Археологія Закарпаття
ВИНОГРАДІВ
Тут кочові мадяри в доломанах, Напіврусини в збиваннях-сукманах Лаштують спритно паклі тютюну, Балакають про турків та війну.
Петро Мідянка Серед усіх районів Закарпаття, Виноградівський – найтепліший і має добрі умови для господарської діяльности. Тому не дивно, що віддавна тут мешкали люди. Уже наприкінці І тисячоліття до н.е. тут жили фракiйцi-даки, котрі витіснили племена кельтів. Вони збудували на берегах річок оборонні поселення. Найбільшого розквіту ця держава сягнула за царів Буребiсти і Децебала. Легіони римського імператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.), розгромивши ці племена, зруйнували одне з найбільших городищ, яке знаходилось поблизу сучасного села Мала Копаня.
Від початку Х ст. свою владу над цими землями встановили угорці. Севлюш – саме так звучала назва Виноградова, відомого ще й під назвою Угочей. Однак, статус повноцінного міста воно отримало лише у 1262 р. з рук короля Стефана V. Королівська грамота надавала мешканцям громадянські свободи, право обрання радою старости (судді), священика; встановлено щотижневий торг і ярмарок, який у святкові дні був без податку. Додатково жителі звільнялись від митного податку по річці Тиса, податків з будівництва млинів, вилову риби і полювання у лісах. За такі привілеї городяни сплачували королю єдиний податок у день святого Мартина. З часом позиції жителів стали настільки сильними, що вони самостійно видавали дозвіл на оселення магната на їх теренах. Система привілеїв отримала назву «Севлюшське право». Багато инших міст прагнули отримати такі ж привілеї. У 1329 р. король Карл Роберт надав місту маґдебурзьке право. Виноградів швидко перетворювався на важливий торговий і культурний центр. Сюди прибувають громадські діячі, буяє життя. Саме на території Виноградівщини священик-просвітник Бенедек Ком’яті уперше переклав угорською мовою Євангеліє. А у приміщенні теперішньої школи №3 1 травня 1892 р. дав свій перший концерт майбутній відомий угорський композитор і громадський діяч Бейла Барток. Турбувались жителі і про облаштування міста. Одразу при головній дорозі, при вході до школи №3 є ліхтар, який засвідчує, що газове освітлення у Виноградові запровадили ще у 1898 р.
Перші згадки про Виноградівський замок зустрічаються у 903 р. у «Хроніці» Аноніма. Дехто з істориків схильний вважати, що тут тривалий час міг перебувати озброєний підрозділ, що відповідав за безпеку вантажів із сіллю, які перевозили по р. Тиса. Старі плани замку дають підстави припускати, що його почали будувати ще у XIV ст. Доводилось зустрічати відомості, що замок спланував феодал Беке Боршо у 1307 році. У 1399 р. король Жиґмунт Люксембурзький (1386-1437) передав фортецю у власність барону П. Перені. На місці дерев’яного укріплення новий господар звів кам’яну твердиню. Одним з архітекторів фортеці був Арістотель Фіораванті. На головній брамі тоді викарбували герб, річку, рибу і головну вежу фортеці. На жаль, у битві під Магочем Габор Перені загинув. Певний час фортеця належала ченцям-францисканцям, які перетворили її на монастир. Тоді тут зберігались мощі св. Й. Капістрана (1386-1456) – бернардинського ченця, канонізованого папою Бенедиктом XIII у 1724 р. Невтомний проповідник хрестового походу проти єретиків і турків, цей монах самотужки зібрав 60-тисячне військо і воював проти турків на теренах Угорщини. У період реформації, Янош Перені перейшов на бік протестантів і розпочав утиски монастиря. У 1672 р. фортеця серйозно постраждала від військових дій і з того часу не відбудовувалась.
