з XIV ст. Фрески доповнюють декор навколо стрілчастих вузьких вікон і зовнішні контрфорси. Ззовні, праворуч і ліворуч від входу до храму, між контрфорсами збереглись стародавні епітафії вірників.
Святомиколаївський монастир на Чернечій горі – це видатна пам’ятка сакрального мистецтва. Народні перекази стверджують, що засновниками монастиря у ХІ ст. були монахи, які примандрували сюди з-над Дніпровських круч. Вони викопали під Чернечою горою, що за три кілометри від монастиря, печери. Опіку над монастирем здійснювала дочка князя Ярослава Мудрого – Анастасія, яка була дружиною угорського короля Ендре І. Однак, вповні монастир розвинувся за часів правління Федора Корятовича. Князь надав йому значну матеріальну і моральну допомогу. По смерти, у 1414 р. меценат був похований у криптах монастиря. Легенда розповідає, що якось, коли Ф. Корятович полював поблизу гори, на нього напав страшний звір – «шаркань з дванадцятьма головами і многими крилами». Лише молитва до Св. Миколая врятувала володарю життя. Одразу після перемоги над потворою перед князем з’явився ангел, який вказав йому на вершину гори. Після цієї пригоди володар дав обіцянку збудувати там святиню.
У 1458 р ігуменом монастиря був монах Лука, з якого почалось літописання святині. Спочатку монастирська церква була дерев’яною. У 1657 р. загони князя Ю. Любомирського зруйнували її разом з монастирем. Однак, святиню відбудували. У 1661 р. єпископ Зейкан віддав розпорядження про початок будівництва кам’яної церкви. Роботи провадив майстер зі Львова Стефан П’яменс. Планування і оздобу виконали у візантійському стилі. Монастир був частково зруйнований під час повстання Ференца ІІ Ракоці. Монастирська церква простояла до 1826 р., коли через поганий стан її розібрали. Сучасний її вигляд належить до кінця XVIII – початку ХІХ ст. Будівництво здійснювалось під керівництвом архітектора Дмитра Даца. У 1862 р. монастир знову горів, однак через три роки реконструкцію все ж було закінчено. У 1906 р. художник Ю. Віраґ, котрий вступив до чину Св. Василія, упродовж трьох років розробив креслення іконостасу і вівтарів і розмалював стіни і плафон церкви композиціями «Проповіді св. Мефодія» і «Славословіє».
Монастир завжди провадив серед населення велику просвітницьку роботу. Святиня була і залишається важливим осередком культури і мистецтва. У минулому монастирська бібліотека налічувала понад шість тисяч книг. Вони надходили зі Львова, Острога, Києва. До сьогодні на терені Закарпаття зберігається багато цінних примірників слов’янської писемности. Між ними і знамените «Закарпатське Євангеліє» (1401 р.).
Инша сторінка в житті монастиря настала після початку Другої світової війни. За часів окупації краю гортистами, монахи-василiяни через свою чітку проукраїнську поставу зазнали великих переслідувань. Неугодних ченців спровадили за межі Закарпаття, а деяких заарештували. З-поміж них і настоятеля о. А. Станканця, мукачівського ігумена о. А. Мондика. Дев’ятеро ченців було інтерновано на територію Румунії. На цьому лиха не закінчились. Після приходу совєтської влади, в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. до монастиря увірвались працівники НКВС. Монахи були заарештовані, а їхнє місце посіли іноки Московського патріархату.[23,с.16-19]
ЧИНАДІЄВЕ
Перші відомості про Чинадієве походять з ХІІІ ст. Тоді його назва звучала як Сент Міклош. Сьогоднішні мешканці Чинадієвого звичні до приїжджих гостей і привітно налаштовані. Вони охоче допомагають мандрівнику у пошуках місцевих пам’яток. У центрі селища збереглись залишки укріпленого палацу XIV-XV ст., збудованого бароном П. Перені. На відміну від більшости фортець закарпатського краю, ця не мала суто оборонного значення і радше була свідком частих міжусобних конфліктів. У 1657 році її серйозно пошкодили польські війська. Під час нацистської окупації замок перетворили на в’язницю. Сьогодні будівля приватизована і новий господар намагається вдихнути життя у старі мури. Цікаво, що у 1900 р. з нагоди одруження своєї дочки граф Ф. Шьонборн запропонував людям збудувати для них на вибір нову церкву чи школу. Громада обрала школу.
Головними туристичними принадами Чинадієвого все ж справедливо вважають мисливський палац родини Шьонборнів-Бухгаймів. Палац будували як літню і мисливську відпочинкову резиденцію (арх. З. Грессерсон) на замовлення графа Ервіна Фрідріха Шьонборна. Найбільше він послужив графу Фрідріху-Карлу Шьонборну-Бухгайму. До нашого часу будівля збереглась із незначними зовнішніми і внутрішніми змінами. Будинок п’ятикутний, масивний, з двома кутовими круглими триярусними вежами. Стіни виконано без надмірних архітектурних деталей. По периметру замку, над вікнами другого поверху, розташовано декоративні стрільниці. Додатковою оздобою можна вважати численні комини будівлі. Розповідають, що раніше у будинку існували два підземних ходи, які сполучали приміщення першого поверху. В архітектурі палацу втілено цікаву ідею. Кількість його вікон – 365 – відповідає кількості днів у році; 52 кімнати – кількості тижнів, а 12 входів – кількості місяців. Оригінально запланували і ставок. Він передає обриси тогочасних кордонів Угорщини.
