Культура України в ХІV–першій половині ХVІІ століття
Традиції львівської декоративної різьби були відомі за межами міста. У невеликих містечках Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей збереглися різьблені портали (обрамлення вхідних дверей). Один з найкращих — портал костьолу в містечку Жидачів Львівської області. Він вирізьблений на плитах з каменю в XVI столітті, в стилі ренесансу. Отже, майстерність різьбярів утверджувалась поступово, мабуть, не одне століття. Розквітові львівської скульптури наприкінці XVI і в XVII столітті передував тривалий період формування місцевої школи різьби. Українське населення прикарпатського краю з давніх-давен кохалося в різьбі по дереву й каменю. І того й другого матеріалу було тут вдосталь, а мистецького хисту місцевим майстрам не бракувало. Здавна у кожній господі було чимало різьблених речей. Давні традиції української народної виїмчастої різьби розвивалися, збагачувалися, доповнювалися досвідом зарубіжних митців. Мистецтво епохи Відродження, зародившись в Італії, торкнулось не лише живопису, графіки і скульптури, а й декоративного мистецтва. Митці епохи Відродження прославляли людину і природу, возвеличували в усьому красу й гармонію. Ідеї Відродження знайшли своє вираження і в українському мистецтві XVI століття, коли в усіх галузях образотворчого і декоративного мистецтва утверджувалися врочиста велич, рівновага, витончена краса. Центром поширення ренесансних ідей на Україні був Львів. Саме тут створено кращі зразки малярства, виникло книгодрукування, зародилося мистецтво гравюри, стала можливою поява таких своєрідних ансамблів скульптури, як каплиця Боїмів, розвивалася ренесансна архітектура.
Не стояли осторонь цього життєрадісного світовідчуття і майстри українського декоративного мистецтва. Кращі народні зразки ткацтва, вишивки, кераміки, різьби доповнюються новими елементами. Водночас з народним річищем декоративного мистецтва, яке переважно задовольняло художні запити сільського населення, розвивається професійне декоративне мистецтво. Воно орієнтується на смаки передусім міського населення. Майстри-професіонали відчували віяння часу, намагалися не відстати від панівної моди, сміливо запроваджували нові образи, нові форми і засоби виразності, але ніколи не поривали з традиціями народного мистецтва. У Львівському музеї етнографії і художнього промислу зберігається одна з найкращих на Україні колекцій меблів за 600 років (XV —XX століття) розвитку меблярства. Меблі XVI століття примітні передусім високохудожньою різьбою. Виготовлені вони місцевими, галицькими майстрами. В них простежується особливість українського ренесансного стилю і зв'язок між декоративною різьбою на дереві і кам'яною скульптурою. Різьба на меблях неоднакова за орнаментальними мотивами і засобами їх виконання. Різьблений орнамент складається принаймні з чотирьох елементів: стебла, листя й плодів рослин; крила птахів; маски тварин; зображення обличчя або постаті людини. Вони умовні, стилізовані. З цих елементів створювались декоративні, прикрашальні композиції. Кожна декоративна деталь щось символізувала, скажімо, родючість землі, політ думки — пташині крила, силу й відвагу — голова лева. І все ж головне призначення цих елементів — прикрашальне. Вони вписувалися в геометричні фігури: прямокутники, ромби, кола. Іноді геометричні елементи поєднувалися з рослинними або звірино-пташиними. Так у різьбленій скрині XVI століття з колекцій Львівського музею етнографії переважає рослинний орнамент. Дубова дошка обрамлена по краях широкою смугою виноградної лози. Між вигинами лози вирізані широкі соковиті листки, з трьох дольок кожний. Це традиційний мотив. Давні українські майстри віддавали перевагу саме йому. Але виноград тут виконаний не виїмчастою, а випуклою різьбою, що допомогло зобразити лозу, кожен листочок, зав'язь об'ємно. Традиційний орнамент під впливом ренесансного стилю набув більшої соковитості і пишності. У центрі віка — головна прикраса скрині: медальйон овальної форми з двома завитками аканту, трав'янистої рослини теплих країн. Майстри любили малювати, гравірувати.
Вплив західноєвропейського мистецтва у поєднанні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як ззовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та костели, а й світські палаци, замки та будинки. Одним з високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі "Чорної кам'яниці" у Львові. Ще більше залишилося пам'яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений український іконостас як яскраве явище національної культури виникає саме у першій половині XVII ст. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу, хоч залишилися відомими імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.