Недалеко від центру міста, на вул. Копаницькій, у глибині решток старовинного парку, який розбили у 1848 р., стоїть невелика двоповерхова будівля. Це колишній палац баронів Перені, збудований у XIV ст. Упродовж віків його неодноразово переплановували і зараз у зовнішньому декорі домінують риси, характерні для стилю бароко. На фасаді зберігся рельєфний герб роду Перені. Урочистої монументальности будівлі колись надали цікавий дах і кутові вежі, завершені барочними баштами. На жаль, сьогодні від цих оздоб залишились лише окремі фрагменти. Зараз у приміщенні палацу розташовується районний відділ освіти. Праворуч від входу, на фасаді можемо побачити пам’ятну дошку, встановлену на честь Жігмонда Перені.
Родина Перені своїм корінням сягає ще ХІІ століття і походить з містечка Перен. Її представники були відомі при угорському королівському дворі й займали там відповідальні посади. В кінці XIV століття король Карл Роберт подарував їм за заслуги замок Нялаб, а також значні володіння у Виноградові. З поміж найвизначніших представників родини на особливу увагу заслуговує постать Жігмонда Перені. Меценат і патріот, став видатною постаттю угорського повстання 1848-1849 рр. У 1849 році угорський уряд, витіснений військами Габсбурґів з Буди, перебрався до Дебрецена. Саме там, у квітні 1849 р. спільно з дворянськими зборами було прийнято Декларацію Незалежности Угорщини. Історичний документ від імені верхньої палати дворянських зборів підписав її голова Жігмонд Перені. Власне, цей підпис і став йому смертним вироком. 24 жовтня 1849 року австрійці засудили і стратили Жігмонда Перені у Буді. Там він і похований. У 1906 р. у Виноградові йому встановили пам’ятник. За часів правління на Закарпатті Чехословаччини, погруддя зняли і заховали в підвалі місцевого краєзнавчого музею. Лише у 1999 р., за ініціативи місцевої угорської громади, справедливість було відновлено і пам’ятник повернувся на властиве місце.
Католицький Костел оо. Францисканців, що стоїть у центрі міста, уперше згадується у 1516 р. Тоді ним опікувались два десятки монахів. Спочатку храм мав ґотичний характер, однак у 1556 році будівлю зруйнували. Лише у 1668 році костел відбудували монахи ордена св. Франциска. Пожежа 1747 р. спричинилась до чергової перебудови. У сучасному Виноградові инколи можна почути чутки, що між фортецею і монастирем існував таємний підземний хід, однак віднайти його нікому на разі не вдалося. У часи економічного розквіту міста храм, крім сакрального характеру, виконував роль громадського центру. Тут городяни збиралися для вирішення життєво важливих справ. З вежі костелу вартовий слідкував, чи не наближаються вороги. У 1748 році єпископ Баркоці з міста Егер передав споруду католицькій громаді. У пам’ять про цю подію над головним порталом встановили його герб. Сучасні фрески на стелі костелу з’явились у ХІХ ст. Варто звернути увагу на залишки ґотичних фрагментів біля вівтаря і склепінь. Аж до 1989 р. святиня була закрита і лише в останні роки відновила свою діяльність.