Краса й архітектурна довершеність оселі була її щастям, приваблювала численних гостей і друзів родини. Повоєнна історія маєтку – це процес його перетворення на курорт. За совєтських часів тут відкрили санаторій «Карпати», який працює і сьогодні. Нові господарі не залишили надто багато від його внутрішньої оздоби, знищивши довершеність і витонченість. Залишки вишуканого інтер’єру можна побачити в одній із зал санаторію та окремих музеях Закарпаття.[15,с.50-55]
БЕРЕГОВЕ
Цілком природно і вірно, що своє рідне місто ми вважаємо центром світу. Палоці Горват Лайош Берегове часто називають «Українською Угорщиною». Довший час провадились переговори про створення окремого угорського національного району. Мандрівник може наштовхнутись тут на проблему комунікації з місцевими жителями. Більшість мешканців, особливо старше покоління, послуговується виключно угорською і орієнтується на угорський час.
Місто розкинулось на мальовничому березі річки Верке, поблизу гірських пагорбів, вкритих виноградниками. За припущеннями письменника П. Ференца, колись ці землі становили прикордоння Римської імперії. Сумнівна, але гарна легенда, впроваджена до літератури Міхаєм Томпою (1817-1868), розповідає, що місто постало на тому місці, де мітичний пастух на ім’я Сас знайшов у ямі, яку розрили під час бійки двоє биків, сім корит золота і вирішив збудувати храм.
Перші згадки про місто походять з 1063 р. Після смерти короля Бейли І (1046-1061) його володіння були поділені між його трьома синами. Від імені останнього з них – Ламперта, поселення назвали Вілла Ламперті. Дата заснування міста дискутується. Одні дослідники вказують на 1063 р. Згідно инших відомостей, початок йде з 1141 р., коли король переселив сюди саксів, і тому місто отримало назву Лампертхаза. У 1241 р. поселення зруйнували татари. Для підтримки колоністів, у 1247 р. жителі отримали від короля Бейли IV статус королівського міста і тимчасове звільнення від податків. Розквіт припав на період правління короля Людвіга Великого і королеви Ержебет. Після чергового запрошення на ці терени переселенців з Саксонії число їх настільки швидко зросло, що в 1504 р. місто вже мало назву Берегсас. Разом з иншими, жителі тяжко пережили поразку короля Лайоша ІІ під Могачем. Юнацькі роки у Мукачевому і Береговому провів майбутній польський король Стефан Баторій. Пізніше ці землі отримав у власність трансільванський князь Габор Бетлен. У 1657 р., як помсту за війну, яку проти Польщі провадив Дьордь Ракоці ІІ, місто спалили війська князя Ю. Любомирського.
22 травня 1703 р. на центральній площі міста кріпак із с. Тарпа Тамаш Есе розгорнув знамено анти-австрійського повстання куруців під проводом Ференца ІІ Ракоці. На прапорі було написано «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Вітчизну і Свободу»). 24 травня 1703 року у поблизькому селищі Вилок повсталі здобули блискучу перемогу над австрійськими військами. На місці, де відбулась битва, на лівому березі Тиси, встановили великий пам’ятник загиблим героям. Після поразки повстання Берегсас передали у власність графа Карла Шьонборна-Бухгайма. Епідемії тифу і дизентерії зменшили кількість населення, і тому було запрошено нових переселенців зі Швабії.
Місцеве населення активно долучилось до революції 1848-1849 рр. У 1869 році місто отримало право обирати депутатський корпус на чолі з бургомістром. У 1880 р. у Берегсасі сталася величезна пожежа, яка розпочалась біля будівлі комітатського управління і знищила практично все. Сім’я місцевого лікаря Ліннера взяла величезні грошові позики під заставу своїх виноградників і місто «одягли у камінь». Вулиці виклали бруківкою і обладнали гасовими ліхтарями. У 1919 р. ця тиха провінція знову спричинила міжнародний скандал. У місті створили Угорську Червону армію. Влади Румунії й Чехословаччини, намагаючись не допустити поширення революційних ідей, зайняли ці території. Після підписання Сен-Жерменського миру місто стало частиною Чехословацької республіки. Саме тоді Берегсас і отримав теперішню назву Берегове.
