Культура України в ХІV–першій половині ХVІІ століття
3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомий дослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історія запорізьких козаків" вказує: "низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової протии мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців протии турків і татарів слов'янської народності".
Середньовічна максима, - "чия влада, того і релігія", - була тоді для Речі Посполитої польської, - пише відомий есеїст Є. Маланюк у змістовних "Нарисах з історії нашої культури", - цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної"".
4. Як зазначалося раніше, характерною рисою доби Ренесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саме наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєї етнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.
Саме високий рівень національної самосвідомості українського народу послужив тим потужним каталізатором, який посилив вибух Хмельниччини 1648-1657 рр., яка стимулювала розквіт вже нового культурного стилю - Козацького Бароко. Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд з цим відомий з давньоруських часів термін "Україна", передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, а й етноніма. Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, а й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники в боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, які строго перейшли під протекцію Оттоманської Порти. У Литовський період (друга половина 14 століття) мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебратися якомога далі віднебезпеки. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, житии в якому не бажали навіть київські метрополити. Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процесс трансформації традиційної народної культури,який привів до культури власне української. Це був непомітний і незворотний процес.
2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтво
Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, і язичницьких, і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'являються (насамперед у жнивних та обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення. У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Історичні пісні - це ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов'язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи. "Історизм пісень полягає в тому, що в цих піснях народ висловлює своє ставлення до історичних подій, осіб і обставин, виражає свою історичну самосвідомість" (Пропп В.). творцями та виконавцями були очевидці чи безпосередні учасники подій. Народ не тільки відтворює події, але дає їм свою оцінку. Іст.пісні мають ритмомелодичну будову, чіткий поділ на строфи, епічність: фабульність, наявність сюжету, оповідний характер. Для них характерна подієвість.
За річкою вогні горять
Там татари полон ділять.
Село наше запалили,
і багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
а миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
і по ногах ланцюг б'ється.
Думи. Первісно слово "дума" вживалося для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря – сааме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття, - зазначають Зоряна та Мар'яна Лановики. Співці дум виконували свої твори під супровід кобзи. Думи близькі до народного голосіння, оскільки їх співають речитативом. Думи – це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників – героїв. Часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи момоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору. Думи починаються поетичним заспівом – "заплачкою":
То не ясний сокіл квилить-проквиляє,
Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає.
Далі йде власне дума, де сюжет розгортається лінійно, в хронологічній послідовності. Завершується дума кінцівкою, яка називається "славословіє", бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або поліг заправедну справу. Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці-кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін. На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. Балада. У балладах освоюються всі можливі явища людського буття – особистого, сімейного, суспільного, заторкуються проблеми, з якими людина може стикатися у житті, висвітлюються стосунки із оточуючим світом. Балада спрямована на естетичне переживання – викликати в людини емоції , певні почуття. У баладі є сюжет, в основі якого лежать незвичайні, часто ("В неділю рано зілля копала..") фантастичні події (дівчата перетворюються в тополю, брат продає сестру, дівчина отруює невірного коханця, мати пропиває дочку. Дійові особи – звичайні люди. Балада ніколи не завершується щасливо. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В рукописній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору.
Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з "чужим", кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була "за порогом" духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з "нижнім світом". За соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запорожжю бути весь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною. На тлі поступового розвитку "низької" народної культури традиційні центри культури "високої" - князівські двори і монастирі — до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники чернецтва захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).
Театральне мистецтво
Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети; акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р. З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам". Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).
Музична культура
Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярніши-ми танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. — партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.
Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Однак надіям українців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури не судилося справдитись. Натомість у Речі Посполитій визріває серйозна суспільно-політична криза: загострюються національно-культурні і соціально-економічні антагонізми, хвилями прокочуються козацько-селянські повстання, посилюється державний тиск на українські землі. Розглянуте вище культурне піднесення стало духовним підґрунтям Визвольної війни.
Ювелірне мистецтво
У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких розходились не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.