У центрі стоїть і будівля Костелу оо. Бернардинців. Його заснування спеціалісти відносять до перелому ХІІІ-ХІV ст. У ХVІІІ ст. було здійснено значну перебудову. Сьогодні оригінальними залишились лише портали святині. Саме на них і варто зосередити свою увагу, бо, на жаль, костел зачинений і потрапити всередину майже неможливо.[9,с.44-49]
ХУСТ
Місто розташоване біля мальовничого підніжжя характеристичних гір у тому місці, де зливаються річки Ріка і Тиса. У письмових джерелах місто вперше згадується у Х-ХІ ст. У ХІІ ст. після татарських нападів і часткового знелюднення воно було заселене переселенцями, котрих спровадив король Ґеза ІІ. У 1329 р. король Карл Роберт надав йому привілеї королівського міста. У подальшому, Хуст, як і його замок, пережили велику кількість пригод, постійно переходячи від одного власника до иншого. У 1939 р. на короткий час місто стало столицею Карпатської України, яку 21 січня 1939 р. проголосили 420 делегатів краю на чолі з А. Волошиним. Одночасно вони прийняли рішення про об’єднання з Великою Україною. Однак, через політичні причини це рішення не було втілене у життя і Хуст відійшов до складу Чехословацької держави. Щоправда, багато мешканців Закарпаття позитивно оцінюють той час. Уряд в Празі дбав про нових підданих. У 20-х рр. у місті збудували окружний дім, гімназію, лікарню, офіцерське касино. Влада сприяла національно-культурному розвитку громадян. Місто страждало від стихійних лих. Зокрема значну його частину довелось відбудовувати після катастрофічної повені 1933 р. До початку Другої світової війни у місті перебував 45-піхотний полк чеської армії, знаний як «Румунський».
Невідомо, яким чином склалась б подальша доля Хусту, якби не політична криза кінця 30-х рр. Перед загрозою угорської окупації місцеві українці виявили свій характер у місцевості Красне Поле, що неподалік міста. У 1939 р. тут відбувся великий бій між воїнами української «Карпатської Січі» і переважаючими угорськими військами. Не дивлячись на малу чисельність, «січовики» зустріли ворога потужною обороною. Лише шляхом великих втрат ворогам вдалось здолати сміливців.
Мабуть, жодне місто Закарпаття не має такої кількости легенд про своє походження, як Хуст. Одразу біля мосту, при в’їзді з боку Виноградова, стоїть скеля, що характерна своїм червоним відтінком ґрунту. Кажуть, що за часів татарських нападів місцевий воєвода на ім’я Хуст убив на ній власного сина, прийнявши його за татарина. Усвідомивши помилку, володар наклав на себе руки. Кров батька і сина перемішались і навічно змінили колір цього каменю. Жителі инколи охоче розповідають инші, не менш екзотичні версії походження назви міста. Одна з них, нав’язуючи до місцевого ландшафту, говорить, що колись чортові заманулося вискочити з пекла. Він пробив головою землю посеред гарної квітучої рівнини. Але чорт мав на кінці хвоста китицю, і нею зачепився за землю. Як він не смикався, вийняти її не вдавалося. Тоді він напружив усі сили, рвонув і відірвав частину хвоста. З болю дідько зарепетував: «Йой, хвуст, хвуст, хвуст!» Луна покотилася долиною і з того часу на місці, де вискочив чорт, стоїть гора, а саму місцевість люди прозвали Хустом. За иншими легендами, назва Хуст (угорською HUSZT) походить від перших літер сусідніх коронних міст: H (Hosszъmező – Довге Поле), U (Visk – Вишково), SZ (Sziget – Сігет), T (Tйcső – Тячів).[37,с.15-18]