Друга світова війна завдала мешканцям чимало лиха. Особливо постраждала єврейська громада. Сумний знак, встановлений на будинку, де стояла синагога, а зараз розташовано будинок культури, свідчить, що у 1941 році 250 місцевих євреїв були арештовані й видані німцям на території окупованої Польщі. А у квітні 1944-го решту осіб єврейської національности (близько восьми тисяч осіб) поліцаї загнали в ґетто на території місцевої цегельні. Усе їхнє майно конфіскували, а людей відправили до концтабору. З 1946 р., після приходу совєтської влади, сталінський режим, бажаючи помститись місцевим угорцям як союзникам Гітлера, провів репресії серед мирного населення. Значну кількість чоловіків-угорців вивезли на примусові роботи у віддалені частини Совєтського Союзу. Лише через багато років вони змогли повернутись на батьківщину. У 1990 р. було проведено референдум про перейменування міста на Берегсас. Однак це рішення не знайшло підтримки в українському парламенті.
Площа Ференца ІІ Ракоці остаточно сформувалась на початку ХХ ст. Колись вона була огороджена двометровою стіною з бійницями і мала назву Ярмаркової. До числа її найцікавіших пам’яток належить римо-католицький Костел Воздвиження Чесного Хреста – одна з найкращих пам’яток сакральної готики. Його початки сягають 1418 р. Окрім військових дій, ця будівля постраждала у 1565 р. від прихильників протестантського напрямку. Грабували храм і турки, і татари. Сьогодні за рахунок подовженого нефу і характерного вівтаря, вежі-дзвіниці і численних контрфорсів храм робить гарне враження. Його внутрішня оздоба органічна. За рахунок вдалого проєкту храм використовує гру світла на стінах для підсилення естетичного ефекту. Південний портал виглядає багатшим за рахунок дрібнішої профіліровки. Під час будівництва костелу у його північну стіну вмурували дві капітелі, що, як припускають, могли належати до иншої святині. Одна з них прикрашена головою людини, инша – левом, що лежить. Багато фраґментів мають чіткі ознаки романського стилю, що є великою рідкістю для инших теренів сучасної України. У 1657 р. святиня була пограбована військами князя Ю. Любомирського. У 1686 р. під час угорського повстання його охопила пожежа. У 1839 р. проведено часткову перебудову під керівництвом арх. Альберта Тіхлера. Остання реставрація проводилась у 1975-1978 рр. На подвір’ї встановлено цікавий пам’ятник королю Св. Іштвану.
Графський палац (1629 р.) Габора Бетлена споруджено на місці колишнього католицького монастиря, знищеного реформаторами. Це невелика, одноповерхова споруда з мезоніном, збудована в бароковому стилі. Фасад прикрашають шість колон і напис «Бетлен, 1629». Підвал під основною спорудою зберіг початкову ґотичну стелю. Свого часу під написом був ще й герб родини Бетлен. На жаль, поза окремими елементами її зовнішнього декору від давньої величі залишилось небагато.
Повернувшись на площу пл. Ференца Ракоці ІІ, зупинимось на хвилину перед будівлею колишнього касино Берегівської жупи, що була збудована у 1841 р. і стала центром місцевого культурного життя. Перший будинок постав за ініціативи Томаша Етвеша, а сьогоднішня сецесійна кам’яниця (1912 р.) – це наслідок творчости архітектора Дюли Бешенського. Саме тоді площа отримала кам’яне покриття, а перед Другою світовою війною її засадили японськими вишнями – сакурами. Особливо популярними були літературні вечори, на одному з яких був присутній відомий угорський письменник Жігмонт Моріц. На жаль, у червні 2005 р. дах будинку було пошкоджено сильною пожежею.
На перетині пл. Л. Кошута, 1 і пл. Героїв варто оглянути збудовану в псевдоготичному стилі Церкву Реформатів. Як дослідив місцевий краєзнавець Ласлов Зубанич, храм був побудований у час поширення на терени Закарпаття кальвінізму. Цей напрямок протестантизму і сьогодні має найбільшу громаду вірників саме у Береговому. Один з перших її священиків – Балаж Радан, став жертвою нападу католиків. Після численних перебудов і змін ХVIII ст. у 1775 р. він був перебудований і набув сучасного вигляду. 2 травня 1918 р. храм знову згорів. Лише у 1921 р. відлили нові дзвони, а навесні 1922 р. храм відбудували, встановивши новий орган фірми «Рігер». Загалом місцева протестантська громада налічує близько 4500 осіб.
Навпроти церкви стоїть домінуюча на площі будівля збудованого у 1908-1909 рр. за проєктом Ференца Яблонського і будівничих Іштвана і Ференца Копасів – будинок Жупного суду. Совєтська влада перетворила приміщення суду на завод точної механіки, допровадивши до майже цілковитої руйнації. Площу було перейменовано на пл. Визволення, а потім В. Лєніна. Лише у 1993 р. вона змінила свою назву, про що свідчить пам’ятна таблиця на стіні будівлі колишнього суду. У 1909-1910 рр. поряд з Жупним судом постав престижний готель «Роял».
Цікаво й імпозантно виглядає дещо віддалене від центру міста приміщення Української гімназії, де пам’ятні таблиці на її