3. Архітектура. Іконопис. Живопис. Cкульптура
Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков - трибанних та п'яти-банних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та "бабинець".
- Одна баня означає Ісуса Христа;
- Три бані – Бог-отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий;
- 5 бань – 4 євангелисти, що списали Христову науку (Іван, Лука, Матвій, Марко) та Ісуса Христа;
- 7 бань – сім святих Тайн;
- 9 бань символізують 9 плодів святого Духа;
- 13 бань – 12 апостолів та Христа.
Кожна баня закінчується Хрестом, що означає перемогу над дияволом.
Вікнам та дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХІV-ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фортець. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.). Романський стиль – романські споруди наслідували ознаки римської архітектури, відрізнялися монументальністю конструкцій, широким застосуванням напівкруглих арок і склепінь, які спираються на колони. Основними будівлями романського періоду стали храм-фортеця та замок-фортеця, для яких характеними є лаконічні геометричні форми, товсті стіни, маленькі вікна. Архітектуру романського стилю називають "духовністю, втіленою в камінні". Тематика романського скульптурного мистецтва обмежена релігійними сюжетами, її головне призначення – привернути людину до християнської віри, настановити на праведнее життя за законами Божими. Розвивались різні види живопису – мініатюра, монументальний живопис, вітраж. Готичний стиль (означає – незвичний). Готичне мистецтво було культовим за призначенням та релігійним за тематикою. Воно, як і романське зверталося до вищих божествених сил, вічності й християнського світогляду. Характерні арки із загостреним верхом, вузькі і високі башти й колони, багато оздоблені фасад из різними деталями та багатоколірні вітражні стрільчасті вікна. Готична скульптура не настінна, а самостійна, це невід'ємна частина ансамблю собору, оскільки разом з іншими елементами виражала піднесення будівлі вгору. Основним напрямок готичного живопису – вітраж, який витіснив фресковий розпис. Тут є багата кольорова палітра, виникли сюжети і на побутові теми. Спостерігається розрив із візантійською традицією – митці почали писати людей у профіль і навіть спиною до глядача, надавати їхнім позам рухливості та емоційності.
Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець XIV ст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.), творчо переосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам'яткою готичної доби, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.). На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо були характерні для Галичини, Волині й Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу, частими війнами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар. На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь і протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення, то нетатарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що масово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя, змушені були вести оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Криму. Але найбільшою фортецею українських земель цього періоду були укріплення, у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називався Білим городом і в XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного Молдавського князівства. Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного, швидше за все, з Галичини. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни - фортеця була неприступною і з моря, і з суходолу.
В архітектурі другої половини XVI -початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.
В епосі Відродження виник зовсім інший стиль, ніж був до того. Епоха Ренесанс прийшла на зміну Середнім вікам і панувала впродовж 14-16 століття.мистецтво відійшло від релігійності, стало більш світським. Для живопису характерне зближення художників із природою, дотримання законів анатомії, перспективи, дії світла. Митці, пишучи ікону, використовували нові художні прийоми – побудову об'ємної композиції, використання пейзажу на задньому плані. З'явився станковий живопис, який виконувався олійними фарбами (С.Ботічеллі "Народження Венери", Тиціан "Магдалина, що кається").
Ренесанс - (франц. — Відродження) — архітектурний стиль, для якого характерні урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас, наріжні пілястри , обрамлення вікон і дверей тощо. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах України. Це, зокрема, кафедральний собор у Жовкві, замкові споруди у Бережанах (1554), Старому селі (середина XVII ст.), Збаражі (1631). Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові. В основу плану забудови міста покладена прямокутна мережа вулиць з квадратною площею у центрі та будинком міської управи (ратушею) на ній. Історик Іван Крип'якевич зазначає, що перші згадки про ратушу належать до 1381 р.