Руїни місцевого замку височать над містом на горі, висотою понад 150 м. Перша згадка про нього походить з 1191 р. Він витримав татарську облогу 1241 р., у 1594 р. напад хана Гірея, у 1661 р. – напад турецької армії. За час своєї складної історії замок кілька разів перебудовували. В’їзні ворота з південно-східного боку захищала башта, спрямована гострим кутом назовні. У дворі були господарські і житлові споруди, резервуари для накопичення води, тут розташувались палацові споруди та инші приміщення. Задля безпеки облаштували глибокий колодязь. Инколи замок використовували як в’язницю. У XV ст. король Матяш подарував замок разом з солекопальнями своїй дружині, королеві Беатрисі Арагонській. Найбільшої розбудови замок зазнав у XVI – на початку XVII ст. У 1661 р. знаний турецький мандрівник і поет Евлія Челебі, перебуваючи у складі турецького посольства, захоплено порівнював цю твердиню з відомою фортецею Іскандер. У різний період замком володіли королі Жиґмонд Люксембурзький, Ладислав (Лайош) ІІ (1516-1526). Згодом, її володарем був угорський магнат Іштван Бочкої, а після нього – трансільванський князь Габор Баторі. У XVІ столітті її продали за двадцять тисяч канцлеру Мігалю Телекі. ХVІІ століття під час володіння родини Редеї настав розквіт хустського замка. Ференц Редеї у 1657 році був обраний князем Трансільванії. Коли на початку XVІII ст. вибухнуло повстання під проводом Ференца ІІ Ракоці, його сподвижник Емеріх Ілошваї пробрався до замку, хитрістю переманив на свій бік замкову сторожу і заволодів фортецею. Перебуваючи під враженням від такого неймовірного розвитку подій, російський посол у Відні Петро Голіцин повідомив про захоплення замку у Хусті царя Петра І. Фортеця стала важливим стратегічним об’єктом у повстанні куруців. У XVI-XVII ст. з розвитком вогнепальної зброї замок постійно реконструювали і зміцнювали. У його верхній частині був арсенал, внизу – льохи, з яких провадили кілька підземних ходів. Замок мав колодязь, глибиною 160 м. Угорська шляхта активно користала з його мурів як центру для боротьби за незалежність від австрійської імперії. Після поразки куруців тут розташувався австрійський гарнізон. Однак, 3 липня 1766 р. замок спіткала катастрофічна невдача. Під час потужної грози блискавка влучила у льох, де зберігали порох, і фортеця злетіла у повітря. Майбутній імператор Австрії Йосиф ІІ особисто прибув, щоб оглянути наслідки лиха. Саме він і прийняв рішення про переведення військового гарнізону до Мукачевого. Фортеця ще раз постраждала у 1788 р., і знову від сильної грози. По тому замок у Хусті вже ніколи не відбудовували. До нашого часу збереглись лише руїни зовнішніх воріт, порохової вежі, бастіонів, стін по периметру. Сьогодні ті, хто піднімаються на його верхнє подвір’я, можуть насолодитись гарними краєвидами долини рік Тиси та Ріки.
Варто оглянути готичний костел Кальвіністів (Єлизаветинську церкву). Свого вигляду будівля набула у першій половині XV ст. Ззовні вона оточена захисним муром. Пізніші перебудови не спотворили її. Костел складається з трьох частин: ізольованої башти, нефу і пов’язаної з ними апсиди. Після реставрації у 2004-2005 рр. тут були знайдені залишки фресок XV ст.
На відміну він инших міст краю, у Хусті частково збереглась автентична єврейська громада. Сьогодні вона єднається навколо Синагоги. Цій будівлі близько 150 років. Це єдина синагога у Закарпатті, яка майже не припиняла своєї діяльности. Під час Другої світової війни тут зберігали речі євреїв, яких вивезли нацисти. У совєтські часи будівлю кілька разів пробували перетворити на клуб місцевої взуттєвої фабрики. Зараз синагога діюча, хоча і перебуває у стані ремонту. Більшість громади складають старші люди, які дбайливо зберігають пам’ять про минуле.
Серед инших архітектурних пам’яток цікавими для мандрівника є залишки місцевої «чеської дільниці», яка була збудована на початку ХХ ст. Вона розташована у районі теперішньої середньої школи №1. Ще однією пам’яткою чеського перебування у місті є будинок міської ради, збудований у 20-ті роки для діяльности окружного уряду.
Перебуваючи у Хусті, варто здійснити огляд навколишніх теренів, які мають важливе значення для всього Закарпаття. «Долина нарцисів» – одна з них. Щовесни, у половині травня, за п’ять кілометрів від міста, в урочищі Кіреші, на висоті 180-200 м над рівнем моря, на площі у кілька гектарів розквітають тисячі квітів. Легенда каже, що мітичний Нарцис блукав цими краями і задивився у потічок Хустець, що тече серед мальовничої долини. Вода була чиста і прозора. Нарцис побачив себе у ній, як у дзеркалі, закохався і залишився назавжди. Доводилось чути, що колись нарциси навіть допомогли місцевим жителям вистояти у боротьбі проти ворогів. Коли останні захопили замок, люди, ніби в знак покори, зробили для них подушки, напхані квітами. Це був хитрий підступ, бо нарцис має сильні снодійні властивості, і, хто засне на такій подушці, може більше не прокинутись.[11,с.22-24]
ТЯЧІВ
Тячів – невелике, симпатичне місто у Хустській котловині, на правому березі річки Тиса, за 136 км на південний схід від Ужгорода. Воно населене привітними людьми, має гарну атмосферу. Майже через місто проходить українсько-румунський кордон. Через відносно невелику ширину річки місцеві рибалки спокійно ловлять рибу в територіальних водах сусідньої держави.
Докладний час його заснування не встановлено. Під час археологічних розкопок виявлено, що поселення тут існували уже принаймні від VІ-ІІІ ст. до н.е. У документах різних історичних епох трапляються назви: Thechew (1336), Techew (1406), Teczyo (1453), Thewche (1459), Tetso (1851). У літописах Тячів вперше згадується у 1329 р. у грамоті угорського короля Карла Роберта, де разом з Хустом, Вишковим, Довгим Полем і Сігетом був віднесений до статусу королівських міст. Усі населені пункти звільнялися від податків, а також грошових поборів і повинностей на користь місцевих феодалів. У 1406 і 1453 рр. подальші королівські грамоти підтвердили попередні рішення. 1551 р. населення одержало право вільно користуватися землею, випасати худобу у королівських лісах, ловити рибу, провадити безмитну торгівлю. Першу нотатку про герб міста датовано 28 червня 1701 року.
Тячів славний видатними постатями. З 1914 р. тут працював знаний угорський художник Шимон Голлоші, який був керівником Мюнхенської художньої школи і засновником творчого осередку художників у Нодьбані (Угорщина). Починаючи з 1904 року, він разом із своїми учнями щороку виїжджав із Мюнхена на етюди у Тячів. У 1914 році художник переніс до міста майстерню, котра була на лівому березі Тиси, біля підніжжя гори Нересен. Сьогодні на будинку, де жив митець, встановлено меморіальну дошку. 1 травня 1992 року у центрі міста громада встановила бронзове погруддя митця, виготовлене угорським скульптором Еміке Товтом.
На жаль, Тячів завжди більше, ніж инші міста краю, страждав від закарпатських повеней. Одні з найтяжчих з них стались у травні 1913 р. і восени 1937 р. Тоді загинуло багато людей. У травні 1970 р. вода знову прорвала дамбу і ринула до центру міста. За дві години Тячів повністю затопило. Особливий героїзм у порятунку людей виявили Б. Косенко і Шель Куно. На пам’ятку про той рівень води його позначили на пам’ятнику неподалік від місцевої районної поліклініки (вул. Жовтнева). Наступні великі повені стались у 1993 р. і 1998 рр.
Місто має три цікаві сакральні пам’ятки – реформатський, римо-католицький і греко-католицький храми, і всі вони розташовані у межах головної вулиці.
У 1556 р. будівлю римо-католицького костелу, що був заснований ще у ХІІ ст. королем Ладіславом Великим, вже як Реформатський передали прихильникам кальвінізму. Його стеля викладена яскраво розмальованим кахлем. Храм реконструювали у 1748 і 1810 роках. До західного фасаду прибудовано триярусну дзвіницю із шатровим покриттям та годинником. Стіни храму укріплено міцними контрфорсами. Неф перекрито дерев’яним кесоном із розписами середини ХVІІІ ст. До 1944 р. тут була найбагатша бібліотека Мараморощини. На стінах храму є дві стели з іменами вірників, які загинули у Першій і Другій світових війнах.