Іконостас…
Іконопис – розрив із візантійською традицією
Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі ХІV-ХV ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло, доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча загалом пам'ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства належать сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІУ-ХУ ст.). Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.
Слово "ікона" запозичене з грецької мови і означає "зображення". Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожний митець мав право писати ІКОНИ. Це мусив бути високопрофесіиний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони — взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може. Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість. Чорний — горе. Червоний — муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний — кольори неба, вічного плину часу. Зелений — юність і силу. Символіка кольорів у творах малярства була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців. Давні українські художники опанували мову кольорів і вміли тонко нею послуговуватись для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів в іншому поширеному образі стародавнього живопису — діви Марії з немовлям на руках — вони намагались пробудити у глядачів різні емоції — від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської. У середньовічному мистецтві поширений був і спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стільки болю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних.
Отже, через характер, настрій, почуття художники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса відігравали посилюючу роль, були співзвучні настроєві, що його хотів підкреслити художник. Одним з таких богородичних шедеврів — іконою Волинської Богоматері — відкривається експозиція Київського державного музею українського образотворчого мистецтва. Історія цієї стародавньої пам'ятки надзвичайно цікава. 1962 року експедиція київських науковців вивчала старожитності міста Луцька — адміністративного центру Волинської області. У Покровській церкві їхню увагу привернула невелика ікона у вівтарі. Навіть побіжного огляду було досить, щоб визначити, що йдеться про давній твір: дуже старе дерево, багато підмальовок нашарувалося на первісному зображенні. Лише обличчя Марії та маленького Ісуса лишилися недоторканими. Але й на них невблаганний час лишив свої сліди. Зображення були наче вкриті вуаллю. Ледь вирізнялися щоки, міцно стулені маленькі вуста, тонкий довгий ніс і запечалені очі Марії. Всі основні кольори, тонові переходи були приглушені. Ікона ця місцевого, луцького походження. Стилістично вона не пов'язана з іншою волинською школою малярства — холмсько-перемишльською, майстри якої орієнтувалися на живопис Заходу. Ікона з Покровської церкви Луцька відбивала чисто східний (візантійський) напрям малярства. Її шанували не лише в Луцьку, а й по всій землі волинській. Звалася вона Волинською Богоматір'ю. Мистецтвознавець Г. Логвин висловив думку, що ікона могла бути написана в другій половині XIII або на початку XIV століття. Дослідження датування цього видатного твору давнини продовжується. 1962 року ікону придбав Київський державний музей українського образотворчого мистецтва. Почалася її реставрація, яку провадив Микола Перцев, реставратор давнього темперного живопису з Ленінграда. Сантиметр за сантиметром знімав він нашарування, дістаючись до фарби, яка була нанесена на грунт — так званий левкас. Дуже ретельно закріплював пошкоджені ділянки живопису, тканини (паволоки), яка в кількох місцях відстала від дерева. Спеціальній обробці і зміцненню була піддана і липова дошка. Під час реставрації з'ясувалося, що дошка спершу була майже квадратна. її боки, а також верхні кути відпиляли пізніше. І тепер вона мала 85x48 сантиметрів. Можливо, зробили це для того, щоб вмістити ікону в раму.
Реставратор домігся того, що дерево, паволока, левкас і фарби перестали псуватися. Твір почав своє нове життя — вже як музейний експонат.
Учені прагнули точніше встановити час створення Волинської богоматері. Історія Волинського князівства наводить на думку, що написання ікони — покровительки міста Луцька і волинських земель — було приурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька. Це сталося за Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 року, він повелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору і замовили місцевому майстрові ікону Волинської Богоматері — своєрідне освячення князівської влади у Луцьку Великому. Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цього образу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу, волинський майстер трактує постаті Марії і Христа по-своєму. Плечі Марії покаті, чого не спостерігалося у візантійських іконах. Вона сидить прямо, лише голова злегка нахилена до сина. В декорі тканини переважають прямі пасмовидні або злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису. Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні — погляд її благальний. Вона наче просить людей, щоб вони об'єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, "все-видящими". З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас. Цим досягався особливий, живий зв'язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, жити благородним, чистим життям. Церква використовувала й досі використовує іконопис у виховних цілях, щоб відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінуються і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки. Їх зберігають у храмах, для яких вони завжди створювалися. В наш час ікони почали колекціонувати також художні музеї.