У цьому стилі у Львові збудовані
-"Високий замок",
- будинок Гепнера - "Чорна кам'яниця" (1570),
- будинок грецького купця й уславленого мецената Корнякта (1580),
- каплиця Трьох святителів (1578),
- вежа Вірменської церкви (1576),
- вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572-1578)
- братська Успенська церква (1591-1629).
Отож, для архітектури ренесансу, як в античності, особливе значення надається симетрії, пропорції, геометрії і порядку складових частин. Наявне впорядковане розташування колон і пілястрів, стали популярними куполи та ніші. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці з Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі імена й українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові "Золоту Розу" - синагогу). Великий будівельний рух кінця XVI - початку XVII ст. завдячує своїм розвитком, головним чином, діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяслав, Канів, Новгород-Сіверський). Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі під Львовом тощо). Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI-XVIII ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілком виразного стилістичного стрижня, що свідчить про тривалу традицію формування. Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества. За тогочасними малюнками і гравюрами, які дійшли до нашого часу, знаємо, що значна кількість придніпровських, початково дерев'яних церков і особливо дзвіниць, які почали зводити при церквах з XVI ст., будувалися, вочевидь, західноукраїнськими майстрами. Ці дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однак цікаво, що на відміну від Прикарпаття, на Подніпров'ї від самого початку ці споруди покривалися глиною і вибілювалися. Такими початково були і дерев'яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев'яна дзвіниця при Успенській церкві Києво-Печерської лаври. їх кам'яні наступниці XVIII ст. частково наслідували форму (кількість висотних ярусів) дерев'яних попередниць.
Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни і зсередини, і ззовні, приголомшуючи глядача. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.
Хочу акцентувати вашу увагу на мистецтво різьби (детальніше в праці Д.Степовика "Скарби України").
Ідеал величної і стриманої краси на ранньому етапі розвитку міста (XIII—XV століття) відповідав тяжкій добі золотоординського iгa і виражався у суворих формах архітектурних пам'яток, окремі з яких збереглися у місті до нашого часу. У XVI —XVII століттях архітектура Львова урізноманітнюється, фасади будинків стають пишнішими й вигадливішими. В ці часи особливого розквіту набуває у Львові фігурна скульптура і декоративна різьба по каменю і дереву, яка стає невід'ємною частиною внутрішнього і зов-нішнього оздоблення будівель. Той, хто поставить собі за мету неквапливо, без поспіху познайомитися з шедеврами скульптури Львова, неодмінно зупиниться перед фасадом темно-сірого будинку поблизу площі Ринок. Це каплиця львівського міщанина Георгія Боїма, споруджена в 1606—1611 роках. Що передусім привертає увагу у цій споруді? Каплиця щедро і пишно прикрашена скульптурою. На всій стіні — від землі до даху — постаті людей на повен зріст або погруддя, сюжетні сценки, геометричні й рослинні орнаменти. Коли ж пощастить потрапити всередину, вашим очам відкриється чимало вже не тільки рельєфних, як на фасаді, а й творів круглої скульптури. Це справжня поема в камені. Як треба було любити мистецтво, розумітися на ньому, щоб замовити різьбярам таку велику кількість статуй, погрудних і поясних портретів, орнаментів! І фасад, і внутрішній простір каплиці родини Боїмів не дрібниться від постійної гри світла й тіні, від безлічі складок на одязі персонажів, від переходів від одного орнаменту до іншого. Суцільний килим різьблених деталей не стом¬лює, бо майстри зуміли відділити головне від другорядного, поставили статуї на найвидніших місцях, а все інше — у глибині, ніби на другому плані. Різьблені деталі добре пристосовані до архітектурних об'ємів, не заважають сприймати основні елементи конструкції каплиці. Отже, при всьому бажанні різьбярів максимально виявити своє уміння вони шанували роботу будівничих, дуже добре відчували простір, пропорції, матеріал. Різьблені, ліплені орнаменти, герби, сюжетні сценки можна бачити на будинках на площі Ринок, на колишньому арсеналі. На одній із стін арсеналу добре збереглася композиція з трьох гербів: державного герба Польщі, біля