Греко-католицька Церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована у 1852 р. Однак, перші згадки про неї походять з 1801 р., коли вона ще була дерев’яною. Сучасні ікони і вівтар виготовлено у будапештських майстернях. На вежі церкви встановлено два дзвони: один роботи майстра Ф. Егрі (1924 р.), другий дзвін походить з м. Арад у Румунії і початково був відлитий для кафедрального храму в Сигеті. У 1948 р., після заборони Греко-Католицької Церкви святиню передали православній громаді.
Тячів має кілька монументів, які прикрашають і урізноманітнюють його ландшафт. Одразу при в'їзді до міста з боку м. Хуст на вул. Л. Кошута на честь 150-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка споруджено пам’ятник поету. У місті також є погруддя угорського патріота Лайоша Кошута. На цьому монументі також відзначено рівень води під час повені травня 1970 р. У центрі міста стоїть погруддя совєтського танкіста Вайди, який загинув під час боїв за визволення міста в 1944 році.[15,с.40-47]
СОЛОТВИНА
Свою славу поселення здобуло завдяки покладам солі, яку люди почали видобувати ще у прадавні часи. Селище розташоване на правому березі Тиси, між гірськими хребтами Склаван і Магура, упритул до українсько-румунського кордону. У літературі инколи зустрічаються старі назви Солотвина – Акнаслатина, Марамароська Солотвина, Слатинські Доли. Найдавніші згадки про селище походять з XIV ст. Початок промислового видобування солі перетворив його на важливий господарський і політичний центр. У середньовіччі і навіть у новий час сіль розглядалась як реальна грошова одиниця, тому правителі Угорщини, та й инші можновладці, приділяли розвитку Солотвини велику увагу.
Сьогоднішнє селище, окрім солекопів та Закарпатської обласної алергологічної лікарні, славне своїми майстринями-килимарницями. Про добробут місцевих мешканців та їх сусідів свідчать будинки, майже кожен з яких сміливо можна назвати витвором мистецтва. Инколи складається враження, що мешканці знають, як з-під землі, окрім солі, видобути ще й гроші, хоча, за достовірними поголосками, в окремих випадках це наслідки прибутків, отриманих від виробництва неліцензійної продукції. Однією з важливих туристичних розваг є місцевий аналог Мертвого моря – солене «Озеро Кунігунди». Щоб насолодитись цілющою купіллю, влітку на вихідні до нього прибуває кілька тисяч осіб. Згідно з легендою, мандруючи із своїм батьком королем Белою ІV королівна Кунігунда кинула в одну з місцевих шахт свій перстень. Коли вона вийшла заміж і переїхала до Польщі, перстень знайшли у селищі Вєлічка під Краковом місцеві солекопи.
З архітектурних пам’яток Солотвина можна відзначити Церкву Св. Архистратига Михаїла (1895 р.). Ще в 1751 р. джерела згадують про існування у селищі дерев’яної церкви, однак у 1784 р. вона повністю згоріла. Теперішня церква – це добротна мурована базиліка, яку закінчили у 1936 р. стараннями таких доброчинців, як єпископ Великовараданський Михайло Павел, про що свідчить пам’ятна таблиця румунською мовою перед входом. У 1946 р., під час гонінь на Церкву, її тодішній парох Іван Марина був засуджений совєтською владою на 25 років каторги.
У жовтні 1976 року в Солотвиній почала діяти підземна лікарня на 260 ліжок. Тоді лікарня мала всесоюзне призначення, і лікарняні місця були пропорційно поділені між усіма республіками. На глибині понад 200 метрів тут лікують астму і туберкульоз. У підземних відділеннях постійна температура 22-23 градуси, відносна вологість – 20-26 відсотків, повітря асептичне, вміст мікробів у ньому у 5-7 разів менший, ніж на поверхні, немає радіації і впливу електромагнітних полів. Власне кажучи, лікує саме повітря, насичене біологічно активним аерозолем. Соляний масив має 85 кілометрів.
Дорогою від Тячева до Рахова у селі Ділове вченими Віденської цісарсько-королівської академії наук Австро-Угорської імперії було встановлено геодезичний знак, що символізує «Географічний центр Европи». Латинською мовою тут викарбувані слова – Locus Perennis. Dilicentissime cum libella librationis quae est in Austria et Hungaria confectacum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum. MD CCC LXXXVII. (Постійне, точне місце. Дуже точно, зі спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії й Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей, встановлений Центр Европи. 1887.) Трохи далі вже совєтські соцреалісти встановили, як альтернативу, стелоподібне творіння. Нещодавно до того додалося «архітектурне творіння» українського походження.[36,с73-77]
РАХІВ
«...Якби ви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густозеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша, звичаї... гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, — настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий, незнаний світ...» М. Коцюбинський
Рахів – найвисокогірніше місто України (820 м. н. р. м.). Найнижча його вулиця лежить на висоті 400 м, а найвища – на висоті 1000 м. Иншою особливістю міста є те, що тут занотовано одну з найбільших в Україні кількість гроз з блискавками (43 на рік).
Рахів бере свій початок у 1447 р. Доводилось чути окремі думки про якогось мітичного Раха, який заснував місто. Однак, більшість місцевих краєзнавців все ж переконані, що назва Рахів походить від слова «рахувати». Звичайно ж, гроші. Усі розповіді про відважні ватаги та їхні пригоди оперті на реальних фактах, бо окрему сторінку в житті Рахова відігравали контрабандисти. Вони активно користали з того факту, що місто завжди було природнім кордоном між Галичиною і Закарпаттям. Свого часу тут проходив польсько-угорський, потім польсько-чехословацький, а зараз українсько-румунський кордон. Одне слово, люди завжди мали чим займатись.
Окрім того, місто завжди було осередком різного ґатунку опришківських ватаг, більшість з яких становили мешканці Верховини і селяни-втікачі з Галичини. Найславнішим проводирем був Олекса Довбуш. Цей карпатський «Робін Гуд» залишив по собі помітний слід у фольклорі всього регіону Українських Карпат.
Історична довідка засвідчує, що в 1782 році у Рахові збудували перший дерев’яний міст через Тису. У той час поселення перетворилось на центр економічного, політичного і культурного життя у верхів’ї Тиси. Величезним поштовхом до соціально-економічного розвитку краю стало будівництво залізниці, яка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. На її будові працювало кілька тисяч італійців та спеціалістів з инших країн Европи. Частина з них, закохавшись у місцевих красунь, залишилась, урізноманітнивши і без того строкате етнографічне обличчя Гуцульщини.
Перша світова війна і революція після неї докотились і до цих місць. 5 січня 1919 року в с. Ясіня утворено Гуцульську республіку на чолі зі Степаном Клочураком, яка протрималася до 11 червня 1919 року. Для ліквідації революційних настроїв місто зайняли румунські війська. На щастя, післявоєнні договори включили Рахів до Чехословаччини, котра своїм ліберальним правлінням зробила для краю багато доброго. У 1939 р. Рахів зайняли угорські війська. За часів німецької окупації місто зазнало значних втрат.
Останнє велике гуцульське село перед Яблунівським перевалом – Ясіня. Раніше воно було відоме своєю знаменитою гуцульською архітектурою і внутрішнім декором хат. На околицях Ясіні розташовані найвищі гори українських Карпат. Це знаменита Говерла, Петрос і Близнеця. Саме тут, якщо пощастить, можна віднайти гірську квітку – едельвейс, що є символом чистоти, вірности і кохання. Ця квітка зображена на прапорі рахівського району. Вперше в історичних джерелах село згадується в 1505 р. Тоді воно належало феодалу Драгфі, а у 1583 перейшло у власність якогось Карольї. Очевидно, що не всім подобалась влада пана, бо багато місцевих жителів активно вступали