У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпопулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників — заможних селян та міщан — набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму. Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образ Юрія Змієборця. В епоху середньовіччя цей образ лицаря на коні, який пронизував списом кровожерного змія, набув поширення. Сюжет про Юрія Змієборця такий. Мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшну данину — віддавати найкрасивіших дівчат. Багато крові і сліз пролилося. Ніхто не брався побороти сильного змія. І лише святий Юрій простромив його своїм списом і визволив людей. Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашого часу дійшла одна з найдавніших ікон — "Юрій Змієборець" з села Станилі Дрогобицького району Львівської області, яка датується XIV століттям (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана у площинній манері з невеликою кількістю розповідних деталей. Юрія Змієборця зображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярства Київської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїм довжелезним списом поверженого змія, Юрій виступає тут як герой, месник за болі і кривди людей. Все в іконі свідчить про суворі часи. Щоб краще передати свій настрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня звичайно зображали білим (колір перемоги), а станильський майстер змалював його вороним. На іконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають за поєдинком. На цій іконі вони відсутні. Уся увага концентрується на головному героєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому наче підкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.
Живопис
Значні зміни характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значно еволюціонує, не переходячи, однак, меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи художником, який змалював типову міщанську обстановку в порівняно заможній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакам львів'ян. Можливо, маємо спробу експериментальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV — початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта дружини турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан — діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.
Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов'язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою. У другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича були оздоблені здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит "Ісус Христос" у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительного". З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко ("Чистота яко дівиця...", "Смерть на блідому коні", "Ліствиця райська" та ін.).
Скульптура
У Західній Україні починається розвиток скульптури пов'язаний із західноєвропейськими впливами. Скульптура в цей період також розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також на надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних. Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам'ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об'ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах - підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції надгробків жінок та рано померлих дітей. Разом з тим починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Останнього виконано в драматичних, характерних для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взірець ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.
Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста.
4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтво книжкової мініатюри
Освіта
У зв'язку з наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх прикладом розгортають свою діяльність і єзуїти. Для поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали достатньої кількості рівноцінних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності (Твір "Люборацькі" М.Свидницького). Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: "тривіум" (граматика, поетика, риторика) і "квадривіум" (математика, астрономія, музика, діалектика). Мовою навчання була латинська. Навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства.
Першооснови систематичного курсу теології (богослов'я) давали право на проголошення закладу академією.
До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилася досить слабко підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Училися писати скорописом, який виробляється у XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися також рахувати. Учителями, як правило, були дяки. Дяками називали церковних читців і співців, а також "уставників", які добре розумілися на тонкощах церковної служби. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а після закінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителями були "бакаляри", здебільшого молоді люди з незакінченою освітою, здобутою десь за кордоном, які в перспективі могли стати священиками. Дяки допомагали священикам під час богослужіння, іноді були єдиними письменними людьми в малих селах і користалися з того, адже саме до них мали звертатися селяни для вирішення різних побутових проблем. Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ "Апостол" — перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича виходять "Азбука" і "Буквар", призначені вже саме для тогочасних початкових шкіл. Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який через десять років було піднесено до рівня академії. У відповідь у 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого православного мецената доби князя К. Острозького в його фамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький греко-слов'яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія. Для цього К. Острозький зібрав групу високоосвічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії переважно навчали слов'яноруською, грецькою та латинською мовами, тому називали її ще "тримовним ліцеєм". Заснування православного вищого освітнього закладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.
Князь К. Острозький задумав видати Біблію церковнослов'янською мовою, з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. Церковнослов'янська мова мислилася такою ж традиційною мовою міжнародного спілкування, як і латинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р. І. Федорович працює в Острозі, де за рік виходить славнозвісна Острозька Біблія - перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою. І.Федорович помер у Львові в 1583 р., а його друкарню викупило Львівське братство. Окрім друкарні Федоровича в Україні швидко почали роботу також інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також "мандрівні" пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці XVI ст. в Україні значно зросла. Першим ректором Острозької академії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювали відомі культурні діячі і письменники Дем'ян Наливайко (брат козацького повстанського гетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію. Однак за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.
Братства
Велику роль в організації культурноосвітніх установ відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята - "кануни". Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано всі юридичні права, передані уніатській церкві. Одним з перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 р. Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися "вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначніші православні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.
У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціатив-ніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та інших організувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно